Сенсаційним героєм Олімпіади-1936 у Берліні став темношкірий американець Джессі Оуенс. Щоправда, за межами Третього Рейху його життя було зовсім не чемпіонським.
Серед усіх спортсменів Джессі Оуенс є найкращим символом боротьби з тиранією та дискримінацією. Його особистий тріумф, як топового атлета, був увертюрою до життя, котре він присвятив допомозі іншим. Джессі зовсім молодим поїхав на Олімпіаду, ще повністю не усвідомлюючи власних унікальних можливостей. У Берліні він гучно заявив про себе на весь світ. Я вважаю Джессі найвеличнішим легкоатлетом в історії. (39-й президент США Джиммі Картер)
Я їхав у Берлін не для того, щоб втерти носа своїм суперникам. Метою Ігор є показати все, на що ти здатен. Перший тренер Чарльз Райлі розповів мені просту істину: найважливішою є перемога над самим собою. На щастя, на тих Іграх мені вдалося стрибнути вище голови. (Джессі Оуенс)
За кілька днів до старту літньої Олімпіади 1936 року один фотограф спіймав Оуенса під час розминки. Папараці попрохав американця зробити один стрибок "на камеру". Той із радістю погодився. Оуенс розбігся та легко і невимушено стрибнув. У цій спробі атлет показав результат 7 м 77 см. Цього б вистачило, щоб взяти бронзу у фіналі. Так завиграшки Джессі тріумфував на Іграх у Берліні, які стали Олімпіадою не Гітлера, а Оуенса.
Джессі народився у 1913 році в Оуквіллі (штат Алабама). Він був десятою дитиною у сім’ї Генрі та Мері Оуенсів. Зараз в Оуквіллі, у парку, якому присвоєне ім’я олімпіоніка, можна полюбуватися крихітною халупкою, де колись тулилася величезна сім’я Джессі. Фінанси Оуенсів постійно співали романси. Їм ніколи не вистачало коштів на їжу, а одяг вважався розкішшю. У 5-річному віці Джессі ледь не віддав Богові душу. Хлопець захворів на запалення легень. Недуга протікала настільки кепсько, що в Оуенса вискочили чиряки, завбільшки з м’ячики для гольфу. Вони тиснули на легені, тому хлопчик постійно плакав та кричав від болю.
Батьки не могли собі дозволити лікаря, тож вирішили самотужки допомогти сину. Тато поклав малого на підлогу та тримав його так міцно, що той не міг поворушитися, а мама, озброївшись величезним кухонним ножем, почала вирізати фурункули з грудей Джессі. Дивовижно, але, попри велику втрату крові, операція виявилася успішною. І невдовзі хлопчина одужав. Мабуть, в жилах матері текла кров африканських шаманів. Через рік Джессі почне ходити до школи. Ці прогулянки Оуенс називає своїми першими тренуваннями. Й це зовсім не перебільшення, оскільки туди і назад хлопець долав близько 20 миль.
Щоправда, невдовзі він змінив школу. Якось одна зі старших сестер Оуенса, що поїхала на заробітки в Клівленд, написала батькам: "Тут є багато роботи, приїжджайте до мене". Сім’я дослухалася до неї та переїхала в Огайо. Дівчина не лукавила, роботи в Клівленді дійсно не бракувало. На жаль, вона забула вказати, що за цю працю платили копійки, яких ледь вистачало на шматок хліба. Проте в Огайо Оуенсам все ж велося краще, ніж в Алабамі. Вони не мали жодного бажання повертатися на південь.
До речі, саме на новій батьківщині майбутній олімпійський чемпіон і отримає ім’я Джессі. Насправді Оуенс був Джеймсом Клівлендом. Але коли він пішов до школи, то вчитель не зрозумів його південний акцент і записав хлопця в журнал як Джессі. Оуенс був занадто скромним, щоб вказати педагогу на помилку. Так нове ім’я й приклеїлося до школяра.
Незважаючи на те, що дитинство Джессі зовсім не нагадувало казку, він завжди згадував його з усмішкою: "Це був чудовий час, ми мали безліч розваг і практично ніяких проблем. Ми завжди їли. Так, ми не могли дозволити собі стейків. Але хто їх тоді мав?" Насправді, щоб мати що їсти, Джессі доводилося важко гарувати. Після школи він підробляв кур’єром у взуттєвому магазині та вантажником. Незабаром у житті Джессі з’явиться нова пристрасть, якій він не зрадить до кінця своїх днів.
