"Коли Димінський заїжджав на базу, всі дихали через раз": вижив у Павлова і під обстрілом танка, головою оформив покер
Інтерв’ю "Футбол 24" із Павлом Ониськом, пам’ятним бомбардиром Оболоні та Карпат, чинним воїном ЗСУ. Парі з Димінським і зарплата, більша ніж у Шеви. Як ганяв Микола Павлов і "вбивали" судді. Страшні реалії війни і донос, який зіпсував стосунки з Максимовим.
"125-та бригада? Це ж "галицька свіжина"
– Павле, донедавна ти пересувався із тростиною через травму ноги. Як почуваєшся зараз?
– Вже ходжу без милиць. Після останнього відвідання госпіталю дозволили їх відкинути. Розходжую ногу, йду на поправку. Ще процес реабілітації – має бути все добре.
– Наприкінці минулого року ти отримав контузію на фронті. Чи довго оговтувався?
– Був 4,5 місяці на лікуванні. Моя лікарка сказала, що контузія так швидко не лікується. Відновлення розпочнеться лише через 2-3 роки після того, як закінчиться війна. Потрібен спокій. А зараз змінюється погода – і змінюється стан. Фізичний, психологічний. Але загалом – вже набагато краще, ніж то було, коли я приїхав.
– Пригадуєш той день на Донеччині? До речі, часом не в Бахмуті?
– Ми були ближче до Кремінної. Це сталося 24 листопада. По наших позиціях щільно працювали танки. В один із таких днів ми замінили хлопців, а танк змінив час роботи. Спочатку він з 9 по 12 годину працював чітко, а потім почав з 12-ї. Обстрілював і перезаряджався. Ми мали 20-30 хвилин, щоб трохи окопатися чи навіть банально в туалет сходити.
Я був з командиром взводу і взводним лікарем в одній ямці. Прилетіло за 1,5-2 метри від ямки. Дерева повалило, дивом нас не засипало. Перше враження – що я загинув. Кількома днями раніше наш молодий хлопчина, мій тезко, поліг саме після танкового обстрілу. Лежу і, вважаючи, що загинув, думаю: "Зате нічого не болить". Дивлюся на свою руку, яка в обвислому положенні: "Ще й руку відірвало". А потім бачу, як палець смикнувся. Поступово я отямився і зрозумів, що живий.
– У чому проявляються наслідки контузії?
– Важче в психологічному плані. У фізичному – постійний шум у голові, який практично ніколи не припиняється. Коли приїхав зі сходу у відпустку, потрібно було зробити МРТ голови. Мене засунули в той апарат – і почалась паніка. Витягнули – МРТ я зробити не зміг. Через кілька днів прийшов анестезіолог – мене не присипляли, але розслабили. І лише в такий спосіб зробили МРТ. Панічні атаки на початку були дуже серйозні. Часто траплялися у ліфті – наче клаустрофобія. Буває, ні з того ні з сього, тобі наче добре було, а раптово стає погано – навіть не фізично, а морально. І, знову ж таки, реакція на погоду. Все пов’язано. Звичайно – війна, але й крім війни новини не тішать. Хтось весілля шикарне робить, хтось гуманітарку краде. Через те все переживаєш, а це не додає плюсів до відновлення.
– За той час, що ти тут, багато побратимів загинуло?
– З нашої роти – четверо осіб. А коли ще був на сході, з мого відділення молодий Юрко загинув. Зараз у нашій бригаді всі хочуть перевестися, тож там мало залишилось тих, кого я знав. З тридцяти осіб мого взводу залишилося двоє-троє, всі інші – нові хлопці. Я також хочу перевестися. Вже маю наказ на переведення зі 125-ї бригади.
Мій товариш із регулярних військ, офіцер, якось запитав: "Ти в якій бригаді?" – "125-та", – кажу. Він такий: "Як тебе туди занесло? Це ж "галицька свіжина". На жаль, так воно і є. Коли у 2014-му почалася війна, багато хлопців розповідали, що відправляють "на м’ясо". Я того не розумів: "Як на м’ясо? Що, командування взагалі недолуге?" Але коли приїхали туди – наче в якомусь тирі почувались. Ми були з автоматами, а проти нас артилерія, танки, фосфор… Я не військовий, але знав, як що звучить і летить – "град", міномет…
Якщо ти в чесному бою загинув або знищив ворога – це чесний бій. Ти з автоматом, він з автоматом. Але коли ти з автоматом, а проти тебе артилерія і танки…
– Що з цього найстрашніше?
