Інтерв'ю Любомира Кузьмяка з Євгеном Власенком, другим голкіпером в історії львівських Карпат.
Він ледь не позбавив Динамо прем'єрного чемпіонства-1961 і виконував особливу місію у першому матчі в історії Карпат. Характерний картуз, випалена земля у штрафному майданчику і заповнені вщент трибуни – Євген Власенко чудово пам'ятає футбол 60-х і має багато епічних історій про ті часи.
Восьмого грудня голкіперу харківського Авангарда та львівських Карпат виповнюється 85. До цієї дати Євген Олександрович міг не дожити, якби минулого року російська ракета зовсім трохи змінила місце свого приземлення.
"Кацапня чортова стояла на окружній, за 10 кілометрів від нас"
– 14 липня 2022-го у наш дім прилетіла ракета, – розповідає Євген Власенко. – Після вибуху у нас не залишилося ні даху, ні дверей, ні вікон. Дякувати Богу, життя не втратили.
– Де ви були у момент прильоту?
– Я з дружиною перебував у кімнаті. Як зараз пам'ятаю, на годиннику 14:00. Ракета влучила у самісінький кут нашого будинку. На щастя, вікна у нас були закриті та ще й гардини висіли. Вони й прийняли на себе ударну хвилю. Уламки та сміття залишилися на гардинах.
– Зруйноване вдалося відновити?
– Так, встановили собі вікна та двері, зробили дах. Довелося на чотири місяці виїхати з Харкова – гостювали у доньки в Миргороді на Полтавщині. Зараз ми повернулися, усе гаразд.
– Росія намагалася "демілітаризувати" ваш будинок, що розташований на вулиці Адигейській, названій на честь тамтешньої республіки.
– Після війни перейменуємо на щось нормальне. Добре, що вулиця хоч не Сталіна і не Леніна. А взагалі в Адигеї мешкає підневільний Росії народ. Вони теж настраждалися.
– Той липневий приліт був не єдиним у ваш район?
– У березні ми вже пережили щось схоже. Щоправда, ракета приземлилася за метрів 150 від нас. У травні нам знову пощастило, але, на жаль, у сусідній дім прилетіло. Фактично ракета з двох боків обстріляла наше подвір'я – влучала і попереду, і позаду нас. Другий вибух був жахливим – постраждав гуртожиток, де загинуло 50 людей. Зараз там вирівняли усе і замість будівлі, де мешкали люди, просто майданчик пустує. До речі, бомбили нас не лише ракетами. Ми ж неподалік Північної Салтівки розташовані. А кацапня чортова стояла на окружній, за 10 кілометрів від нашого дому, і гатила усім, чим можна.
"Давня заздрість російського народу вилилася в агресію"
– Ви з'явилися на світ у Воронежі. Однак саме Харків є рідним для вас?
– Я ж не мешкав там, тільки народився. Мій батько працював авіаційним інженером в конструкторському бюро Іллюшина. Починав у Харкові, та потім у Воронежі взялися будувати новий авіазавод. Частину інженерів відправили у відрядження підіймати той новобуд. Там і я на світ з'явився, і там батьки початок війни зустріли.
– Що батьки розповідали про ті часи?
– Ми мешкали неподалік авіазаводу. Перші бомби 23 червня впали якраз на авіазавод і на наш дім, у тому числі. Нас евакуювали у Куйбишев, у спеціальну контору – шарашку. Там тато працював з Андрієм Туполєвим, українцем Сергієм Корольовим. Ці відомі люди були в'язнями, які покинути цю шарашку просто не могли. Коли Харків 1943-го звільнили, то батька відправили відновлювати розбомблений Харківський авіазавод. Так ми остаточно повернулися додому.
– Деталей Другої світової війни ви не пам'ятаєте. Зате стали свідком чергової російської агресії.
– З одного боку, я не очікував того, що сталося 24 лютого. З іншого – у мене був величезний досвід спілкування з росіянами. Навіть у львівських Карпатах на початку 60-х москвичів вистачало. У цих людей проявлялося заздрісне ставлення до нас, до українського народу. Вони банально дивувалися покупкам у магазині. Ми йшли на закупи і брали великий кусень сиру та добрячий шматок ковбаси, не шкодували собі. Тільки й чули від росіян: "Ми не можемо таке дозволити собі – купили ковбаски і сиру по 100 грамів та й досить. Ви тут живете, богуєте". І це розповідали далеко не бідні на той час футболісти. Що казати про російські злидні.
– Де ще перетиналися з представниками сусідньої країни?
