У результаті відомих всім обставин доля нарекла так, що донецький "Шахтар" вимушений проводити свої домашні матчі у Львові. Здавалося, нічого такого особливого, проте політика вже давно міцно вкоренилася в українському футболі, відтак до "гірників" у місті Лева ставляться неоднозначно.
Це виливається і в підтримку команди навіть і на євроарені, незважаючи на її досить успішні виступи.
Проте, наприкінці дев’яностих - на початку двотисячних за "Шахтар" вболівала ледь не вся Україна, тоді команда показувала досить змістовний та цікавий футбол, у її складі перебували переважно молоді та талановиті українці, котрі на той час складали основу молодіжної, а згодом і національної збірної: Зубов, Воробей, Тимощук, Шевчук, Старостяк, Попов. Серед решти футболістів були не менш цікаві виконавці: Бахарєв, Ателькін, Аліуце, Агахова, а воротар Юрій Вірт на той час був чи не найкращим в Україні і врешті-решт зумів витіснити із основи збірної Олександа Шовковського, місце якого здавалося непохитним. Але найголовнішою причиною любові є те, що команда зі столиці Донбасу зуміла нав’язати боротьбу та конкуренцію багаторічному тріумфатору внутрішніх змагань київському «Динамо». Тоді кияни були на три голови вище за будь-яку команду української «вишки», в Європі також не пасли задніх і вважалися одними з найсильніших (в сезоні 98/99 досягли півфіналу ЛЧ). Звичайно, домінування однієї команди з часом набридає і звичайному вболівальнику хочеться певних змін, хочеться якогось свіжого подиху. Тоді цим свіженьким бризом якраз і став донецький «Шахтар».
Однак з часом у футбол втрутилася політика. Як це не прикро, але Україна поділилася на 2 полюси: Схід і Захід – шанувальники «Динамо» та прихильники «Шахтаря». «Гірники» почали набирати обертів і потроху ставали найкращою командою країни, в той час, як "Динамо" поступово скочувалось у прірву. Між командами почалося протистояння і поза межами футбольного поля, почалися брудні ігри. І все це стало результатом того, що Схід навіть у єврокубках почав вболівати проти киян, а Захід почав ненавидіти все, що пов’язано із Донецьком. Проте варто зазначити, що завжди, коли не грає їх рідна команда, львів’яни тепліше підтримували «динамівців».
Сьогодні в Україні склалася така ситуація, що «Шахтар» хоче все це надолужити, хоче показати, що Україна єдина. І в першу чергу він взявся за вболівальників, а із ними менеджмент «гірників» працювати вміє. Вболівальник в першу чергу хоче, щоб клуб його поважав та піклувався про нього. Якраз зараз в такому напрямку і діє клуб з Донбасу: забезпечено доїзд до «Арени Львів» (наразі домашня арена «гірників»), порівняно з «карпатськими» ціни на квитки значно нижчі, перед матчем із «Металістом» було проведено відкрите тренування, на якому кожен охочий міг отримати календар з гравцями команди, у котрих наприкінці міг взяти автографи, також були різноманітні конкурси та взагалі атмосфера була позитивною, і, що найголовніше, дітям дуже сподобалось. Також зараз «Шахтар» запрошує всіх охочих працювати на домашніх матчах клубу – посади звичайно не керівні, але у молоді з’явився досить хороший шанс підзаробити. Крім цього, на «Арені Львів» функціонує сімейний сектор. «Шахтар» поступово схиляє на свій бік фанатів, крім цього, команда показує досить змістовну гру.
Натомість суто львівська команда «Карпати» вже давно для своїх вболівальників практично нічого не робить. Стадіон «Україна» порівняно з євроареною перебуває в жалюгідному стані, ціни на квитки зросли і на сьогодні є одними з найвищих в Україні, нічого не робиться, щоб зацікавити вболівальників піти на стадіон. Хоча ні, все ж таки дещо робиться: нещодавно ефектно було представлена нова форма «Карпат», в 2011-му було відкрито магазин-музей, де час від час проводяться різноманітні автограф-сесії та діють знижки на клубну атрибутику.
Але сучасному вболівальнику всього цього не достатньо. Можливо, виною всьому є обмежене фінансування клубу, хоча вболівальники бачать причину саме в президентові та менеджменті. З тих чи інших причин не подобаються вони більшості фанатів. Але навіть і при такому менеджменті робота з вболівальниками ведеться та велась. Як на мене, колись вона була більш відвертою, клуб показував, що йому потрібен львівський вболівальник. Були різноманітні розіграші на самому стадіоні, свого часу можна було виграти навіть машину, перед початком сезону вболівальники отримували прапорці, були дитячі та дорослі квитки, ціна на які була фіксованою, а на початку двотисячних після кожної перемоги «Карпат» на стадіоні лунав салют. А під час двох поспіль успішних сезонів керівництво одного разу зробило безкоштовний вхід на стадіон, а через рік ціна квитків була суто символічною. Якщо все це підсумувати, можна зробити висновок, що клуб вміє і може працювати із вболівальниками, проте це робить не на постійній основі.
Якщо вже порівнювати «Карпати» і «Шахтар» у цьому напрямку, можна побачити, що клуби мають різні підходи та напрямки роботи, та й фінансово донеччани більш потужніші за «Карпати». Однак і при малих вкладеннях можна досягати високих результатів – було б тільки бажання. І вряди-годи «Карпати» це показують, проте така робота повинна проводитись завжди, а не час від часу. Натомість «Шахтар» практично за місяць свого перебування у Львові зробив набагато більше, аніж «Карпати» за останній рік. І контакт між клубом та здавалось б чужими вболівальниками є досить відчутним.
Враховуючи непостійну роботу з вболівальниками та недалекість львівського керівництва, можна сказати, що «Шахтар» у Львові свого вболівальника все ж таки буде мати. Проте у Львові завжди була і є лише одна команда – «Карпати», і навіть попри нелюбов до керівництва клубу, весь Львів буде підтримувати команду у найвідповідальніших матчах. А щодо «Шахтаря», автор нічого поганого не бачить у відвідуванні матчів цієї команди. Тим більше зараз такий час, що потрібно об’єднуватись, потрібно висловлювати свою повагу людям зі Сходу. Також «Шахтар» для Львова зробив два досить гарних подарунки: відродження «Арени Львів», яка без постійних матчів довго б не витримала, та матчі Ліги Чемпіонів, які сюди завітали б ще не скоро – то чому б їм і не віддячити!?