– Танк. У краматорському госпіталі нас розподіляли – когось у Дніпро, когось деінде. Там я зустрів одного пораненого танкіста. "Як з вами боротися?" – запитали його. Він каже: "Нереально. То хіба вже артилерія чи дрони. До трьох кілометрів я бачу в приціл".
У нас не була окопна війна. Прості ямки. "Ось ваша позиція". Трошки ми порили, потім нас замінили хлопці. Танк бив по ямках – дуже влучно і дуже страшно. Міномет – ти чуєш, як вилітає, і можеш встигнути. А танк… Якщо ти почув вибух – отже залишився живий.
– Тобі належить фраза: "Можна всіх надурити, але себе не надуриш". Зізнаєшся собі зараз, що моторошно повертатися?
– Так! Навіть цього не приховую. Ще коли був на сході, вже після госпіталя, належало крайній вихід зробити на позиції. Командир роти каже: "Павло, треба зібрати групу". – "Командире, скажу за себе – я не готовий виходити". Навіть зараз, коли згадую ті моменти, настає щось схоже на паніку. Люди бувають різні. Є такі, що після контузії їх п’ять днів трішки прокапали – і вони повертаються. Але я – не готовий.
Хтось сидить у тилу і розповідає, мовляв, сильно хоче. Але сидить місяць, другий, третій. Якщо хочеш – зараз питань ніяких нема. Ти сьогодні прийшов, а завтра вже там.
– "Діду, а де ти був, коли була війна?" З того, що ти побачив і пережив, не все зможеш їм розповісти?
– Залежно, в якому віці онуки будуть. Кожен, хто пішов на фронт, зробив правильний вибір – це головне. Я був у госпіталі на ВЛК і мене підвозив хлопчина, сам зі Стрия. "Я десять років жив у Німеччині, – каже. – Почалася війна, я все кинув і повернувся сюди. А зараз підкрадається думка – нащо я це зробив?" Відповідаю: "Старий, якби ти того не зробив, то переживав би ще більше. Ти зробив так, як мав зробити". Онукам своїм я теж розповім, що вчинив правильно. Вчитиму їх, щоб мали патріотичні думки і настрої.
– А є фронтові історії, які не зможеш розказати?
– Наприклад, як наші хлопці гинули. Я навіть сам стараюся не згадувати, хоча зрозуміло, що це вже не забудеться. Як казав тут, ще у Львові, молодий хлопчина: "Війна – це пекло". Ми собі так жартували. А виявилося, що дійсно: війна – це пекло. І пекло в кожного своє. Коли перебували біля Кремінної, на Бахмуті було дуже жорстко. І на Кремінній потім – те саме. У них своє пекло, у нас своє. Різні люди – різні емоції. Виходиш на перекур у госпіталі в Олександрівці, слухаєш – і всі розповідають одне й те саме. Хоча той приїхав з Кремінної, інший – з Бахмута, а хтось із Харкова чи Запоріжжя. Усі йшли туди добровільно. А зараз шукають можливості звільнитися чи перевестися в іншу бригаду або рід військ. Дуже багато розчарування є у хлопців.
Скажу про себе. Коли їхав перед Новим роком додому – я був спустошений. Морально, психологічно. На фізичну втому навіть не зважалося. Просто пустий. А тобі потім розказують: "Треба. Приїжджайте на Донеччину". Там ніхто нічого не лікує. Зараз приїжджав лікар з нашої бригади: "Взагалі нічого немає – ні медикаментів, ні від застуди…" Волонтери кажуть: "Без питань. Ми вам надішлемо, але потрібен акт прийому". – "Ні-ні, такого не даємо. Бо не даємо". Усі розуміють, чому не дають. Як у тому фільмі: "Бачиш суслика? – Ні. – І я не бачу. Але він є". Так само з медикаментами – їх ніхто не бачить, але десь вони є. Тільки не там, де треба.
– Твоє ставлення до глибокого тилу.
– Тил однозначно розслабився… Мало хто говорить, мовляв, вони там по 100 тисяч отримують. На початку ж вистачало таких розмов, бо тут війни не було: "Вона десь далеко, а їм ще 100 тисяч платять. Та-а, взагалі шара!" Тепер люди починають повертатися. Багато емоційних розмов, більше інформації, тож вже такого не говорять.
