Битва «Дніпра» і «Севільї» - вже історія. Якою вона нам запам’яталася?
...Омріяної безсонної від радощів ночі не вийшло. Якщо хтось і не спав – то тільки через пристрасний вир розпачу у купі з великим розчаруванням.
Зізнаюся, писати щось о четвертій годині ранку за мотивами смачного футбольного дійства вкрай непросто. Зібратися з думками після 2:3 у Варшаві, які стали безапеляційним вироком для «синьо-біло-блакитних», залишивши їх без бажаного трофея – річ з розряду неймовірних. Ніби тебе вичавили і поклали у темний закуток, мовляв, давай, полежи тут, охолонь...
Важко. Так, «Дніпро» у вкрай напруженій дуелі виявився у чомусь трохи слабшим. Так, «Севілья» показово покарала нас за помарки передусім у захисті – безжалісно і навідмаш, тут і мови не може бути про якусь незрозуміло яким мозком придуману несправедливість. Палітра емоцій змінювалася ледь не кожну хвилину. Щастя, розчарування, пристрасні вибухи, розпач, ейфорія, бажання розтрощити телевізор – додайте, чого не було у цей довгий вечір середи. Але…Але! При цьому ми хоч чимось дорікнемо команді Маркевича? Боже збав!
Давайте відмотаємо трохи назад. Абстрагувавшись від усього спектру емоцій, пережитих у фіналі, скажіть, поклавши руку на серце: який результат для «Дніпра» («Динамо», «Шахтаря», «Зорі» - додайте сюди потрібну назву) напередодні старту українського повпреда в єврокубках ви оцінили б як пристойний/нормальний/логічний/чудовий? Вихід з групи? Ранній плей-офф? Можливо, півфінал? Тепер-то ми можемо мислити найвищими категоріями, а тоді…
Ми по своїй футбольній суті – не максималісти, скоріше – вболівальники з невикорінним комплексом меншовартості (з різним рівнем прояву), що в одному флаконі з невиправданою самокритикою і самокопанням частенько дає вбивчий ефект. Підтримуючи свої клуби чи збірні на міжнародній арені, ми раз по раз ловимо себе на думці, що виграємо не завдяки, а всупереч, проходимо далі дякуючи фарту дріб везінню, а не власній силі, ще й очки здобуваємо якщо не на куражі, то - внаслідок чужих помилок. Я не говорю зараз за всіх прихильників – але більшість мислить такими критеріями, вірно? Згадайте друга-брата-сусіда-колегу - і впізнайте його в цих рядках.
То чому засмутилися, коли «Дніпро» при доволі серйозному і пристойному рівні власної гри поступився «Севільї» в фінальному матчі Ліги Європи? Бо апетит приходить під час їжі. Але нагадую, ми – вже переможці завдяки тому, що влізли настільки високо. Ми – молодці і красунчики! Чому розклеїлися? Де позитив? Цінуймо те, що є! А є у нас багато – усвідомлення того, що українська команда дійшла до останньої стадії другого за рангом клубного футбольного турніру, при цьому продемонструвавши свої найкращі якості і доказавши, що не так страшна та «Севілья», як її малювали напередодні. Не кисніть, друзі!
Мирон Маркевич:
«Трохи забракло досвіду і фарту. Нам забили такі м'ячі, які не можна пропускати - з нічого. Це говорить про відсутність досвіду. Ми намагались проявити характер. Думаю, в кінці могли зрівняти, але третій м'яч необов'язковий пропустили. До того ж довелось грати вдесятьох».
Взагалі, чи здивувала нас чимось «Севілья»? Ні, звісно! Міцний колектив, який відзначається дуже небезпечними атакуючими випадами, в яких роль першої скрипки в котрий раз вдало виконав колумбієць Бакка; на інших шальках терезів - не дуже надійна лінія захисту включно з кіпером Серхіо Ріко, завдяки чому «дніпрянам» вдалося двічі розписатися у воротах «нервьоненсе». Мали шанси і на третій гол, але – мінлива пані Фортуна вирішила віддатися партнеру в червоно-білих тонах. Стерво? Що з неї візьмеш.
Найбільше, що збентежило і заставило добряче задуматися – момент з падінням Матеуса, який йшов, йшов – і вже Федецький перевертає на бік свого бразильського партнера, який знепритомнів, важко приземлившись на газон «Народового». Скільки разів ми бачили подібне раніше - жах… Чомусь найперше згадався Міклош Фехер – і я обхопив голову двома руками, молячи, аби з Матеусом все було гаразд… Так, вже зараз ми знаємо, що там крім перелому немає нічого серйозного. Але тоді... Це – найсильніше враження, яке одразу витіснило на другий, а то і третій план все, що було потім. Головне, що він зараз в нормі. Все інше – деталі.
А ще нам слід добряче задуматися про пам’ятник Мирону Богдановичу, збір грошей на який потрібно розпочати вже із сьогоднішнього дня. Винники, Львів, Дніпропетровськ – місце для встановлення знайдеться. Який би рахунок не світився на табло «Народового» – пан Маркевич вже беззаперечно став живою легендою українського тренерського цеху, за що заслуговує на повагу і визнання. Прижиттєве визнання!
Вклоняюся вам, «дніпряни». І вам, Мироне Богдановичу. Щиро дякую за подаровану казку, емоцій від «прочитання» якої гріли протягом майже десяти місяців. Очікуємо на другу серію ваших успішних єврокубкових походеньок. Адже тепер знають всі: ви – можете!
Роман КЛИМЕНКО