Один з найкращих плеймейкерів в історії вищої ліги дав "Футболу 24" відверте інтерв'ю, в якому розповів про свій феноменальний дебют у "Дніпрі", непорозуміння з Кучеревським і трансфер у "Спартак", що так і не відбувся.
"Есть в "Днепре" лихой молодец - Валентин Полтавец". Так свого часу журналісти одного з всеукраїнських спортивних видань підписали фото, на якому наш герой віртуозно вправлявся з м'ячем. Футболістів, що мали настільки тонке відчуття вирішального пасу, як Полтавець, за всю історію незалежного футболу не назбирається й одного десятка. Дивовижно, та Валентину жодного разу не надали шанс проявити себе у збірній України. "Можливо, через мої скромні антропометричні дані," - припускає півзахисник, який продовжує виступати у першоліговому ФК "Одеса". Але саме зросту Полтавець завдячує своїм реноме класного диспетчера. "Це мій козир", - з гордістю посміхається Валентин.
"Дідусю, дякую, я накурився"
- Валентине, ви народилися в Дніпропетровську, а ваше дитинство припало на золоті часи "Дніпра" 1980-х. Яким був найперший матч, переглянутий з трибун "Метеора"? Пригадуєте?
- Звичайно, що пригадую. Тоді були такі часи, що футбол вважався народним надбанням. Прийти і підтримати улюблену команду було за честь. Ще за чотири години до матчу місто зупинялося, а в напрямку стадіону "Метеор" вишиковувалися довжелезні колони вболівальників. Вони заповнювали вщерть не лише трибуни, але й стояли в проходах. Таким чином за матчем могло стежити 36-37 тисяч. Мій перший матч з трибун припав на 1983 рік - чемпіонський для "Дніпра". Грали тоді з московським клубом - або з "Локомотивом", або з "Динамо". Вже тоді я почав займатися футболом, і для мене чемпіонство улюбленої команди стало додатковим стимулом - завжди перемагали московський "Спартак" або київське "Динамо", а тут клуб із провінції тріумфує.
- Хто був кумиром з тієї команди?
- В принципі, імпонували абсолютно всі. Виділялися, звісно, Федоренко, Лютий, Лисенко, Протасов, Литовченко... І Микола Кудрицький. На стінах моєї кімнати висіли фотографії всіх футболістів, зроблені власноруч. Благо, база "Дніпра" була у Придніпровську, де я мешкав. Тренування команди збирали велику кількість глядачів, а ми, хлопчаки, подавали футболістам м'ячі. Користуючись нагодою, ще й фотографували кумирів. А скільки автографів зібрав! Деякі з них подарував друзям. Мені не вірили: "Скільки ж ти автографів підробив?" А я кожного разу підходив до Литовченка за новим підписом. "Ти що їх, продаєш?" - сміявся він з мене. Були інші часи - не те, що зараз.
- Маєте на увазі, що не було гравців, які спіймали "зірочку"?
- Та чому ж, були... Якось ми підійшли до одного з футболістів, а він бурнув: "Давай після гри" і відвернувся. А ось Литовченко і Протасов завжди роздавали автографи, незважаючи на те, що уважно стежили за грою "дубля".
- У вас щире українське прізвище. Навіть козацьке. Чи досліджували свій родовід?
- Якщо чесно, то не дуже - знаю лише про покоління прапрадіда. Дідусь по татовій лінії, до речі, воював у Другій світовій. Всі мені кажуть: "О, твоє прізвище сягає коріннями в Полтаву". Пародокс у тому, що насправді мій рід походить з Харкова.
- В інтернеті пишуть, що єдину цигарку у своєму житті ви спробували у шестирічному віці...
- В шість років? Це, напевно, хтось із журналістів сильно "загнув". Випадок, про який кажете, трапився десь в 14 років. Це такий вік, коли усе хочеться спробувати. Мій дідусь курив дуже термоядерні цигарки - "Біломорканал", "Казбек". Курив він часто, але небагато. Тобто, дві тяги зробить, погасить цигарку і покладе на підвіконня. "Спробую-но", - подумав я собі, взяв її до рота, щоб поблатувати, мовляв, он який я крутий. Від захвату не почув, як підкрався дід. Він дав мені такого стусана, що я ту цигарку ледь не проковтнув. "Ну що, внучку, ще хочеться курити?" - запитує. "Дідусю, дякую, я накурився". Цей епізод запам'ятався на все життя. За союзних часів батьки були головним авторитетом у житті, а дідусь - втричі більшим.
