Інтерв'ю Любомира Кузьмяка з Віталієм Левченком, головним тренером Нефтчі із Фергани, а в минулому – захисником київських Динамо та ЦСКА.
Віталій Левченко народився та перші 16 років свого життя провів у Таджикистані. Починаючи з 2016-го він із перервами працює на Середньому Сході. Попри це, Віталій Григорович добре володіє українською мовою та максимально інтегрований у наші справи. Думками та серцем він з Україною ще й через те, що у Києві мешкає його донька. Тож тема України є однією з головних і в соцмережах Віталія Левченка.
Спілкування з легендою київського ЦСКА, фіналістом Кубку України, а нині наставником лідера узбецького футболу розпочинаємо саме з теми його національної ідентичності.
"Донька відмовилася виїжджати з Києва"
– Зізнаюся, ви приємно здивували, коли дали згоду на інтерв’ю українською мовою. Все ж у вас таджицький паспорт і значну частину свого життя ви провели не в Україні.
– Я – українець. Спілкуюся та пишу українською на непоганому рівні. Як це я таджик? Я там тільки народився. А мої батьки – українці (Усміхається).
– Звідки вони?
– Із Сум. Батькова сестра поїхала у Таджикистан і запросила його туди. А вже там тато зустрів маму і вони одружилися. З татом, наприклад, вдома я періодично спілкувався українською.
– На етнічній батьківщині у вас зосталися родичі?
– Моя донька мешкає у Києві. Також рідня дружини там живе. Тому я стежу за усіма новинами про Україну, я в курсі всього, що там відбувається.
– Ви грали та тренували у Росії. Друзів там маєте?
– З кимось перестав зовсім спілкуватися, з кимось продовжую. Усі російські знайомі, з якими я зберігаю стосунки, підтримують Україну. Ці люди розуміють, що насправді відбувається – Росія веде війну в Україні. Про це говорять, хоч і не так голосно, як хотілося б.
– Наприкінці минулого року ви отримали диплом УЄФА категорії PRO. Однак на урочистому врученні у Львові вас не було.
– На жаль, особисто я приїхати не зумів. Склав іспит онлайн. А в Україні востаннє був перед самим великим вторгненням, у січні. Я поїхав на збори з таджицьким Істіклолом та вже у Туреччині дізнався про це.
– Насамперед взялися телефонувати доньці?
– Зазвичай ми щодня спілкуємося, вона про все мені розповідає. Я зателефонував 24 лютого і запитав чи не хоче вона поїхати з Києва. Аліна відмовилася. Відтоді з міста вона не виїжджала. Це її громадянська позиція, яку я повністю підтримую та розумію.
"Молоді хлопці боялися зайти у їдальню, коли там була основа"
– Пригадуєте, коли вперше приїхали в Україну?
– Мені було 16 років. Саме тоді я вступив до Київського спортінтернату. Моє дитинство минуло у Ленінабаді, який тепер називається Худжандом. Там я закохався у футбол, коли після уроків ганяв за м’ячем з друзями. Це був прекрасний час: м’яч, вулиця, річка…
– Представник Динамо Михайло Коман начебто помітив вас на дитячому турнірі та запросив до Києва.
– Передусім я порадився з батьками, вони не заперечували. Мабуть, побачили мої великі очі та шалене бажання спробувати себе у Динамо (Усміхається). Я дав згоду і невдовзі мене перевели з Душанбинського спортінтернату до Київського. А паралельно я тренувався в дублі під керівництвом Віктора Колотова.
– Кілька сезонів у "молодіжці", виступи у Динамо-2… В основі ви так і не отримали свого шансу?
– На моїй позиції у головній команді діяв Олег Лужний. Ніхто і близько не міг підійти до основи за наявності такого виконавця. Олег своєю грою забронював стабільне місце у складі. Конкуренція? Ми, молоді хлопці, навіть боялися зайти у їдальню, коли там основа перебувала. Це тепер молодь себе розкуто поводить. А тоді кожен молодий знав своє місце, панувала залізна дисципліна. Ти мав навіть розрахувати момент, коли міг піти до масажиста чи у ту ж їдальню.
"Міг і по печінці дати, і голову відірвати". 11 характеристик залізного капітана Олега Лужного
– За три сезони у складі Динамо-2 ви мали нагоду зіграти з десятками перспективних футболістів. Один із них – Андрій Шевченко, дебют якого ви бачили на власні очі.