– Коли я закінчив з футболом, то працював у інструментальному інституті головним інженером проекту. Ми розробляли інструменти для 33-х заводів з усього СРСР, тож я мав справу навіть із населенням Мордовії та Чувашії. Там страхіття просто… У них корінна заздрість до українського народу. Коли тамтешнє населення приїжджало до нас, то не могло надивитися на те, як наші люди живуть: "Які у вас села красиві".
– Ви до них теж їздили?
– Так, від інституту вирушали в села, допомагали, картоплю копали. З досвіду скажу – в українців завжди красиві хати, сади цвітуть: яблука, груші. А у росіян все завалено, грязюка, ні чорта немає. Коли цікавився, чому у них навіть дерев нема, то тільки й чув: "А у нас не растЁть". Якщо повертатися до нинішньої війни, то скажу одне – давня заздрість російського народу вилилася саме зараз у їхню агресію.
"Залізли у чужий сад, брат впав з дерева – я зіграв замість нього"
– Колись ви розповідали, що у вашій родині багато ветеринарів. Як ви прийшли у футбол?
– Мама – лікар, дядько та дідусь – теж лікарі, двоюрідний брат – академік. Я також три курси ветеринарного інституту закінчив. Але ще до цього, у класі 10-му, почав у футбол грати – це дуже пізно. Та невдовзі мене запросили у команду майстрів, а навчатися у ветеринарному інституті на заочній формі одночасно забороняли. Тому довелося обирати – я перевівся у Харківський педагогічний інститут, а згодом у Львівський інфіз. Пізніше у Львові другий вуз закінчив – Торгово-економічний інститут.
– Ваші футбольні успіхи у 10-му класі проявилися спонтанно?
– У спеціальній секції я не займався, тільки на вулиці грав. Пригадую, у вересні, на початку навчального року, ми з братом залізли у чужий сад. Так трапилося, що брат добряче впав з дерева і травмував ногу. А завтра ж у нього гра – він воротарем був! От брат і попросив, щоб я пішов замість нього. Я погодився і став замість брата у ворота. Зіграв один матч, другий. На третій вже брат одужав, а його не ставлять у склад. А після четвертої гри мене взяли у збірну Харкова. Однак саме тієї миті я футбол вирішив кинути.
– Чому?
– Вступив у ветеринарний інститут. Після трьох років навчання мене знайшов наш тренер, який працював у Торпедо ХТЗ: "Повертайся до нас". З цією командою я вирушив у Австрію на Всесвітній фестиваль молоді та студентів. Їздили ще у Марокко. Після цього мене запросили в Авангард, який потім став Металістом.
– Ви не відчували дискомфорту у зв’язку з тим, що фактично не мали належного воротарського вишколу за спиною?
– Я володів хорошою реакцією і добре стрибав. Ще до футболу я займався волейболом, баскетболом, у теніс грав. Словом, фізично розвивався. Можливо, певне чуття у воротах мав. Та й технічно не був слабким, адже у волейболі та баскетболі акцент на взаємодії м’яча та рук. Якщо й відчував якісь проблеми, то компенсував їх тренуваннями – я любив цю справу і працював багато.
"Добре, що ми грали у кепках – це мене і врятувало"
– У 24 роки ви зазнали важкої травми. Вона могла поставити хрест на кар’єрі?
– То був матч дублюючих складів Авангарда і Динамо. Київський нападник вийшов зі мною віч-на-віч, я кинувся йому у ноги. Добре, що раніше ми грали у кепках – це мене і врятувало. Динамівець замість м’яча з усієї сили копнув мене у голову. Я втратив свідомість, мене винесли з поля, але вже через місяць я повернувся до тренувань.
– Доволі швидко.
– Принаймні, болю я не відчував. Важливо те, що я не мав страху. Після таких зіткнень може виникати панічне відчуття, що тебе знов можуть так вдарити. У мене ж цього не було.
– Вже після вас за Металіст грав Олександр Поллак, безстрашний захисник. Він розповідав, що у 60-ті та 70-ті футболісти не цуралися брутальної гри: "На кутовому намагаюся вибити м’яч. Раптом відчуваю щось незрозуміле – гравець суперника наплював собі в кулак і "бац" мені в очі".
– Я не скажу, що такі речі були поширеними, але тодішній футбол дійсно не назвеш особливо технічним. Насамперед через стан газонів. Ви уявити не можете, на яких полях ми грали. У Кубку СРСР якось ми потрапили у зону, що проводила матчі в Хабаровську. Взимку на цьому полі вони грають у хокей, а навесні у футбол. Лід трохи розтанув, а нам кажуть – виходьте і грайте. І ти до кінця не розумієш – це футбольне поле чи ні. Грязюки по коліно! Траплялося протилежне, коли трава суха, а замість газону суцільні горбики.