Коли кафе відчинене чи ресторан – нема проблем. Але коли роблять весілля показові – це негарно. Навіть не перед воїнами. Нам допомагає світ – і те все бачить. Відповідно, допомоги стає менше. Я є співзасновником громадської організації "Цісар", з Німеччиною працюємо. Раніше гуманітарна допомога приїжджала раз у тиждень, раз у два тижні. Зараз приїжджає раз у місяць, напевно. Вони бачать, що тут бардак.
Розслабились однозначно. Треба допомагати, а не бруківку стелити. Бо якщо сюди прийде москаль – для кого ми її кладемо, для нього? Нам треба спочатку війну виграти, а тоді вже про парки думати. Ясно, що є нагальні проблеми – таке потрібно робити. Але що то має бути, коли збираються жінки на мітинги, щоб гроші використовували правильно? Нашим можновладцям, які землі під ногами не чують, ще потрібно доводити. От і виходить, що чоловік воює на фронті, а жінка воює тут під мерією чи облрадою. Не має так бути, я вважаю.
"Димінський підходить: "Що, Онисько, подобається машина?"
– Основна частина твоєї кар’єри припала на 90-2000-ні. Часи, коли було дуже модно їздити на Росію за довгим рублем. У твоїй біографії немає жодного російського клубу, але не повірю, що за порєбріком не цікавились послугами Павла Ониська.
– Прямо мені не пропонував ніхто. Я закінчував кар’єру, останнім клубом була тернопільська Нива, там існувала заборгованість. Тренером прийшов Ігор Яворський і кликав мене назад у Ниву. Але деякі люди пообіцяли: "Є варіант поїхати в Хімкі". Там, по-моєму, Сергій Даниловський тоді грав. Усе це було на рівні розмови зі знайомим, який каже "я там маю знайомого, у якого є знайомий". А конкретики не було ніколи. Не знаю, як би вчинив тоді. Напевно би поїхав. Це ж було до початку війни, до 2014 року.
– Ти народився у Городку, де ніколи не було професіонального клубу – лише любительський Колос, а в районі – комарнівський Газовик, професіонали, Друга ліга. Чому обрав шлях футболіста?
– Брат старший (Усміхається). Колись всі грали у футбол, тільки навчився бігати. У наш час не було гаджетів, телефонів, телевізорів. Тільки прийшов зі школи – потрібно було скоріше втекти, щоб мама не змусила уроки робити. Брат дуже хотів займатися футболом. Знайшов у газеті оголошення і попросив маму: "Поведи мене записатись". Мама взяла ще й мене. І вийшло, що Олега записали в резервну групу, а мій 79-й рік набирався у спецклас.
На той момент я не мріяв стати якимось великим футболістом чи грати у топ-клубі. По ходу втягнувся. Тоді були важкі часи – 90-ті. Я тренувався у ДЮСШ-4, в останній рік грав за Пустомити, навіть якихось пару гривень платили. І думав собі, що футбол на тому закінчився. А потім, у 97-му, створювалися Карпати-2. Набирали туди з усіх шкіл.
– Хто запросив у Карпати?
– Мене і ще кількох пацанів повіз наш перший тренер Тенетко Юрій Васильович. Кумедно, бо приїхали в Карпати, а в мене навіть бутс не було. Позичив їх у Дениса Кравцова і вийшов на поле. Після гри читають список: Дениса не взяли, а я потрапив у команду. Завдяки чужим бутсам (Усміхається). Тренували тоді Богдан Бандура і Георгій Сирбу.
– До речі, у 13-річному віці ти їздив в Англію, у Лутон, і став найкращим бомбардиром міжнародного турніру. Це 1992-й, зі злиденної країни потрапляєш у Британію. Які відчуття?
– За півроку вирушили у Польщу на заробітки, щоб назбирати собі на форму. Тоді були популярними базари. Мали щось по 10 доларів, купили модні гетри і шорти. А от футболки були наші, українські – вони повицвітали. Контраст – не дуже. Але ж не форма грає у футбол.