– Цей список справді величезний: Федоров, Ващук, Костюк, Баланчук… Можна довго перераховувати усіх талановитих хлопців. Окремо хотів би відзначити Сергія Баланчука. Якщо чесно, то я не здивувався, коли почув, що він пішов захищати Україну зі зброєю у руках. У цьому увесь він – його характер, принципи… Дуже боляче, що Сергій поклав своє життя за Україну. Шевченко? Він вже тоді вирізнявся технікою та швидкістю. Але я не думав, що Андрій стане такою зіркою.
– Як давно бачилися з ним?
– То було років п’ять тому. Перетнулися з Андрієм в аеропорту, привіталися, перекинулися кількома словами.
"Бондар має все, щоб вирости у захисника європейського рівня"
– Розуміючи, що шансів у Динамо обмаль, ви ухвалюєте рішення перейти у ЦСКА-Борисфен. Навіть після динамівської школи навантаження Михайла Фоменка здавалися пекельними?
– Було дійсно дуже складно. Хлопці терпіли і у команді залишалися тільки ті, хто міг це витримати. Пригадую, як зранку прийшов на зважування. Як виявилося, за день я втратив два чи то два з половиною кілограми. Михайло Іванович поглянув на мене і каже: "О, тобі треба гирі на ноги повісити, щоб повернути свою ігрову вагу".
– Армійському клубу – армійські порядки?
– Це не особливо відчувалося до того моменту, поки ти не вирішив порушити дисципліну. У випадку неналежної поведінки можна було на тиждень залетіти у спортроту на Печерську. Ось там ти сповна знайомився з усіма принадами армійського життя.
– Через неї проходили усі футболісти ЦСКА?
– Принаймні, мене відправляли. Були там Сергій Закарлюка, Андрій Каряка, Яків Кріпак. Молодь, хотіли життя спробувати… Загалом у ЦСКА я пройшов хорошу школу і працював не лише з Фоменком, а й з іншими тогочасними легендами: Безсоновим, Литовченком, Кузнєцовим.
– Віталій Дараселія-молодший згадував, що у ЦСКА пройшов школу життя.
– Віталік мав талант. Техніка на рівні, але не любив чорнову роботу. З часом адаптувався до нашого футболу і виконував великий об'єм. А щодо виховання – так. Думаю, що ЦСКА дав йому певний поштовх у житті і він дійсно тут подорослішав. Не дивно, що Дараселія згадує про Україну з позитивом.
– Одним із тренерів Дараселії у ЦСКА-2 був Олександр Петраков. Ви теж знаєте його ледь не зі старту тренерської діяльності?
– Так, тоді й познайомилися. Петраков завжди був амбіційним та емоційним. Словом, не любив програвати. Навіть на рівні Першої ліги з молодими хлопцями. Олександр Васильович умів розвивати молодь, правильно мотивував.
– Кілька років тому ви навіть попрацювали у його тренерському штабі. Їздили разом на молодіжний чемпіонат світу у Новій Зеландії?
– То було хороше покоління 1995-го року народження: Соболь, Сарнавський, Яремчук, Лучкевич, Коваленко… Нам трішки не пощастило. З групи вийшли, але в 1/8 фіналу поступилися Сенегалу у серії пенальті та вилетіли з турніру. Парадокс у тому, що я чекав більшого саме від цієї збірної. Мені здавалося, що вони досягнуть серйозніших успіхів, ніж хлопці 1999-го. Натомість нове покоління потім виграло чемпіонат світу.
– На кого персонально ви покладали особливі надії та сподівання на велику кар’єру?
– Мені подобався Едуард Соболь у збірній 1995-го. Якщо говорити про 1999-й рік, то це Валерій Бондар. Він гарно читає гру, обирає позицію, має якісний перший пас та володіє футбольним інтелектом. Вважаю, що він наділений усім, щоб вирости у хорошого захисника європейського рівня.
"Леоненко казав: "Візьми м’яч і лягай спати з ним"
– У 1998-му разом із ЦСКА ви потрапляєте до фіналу Кубка України, де поступаєтеся Динамо. То був сенсаційний виступ?
– Найважче було з донецьким Металургом у півфіналі. Ми виграли на виїзді 3:1 завдяки дублю Кріпака, це було дуже непросто. Фінал з Динамо припав на день Києва, на "Олімпійському" було безліч людей. Хоч ми й поступилися, але спогади виключно найкращі. Ми не змогли втримати Шевченка, який оформив дубль. Мабуть, це був розквіт Андрія в Україні.
– За ЦСКА забив Василь Новохацький, який одним із перших футболістів пішов воювати на початку російського вторгнення у 2014-му.
