Доки всі чекають на народження талановитих поколінь, німці вчаться їх вирощувати власноруч. Виходить в них це чи ні - судіть самі.
У пошуках секретів успіху збірної Німеччини на цьогорічному ЧС футбольні експерти переважно називали два основні фактори: тренерський геній Йоахіма Льова і чудо-систему по вирощуванню талантів, яку було запроваджено німецьким футбольним союзом на початку 2000-х років. І якщо внесок Льова у підсумковий успіх можна оцінювати по-різному, то роль системи не підлягає жодним сумнівам. Результати її дії ми побачили вже на всіх рівнях: від минулорічного німецького фіналу ЛЧ до цьогорічного тріумфу національної збірної на ЧС і юнацької збірної U-19 на Євро.
Вперше про цю систему масово почали писати наприкінці сезону 2012/2013, коли замість «Ель-Класіко» у фіналі Ліги Чемпіонів світ побачив протистояння «Баварії» і «Боруссії», які впевнено здолали іспанських грандів, а у заявці обох команд було 26 німців. Пройшло трохи більше року і німці вдруге змушують піднімати цю тему після перемоги на ЧС.
Зазвичай, статті про німецьку систему виховання футбольних талантів виглядають наче казка: мовляв, провалили Євро-2000 (дехто сюди приписує ще виліт збірної на ЧС-1998 від Хорватії), схопилися за голови, зрозуміли, що в команді замало молоді і вирішили розробити програму підготовки юних дарувань, яку назвали «Talentforderung» (в нашому варіанті це звучить як «Програма заохочування талантів»), запровадили її і останнім часом успішно пожинають плоди.
Насправді ж, система роботи із юнаками та молоддю в Німеччині виходить далеко за межі програми «Talentforderung» і має багаторівневу структуру, а ефективність роботи системи забезпечує низка супутніх факторів. Спробуємо розібратися, що і до чого.
Що підштовхнуло до реформ
Наприкінці 90-х років Бундесліга була насичена дешевими і не зовсім майстерними іноземцями. На заробітки до Німеччини приїжджали гравці із Словаччини, колишньої Югославії, інших невеликих футбольних європейських країн, а також із країн Африки. Далеко не всі із них були гравцями своїх збірних. Економіка Німеччини переживала не найкращі часи і місцеві клуби не могли собі дозволити більш якісних гравців, але прагнули підсилити свій склад досвідченими виконавцями. Женучись за результатом, клуби віддавали перевагу на полі стабільним іноземцям, позбавляючи молодь шансів проявити себе.
Такий порядок речей призвів до того, що на Чемпіонаті світу 1998 року Німеччина поступилася у чвертьфіналі Хорватії із рахунком 0:3, а на Євро-2000 не вийшла із групи, набравши всього одне очко. При цьому на континентальну першість німці привезли чи не найстарішу команду у своїй історії: із молоді в ній були хіба що 23-річний Міхаель Баллак і 20-річний Себастьян Дайслер.
Після такого Федерація Футболу Німеччини (DFB) не могла і далі ігнорувати існуючі проблеми. Концепція підготовки юнаків, яку у середині 80-х запропонував Берті Фогтс (коли був тренером молодіжної збірної), перестала ефективно працювати у нових умовах.
Що зробили
Після провального Євро Федерація продовж двох років розробляла нову концепцію і готувала під неї матеріально-технічну базу та інфраструктуру. Було створено понад 350 «опорних центрів» (найчастіше зустрічаються цифри 366 і 387), для яких підбиралися або добудовувалися футбольні поля та бази, закупався інвентар, розроблялася методика роботи центрів, готувалися фахівці (слід відзначити, що всі тренери «опорних центрів» мають тренерську ліцензію). Центри було організовано рівномірно по всій країні в усіх регіонах держави із розрахунку, що дитина не повинна по дорозі до центру долати понад 25 кілометрів.
Навесні 2002 року програма була готова. Її старт запланували на початок наступного сезону. Тим часом збірна Німеччини влітку взяла срібло ЧС-2002, поступившись у фіналі бразильцям. Та тішити себе з цього приводу німці не стали, справедливо пояснивши успіх команди легкою турнірною сіткою (Парагвай в 1/8, США в 1/4, Південна Корея в 1/2. Всі три поєдинки завершилися перемогою німців з рахунком 1:0) і з початком сезону 2002/2003 програму «Talentforderung» було запущено.