– За таких умов акцент лише на фізичній витривалості?
– Коли ми грали з іноземними командами товариські матчі, то перемагали їх завдяки кращій фізичній підготовці. Вони казали нам: "І самі не граєте, і нам не даєте". Візьмемо до прикладу нашого правого захисника. Він мав закривати лівого нападника. І за цим нападником він ходив, як тінь. Буквально грали один проти одного, ніяких зон не існувало.
– Якщо футболістам важко було демонструвати технічний футбол, то воротарям доводилося падати на скам’янілу землю.
– Іншого виходу не існувало. Хоча за кордоном ситуація подекуди не кращою була. Поїхали ми якось на Кіпр – так там поля з гальки. Ми ще раділи – у них галька, а у нас то хоч земля. Пам’ятаю, як у Львові будували стадіон Дружба. До цього ми на СКА грали. Новий газон як готували? Перекопали, вирівняли і посадили траву – звичайну, газонну. Ніякого дренажу не було. Після першої гри на Дружбі усю траву бутсами перемісили, дощ випав і все – поляни нема. У Харкові щось схоже траплялося, тож доводилося чергувати матчі на основному стадіоні з іншими аренами: Динамо, Торпедо…
"Лобановський дуже дошкуляв – з кутового намагався закрутити"
– 1961-го Динамо вперше в історії виграло чемпіонат СРСР. Для завоювання золота за тур до кінця сезону кияни мали перемагати харківський Авангард. Натомість ваша команда претендувала на здобуття звання майстрів спорту – для цього треба було фінішувати не нижче шостої сходинки. У середині другого тайму за рахунку 0:0 травмується ваш колега Микола Уграїцький. Ви були готові до спонтанного виходу на заміну?
– Микола не травмувався, він злякався! То була надзвичайно важлива гра для обидвох команд і ніхто не хотів поступатися. Уграїцький – прекрасний воротар, але за характером мандражист. Чи було мені важко? Звичайно. Та й хвилювався я трохи. Проте тільки-но на поле вибіг, одразу все минуло, я про все забув. Складно було з Динамо, адже там і Лобановський зі своїми крученими м’ячами, і решта сильних хлопців. Здавалося, що вони взагалі не виходили з нашого штрафного майданчика.
– Один із кореспондентів писав про той матч: "Штрафний майданчик Авангарду витоптаний господарями поля до чорноти, фарба на штангах воріт облупилася від незліченних точних попадань".
– Мені доводилося багато виходити з воріт і перехоплювати верхові подачі. Все-таки Лобановський дуже дошкуляв – він з кутового намагався закрутити. Та й Турянчик приходив у штрафний майданчик – а це завжди небезпечно.
– Ви відстояли 0:0 і це влаштувало обидві команди.
– Нас трибуни камінням закидали. Страшна річ! Для багатьох то була несподіванка – Харків не дав виграти київському Динамо. Ми ледь зі стадіону виїхали. Проте навіть нічия дозволила Динамо виграти чемпіонат. У паралельному матчі Торпедо програло у Ташкенті Пахтакору.
– Київські вболівальники яскраво це відсвяткували. Пам’ятаєте запалені газети на трибунах?
– Так, це виглядало красиво. Як зараз ліхтариками світять, так тоді газети горіли. Суцільне вогнище навкруги.
"Вдавай, що ти другий воротар і ніби розминаєшся"
– З рідного Харкова ви їдете до Львова, де 1963-го створюють нову команду. Як ви опинилися в Карпатах?
– В Авангарді почали виникати проблеми, прийшов новий тренер Віктор Жилін, а я ще й травму отримав. Плече мені вибили. У стрибку відбивав м’яч і невдало приземлився на землю, яка, скоріше, камінь нагадувала. Впав на горбик і порвав зв’язку. Жилін сказав, щоб я підлікувався і тимчасово пограв за харківське Торпедо. Я приїхав на ХТЗ, а там представники із Сєвєродонецька: "Давай до нас. Вручаємо тобі трикімнатну квартиру".
– Ви мали житло у Харкові?
– Одну кімнату. Врешті поїхав я на Донеччину, відіграв за Хімік один матч у Кривому Розі. Не пропустив, зіграли 0:0, а після поєдинку до мене адміністратор Карпат підійшов: "Вітання тобі від Толі Крощенка. Він до Львова переїхав. У нас нову команду створили – Карпати". Раніше у Львові я кілька разів проїздом був – мені місто дуже сподобалося. Адміністратор запропонував перейти у Карпати, а я погодився.