Першим талант Оуенса відкрив вчитель фізкультури Чарльз Райлі. Він запропонував хлопцю долучитися до легкоатлетичної команди школи, яку він тренував. Проте Джессі відмовився. Оуенс аж ніяк не міг після школи відвідувати тренування, оскільки після уроків прямував на роботу. Але Райлі не збирався так легко капітулювати. Чарльз попросив хлопця приходити на тренування зранку перед навчанням – і той погодився. Оуенс завжди з нетерпінням чекав занять із Райлі: "Я обожнював біг. Це було щось таке, що я міг робити самотужки, не сподіваючись ні на кого, тут все залежало лише від мене. Я міг мчати в будь-якому напрямку, повільніше чи швидше, як мені заманеться, борючись з вітром, шукаючи нових викликів, які я з легкістю долав завдяки силі власних ніг та потужності легень".
Райлі не залишив самородка навіть коли той змінив школу. У новому навчальному закладі Джессі спробував себе в американському футболі та баскетболі. Однак ці затії завершилися фіаско. Після того, як найперспективніший спортсмен школи травмував кісточку, борючись за підбирання, директор "попросив" Оуенса не відволікатися на дурниці та сконцентруватися на легкій атлетиці. Напередодні приходу Джессі в цей навчальний заклад, там якраз змінився вчитель фізкультури, який був на "ви" з королевою спорту, тож він покликав Райлі на допомогу. І той із радістю відгукнувся, адже не міг відмовитися від нагоди попрацювати з атлетом, якому пророкував велике майбутнє.
Під керівництвом тренерського тандему Джессі зробив свої перші кроки на спортивний Олімп. Вже у 15-річому віці він встановив нові рекорди школи в стрибках у висоту та довжину. Та й чемпіонати Огайо юнак розглядав як тренування з підвищеною відповідальністю. Джессі тричі поспіль ставав найкращим атлетом штату. Проте в США ніколи не бракувало талантів. І у 1932 році він не зміг кваліфікуватися на Олімпіаду в Лос-Анджелесі. Щоправда, атлет недовго сумував з цього приводу. Джессі почав ще ретельніше працювати, давши собі слово: через чотири роки обов’язково поїхати на наступні Ігри.
Щоправда, до берлінської Олімпіади він готувався вже без улюбленого тренера. Джессі закінчив школу та почав вибирати виш. Він не хотів далеко їхати і зупинився на університеті Огайо. Спершу видавалося, що юнак утнув велику дурницю, зупинивши свій вибір на цьому закладі. Джессі вже тоді зв’язав себе узами Гіменея та мав доньку, яку слід було годувати. А університет не давав йому навіть стипендії. Оуенсу вкотре довелося підробляти. Він працював то ліфтером, то офіціантом, то помічником бібліотекаря, то диспетчером на АЗС. Як показав час, Джессі не прогадав, подавши документи в Огайо, адже саме там він зустрів Ларрі Снайдера – тренера, який зробив його найкращим атлетом світу. Той і сам колись подавав великі надії як спортсмен, але так і не зміг досягнути чогось серйозного.
Снайдеру було достатньо лише раз глянути на Джессі, щоб зрозуміти, хто перед ним. Ларрі одразу почав називати хлопця "чемпіоном". Важка праця Снайдера швидко дала плоди. По-перше, він усунув ахіллесову п’яту Джессі – повільний старт. Він змушував хлопця сотні разів повторювати цей елемент і зупинився лише тоді, коли той довів старт до автоматизму. По-друге, підказав юнаку як подовжити стрибок, рухаючи в польоті ногами. По-третє, змінив його стиль бігу: "Став ноги на трек так, наче він горить вогнем". Джессі так розповідав про цю свою візитівку: "Я намагався, щоб моя стопа торкалася землі лише на якусь частку секунди. Я з повітря опускав її швидко вниз, а потім миттєво підіймав угору". І, мабуть, найважливіше, за що варто відзначити Ларрі – він не звертав уваги на колір шкіри Джессі.