Приїхавши в Англію, були здивовані газонами. Мешкали у школі, а матчі проводилися на полях для гольфу. Потрапили в космос – голова від усього йшла обертом. Як це, на рівному полі грати? Коли ми вдома на тирсі грали, чи на Погулянці, чи на Сільмаші, де жахливі поля, а тут – все ідеально. Нас, молодих, ганяли постійно. Приїхавши туди, ми суперників просто розривали фізично. Коли обіграли мальтійців 3:0, вони стрибали від радості, наче виграли. А от англійців ми перемогли – 14:2. Вже у перерві зайшли організатори: "Хлопці, нас запросили люди. Давайте трохи спокійніше". Зрештою, у фіналі наша команда обіграла американців – 6:0. У нас був рослий захисник – найвищий у класі. Шотландці вибрали свого найнижчого гравця і попросили про спільне фото. Щоб потім показати вдома, кому вони програли.
Після повернення додому про нас писали газети. І на інтерв’ю запрошували – пам’ятаю, на радіо ходив. На дискотеках були популярними серед дівчат (Усміхається).
– До Карпат ти потрапив в епоху бронзових медалей – зірковий склад, а в нападі тандем Гецко / Паляниця. У чому феномен цієї результативної зв’язки і наскільки складно було з ними конкурувати?
– Феноменом Гецка і Паляниці був Мізін. Жартома казав до Гецка: "Біжи, стань собі перед воротами, а я тобі в голову влучу". Будь-який нападник залежний від центральних і крайніх півзахисників. Плюс – антропометрія. Масивні, завжди перебували на вістрі. Хороші були нападники. У той час я більше грав за Карпати-2, а з першою командою як правило тренувався. Десь на заміну могли випустити.
– Зате за Карпати-2 ти забивав у кожному другому матчі…
– Ми тоді також "бронзовими" стали.
– У чому була романтика нашої "трясовини" кінця 90-х-початку 2000-х?
– У більш справжньому, чоловічому футболі. Якщо не міг технічно, мав фізично. Якщо не міг відібрати м’яч, треба було винести його за поле разом із гравцем – як то кажуть, викинути з поїзда. Ще кілька років тому такий справжній футбол був у матчах на область. Рівень гравців там не дуже високий, але очі горять. А коли дивишся – виходять молоді пацани, нагельовані, з кульчиками, бутси напастовані – такий більше балет зараз.
– У тих Карпатах перетнувся з першими темношкірими легіонерами – Соумою та Аньямке. Колоритні?
– Я був у команді наймолодшим, тож на зборах чи перед матчами ділив номер зі Соумою. Нормальні пацани – нічого їм не бракувало. Був один випадок, здається, з Аньямке. На тренуванні йому піхають, а він увімкнув лебедя, мовляв, нічого не розумію. Після тренування сидимо в їдальні, обідаємо. Тут хтось заходить – і до нього: "Едік, зарплату дають!" Той одразу оживився. Усе вони розуміли насправді (Усміхається).
– У 2001-му в Карпати прийшов Димінський. Ти ще застав зміну власника?
– Тоді були "Галлев", Львівська залізниця. Почався бардак, сир-бор: половині гравців платив "Галлев", а половина, серед якої Гецко і Паляниця, отримували від залізниці. Але прийшов Димінський – і багато змінилося у ставленні керівництва та гравців до клубу.
Пригадую, Карпати-2 грали на СКА з Прикарпаттям, якщо не помиляюся. Ми тоді програли перший тайм. У перерві зайшов Вєрємєєв, такий був депутат при клубі. Ще нічого не сказав, а всі вже сиділи перелякані.
Або пам’ятаю Димінського на СКА – на тренуванні першої команди. Він приїхав на Мерседесі такому класному. Я від машин не дуже фанатію, але всі дивляться, та й я собі дивлюся. Димінський підходить: "Що, Онисько, подобається машина?" – "Та нічо така". – "Заб’єш 20 м’ячів – я тобі її подарую". Кажу потім до пацанів: "Я би хоч 20 разів у заявку потрапив" (Сміється)… Нічого не виграли тоді при Димінському, але Карпати були боєздатними. Потім пішли нові "дільожки" – і маємо зараз нові Карпати. Димінський такий цікавий чоловік. Коли заїжджав на базу – всі дихали через раз. З охоронцями, кортежем. Ми до такого не звикли, бо коли Кирпа приїжджав – було все простіше.