Свого часу Берті Фогтс ініціював будування великої кількості дитячих футбольних шкіл в усіх 16 землях Німеччини (він теж прагнув до рівномірного розподілення). Руйнувати налагоджену роботу дитячих шкіл в DFB не стали. Замість цього Федерація доручила спеціалістам «опорних центрів» займатися скаутінгом і відбирати до центрів найкращих та найобдарованіших юнаків у віці 11-14 років. У ці роки відбувається найбільш інтенсивний відсів: дитину захоплюють інші інтереси і зайняття, в дитячих школах вже нецікаво, а до академій професійних клубів ще далеко. Таким чином «опорні пункти» стали необхідною сполучною ланкою між дитячою футбольною школою і клубною академією (саме тому їх і називають опорними).
Робота центрів чітко регламентована DFB: при Федерації створено спеціалізований науковий комплекс, який розробляє програми занять та тренувань. За кожним центром закріплено три футбольних поля, а також три ліцензованих та спеціально підготовлених тренера. Кожен з тренерів (понад тисячу) відповідає за 20-30 дитячих футбольних шкіл. Протягом року вони розробляють графік, де вказують, які ігри вони планують відвідати вихідними. Відповідно до графіка вони приїжджають на стадіон і спостерігають за гравцями. Оцінка проводиться за певними критеріями: швидкість, технічність, прийом і контроль м'яча, дриблінг, фінти, фізична підготовка, тактична грамотність, а також особисті риси характеру. Якщо тренер вважає гравця гідним, він запрошує його взяти участь в програмі. Крім того, раз на рік в кожному «опорному центрі» проводиться великий перегляд, який називається «День талантів». Дитячі команди можуть заявити на цей перегляд своїх гравців, і тренери познайомляться з ними там.
За рік через цих тренерів-скаутів проходять близько 600 000 юних гравців. Кращих із них запрошують в один з «опорних центрів». Там вони можуть тренуватися раз на тиждень – додатково до регулярних тренувань в команді, де вони займаються. При цьому, за рекомендаціями DFB тренування в центрі повинні проводитися одночасно не більше ніж для 40 юнаків. Для певних вікових категорій організовуються змагання (в тому числі між «опорними центрами»).
В «опорних центрах» практикується індивідуальний підхід до кожного гравця: спеціалісти працюють з його конкретними сильними і слабкими сторонами, спостерігають під час матчів, проводять тести на фізичну підготовку і моторику, з яких видно, на що треба звернути особливу увагу.
На кожного учасника програми створюється анкета і заноситься до загальної електронної бази, а потім постійно поновляється і доповнюється відеоматеріалами. Таким чином Федерація має можливість не лише слідкувати за талановитими юнаками, але і порівнювати їх показники та вносити корективи у програму індивідуальних занять. Тобто, фактично супроводжувати розвиток таланта дитини.
Ті щасливчики, яких було відібрано для участі у програмі можуть тренуватися в «опорних центрах» до 16 років (включно). Як правило, діти з 11 до 13 років займаються окремо (до 15 юнаків у групі), всі інші – віком 14-16 років – разом. За цей проміжок часу (від початку участі у програмі 11-14 років до виповнення 17 років) таланти повинні проявити себе і звернути увагу скаутів академій професійних клубів.
Ті, хто на момент виповнення 17 років не потрапив до професійної футбольної академії, залишається у базі і починає виступати за дорослу команду аматорського клубу, де за ним продовжують слідкувати і надавати професійні поради та консультації. Зроблено це для того, щоб не втратити жоден талант, адже кожен розвивається по-різному. Наприклад, Томас Мюллер виділявся вже у ранньому віці. В 11 років він потрапив до академії «Баварії» і пройшов юнацькі і молодіжні збірні різного віку. А от у Андре Шюррлє розвиток проходив повільно. До академії «Майнца» Андре потрапив у 16 років і до юнацьких збірних до 18 років не викликався. Бувають гравці, які взагалі розкриваються пізно, як то було з Мірославом Клозе.
Налагодження системи
Отже, наступною сходинкою зростання обдарованих юнаків стає футбольна академія професійного клубу. Для команд першої та другої Бундесліг наявність академії обов’язкова. При цьому для клубних академій також є певні вимоги: щонайменше три тренувальних поля та мінімум три тренера на повній ставці. В іншому випадку команді загрожує позбавлення професійного статусу або пониження у класі.
Діти, що потрапили до клубної академії перестають брати участь у програмі «Talentforderung» і тренуватися в «опорних центрах». Вони вже практично готуються у системі клубу, до якого потрапили. В свою чергу скаутам клубних академій на внутрішній арені залишається лише обирати кращих серед кращих і продовжувати з ними роботу.