"Від гарного пасу кайфую значно більше"
- Ваша професіональна кар'єра є ровесницею незалежного українського футболу. У 1992 році ви розпочали виступати за "Шахтар" (Павлоград), а згодом опинилися у запорізькому "Вікторі". Чому не "Дніпро"?
- Почнемо з того, що у сьомому класі багато з нас поступили в дніпропетровський спортінтернат. Щороку ця футбольна школа випускала 7-8 гравців, які переходили в дубль "Дніпра". З розвалом Союзу якийсь елемент цієї схеми був втрачений. У 1991 році ми, молоді 16-річні хлопці, стали чемпіонами СРСР серед інтернатів і були заявлені за павлоградський "Шахтар" - фарм-клуб "Дніпра", який виступав, якщо не помиляюся, в другій союзній лізі. Був договір, що нас "обкатають", а з вересня ми підпишемо контракт з дублем "Дніпра". І раптом - путч, плутанина, невизначеність... Вчасно підвернулася пропозиція начальника павлоградського "Шахтаря", мовляв, давайте, хлопці, до нас на контракт. Формувався незалежний чемпіонат, тож за документами нас "Дніпро" загубив. У "Шахтарі" зі мною грав Сашко Томах, син того легендарного Томаха, який організував у Запоріжжі молоду команду.
Через деякий час Томах запросив нас у "Віктор" - це був проект, який створювався, щоб стати базовою командою для олімпійської збірної України. Самого клубу ще не було, але вже існував затишний стадіончик і готель, який став нашою базою, автобус з назвою клубу... Уся інфраструктура розвивалася настільки професіонально, що навіть зараз в деяких вищоліговий клубах цього не побачиш.
- Футболісти, які виступали в ті часи за команди вищої ліги, нарікали на суцільні злидні. Що ж тоді коїлося в командах першої та другої ліг?
- Граючи у першій лізі, в мене була невелика зарплата. Але що означає "невелика"? Принісши додому перший заробіток, почув від мами: "Синку, ти заробляєш більше, ніж я на підприємстві". Плюс - преміальні за перемогу були непоганими. В ті часи я всі гроші віддавав мамі, і вона могла накупити багато всіляких речей для мене і моєї сестри. Звісно, були у вищій лізі і проблемні клуби, проте мене ця участь оминула. Зрештою, в мене тобі був "романтичний" період - я грав, насамперед, за ідею. Ось яскравий приклад: виступаючи в запорізькому "Металурзі" два сезони, зігравши понад 50 матчів, забивши певну кількість голів, я отримував 20 доларів на місяць. Пригадую, коли мене викликали і сказали, що піднімуть зарплату, я не знав, що відповісти - боявся, соромився. Зараз в ФК "Одеса" ми маємо зовсім іншу картину. Гравці, які приходять до нас у 18-19 років, і ми їх лише переглядаємо - не беремо на контракт, а переглядаємо, - сходу цікавляться: "А яка в мене буде зарплата?" Пріорітети змінилися...
- У "Металурзі" ви вперше заявили про себе, як про результативного півзахисника і хорошого диспетчера. Андрій Кирлик, ще один майстер пасу тих часів, зізнався якось, що пасувати йому більше до вподоби, ніж забивати. А вам?
- У 1994 році запорізький "Металург" потрапив у кризу - не фінансову, а кадрову. Більш-менш здібні гравці одразу переходили в інші клуби. Адже ким був "Металург" в ті часи? Популярністю користувалися "Динамо", "Дніпро", "Чорноморець". Навіть "Шахтар" так не котувався, як зараз. Тож футболісти масово перебігали в Москву, в Ізраїль... Томах взявся рятувати "Металург", перевівши сюди 17 (!) молодих футболістів з "Віктора". П'ятого вересня 1994 року одразу сім таких гравців, серед яких був і я, вийшли на матч проти "Вереса".
До 26 років я більше полюбляв забивати. Знаєте, як кажуть: "Команда пише речення, а ти ставиш крапку". Але з віком став розуміти Андрія Кирлика, тепер вже батюшку Андрія, і отримувати естетичне задоволення від результативних передач. Навіть зараз - обігрую голкіпера, залишаюся перед порожніми воротами, але якщо паралельно поспішає партнер, обов'язково йому відпасую. Кайфую від цього вдвічі більше, аніж коли б самотужки забив гол.
- Ви є футболістом достатньо мініатюрного зросту - 168 сантиметрів. Якщо пригадати всесвітньо відомих плеймейкерів - Жюлі, Деко, Хаві, Іньєсту - вони також не можуть похизуватися гренадерською комплекцією. Отже, невисокий зріст - це козир для гравця такого амплуа?