Запам’яталося, як грали з Гельсінборгом і вирушали у Швецію. Усі зібралися в кінозалі, приїхав Кирпа: "Пацани, пройдете Гельсінборг – кожному по машині хорошій". А потім нахиляється до бухгалтера: "Йосип, я чув, там у Швеції ціни дорогі. Дай пацанам на морозиво". Думаю: "Ну, зараз як по 100 доларів дадуть – ото буде щастя". У мене тоді зарплата була щось 500. "А скільки давати?" – запитує Йосип Васильович. "Ну та дай по 1000 доларів". Я там ледь з крісла не впав (Усміхається).
– Вистачило і на морозиво, і на цілий рік життя?
– Так. Тим паче, у Карпатах-2 нам по пів року не платили. А тут так просто тисяча прилетіла. На ті часи то було круто дуже.
– На жаль, пройти Гельсінборг не вдалося – Карпати програли у серії пенальті на відреконструйованій і переповненій вболівальниками Україні. Які спогади про той вечір?
– Вечір – фантастичний! Правда, я був на трибунах, не потрапивши у заявку. От такої атмосфери бракує зараз. Усі вболівали щиро і були з командою. Думав собі: "Хоч би пройшли – машину буду мати". Але, на жаль (Усміхається).
"Де більше двох людей у колективі – там завжди є стукач"
– Після Карпат почалася твоя одіссея різними клубами. Спочатку – Іллічівець, знамениті навантаження Миколи Павлова. Розкажи про них.
– У 2001-му закінчувалася угода з Карпатами, команду мав очолити Іван Голац. Зателефонував агент Кулішевич: "Тобою цікавиться Маріуполь". Допрацьовую контракт, у грудні граємо на Сільмаші спаринг. Рома Галун запитує: "Що ти? Куди ти?" – "У Маріуполь їду". – "Куди-и-и?! Ти чув, як там ганяють?" – "Та всюди ганяють".
Але коли я приїхав у Металург, то просто прозрів. Команда в Ялті, Павлов пропонує: "Може, відпочинеш? Увечері пробіжка легенька". Думаю: "Яке відпочинеш? Треба себе показати". Пробіжечку зробили, "царська тропа" називається – 6 кілометрів 200 метрів. То як подвійний тест Купера. Але його ти біжиш по рівній поверхні стадіону, а тут – вгору-вниз. Автобус привіз, команда вишикувалась – 24 хвилини треба було пробігти. Свисток – побігли. У повну силу. Після 200 метрів запитую: "А коли будемо трохи збавляти?" – "Та яке збавляти?" Якщо не вклався у 24 хвилини – штраф. Вкладалися майже всі. Тести 5 по 300 – це взагалі жесть.
Через пів року приїжджаємо на літні збори. Готель "Ялта". А в Павлова чим було класно? Ти завжди знав, коли яке тренування. Упродовж п’яти років усе було розписане – одне й те саме. Знаючи, коли чекає "тропа", звечора домовляємося з таксистами: "Чекаєш нас біля Ластівчиного гнізда". Свисток – біжимо. Нас десь восьмеро, потихеньку відстаємо від загальної групи. Молоді, зрозуміло, обганяють. Ми – в машину – і виходимо за 700 метрів до фінішу. Облилися водою, наче спітніли, і трохи пробіглися, щоб пульс відчувався. Їдемо потім в автобусі, молоді ззаду сидять і кажуть: "Як так може бути? Ми Пашу обігнали, а він прибіг скоріше за нас". Старші: "Все нормально. Там просто є де зрізати".
Або з медболами – теж цією "тропою". Нести м’яч і бігти – кепсько для спини. То ми брали кульочки, щоб не травмуватися. Саня Рикун – взагалі професор. Давав малим 10-15 доларів – вони всю дорогу несли, а він собі збоку трусив.
– Павлов нічого не підозрював?
– В інфізі у нас був такий пан Зубрицький, який казав: "Де більше двох людей у колективі – там завжди є стукач". Тренер знав, але цього не показував.
– Була користь від такої фізкультури? Чи, можливо, доцільніше працювати над тактикою, культурою пасу?
– Щоб ми когось фізично перебігували – такого не було. Пригадую, Кривбас спіткали проблеми з фінансами. Команда зібралася лише за два тижні до старту чемпіонату і приступила до тренувань. Динамо тоді возило гроші, щоб у Шахтаря забрали очки, а Шахтар возив проти Динамо. То цей Кривбас одних обіграв, а з іншими розписав нічию – і заробив грошей. Зараз однозначно вже ніхто так не ганяє, як колись. Нас називали "собаками Павлова".