Звичайне шкільне навчання ці юнаки продовжують в елітних школах. Цим терміном позначаються загальноосвітні школи, які співпрацюють з професійними футбольними клубами. Елітні школи проводять заняття до обіду, один-два рази на тиждень. Для талановитих футболістів там гнучка програма, їм дозволяється відлучатися на збори, писати контрольні пізніше за інших, з ними займаються додатково.
Роботу всієї системи (від дитячих футбольних шкіл до академій професійних клубів) контролюють 30 координаторів Німецького футбольного союзу. Для оцінки роботи розроблено певні критерії, кожний з яких оцінюється за десятибальною шкалою. Щорічно ці люди їздять по базах, інструктують тренерів, дітей, перевіряють якість полів, рівень підготовки спеціалістів у клубах, дивляться, як все працює. Комусь, наприклад, рекомендують відправляти своїх тренерів на курси.
Та на цьому німці не спинилися. У 2004 році, коли Юрген Клінсманн очолив збірну Німеччини, а працювати асистентом запросив Йоахіма Льова, вони, після певних консультацій із іншими тренерськими кадрами країни, разом визначили новий стиль гри своєї команди:
«Збірна Німеччини повинна грати у швидкісний атакувальний футбол, незалежно від суперника», – заявив Клінсманн на одній з прес-конференцій.
Щоб це забезпечити, Льов написав програму для німецьких клубів про те, як досягти фізичної форми, яка дозволить гравцям витримувати високий темп протягом всієї гри. Програма була схвалена Німецьким футбольним союзом і впроваджена у Бундеслігу. Було у програми вдосталь критиків, адже ця програма фактично вказувала на те, що інші тренери неправильно готовлять своїх гравців. Однак, згодом програма прижилася.
Після бронзи на ЧС-2006 у DFB впевнилися у правильності своєї концепції і вирішити піти далі. У 2007 Маттіас Заммер, який на той момент обіймав посаду спортивного директора Федерації, видає 40-сторінковий посібник під назвою «Довгий шлях до успіху», в якому розписано наполегливі рекомендації всім дитячо-юнацьким тренерам країни всіх вікових категорій.
У книжці було наведено три головних мети, які ставить собі Німецька Футбольна Федерація:
1) лідерство у світовому футболі;
2) привабливість і видовищність футболу;
3) мотивація до руху та розвитку.
Також було запропоновано три способи їх досягнення:
1. Розвиток особистості: готувати футболістів не тільки до спорту, але і до життя, розвивати психологічну впевненість в собі, повагу і толерантність по відношенню до суперника, тренерів, суддів і всім людям.
2. Індивідуальний розвиток: зацікавленість тренера в кожному футболісті, інтенсивний супровід гравців не тільки на футбольному полі, індивідуальний розподіл фізичних і психологічних навантажень.
3. Ключова роль тренера: передавати гравцям мотивацію і радість від гри у футбол, бути прикладом і авторитетом для гравців на футбольному полі і за його межами.
Також у посібнику значилися пояснення стосовно довготривалої стратегії розвитку, вимоги й ігрові принципи, на яких повинні виховуватися всі юні гравці, принципи, на яких повинна будуватися командна гра дитячих команд, мотиваційні прийоми, 7-рівнева концепція розвитку футболістів (рекомендації в якому віці, які навантаження і в якому об’ємі краще давати юнакам) тощо.
Цей посібник дозволив системі вирощування талантів займатися не лише з юнаками старше 11 років, але й охопити і зовсім маленьких дітей у віці 4-8 років, які від початку своїх занять футболом привчаються до загальних вимог і принципів та готуються грати за національну збірні.
Сьогодні німецька система вирощування футбольних талантів працює як єдиний механізм. Завдяки злагодженій роботі між поколіннями якісних і талановитих гравців практично відсутня заминка. На світові та європейські першості Німеччина привозить два повноцінних склади (а за необхідності може привести і 3-4) із середнім віком 23-26 років. Бундестім здатна майже безслідно замінити травмованих і дискваліфікованих гравців, а замість 2-3 лідерів на полі виблискують всі 11 виконавців.
Показовою є затребуваність німецьких футболістів закордоном. На сьогодні 8 гравців із чемпіонського складу збірної є легіонерами, але попитом користуються не лише збірники. Нині майже кожен європейський топ-клуб має бажання бачити у своїх рядах німецького виконавця. Цьому свідчить цьогорічне полювання грандів на Марко Ройса, Матса Хуммельса і Юліана Дракслера.