- Я скажу так: це один із стимулів працювати і вдосконалювати свою техніку, "вмикати" голову на полі. Якщо батьки не заклали в мені двометровий зріст, я мав це чимось компенсувати. А чим можна компенсувати? Хитрістю, швидкістю, технікою. Тож цим і пояснюю, що всі видатні плеймейкери - невисокого зросту. Свого часу для мене еталоном був Марадона, згодом - Баджо. "Все, хочу грати як Марадона", - вигукнув я, а один з тренерів мені каже: "Ти повинен грати краще. Меж досконалості немає. Якщо наб'єш м'яч тисячу разів, я подарую тобі кубок". Питань нема. Тиждень часу я готувався, і таки набив перед ним тисячу разів. "А тепер даю тобі місяць для того, щоб навчитися набивати м'яч дві тисячі разів", - каже. Тож увесь час я працював над собою.
"Мені гукали "юда", "зрадник"
- У 2000 році ваша мрія здійснилася: вас запросили у "Дніпро"...
- Як відомо, "Дніпро" і запорізький "Металург" - це непримиренні суперники. З 1991 року по 1998-й дніпропетровці були дуже сильною командою, тож для нас було за щастя перемогти. В "Металурзі" навіть побутувала думка, що одягни у футболки "Дніпра" збірну Бразилії - і ми її обіграємо. У 2000-му році в мене закінчувався контракт, і попри те, що я був капітаном, в мене склалися непрості стосунки з керівництвом "Металурга". Це згодом спонукало полишити Запоріжжя. От дивіться: людина грає в клубі, в неї хороші умови, дім, сім'я...Вона нікуди не піде, якщо її раптом не запросить "Барселона". Але мене змусили це зробити.
Плюс - надійшла пропозиція від московського "Спартака". В "Спартаку" працював Романцев, а допомагав йому Грозний. В'ячеслав Вікторович давно стежив за мною, тож коли контракт з "Металургом" добіг кінця, мене запросили в Москву. Зрозуміло, що опинитися в таборі десятиразового чемпіона Росії було за щастя. Вдало зарекомендувавши себе, я міг підписати з москвичами угоду, але за законами України, футболіст, у якого закінчився контракт, ще півроку належав клубу. Такі от дурнуваті були закони! Тож "Металург" повинен був отримати певну компенсацію, яка нараховувалася за спеціальним коефіцієнтом. Коли я вирушив у Москву, мені сказали: "За тебе хочемо 200 тисяч". У Білокам'яній я дізнався, що запоріжці вимагають вже 350 тисяч доларів. Тобто, упродовж перельоту в літаку я подорожчав на 150 "штук" (Сміється).
Зустрівся з Романцевим на базі, отримав від нього настанови "тренуйся, розслабся" тощо. Потім підписав контракт і відчув себе спартаківцем. Але перед календарним матчем раптом дізнаюся, що не потрапив у заявку з 18-ти гравців. Я в шоці. Чому? Що трапилося? А мені кажуть: "Ти не готуєшся, бо на тебе нема трансферного листа". Ситуацію пояснив Грозний: "За тебе, голубе, попросили вже 500 тисяч". Упродовж наступного етапу переговорів ціна зросла до мільйона доларів! Навіть за таких умов "Спартак" не здавався, запропонувавши, як на мене, адекватну формулу - половину суми зараз, а половину ми сплатимо упродовж півроку. Але Запоріжжя вперлося рогом.
- І що ви зробили?
- В Запоріжжя повертатися не мав ані найменшого бажання. Але, коли приземлився у Дніпропетровську, біля трапу літака мене зустріли три представники "Дніпра", у яких я свого часу брав автографи і подавав м'ячі. Це Яровенко, Чередник і Федоренко. "Ходімо щось вип'ємо і порозмовляємо", - пропонують. Я вже почав здогадуватися, про що буде розмова, тож коли прозвучало "А чи не хотів би ти...", я зразу відповів "Так!" Мріяв про це з 1983 року, і ось мрія здійснилася.
Граючи за "Металург", найбільше голів я відвантажив саме "Дніпру". Тож особливо цьому переходу зрадів голкіпер Микола Медін: "О, нарешті наше керівництво схаменулося - запросило того, від кого ми найбільше натерпілися" (Сміється). Перша гра в новому чемпіонаті у нас була проти "Динамо", а вже в другому турі "Дніпру" належало зіграти з Запоріжжям. Микола Федоренко, який тоді очолював команду, був класним мотиватором. "Динамо" готується до Ліги чемпіонів, тож головне - гідно зіграти. А от "Металург" маємо обіграти будь-якою ціною. Давайте допоможемо хлопцям перемогти (я перейшов у "Дніпро" разом з Владиславом Зубковим - прим. Полтавця)".