– А назва клубу – "Іллічівець" – тебе, як хлопця з заходу України, не напружувала?
– Я переходив ще у Металург (Маріуполь), але невдовзі клуб перейменували. "Іллічівець", "Ілліча" – не знаю, мабуть, тоді я ще не був настільки свідомим. Сильно не переймався.
– Того міста, в якому ти грав, більше немає. Що відчуваєш?
– У Маріуполь вперше я приїхав після останніх зборів, адже базувалися у Пущі Водиці, а якщо з Туреччини поверталися – їздили на кілька днів додому. Вийшов з літака – отримав перший шок і впав у депресію на два тижні. Чорний сніг, місто таке сіре, просто жахливе. Але в той час президент клубу Бойко почав займатися містом. Осушили болото, облаштували парк – Маріуполь почав оживати. З роками став гарним містом… Зараз на те все дивишся – це жахливо і, я думаю, безповоротно.
– Смак голів ти знову відчув, коли після Іллічівця перейшов у Газовик-Скалу і навіть забив Карпатам.
– Тут я почувався своїм. Бо там, як не крути, російськомовне середовище, усе якесь таке "не своє" – це впливало. Пам’ятаю, підлітаємо до Львова на матч із Карпатами. Пацани здивовано дивляться в ілюмінатор: "Паша, а у вас тут немає заводів?! Тільки ліси і озера?" Вважали, що заводи мають бути скрізь. "А як ви тут живете?"
А у Газовику я потрапив до свого тренера – Богдана Бандури. Правильно кажуть: вдома навіть стіни допомагають. Стадіон у Стрию вміщував 5-7 тисяч глядачів. Виходимо на розминку перед матчем з Карпатами, а народ всюди, де тільки міг бути – на парканах, на деревах, за воротами, на машинах і автобусах. Атмосфера – просто суперова. Карпати були фаворитами – тільки вилетіли з Вищої ліги, тож мали завдання підвищитися у класі. Ми – міцний середняк Першої ліги. Я забив головою у другому таймі, після подачі кутового, та ще й своєму товаришу – Андрію Тлумаку, і був щасливий. Зараз, чесно кажучи, забуваю його підтравлювати (Сміється).
"Моя зарплата виявилася більшою, ніж у Шевченка"
– Головний клуб твоєї кар’єри – це Оболонь 2007-10 років. Там був вихід в УПЛ, і ударний сезон, коли ти забив 21 гол. Що допомогло настільки розкритися?
– Коли я прийшов, було багато новачків, колектив довелося робити навколо себе. Плюс – тренер із заходу України (Петро Слободян з Коломиї). Президент клубу добре ставився до мене, згадував, як Оболонь грала з Карпатами-2. Словом, я відчував довіру. По фінансах – все стабільно і вчасно. Усе вкупі дало свої плоди.
– У кампанії, коли ти забив 21 гол, Оболонь фінішувала третьою. Забракло двох очок для виходу в УПЛ, туди піднявся ФК Львів. Чи чесною, без підкилимних ігор, була боротьба?
– Нас судді "вбивали" постійно. Пригадую, граємо з ЦСКА вдома. Такий судєйка, як Іщенко, поставив нам два пенальті. Відчувалася упередженість. Грали з Динамо-2 – судді проти нас. Але в УПЛ ми тоді чесно не вийшли. Поїхали на ключову гру з ФК Львів у Добромиль – і програли. Про що тут можна говорити? Більше проблем було від суддів, ніж від якихось команд.
– Найбільша зірка Динамо-2, проти якої ти грав?
– Коли Карпати-2 зіграли з Динамо-2 внічию 1:1 – тоді у Буськ приїхали Гусін, Хацкевич, здається Шацьких і ще кілька гравців першої команди… А от потім, коли грав за Оболонь, проти нас виходили здебільшого молоді динамівці. Так, Шевченко вернувся, Ярмоленко бігав, Алієв. Але перевага Динамо-2 була вже не такою значною.
– В еліту ви пробилися з Юрієм Максимовим. Де б він не працював – практично всюди його супроводжує успіх. Зараз СК Дніпро-1 підняв, бачимо, з дна. Як йому це вдається?
