Це диво, що у цьому світі, зухвалому та цинічному, є така гра, як футбол, і такий футболіст, як Хаві Ернандес.
В той час, коли інші футболісти проводять вільний час у нічних клубах, Хаві може просто спати. Для того, щоб набратися сил до наступного матчу. Може для того, щоб встати якомога раніше та з’їздити до улюбленого лісу по гриби (усі знають про цю його пристрасть). А може просто знає та пам’ятає про життєвий шлях таких супергравців, як Джордж Бест, Пол Гаскойн, Гуті Гутьєрес (на жаль, в цей трагічний список тут можна вписати багатьох чудових футболістів) і розуміє, що будь-яке несвідоме відхилення від серцем обраного шляху може відібрати у нього чи не найдорожче, що він зараз має. ГРУ та КОМАНДУ.
Як і мій колега та приятель Юрій Басенко, під час церемонії вручення Balón de Oro 2010 я щиро переживав за Хаві (і за Іньєсту, хоча це вже інша історія). От тільки Юрко мріяв про "коронацію" футболіста (ну якщо не мріяв, то дуже-дуже хотів), а я навпаки мріяв, щоб Хаві не отримав цю декоративну "бляшанку". Справа тут не в моїй повазі-неповазі до Кройфа, ван Бастена, Стоїчкова, Заммера, Мессі чи, Боже борони, до Блохіна, Беланова чи Шевченка, і навіть не в особистому ставленні до всіляких нагород, премій та рейтингів. Я просто дуже не хотів, щоб Хаві став маркою. Маркою, яку купуватимуть, щоб похизуватись. Брендом, який продаватимуть без його відома. Симулякром, який буде зовсім не схожий на оригінал. Мені хотілось, щоб він залишився тим самим «мурахою-чарівником», непомітним для тих, хто не хоче вчитись бачити океанічну глибину футболу. Я впевнений, що навіть сяйво Золотого м’яча під пахвою не просвітило би "незрячих" на гру Хаві. І я також впевнений, що його постать не кане в лету через таку "недооціненість". Скажу більше, якби самого гравця запитали, чого б він більше хотів: зіграти у фіналі Кубка чемпіонів 2006 року (у якому Хаві так і не зіграв ні хвилини через щойно заліковану травму) чи отримати Balón de Oro 2010, думаю, він ні секунди би не вагався із відповіддю. У цьому весь Хаві. Якщо він і хотів цю нагороду, то хотів її насамперед для Іспанії. Таким має бути кожен футболіст — честолюбним та спрямованим насамперед на командні перемоги, а не перемоги у рейтингах та номінаціях.
Хаві — це епоха. Епоха великої "Барси". Скільки блискучих півзахисників, де в чому кращих за нього, грали поруч з ним у середній лінії "Барселони" впродовж останніх тринадцяти років: ван Боммель, Деку, Рікельме, Мендьєта і так далі. Але ніхто з них не зміг настільки вкорінитись у команді, так міцно врости у зелений газон Камп Ноу, як це зробив своїм каталонським корінням Хаві. Скільки разів вболівальники на рідній арені влаштовували йому овацію, коли він залишав поле! Як на мене, кращої нагороди для футболіста бути не може. І кращого свідчення, що твою натхненну гру достойно оцінили. Тут варто згадати іншого "хаві" — Іньєсту, який цього року отримав справді найпрестижнішу нагороду, яку коли-небудь може отримати футболіст. Він зірвав овацію НА ВОРОЖОМУ СТАДІОНІ.
Як на мене, перемога Мессі у грі під назвою "Balón de Oro 2010", це чи не найсправедливіша перемога серед усіх перемог у футбольному сезоні 2010 року. Як хтось сказав після оголошення результатів: "Золотий м’яч залишився вдома". От тільки тепер, на жаль, важко згадати, хто автор цих геніально простих слів:)..