Тоді у США чорношкірі вважалися людьми другого сорту. Спортивна слава не давала афроамериканцям жодних привілеїв. Коли Джессі подорожував зі збірною, йому доводилося їсти в ресторанах "лише для чорних" та спати в аналогічних готелях. Коли ж деякі "білі" заклади погоджувалися прийняти в себе афроамериканця, йому доводилося користуватися чорним ходом. Натомість Ларрі Снайдер цінував атлетів за їхні досягнення, а не колір шкіри. Він зробив Джессі капітаном університетської команди з бігу, за що йому дісталося на горіхи від керівництва вишу. Однак капітанові доводилося жити не в красивому студентському містечку університету Огайо, а разом з кількома іншими чорношкірими студентами винаймати якийсь гадючник. Вони завжди готувати власноруч, оскільки чорних у ресторани не впускали, як і в кіно.
Цікаво, що Джессі відчув себе по-справжньому вільним лише в Третьому Рейху. Він спав у тому ж готелі, що й решта команди, їв у найкращих ресторанах Берліна та не мусив заходити через задні двері в автобус. До того ж, серед німецьких фанатів спалахнула оуенсоманія. Слава Джессі розпочалася вже тоді, коли він ступив на борт корабля, який плив у Німеччину (атлет, звичайно ж, подорожував третім класом). Напередодні Ігор Джессі сумнівався у власних силах, але тут йому допоміг легендарний Бейб Рут. Бейсболіст запитав Оуенса: "Ти виграєш медаль на Олімпіаді?" Джессі відповів: "Не знаю, спробую". Після чого Бейб промовив: "Як можна їхати з таким настроєм на Ігри? Усі намагаються виграти, а я перемагаю. А знаєш чому? Тому що я знаю, що кожен мій удар битою закінчиться хоумраном".
Незважаючи на те, що в Берліні фанати не давали Джессі ступити й кроку, нацистська преса не втрачала нагоди вколоти американця. Так, одна з газет "випадково" опублікувала світлину усміхненого Джессі поряд з фото мавпи. ЗМІ, які контролював всемогутній міністр пропаганди Геббельс, постійно називали чорношкірих тваринами. Щоправда, Оуенс не переймався цим, адже він послухав поради літературного професора і не читав газет перед обідом (та й не мав він шансів ознайомитися зі змістом німецької преси, оскільки не знав жодного слова мовою Гьоте). Атлет цінував увагу вболівальників, які його гаряче підтримували. Коли Оуенс з’являвся на стадіоні, його одразу купали в морі овацій. Німецькі дівчата, які вперше бачили атлета, часто вигукували з трибун: "Wo ist Jesse?". Згодом папараці та мисливці за автографами так дістали Оуенса, що він намагався без зайвої потреби не залишати готель.
"Коли після Ігор я повернувся додому, то для мене, по суті, нічого не змінилося. Я не міг сісти попереду в автобусі. Я змушений був завжди користуватися задніми дверима. Я не міг зайти в хороший ресторан чи піти з дружиною в кіно. Кожен зустрічний обіймав мене, хотів потиснути руку і запросити в гості. Але ніхто так і не запропонував мені роботи. Джо Луїс (чемпіон світу з боксу в суперважкій вазі) та я були першими чорними спортсменами, які стали національними героями, але ніхто з нас не зміг цим скористатися. Нас не запрошували зніматися в рекламі, оскільки білі мешканці Півдня нізащо б не купили товар, котрий рекламували чорні. Від афроамериканців сахалися, як від прокажених", – згадував Джессі. Тому в Німеччині він почувався набагато краще, ніж вдома, і неважливо, як до нього ставився Гітлер.
"Я думав про всі ті роки важкої праці, які зрештою привели мене на Олімпіаду, де я добився права представляти власну країну. Напередодні старту мені на душі шкребли кішки. Я дуже мандражував та не відчував свого шлунку; мої вуста були сухими, наче Сахара, а з долонь градом котився піт. Я думав лише про забіг, адже знав, що 10 секунд стануть кульмінацією усієї моєї 8-річної роботи. Я усвідомлював, що одна помилка могла все зруйнувати. Ви дійсно гадаєте, що я під час забігу міг думати про Гітлера? Кожен має мрію. Сьогодні я зрештою втілив свою в реальність. Заради неї я пішов на великі жертви та пролив відра поту на тренуваннях. Добре, що ця каторжна праця окупилася сторицею. І ось на моїй шиї красується найцінніша прикраса у світі – золота олімпійська медаль", – розповідав Оуенс в інтерв’ю після першого виграного фіналу.
