Інтерв'ю Любомира Кузьмяка з Юрієм Шайкіним, відомим франківським тренером, який виховав кількох знаменитих футболістів.
Якщо театр розпочинається з вішалки, то футбол зароджується зі старань дитячого тренера. Ми знаємо і відслідковуємо кожен крок футболістів, проте рідко замислюємося над долею і зусиллями тих, хто допомагає гравцям на ранньому етапі. Часто ці люди залишаються за кадром і перебувають у затінку слави своїх вихованців.
Юрій Шайкін переїхав у Івано-Франківськ багато років тому і став одним з найкращих дитячих тренерів країни. Його візитка – це Ярослав Думанський, Валентин Москвин і брати Юрченки. А ще багато відкритих талантів і змінених життєвих доль.
Зараз весь свій час Юрій Семенович проводить удома. Проблеми із суглобами не дозволяють навіть повноцінно пересуватися по кімнаті. Спогади, історії з минулого і старі фотографії – це те, що зігріває душу 75-річного тренера.
"Постійне перебування вдома – велика трагедія"
– У мене що не день, то копія попереднього. Принаймні, останні шість років проходять у такому режимі. Раніше ритм був шаленим: робота, тренування, побутові справи. Тепер лише сни допомагають знову пережити схожі емоції.
– Що найчастіше сниться?
– То я граю у футбол, то мій син чи вихованці. Після такого насиченого спортивного життя постійне перебування вдома – велика трагедія…
– Коли розпочалися ваші проблеми з ногами?
– У 2005-му році зробили операції на лівий і правий кульшові суглоби, однак болі не минули. До того ж у 2016-му я переніс невдалу операцію на лівій нозі. Нещодавно консультувався з лікарями у Чернівцях, втім вони не готові братися за оперативне втручання – переживають, що під час операції серце не витримає. До того ж із 2019-го користуюся кардіостимулятором.
– В Івано-Франківську мешкає легенда місцевого футболу Степан Рибак. Останні роки він проводить на інвалідному візку і також майже не покидає стіни своєї квартири: "Я завжди налаштовуюся на позитив. У грі ніколи не панікував, не опускав руки. В житті треба бути бійцем і мати характер". Що вам допомагає зберігати гарний настрій?
– За натурою я дуже терпелива людина. Мій теперішній стиль життя зовсім не для мене, я сам себе не люблю. Розумієш сповна складність ситуації, коли сам у ній опиняєшся. Інколи вибираємося із сином на риболовлю, з друзями по телефону спілкуюся – це те, що допомагає. До коронавірусу гості частіше приходили, а зараз я більш обережний.
– За дитячого тренера говорять його вихованці. Ким ви пишаєтеся передусім?
– Не можу відзначити когось одного: Ярослав Думанський, Валентин Москвин, Ігор та Микола Юрченки. Футбол сприяв моїй самореалізації, я допомагав хлопцям і прославляв Івано-Франківськ, який став для мене рідним. Коли їздили на турніри, то часто чув: "А що це за місто таке? Де той Івано-Франківськ розташований?" Коли я казав, що неподалік Львова, тоді всім ставало зрозуміло.
У будь-якому випадку наша місцева школа вигравала першості всесоюзних товариств Спартак і Зеніт, 6 разів тріумфувала у чемпіонаті України. Такі результати були б неможливими без талановитих наставників, яких я хотів би відзначити: Мирослава Думанського, Річарда Гуцуляка, Ярослава Притули, Віктора Козіна, Івана Краснецького, Степана Рибака, Тараса Белея та Володимира Мельниченка.
– Серед імен тих вихованців, які пробилися на високий рівень, вистачало хлопців із шаленим потенціалом, які не стали видатними футболістами. Кого згадуєте перш за все?
– Мабуть, найбільш талановитим був Ігор Дівнич. Йому тільки-но виповнилося 17, коли я передав цього хлопця у команду майстрів. Наш Спартак гостював у Києві, де зіграв проти Динамо в рамках 1/8 фіналу Кубка СРСР у 1977-му. Дівнич добре ввійшов у гру, класно себе проявив проти Блохіна, Мунтяна, Фоменка і компанії. На жаль, Дівнича згодом відчепили, кар’єра склалася не так, як би цього хотілося. Він відчував певну образу, покинув футбол. Ігор виїхав у США, ми з ним постійно спілкувалися, а потім зв'язок обірвався. Переживаю, чи все гаразд у нього.