– Хороша атмосфера на тренуваннях. Усе з м’ячем – це нам дуже подобалось. Бо Слободяна я просив: "Петрович, дайте у квадрати пограти". А він їх не любив, на передматчевому хіба міг кинути: "На, Онисько, маєш квадрат". А у Максимова тренування починалося з квадратів. Така розминка, що після квадратів можна було переодягатися. Максимову вистачало п’яти хвилин, щоб подивитися новачка у квадраті і вирішити, чи він йому потрібен. Словом, атмосфера весела і хороша, а це завжди дає результат.
– Горбилі часто травив?
– У нього ще був помічник, тренер воротарів Жилкін – той теж любив це діло. Воротар не дістав м’яч, а він йому: "Ниряй, тут неглибоко". Можна було і його підколоти. Весело було завжди. У людському плані, щоправда, в нас із Максимовим потім не склалося.
– Розповідай.
– Не знаю на 100 відсотків, чому. А на 99 – не тих людей він, мабуть, слухав. Ми якось з пацанами зібралися і пішли до президента – існувала якась проблема. Один раз – і все. А президент до мене дуже добре ставився. Максимову донесли, що я до президента ходжу ледь не щодня. Ставлення тренера до мене змінилося. Я став менше грати, бігав за другу команду. Якби я був неправий, щось запоров – питань нема. А тут – проблема з нічого.
– Який твій найкращий матч в УПЛ?
– Напевно, коли забив Чорноморцю (Сміється). Хоча я той гол навіть не пам’ятаю. Емоції зашкалювали! День перед тим відіграв за дубль, отримав травму і думав, що поїду додому. Тоді вже Ковалець тренував. Але перед ушкодженням я встиг забити два голи, президент був на тому матчі: "Поїдеш ще на базу – і на завтрашню гру". Вийшов проти Чорноморця на заміну – і знову забив. Це мій єдиний гол у Прем’єр-лізі. Ставив перед собою ціль – забити в кожній лізі. І впорався.
– Пробував підрахувати усі свої м’ячі на профі-рівні? Думаю, сотня назбирається.
– Ніколи не рахував. Але ти згадав про 21 м’яч за Оболонь – знаю точно, що 17 забив головою у тому чемпіонаті. З нами в команді був Артем Мірошниченко, його тато – статистик. "Паша, знаєш, скільки ти головою забив? Сімнадцять". – "Я що, взагалі не вмію ногами?" (Усміхається) Думаю, більшість своїх голів я теж забив із другого поверху, як і асистів. В Оболоні ми так часто грали – на мене били, а я скидав.
– У якому клубі отримував найбільшу зарплату?
– В Оболоні. Усе було офіційно, відкрито, чисто, без конвертів. Тоді Шевченко повернувся в Динамо, а потім пішов у політику. Декларації були доступні усім – моя зарплата виявилася більшою, ніж у Шевченка (Усміхається).
– Коли ти відчув, що пора закінчувати?
– Після Тернополя. Чемпіонат закінчився, там заборгованості, постійні казочки, що все буде добре. Коли мене Яворський кликав назад і начебто з’явилися якісь гроші, я відповів "Ні-ні-ні". Іти куди-небудь я психологічно був неготовий. Хіба що чекав варіанту з Хімками – якби вдалося, я б туди поїхав. Вище мене вже не кликали, а нижче – не було бажання. Ще перед Тернополем грав у Франківську – там теж одні аферисти (не знаю, як зараз). Щоб комусь відбити бажання від футболу на той час – потрібно було їхати у Франківськ і Тернопіль.
"Ми скидалися суддям, щоб нас не вбивали"
– Наостанок – бліц. Найкращий гол, який ти забив?
– Найбільш пам’ятний – Чорноморцю в УПЛ. Я довго до цього йшов. Ну і матч з ЦСКА, коли у наші ворота поставили два пенальті. Я забив чотири головою – ми перемогли 4:3. Вигравали 3:2, гра добігала кінця. Мене почав боліти пах і я попросив заміну. "Паша, давай потерпи, ще трошки", – каже Міша Гурка. Добре, дограємо. І тут нам ставлять пенальті – 3:3. Ну, капець. З одного боку – усвідомлення, що зробив хет-трик. З іншого – розчарування, бо не виграли. І тут насамкінець Женя Кармаліта подав, я головою замкнув – 4:3. Костя Деревльов згодом запитував: "Що, пацани тебе потім зловили?" Радість була шаленою.
– Найболючіший промах?