Супутні фактори
Але, слід зауважити, що ефективність роботи системи по вирощуванню талантів могла б звестися нанівець, якщо б у 2002 році медіахолдинг Лео Кірха, який фінансував Бундеслігу, не став банкрутом. Німецькі клуби в ті роки жили переважно за рахунок доходів із продажу телевізійних прав на трансляцію, а після розорення «Kirch Gruppe» клуби залишилися ні з чим. Від фінансових проблем німецькі клуби врятувала швидка переорієнтація на внутрішній кадровий ринок.
Щоб не працювати собі у збиток, клубам мусили істотно знизити витрати. Нехай легіонери із сумнівною якістю були дешеві – їх трансфер не коштував великих грошей, – проте, їх зарплата виявлялася досить висока. Більшість клубів швидко збагнула, що необхідно позбавлятися в першу чергу іноземців і давати шанс молоді, яка нехай спочатку й нижче рівнем, зате послуги юніорів значно дешевші (тож, якби не банкрутство «Kirch Gruppe», можливо, більшість вирощених системою талантів гріла б зараз лаву запасних).
Не в останню чергу орієнтуванню на молодь посприяла і традиційна для Німеччини структура управління клубом, згідно до якої контрольний пакет акцій клубу належить його членам (фактично вболівальникам). Іноземним власникам зазвичай байдуже на виступи збірної, а в Німеччині всі клуби були зацікавлені в успіхах національної команди, адже керують ними німецькі вболівальники. Крім того, фани полюбляють, коли в команді багато молоді, особливо якщо більшість із них є вихованцями клубу. Тож, ідеї Німецької футбольної Федерації щодо підготовки талантів команди сприйняли досить тепло.
Першим клубом, який досяг успіху в новій економічній моделі, виявився «Штутгарт». Критичне становище з фінансами змусило клуб раніше всіх змінити курс на омолодження і в 2003 році команда, складена із молодих хлопців, зайняла друге місце у Бундеслізі.
Приклад «Швабів» виявився заразним і для інших клубів. Поступово команди Бундесліги почали позбавлятися пляжних бразильців й інших неякісних легіонерів, натомість стали звільняти місця у складі для молоді. Така клубна політика замкнула ланцюг національної системи підготовки талантів, яка тепер охоплює всі ланки – від дітей 4-8 років до гравців клубних академій, яким відкривається шлях до перших команд, де футбольні таланти отримують остаточну огранку.
Не соромно не знати, соромно не вчитися: голландський і французький слід у сучасному футболі
«Стало зрозуміло, що потрібна загальнонаціональна програма по роботі з молоддю. Ми побачили, як така система працює в Голландії. Так, між нашими країнами досить напружені футбольні відносини, але Німеччині треба було наздоганяти Європу, тому ми не соромилися вчитися у конкурентів», – заявив в інтерв’ю німецький спеціаліст з питань юнацького футболу Йорг Цвінгманн.
Загальнонаціональною програмою нідерландців Цвінгманн називає так звану «королівську методику» навчання юних футболістів, яку було запроваджено в Голландії у середині 70-х років минулого сторіччя і, яка існує до цих пір практично в усіх клубних академіях країни.
Суть програми полягає в тому, що найбільш талановиті хлопці починаючи з десятирічного віку розвиваються і удосконалюються на основі своїх найбільш сильних індивідуальних якостей. За цими якостями для юнаків підбирається оптимальне амплуа на полі, а потім їх за чітко визначеною методикою готують грати на певній позиції. Програма також чітко регламентує види навантажень у залежності від віку гравців. Крім того, найобдарованіших хлопців підтягують до групи, старшої на рік-два за віком.
Голландська система підготовки юних футболістів на сьогодні є однією з найефективніших у світі. Щорічно вітчизняні академії готують десятки обдарованих футболістів для Ередивізії, провідних чемпіонатів Європи та для національної команди країни. На цьогорічному Мундіалі досить молодий колектив ван Галя завоював бронзові нагороди, а чотири роки тому Нідерланди взяли срібло.
Цікаво, що фінальний поєдинок ЧС-2010 голландці програли збірній Іспанії, основу якої складали вихованці Ла Масії. Знаменита академія каталонської «Барселони» була заснована у 1979 році, але справжнє визнання отримала у 90-х роках, коли команду очолював Йохан Кройф. Саме голландець привніс в академію системний підхід і загальну методику виховання юних гравців клубу. Він регулярно проводив тренувальні сесії і семінари у Ла Масії. Чимало ідей Кройф запозичив у свого рідного клубу – «Аяксу», де він добре познайомився із «королівською методикою». Нині ми вже котрий рік спостерігаємо народження великої кількості футбольних талантів у стінах Ла Масії.