– Випадків, коли футболіст не розкривався, бачили чимало?
– Михайло Паркула з Галича, який викликався у збірну Союзу, Олег Гуменюк, який грав за дубль Металіста. Або Сергій Мороз, який проживав у Канаді. Він був капітаном збірної України. Коли мені виповнилося 70, то Сергій замовив 70 троянд – було дуже приємно. Недавно дізнався, що він передчасно помер – важко переживав таку звістку.
"Зайшов у роздягальню: "Ярику, збирайся. Пішли"
– Пригадайте, якими були ваші враження, коли ви вперше побачили Ярослава Думанського?
– Я неодноразово їздив на автобусі поруч із пологовим будинком, де мешкали Думанські, і бачив малого. Дивлюся, хлопець стоїть і жонглює м’ячем. Такий собі гравець на місці. Розумієш, швидкість або закладена Богом, або її зовсім немає. У Ярика хороші гени, його батько Мирослав – елітний футболіст, грав за наш Спартак і донецький Шахтар, який тоді ще представляв місто Сталіне. Ярослава я добряче ганяв, був вимогливим до нього.
– Думанський-молодший доволі рано дебютував у Спартаку.
– В Івано-Франківськ приїхали Карпати. Мені сказали, що в першу команду Спартака треба відрядити трьох талановитих хлопців. Серед них я обрав і Думанського. У першому таймі нікого з моїх не випускають. Заходжу в роздягальню, бачу, що на молодих не розраховують. "Ярику, збирайся. Пішли", – кажу. Це подіяло: Думанський вийшов, забив гол Карпатам, чудово відіграв.
Незабаром його забрали до Львова, Євген Котельников викликав у збірну України, а потім і Борис Ігнатьєв запросив у юнацьку збірну СРСР. Це стало певним маркером, показником. З’явилося правило – якщо Шайкін пропонує свого вихованця, отже, він потужний.
– Коли ви взялися за Думанського, вам ще не було 30-ти. Це надзвичайно молодий вік для дитячого тренера.
– Так, десь 28-29 років. Я проводив з підопічними по три тренування. Мій молодий вік був моєю перевагою. Намагався працювати над сильними сторонами майбутніх футболістів. Часто змінював вправи, дозував навантаження, робив сам процес цікавим.
– Ви рано попрощалися з кар’єрою футболіста.
– Травма у мене досить специфічна. У дитинстві я захворів на кір та повноцінно не вилікувався. Згодом відбувся рецидив – сильно погіршився зір.
Футбольний суддя у 76. Грав зі Старухіним та Габовдою, ледь не загинув у ДТП, мав особливий фінт
– Це трапилося, коли ви грали вже в Івано-Франківську?
– Зі Спартаком ми поїхали в турне Суми – Миколаїв, здається. В одному з епізодів пізно зреагував на подачу – поляна у Миколаєві хороша, та освітлення жахливе. Не реалізував свій шанс після прострілу з флангу. Подумав – для чого мучити себе і людей навколо? Зі Спартаком я попрощався і поїхав у Калуш. Там пограв на любительському рівні і закінчив кар’єру.
– Так категорично?
– Жахливо, коли повноцінно не бачиш м’яч, не можеш вчасно відреагувати. Якби на той час існували контактні лінзи або більш розвинута медицина. Зрештою, я ніколи не шкодував, що прийняв саме таке рішення.
"Юрченко плакав після невдалих матчів"
– До Івано-Франківська ви приїхали у 1965-му з Оренбурга. Що вас мотивувало вивчити українську мову?
– Раніше я грав за оренбурзький Локомотив, та коли став гравцем Спартака, то все змінилося. Не володіти місцевою мовою – це некультурно, як на мене. У колективі в основному спілкувалися українською. Я почувався некомфортно, коли нечітко розумів тему бесіди. Як можна не вивчити мову? Так, я маю певний акцент, кілька русизмів вживаю. Але знання української для мене є принциповим. Чим більше мов ти знаєш, тим розумнішою людиною можеш вважатися.
"Відроджував Пахтакор, боровся з Лужним, грав до 40": росіянин, який став своїм у Львові
– Ви довго звикали до нового середовища?