– При Максимові грали з Волинню. Вийшли два в одного. Сібіряков проходив, я розташовувався збоку. Дав мені передачку, трохи незручну, але, коротше, то я не забив. Відносини з тренером вже тоді були не дуже, а тут ще й в порожні ворота не влучаю. Максимов, здається, ще в першому таймі мене замінив, але ми виграли той матч. Заходить президент у роздягальню: "Павло, не падай духом. Ти все одно молодець" (Усміхається).
– Найкращий тренер у твоїй кар’єрі – це хто?
– Богдан Бандура. Він був нападником, тож багато підказував. Навчив мене того, що я вмію.
– Найкомфортніший диспетчер.
– В Оболоні був Женя Кармаліта. У згаданому матчі з ЦСКА він, по-моєму, чотири гольових мені віддав. Женя мав хорошу ліву ногу, знав, куди я побіжу, а я знав, куди він подасть. Ще Рому Свінціцького можу назвати, хоч ми не так багато зіграли разом.
– Чекай, а геніальність Рикуна встиг відчути?
– Так, у Маріуполі. Він такий, знаєш, як то кажуть, "на фреші". Розслаблений. Міг ходити полем, а потім, наприкінці матчу, коли всі здувалися, прискорився – і забив. Ну а в роздачі пасів Рикун був просто директор.
– Найжорсткіший захисник, який ходив по п’ятах.
– Проти себе нікого не згадаю. А от серед одноклубників – це Сергій Танасюк у Карпатах. Грали якось на СКА з Чорноморцем. Сиджу на лаві запасних, а Рома Толочко каже: "Подивись на Сєрьогу". Дивлюся: тільки-но м’яч наші вибили, суддя розвернувся, Сергій підходив до форварда суперників, на ахілл р-р-раз – наступив. Коротше, той форвард бігав всюди, тільки не там, де було потрібно його команді (Усміхається).
– Арбітр, до якого найбільш негативно ставишся.
– Їх двоє. Киянин Іщенко – не на камеру скажу, хто він. І Вакс, який зараз на 100 відсотків показав, хто він. А ще Абдула – коли починав у Першій лізі, то трошки себе ніс типу "я такий великий". Суддів хороших не буває. Грали ми якось із Кримтеплицею у Хмельницькому, не скажу, хто судив. Проти нас вийшов син головного тренера суперників – дуже класно виконував штрафні. Арбітр не гнав і не вигадував пенальті – просто легенько обклав нас штрафнячками. Той забив двічі. Я після гри підійшов і подякував: "Вбив гарно".
Судді колись приїжджали, їм оголошувалась сума за перемогу. А ми просто скидалися, щоб нас не вбивали. В Оболоні, якщо в основі – по 100 доларів, вийшов на заміну – 50 доларів. Смішні гроші – за них ніхто би не вбивав суперника. Ми просто просили: "Дай нам хоча б подихати". У Луцьку вбивали дуже часто. Туди їхав – без шансів. Там працювали зі суддями. Потім Волинь їхала на виїзд – вже їх вбивали. І одразу були "судді винні". Якщо ми йому даємо раз, потім він візьме в когось іншого. Самі виховали, а потім самі ж плюються.
– У ті часи "на контору" ще не грали?
– Були вже ставки, але ми не ставили точно. По-моєму, щоб ставити на матчі українського чемпіонату, потрібно було їхати в Польщу. Хіба в Оболоні трохи ходили в контору – ставили на Лігу чемпіонів.
– Закінчити нашу розмову хотілося б якоюсь бувальщиною – цікавих історій у твоїй кар’єрі, мабуть, вистачає.
– Розкажу про Олександра Паляницю. Поступалися Карпати, і наприкінці матчу львів’яни почали, як завжди, кричати "Вівці". Саша підбіг до когось з одноклубників і каже російською: "Які у вас тут класні вболівальники! Ми програємо, а вони кричать "Львівці". – "Старий, розслабся. То не "львівці", то "вівці". – "А що таке "вівці"? – "То овцы" (Усміхається).
Не завжди вболівальники мали рацію. Але люди заплатили гроші, прийшли на стадіон. До речі, не завжди, коли ми програвали, вони кричали "вівці". Кричали тоді, коли бачили, що команда не віддається грі повністю. Зрозуміло, що нам далеко до англійських уболівальників, які підтримують своїх завжди – навіть коли ті програють. Ми ще на етапі становлення тієї культури. З нашими бідами то ще буде нескоро. Але ми – частина Європи, тому наздоженемо швидко.