Можливо, золотого берлінського покера американця не було б без допомоги одного німця. Незадовго до старту Олімпіади, до атлета завітав Аді Дасслер, який запропонував йому своє нове взуття. Відтоді Джессі ніколи не зраджував Adidas. Дасслер також не прогадав. Після золотих забігів Оуенса кросівки Аді змітали з полиць магазинів.
Найважче на Олімпіаді далася перемога в стрибках у довжину. З нею пов’язана цікава байка. Головним суперником американця вважався німець Луц Лонг, який зовні нагадував справжнього арійця. На щастя, Луц був далеким від нацистської пропаганди і виявився справжньою Людиною. Щоб кваліфікуватися до фіналу, Джессі слід було за три спроби подолати 7 м 15 см. Видавалося, що для американця з його світовим рекордом 8 м 13 см це – раз плюнути. Але не так сталося, як гадалося. Оуенс змарнував дві спроби, зробивши заступ. В американця залишалася лише одна спроба. Джессі явно нервував і як ніколи був близький до провалу. Аж тут йому на допомогу прийшов… Лонг.
Німець порадив Джессі відштовхуватися ближче, ніж зазвичай, адже цього йому і так вистачить, щоб пробитися до фіналу. Лонг начебто поклав рушника, щоб зафіксувати точку, де американцю варто відштовхуватися. Оуенс послухав німця та кваліфікувався до фіналу, який і виграв у запеклій боротьбі з Лонгом. В автобіографії Джессі так згадував цей епізод: "Якби я переплавив усі свої золоті медалі і кубки, то навіть тоді вони не змогли б зрівнятися за цінністю з 24-каратною дружбою, яка була в мене з Лонгом. Луц не побоявся допомогти мені на очах Гітлера. Шкода, що ми більше так і не побачилися. Ми регулярно переписувалися з Лонгом до нападу нацистів на Польщу. На жаль, у 1943 році він стане черговою жертвою Другої світової війни".
Лонг і Оуенс
Це дуже красива історія, але щодо її достовірності є дуже багато запитань (можливо, про це якось іншого разу). На завершення теми зі стрибками в довжину процитуємо Джессі ще раз: "Я ніколи не забуду свою останню спробу на 8 м 6 см. Тоді я вирішив, що нізащо не хочу повертатися на землю. Я хотів назавжди залишитися в повітрі".
Джессі мав обмежитися в Берліні "лише" трьома золотими. Проте в останній момент його виставили на естафету 4*100. Чому ж американці затіяли цю заміну? Справа в тому, що боси зірково-смугастої делегації прогнулися під фюрера, усунувши з команди Марті Глікмана та Сема Столлера, які були євреями. За іронією долі, їх замінили чорношкірі Оуенс та Ральф Меткалф.
З біснуватимм фюрером пов’язано чимало міфів на тій Олімпіаді. Улюблений архітектор Гітлера Альберт Шпеєр залишив у своїх мемуарах думки рейхсканцлера про чорношкірих спортсменів: "Люди, чиї предки жили в джунглях, примітивні, в них більш атлетична тілобудова, ніж у цивілізованих білих. Вони нерівні суперники для нормальних людей. Тому їх варто відсторонити від участі в усіх наступних Олімпіадах та спортивних змаганнях". Згідно з поширеною легендою, коли Джессі виграв перше золото, Гітлер кулею вилетів зі своєї ложі, не бажаючи вітати чорного з перемогою. Насправді це не зовсім відповідає істині. Така історія трапилася ще в перший день змагань Олімпіади, коли в стрибках у висоту переміг афроамериканець Корнеліус Джонсон. Тоді незадовго до церемонії нагородження Гітлер дійсно втік зі стадіону. Після цього представники МОК натиснули на фюрера, запропонувавши йому: "Або ти вітаєш усіх, або нікого". Художник вибрав другий варіант.
Сам Оуенс ще більше заплутав істориків ОІ: "Після перемоги на стометрівці Гітлер помахав мені рукою (деякі "експерти" договорилися до того, що фюрер не лише потиснув руку Джессі, а й зробив з ним спільну фотографію, яка нібито згодом загубилася, – прим. авт.). Він мав визначений час, коли приходив на стадіон і коли його покидав. Того дня Гітлер мусив піти якраз напередодні церемонії нагородження. Коли канцлер привітав мене, я помахав йому у відповідь. Гітлер не проігнорував мене, це зробив Рузвельт. Я так і не дочекався від президента жодної телеграми".