– Дуже довго. Відчуття ностальгії не покидало мене протягом 8 років. У1980-му я приїхав до мами у гості, і мені запропонували роботу в Оренбурзі – фінансові умови прекрасні. Але моє покоління роз’їхалося, знайомих не залишилося і я вперше відчув себе чужим. На початку 90-х знову кликали в Оренбург – тоді якраз Газовик готувався до виходу у Вищу лігу. Я знову відмовився.
– В Івано-Франківськ вас запросив батько Ярослава Думанського?
– Так, йому мене порекомендували знайомі. Ми разом в Узбекистані проводили збори. Вирішив ризикнути і залишився в Івано-Франківську на все подальше життя.
– Якщо пропозиції на клубному рівні ви періодично відхиляли, то шанс попрацювати в юнацькій збірній СРСР не втратили.
– У 1988-му у тренерський штаб збірної мене запросив Олександр Піскарьов. В Олександра Михайловича я перейняв чимало, хоча до знайомства з ним думав, що знаю і вмію усе. Коли завершувалися дворазові тренування у збірній, то я увечері сідав за зошит і записував все, що зауважив важливе для себе. Та й колектив був хороший: Роман Гнатів з Карпат, москвичі Дмитро Ананко і Володимир Бесчастних та багато інших талановитих виконавців.
– Ви згадували про свій вимогливий стиль тренерської роботи. Обирали доречні методи залежно від характеру самої дитини?
– Діти тягнулися до мене, я бігав разом з ними, брав участь у тренуваннях. Взагалі я мав різні підходи. На когось треба було підвищити голос, когось підтримати. Не кажу, що я ангел, однак намагався бути справедливим. У фізичному плані завжди розвивав хлопців всесторонньо: вони також у хокей грали в мене і навіть чемпіонами України ставали у своєму віці. З футболу я пішов остаточно, коли почалися всі ці справи з грошима. Не люблю ці речі.
– Якось ви згадували, що Ігор Юрченко, який грав за Шахтар, Чорноморець і СКА Карпати, дуже боляче переживав поразки.
– Діти по-різному реагують. Ігор справді плакав після невдалих матчів. До речі, вважаю Юрченка-старшого цікавішим у футбольному плані за Думанського: жорсткий, технічний, володів футбольною злістю. Його брат Микола – теж талановитий, виступав і за Динамо, і за збірну України, хоча трохи інший за стилем гри.
"З-поміж 18-ти хлопців у Порту обрали сина і ще одного бразильця"
– У вас на стіні висить фотографія хлопця у футболці Порту. Це ваш син Юрій?
– О так, і з ним пов’язана дуже драматична історія. Я допоміг багатьом дітям і хотів також бачити у професіональному футболі свого сина. До того ж талантом і задатками він володів. Що там казати – у 12 років його запрошував московський Спартак, ще один агент пропонував відправити Юру в Бразилію.
– Що у підсумку обрали ви?
– Цей агент з Москви запропонував варіант із московським ЦСКА. На жаль, ключовими в цій ситуації виявилися гроші і фінансові апетити агента. Я пропонував йому перші 5-6 зарплат віддати, погоджувався на компромісні варіанти. Не склалося. Далі виник варіант із Порту. На той момент Юрі виповнилося 17 років.
На фото: Ярослав Думанський (ліворуч), Юрій Шайкін-старший та молодший
– Чим завершилася історія?
– Син прожив у тренувальному таборі португальців кілька місяців. Я відчував, що не все складається гладко – занадто довго тягнули з рішенням. Випадково поспілкувався із своїм вихованцем Олегом Гуменюком, який мешкав у Лісабоні. Попросив, щоб він у Порту з’їздив і дізнався, в чому справа. Коли Олег зателефонував мені і все розповів, тоді я усе зрозумів. "Юрію Семеновичу, знаєте, скільки за вашого сина захотіли? 250 тисяч євро".
– Клуб виявився не готовим платити таку суму?
– З-поміж 18-ти хлопців обрали двох: Юру і ще одного бразильця. Однак бразильців можна було брати безкоштовно, а за мого сина агент просив шалені гроші.
– Юра мав неабиякий талант, проте у футболі себе не зумів реалізувати?
– Зараз він працює тренером у школі хмельницького Поділля. Знаєш, як воно буває. Я прагнув для сина чогось кращого, не хотів розмінюватися на дрібниці. Спочатку він закінчив коледж, потім вирішили в інститут вступити. Затягнулося все і свій шанс проґавили.