– Кажуть, перший склад Карпат формував не головний тренер Олег Жуков, а начальник команди Євген Горянський. Це правда?
– Жуков виконував технічні функції, у тренувальний процес не втручався, склад не визначав. Командував усім дійсно Горянський. Треба віддати належне – це надзвичайно розумна і культурна людина.
– Напередодні першого матчу в історії проти гомельського Локомотива Горянський дав вам дуже слушну пораду.
– Я ж навіть не був заявлений, тільки приїхав. Однак Євген Іванович передбачив можливі проблеми. Якщо б суперник знав про відсутність заміни, то міг навмисно травмувати нашого воротаря Юрія Суслу. "Вдавай, що ти другий воротар і ніби розминаєшся", – сказав Горянський.
– Левову частку тих Карпат становили приїжджі. Колектив був різношерстий?
– Внутрішніх проблем вистачало. Існувало кілька угруповань: донецькі, куди належали Шутильов, Асланян, Рассихін і я, росіяни, серед яких був ленінградець Гусєв та кілька москвичів, а також місцеві львів’яни. Якщо відверто, атмосфера у роздягальні була не дуже хорошою. Та коли ми на поле виходили, то забували про всі протиріччя. Парадокс в іншому полягав – я найбільше спілкувався з донеччанином Асланяном та киянином Валіонтою, який узагалі з Івано-Франківська приїхав.
– Якщо вести мову про рівень гри карпатівців. Хто був вашим фаворитом?
– Іван Диковець сильним футболістом був. Хоч я і не особливо спілкувався з ним, та це треба визнати. Відзначу також Валіонту, Крощенка і Кульчицького. Фактично то були наші лідери. Мені подобалася львівська публіка. Якщо ми програвали, то нас критикували, але справедливо. Не було надмірної агресії.
"Обожнював пішки гуляти Львовом"
– Ви стали другим воротарем в історії Карпат. Проте навіть не цей факт є найцікавішим у вашій біографії. Ви дійсно полюбляли грати у полі за дубль?
– На вулиці у дитинстві я грав центрального нападника. Траплялося, що футболістів у нас не вистачало, тоді мене й ставили у поле. Бувало, я просто так просив тренерів, щоб дали мені побігати. Я навіть голи забивав.
– Відповідальність у дублюючій команді відверто невисока. Утім цей фокус вам вдалося виконати в матчі основних складів у Новосибірську.
– Хтось з хлопців захворів, то ж тренер мене поставив у старті на матч основи. Більше того, я забивати міг. Але мій удар чи то воротар парирував, чи стійка взяла на себе. У попередньому турі Карпати грали в Одесі. Звідти делегація вирушила безпосередньо у Новосибірськ на матч з тамтешніми "армійцями". З того часу минуло понад півстоліття, та я добре запам’ятав шалений погодний контраст. Якщо в Одесі було спекотно і +25°C, то Новосибірськ зустрів нас снігом по коліна.
– За Карпати ви провели понад 100 матчів і тривалий час мешкали у Львові. Не планували тут залишитися після кар’єри?
– Я дуже любив Львів, обожнював пішки гуляти містом: Високий Замок, Личаківське кладовище… Наприклад, після тренування з Дружби я ходив пішки додому на Пасічну. Львів назавжди залишився у моєму серці. Я справді збирався жити там і після футбольної кар’єри. Однак через сімейні обставини змушений був повернутися до Харкова. Помер мій старший брат, який батьками опікувався. Тож я мав поміняти квартиру і їхати до них. Це рішення далося мені непросто.
– У футболі ви також себе не бачили?
– У жодному разі. В інфізі я навчався, оскільки під час футбольної кар’єри про іншу освіту важко вести мову. Тренером я себе не уявляв. Нову сферу я опанував швидко. Мені подобалася економіка, тож невдовзі я став головним інженером заводу, який виготовляв дослідну продукцію. Це дуже цікава діяльність. Коли ти керуєш конструкторським бюро чи станковим парком, то треба володіти відповідними знаннями. Я любив вчитися і знайшов свою нішу.
– Проте любов до футболу з роками не зникла?
– По телевізору футбол практично не дивлюся – лише англійський чемпіонат. Мені 85 років, та відчуваю я себе на усі 90. Фізично складно вже… Живу лише спогадами. День минув, зранку прокинувся – і вже добре.