– Василь – веселий хлопець і талановитий гравець. Якби більш уважно ставився до дисципліни, то міг вирости у сильного футболіста. Зрештою, до ЦСКА він приїхав у статусі сформованого виконавця, адже пограв за грецький Іонікос, також виступав у Ізраїлі. Та, на жаль, можна сказати, що він частково загубив свою кар’єру.
– Сформованим у ЦСКА прийшов і Віктор Леоненко. Його партнер Валентин Грегуль згадував: "Була така вправа – прохід по флангу і подача у штрафний майданчик. Ставалося таке, що деякі футболісти подавали через три на четвертий раз, і тоді Леоненка це нервувало: "Скільки можна? Коли вже нормально зможеш подати?"
– Віктор – це позитив, жарти та підколи. Якщо у когось щось не виходило, то він казав: "Візьми м’яч і лягай спати з ним. Поклади під подушку, прокинешся і навчишся подавати". До всього підходив з гумором. Хтось його сприймав, хтось – ні. Але у цьому і є весь Леоненко.
– Невдовзі ви дебютували з ЦСКА у єврокубках. Спершу легко пройшли Корк Сіті, зате спіткнулися на московському Локомотиві. Ви ще й червону отримали.
– Перше попередження я отримав на рівному місці. А от друге – за зрив атаки. Дмитро Буликін вибігав у контратаку, тож мені довелося притримати його за футболку. Цього було достатньо, щоб заслужити другу жовту картку ще до перерви. Все складалося непогано – Сергій Беженар відкрив рахунок, потім Буликін зрівняв. Але я підвів хлопців, розумію це. Особливо усвідомлюєш такі речі, коли стаєш тренером. Футболіст аналізує події на полі більш емоційно.
"Я бачив, як працює Вернидуб – це хороший рівень"
– Наприкінці кар’єри ви поїхали у Китай. Це зовсім інший футбольний світ?
– То був 2003-й, та вже тоді футбол там стрімко розвивався. З Європи приїжджали непогані футболісти, загальний рівень зростав. Клуби інвестували в інфраструктуру, будували сучасні стадіони. Це був хороший досвід. Нехай я недовго пограв за Чанчунь Ятай, але то було пізнавально.
– Як і шлях футболіста, свою тренерську кар’єру ви розпочали в Україні.
– Я стартував у Княжій, куди мене запросив Віктор Іщенко. У 2008-му президент клубу Юрій Кіндзерський через скрутну фінансову ситуацію ухвалив рішення припинити фінансування, тож довелося шукати інші варіанти.
– Після кількох років в Україні ви поїхали в Азію – за кілька років виграли усі можливі трофеї у Таджикистані, пробилися до 1/8 фіналу Ліги чемпіонів АФК. Як щодо амбіцій попрацювати в українській Прем’єр-лізі?
– Бажання є, але не запрошують. Що робити? Сам не хочу напрошуватися (Усміхається). Тому поки працюю в Азії. Однак з радістю повернуся в Україну. Це моя Батьківщина, там мій дім. Звичайно, я б хотів спробувати себе в УПЛ.
– Українські тренери практично не працюють за кордоном. На ваш погляд, у чому проблема? Мова, застарілий підхід?
– В Україні є багато кваліфікованих тренерів. У нас є тренерська школа. Я не бачу дефіциту фахівців, але певна криза все ж. Можу робити висновки на основі власних спостережень. Моя команда мешкала у турецькому готелі з Кривбасом та Зорею. Я бачив, як працює Юрій Вернидуб – це хороший рівень. Або взяти до прикладу того ж Віктора Скрипника з Ворскли. Можливо, слід більше довіряти молодим фахівцям. Вірю, що з часом все налагодиться.
– Коли ви приймали Нефтчі з Фергани, команда йшла серед аутсайдерів узбецької ліги. Зараз новий сезон і ви – на першому місці (розмова відбулася до того, як Нефтчі поступився лідерством Пахтакору – Футбол 24). Як щодо чемпіонства?
– Ціль така є. Хлопці мають мотивацію, ми думаємо про золото. Усе залежить від багатьох чинників. Та поки прогнози робити рано.
– У Нефтчі під вашим керівництвом працює тріо українців: Андрій Міщенко, Олексій Ларін та Юрій Батюшин. Земляки виконують усі вимоги?
– Перших двох я знаю давно. Ми працювали ще в Істіклолі – вони адаптовані до моїх вимог та загалом до азійського футболу. Андрій та Олексій вважаються тут лідерами. Що стосується Юрія Батюшина, то він поступово адаптовується. Думаю, з часом він стане гравцем основного складу. І допоможе Нефтчі здійснити те, про що ми мріємо.