"Я відчував перспективного футболіста"
– Думанського ви побачили з вікна автобуса. Валентин Москвин також потрапив у ваші руки завдяки незвичній ситуації.
– Після інституту я ходив по дворах, переглядав перспективних пацанів. Москвина помітив на івано-франківському пляжі, поруч з нашим озером. Дивлюся, хлопчик набиває м’яч так вправно, але тільки правою ногою. Йому на той момент років 8 було. Підійшов до нього, кажу: "Спробуй набивати двома ногами". Запросив його на стадіон, він прийшов і так все розпочалося.
– Валентин Артурович мав певні проблеми зі здоров’ям?
– На медогляді виявили проблеми із серцем. Я на свій страх і ризик взявся за нього. Намучився добряче. На щастя, Валентин переріс усе це. Батьки також пішли мені назустріч, а їхній син став відомим футболістом.
– Часто дитячі тренери працюють виключно на результат, нехтуючи індивідуальністю. Які принципи були у вас?
– За кордоном справді готують футболіста-особистість. А у нас ключова ціль – перемога. Що це дає? Якщо команда посередня, а лідера немає, то про успішне майбутнє говорити не доводиться. Велике значення я надавав людським якостям, оскільки хотів виховати порядних дітей. Важливо навчити повазі до інших.
– Отже, навчання хлопців у школі мало для вас значення?
– Безперечно! Деякі пацани не любили вчитися. Тому доводилося трохи впливати на них. Пригадую, як один вихованець розповідав кумедну історію – він так боявся показувати мені двійку з математики у щоденнику, що разом з однокласниками вирішив рятувати становище. Хлопці оточили вчительку і впрошували її переправити "2" на "3" (Усміхається).
– Крадіжки юних талантів – це також поширене явище. Вам часто доводилося відстоювати власні інтереси?
– Я завжди намагався мати контакт із батьками. Всіма засобами нікого не тримав. "Якщо вам буде краще в іншому місці, жодних проблем у цьому не бачу", – казав не раз. Якщо є реальна можливість для розвитку і батьки вважають цей варіант пріоритетним, то чому ні?
– Розуміння того, що дитина талановита – це якесь внутрішнє відчуття?
– Я відчував перспективного футболіста. Можливо, не обґрунтую це з наукової точки зору, але відчуття таке мав. Звертав увагу на те, як дитина біжить, як ставить корпус, як б’є по воротах. Саме ці дрібниці стають визначальними. У робочому процесі також розумів, чи достатньо навантажив хлопців.
– Траплялося таке, що ви могли не розгледіти хлопця?
– Аякже. До прикладу, Іван Скіцко, який футзальний Ураган тренував. Невисокий, нижчий за мене. Але ж проявив себе. Передусім завдяки працездатності. Та й людина прекрасна!
На фото: Микуляк, Білик, М. Юрченко, Думанський, Шайкін, І. Юрченко
– Вам ніколи не хотілося працювати у великому футболі з командою майстрів?
– У 1979-му мої пацани стали чемпіонами у товаристві Спартак. Цей успіх помітили керівники області, втім я відмовився від роботи в команді майстрів. Згодом у 1990-му запрошували у Чортків – якраз у ту мить, коли наша дитяча команда вийшла у фінальну частину чемпіонату України. Не міг я їх покинути посеред шляху. Коли розказав дітям, що можу піти, то вони розплакалися. А я разом з ними. Я залишився і воно того вартувало – ми стали чемпіонами!
– У вас також був досвід роботи у рідному Прикарпатті.
– Анатолій Ревуцький та Ігор Юрченко запросили мене в команду у 1995-му. Проте коли через два роки Ігор залишив Прикарпаття, я солідарно пішов слідом за ним.
– І все ж одного разу ви таки попрацювали у дорослому футболі в якості головного тренера.
– У 1999-му мене запросили в Рогатин. З Техно-Центром ми виграли чемпіонат області і пробилися у Другу лігу. Дисципліну запровадив шалену – боялися мене як вогню. Ніякого спиртного, а якщо палите, то робіть це так, щоб я не бачив. Своїм принципам не зраджував ні у дитячому, ні у дорослому футболі. Порядок має бути завжди!