І ми стартували більш, ніж гідно. З "Динамо" розписали нічию 1:1, а мені поталанило забити гол. Приїжджаємо в Запоріжжя. Виходимо на розминку, а на мою адресу летять вигуки "юда", "зрадник"... Але ми цю команду, яка набрала легіонерів і розкидалася заявами, що боротиметься за єврокубки, обіграли в її ж лігві - 2:1, а я забив переможний м'яч. За старою звичкою, побіг святкувати гол до... лави запасних господарів (Сміється). Жодного злого наміру не мав, просто так вийшло. Приємно, що після фінального свистка вигуків "юда" я вже не чув. Навпаки, дехто з місцевих, аплодуючи, кричав: "Валентине, ми тебе любимо!"
- Це були найкращі матчі у вашій кар'єрі?
- Ох, тих матчів дуже багато. Це і стартова гра за "Металург" у 1994-му, коли ми зробили якісний стрибок з другої ліги у вищу. Це матч із "Зорею-МАЛС", якій я забив перший вищоліговий гол. Зрештою, це кубковий матч, коли овідіопольський "Дністер" приймав "Шахтар", а я забив за підрахунками деяких журналістів свій сотий гол у кар'єрі. А ще - фінал Кубка Швейцарії. Я тоді не зміг зіграти, бо відновлювався від травми, але, здійнявши над головою цей кубок, усвідомив: "Нарешті ти досягнув у кар'єрі чогось вагомого". Запам'яталися окремі ігри за "Дністер" і ФК "Одеса". Тут я просто отримував задоволення від футболу. Прощальний матч Миколи Медіна, коли на одному полі зібралися зірки минулого і сучасності, також десь відклався.
А ще був такий момент у 2000-му, коли тренерський штаб мене брав, а Стеценко заперечив: "Я спершу хочу на нього подивитися". Тож я з літака потрапляю на спаринг "Дніпра" з ФК "Черкаси", який боровся за вихід у вищу лігу. Одягнувши форму, вже до тридцятої хвилини забиваю два голи. Після другого м'яча Стеценко зривається з місця, підходить до Федоренка і каже: "Все, знімайте Полтавця! Ми швиденько їдемо підписувати контракт, щоб, боронь Боже, його ніхто не перехопив". Це мені потім сам Федоренко розповідав.
- Чому ж тоді ідилія в "Дніпрі" закінчилася з приходом Кучеревського?
- Справді, попрацювавши з Кучеревським один рік, я виявився йому непотрібним. Проте ані він, ані Стеценко не змогли відповісти на просте запитання "Чому?" Хоча в мене був чинний контракт з "Дніпром", Стеценко зізнався: "Кучеревський сказав тебе продати". Якщо в мене є якісь претензії, я кажу це людині в очі: "ти мене не влаштовуєш, бо ти невисокого зросту, або тому що ти..." Тож або Кучеревський злякався, або не зміг мені це сказати у вічі. Проте я йому навіть вдячний, адже прибравши мене з команди, він дав мені можливість попрацювати з Грозним в київському "Арсеналі", плюс - я став володарем Кубка Швейцарії. От може знаєте... Чи є ще українські футболісти, які здобували Кубок Швейцарії?
- Маю підозру, що ви єдиний в своєму роді...
- Ось! Можу перед Кучеревським скинути капелюха, царство йому небесне. Адже після Швейцарії я опинився у "Чорноморці", осів в Одесі, тут дружина мені народила дитину. Тож я ні про що не шкодую. А причина моєї "непридатності" з'ясувалася дуже швидко. В "Дніпро" з київського "Динамо" перейшов Геннадій Мороз - один з улюбленців Кучеревського. Євген Мефодієвич, вочевидь, побоювався, що ми з Морозом не вживемося в одному колективі.
Далі буде
Розмовляв Олег Бабій
Тwitter автора - @Gullit_87
Довідка "Футболу 24"
Валентин Полтавець народився 18 квітня 1975 року в Дніпропетровську. Півзахисник. Виступав за павлоградський "Шахтар" (1992-93), запорізькі "Віктор" (1993-95) та "Металург" (1995-2000), дніпропетровський "Дніпро" (2000-2002), київський "Арсенал" (2002-03), швейцарський "Віль" (2003-04), одеський "Чорноморець" (2004-07), овідіопольський "Дністер" (2007-11). З 2011 року грає в ФК "Одеса". Бронзовий призер чемпіонату України (2001, 2006), володар Кубка Швейцарії-2004. Член "Клубу Олександра Чижевського".