На батьківщині Джессі зустрічали як кумира нації, під час чемпіонського параду один із фанатів навіть метнув в автомобіль, який віз золотого атлета, 10 000 доларів. Того ж вечора у фешенебельному нью-йоркському готелі "Волдорф-Асторія" влаштували гучний прийом на честь Джессі. Щоправда, чорношкірого Оуенса не впустили через парадні двері, головному герою вечора довелося скористатися вантажним ліфтом, щоб потрапити на своє свято. На зароблені гроші Джессі купив своїм батькам великий будинок та не забув і про Райлі, без якого нізащо б не став олімпійським чемпіоном. Він придбав першому тренеру розкішний автомобіль. Однак берлінська казка швидко закінчилась і для атлета настала сувора реальність.
Щоб заробити на життя, Джессі почав змагатися за гроші, через що олімпійський комітет США миттєво викреслив його зі своїх списків. Тоді в Іграх могли брати участь лише аматори, а Оуенс тепер вважався профі. Щоправда, змагання, в яких брав участь Джессі, радше нагадували цирк. Суперниками чотириразового олімпійського чемпіона були коні, собаки та мотоцикли. Зазвичай спринтер виступав у перервах бейсбольних матчів. "Люди говорили, що участь у подібних шоу принижує олімпійського чемпіона, але що мені залишалося робити? Я мав чотири золоті медалі, але ж я не міг їх з’їсти. Очевидно, що жодна людина не може тягатися з кіньми. Проте організатори забігів дещо урівнювали наші шанси. Вони шукали найбільш нервового коня, а потім брали найгучніший пістолет. Після чого веліли стартеру, щоб той дав сигнал до початку забігу якомога ближче до вуха тварини. Завдяки цьому я інколи перемагав коней".
У Каліфорнії Джессі отримав космічні 25 000 баксів за те, що два тижні виступав із… оркестром. Також у цьому штаті спринтер зірвав чималенький куш, змагаючись із найкращими місцевими спринтерами, даючи їм аж 40 ярдів переваги. Попри таку велику фору, Оуенс ніколи не програвав. На Кубі під час аналогічних забігів спринтер підняв 2 000 зелених. Скуштував Джессі й тренерського хліба, протягом кількох тижнів він був наставником бейсбольного клубу Нью-Йорк Метс. Атлет не пропускав жодної нагоди заробити, він навіть згадав старі часи та підпрацьовував на АЗС. А ще Джессі кілька разів намагався отримати диплом про вищу освіту. Але, на жаль, так і не закінчив навчання. Зрештою тепленьке місце Оуенсу запропонував його колишній суперник на легкоатлетичних доріжках Вілліс Ворд. Чемпіон почав працювати директором на одному із заводів Ford у Детройті.
На жаль, Фортуна недовго усміхалася Джессі, він вирішив започаткувати власну справу – і прогорів. Спершу заснував фірму, яка надавала послуги таксі, а потім на останні кошти відкрив мережу пралень. Ці бізнеси збанкрутували майже так само швидко, як бігав Джессі. До того ж, Оуенс накрутив зі сплатою податків, за що його покарали солідним штрафом. Зрештою атлет знайшов своє місце в постспортивному житті. Він заснував PR-фірму, яка виявилася достатньо успішною. Олімпійський комітет США також не забув про Джессі і він часто представляв його на змаганнях різного рівня: починаючи від Ігор, закінчуючи шкільними турнірами. У 1976 році президент Джеральд Форд нагородив Оуенса медаллю Свободи, найвищою нагородою США для цивільних. У 1980 році Джессі помер від раку легенів. Після того, як атлет повісив кросівки на цвях, він викурював пачку цигарок за день. Згодом ця згубна звичка вилізла Оуенсу боком…
Білл Льюїс та Джессі були друзями. Якось Білл представив спринтеру свого сина Карла. Дев’ятиразовий олімпійський чемпіон згадував: "Я ледь не втратив свідомість від захоплення. Я спілкувався з самим Оуенсом. Відтоді у мене з’явилася мрія – я хотів бути схожим на Джессі, найкращого легкоатлета всіх часів". Карл здійснив свою мрію. На Олімпіаді 1984 року він повторить рекорд Джессі та виграє чотири золота в тих же дисциплінах, що й великий та нестримний Оуенс.