Одними із перших, хто запровадив створення футбольних академій при національній Федерації, були французи. Нині у Франції працює 12 елітних академій, які знаходяться під контролем ФФФ і розосереджені рівномірно по всій країні. Академії оснащені найсучаснішою технікою та інвентарем, а з юнаками працюють спеціально підготовлені фахівці.
Для того, щоб потрапити в елітну академію юнак повинен пройти відбір у своєму місті, а потім протягом трьох днів вразити тренерів на зборах при академії. В академію приймають лише гравців 13 років, а термін навчання в академії складає три роки (фактично ті ж «опорні центри»). Для юнаків строго аргументована кількість тренувань, об’єми навантажень, турніри, де вони можуть брати участь. По завершенні навчання в елітній академії, гравці підписують професійні контракти із клубами або відправляються в аматорські ліги, звідки і змушені долати тернистий шлях до вершин слави.
Таким чином, Німецька Футбольна Федерація, при розробці національної програми підготовки юних дарувань, створила симбіоз голландського і французького підходів, з урахуванням національних особливостей і традицій.
В свою чергу, талановите покоління бельгійців, яке ми побачили на Кубку світу, теж є продуктом дії національної концепції роботи із юними талантами, а не дивовижним збігом обставин, як дехто вважає. Бельгійці слідом за німцями взялися за розробку власної програми розвитку талантів:
«У 2002-му ми вирішили ближче придивитися до Франції і стали вивчати її досвід. Потім ми зробили те ж саме в Голландії. Нарешті, ми зв'язалися з футбольним союзом Німеччини і дізналися, як влаштовані футбольні справи у них», – згадує технічний директор Бельгійської Футбольної Федерації Мішель Саблон.
Саме він розробив національну методику роботи клубних академій країни і переконав команди в ефективності свого підходу. Сьогодні ми бачимо результат: Бельгія має талановитих виконавців, які грають провідні ролі у командах кращих європейських чемпіонатів; до Бельгії за досвідом звертаються представники інших федерацій; а у посібника Саблона скоро з’явиться перше іноземне видання – переклад англійською замовила Шотландська Федерація Футболу.
Чому б не повчитися і нам?
Розмови про необхідність розвитку дитячо-юнацького футболу в Україні вже довгі роки залишаються лише розмовами. Спроби обійтися напівзаходами не дали жодних плодів. У той же час, багаторічний досвід інших країн свідчить, що і повноцінні заходи не завжди дають результат і лише системний підхід здатен забезпечити розвиток та ефективність роботи концепції, методики чи програми.
Доки скептики стверджують, що талант – це те, що з'являється випадково при народженні, а не ставиться на конвеєр, в багатьох країнах створюють справжні фабрики по вирощуванню футбольних талантів, здатних досягати найвищих цілей. Іспанія, Німеччина, Голландія, Бельгія довели, що ставка на молодь є безпрограшною, а от виграти у цьому випадку можна чимало.
Не моя прерогатива давати поради футбольним чиновникам і вчити їх як працювати, але я щиро сподіваюся, що, коли в країні наступить мир і ситуація стабілізується, ФФУ нарешті почне приділяти дитячо-юнацькому футболу увагу, на яку він заслуговує. Країні необхідна своя концепція підготовки юнаків, яка буде включати щось на кшталт «опорних центрів», адже у наших клубних футбольних академіях тинейджери нерідко губляться, віддаючи перевагу нічним клубам або ж відсіваються на певних етапах, оскільки відчувають себе слабкіше талановитіших товаришів. Це стає серйозною проблемою у світлі того, що у сучасному футболі багато футболістів пізно дозрівають (особливо у нас: в УПЛ середній вік дебютанта складає 21 рік, в той час, як у розвинених футбольних країнах цей показник не перевищує 18-19 років).
Вже сьогодні ФФУ має комітети і департаменти, які здатні забезпечити не лише розробку концепції, а і її впровадження та супровід: Комітет юнацького футболу, Комітет з розвитку футболу в регіонах, Комітет масового футболу, Рада стратегічного розвитку професійного футболу, Департамент інформації, Відділ науково-методичного забезпечення і Відділ аналізу та прогнозування розвитку футболу.
Звичайно, що національна концепція підготовки юних і молодих футболістів повинна враховувати національні особливості та традиції.
Де брати гроші? Тут скажу так: головне почати і віднестися до цього з повною відповідальністю. Програма повинна бути зіставлена, як бізнес-план, щоб і держава і потенційні інвестори розуміли, який буде економічний та соціальний ефект від її впровадження. Тоді і гроші не змусять себе довго чекати.
В далекій (або не дуже) перспективі ФФУ могла б розглянути питання німецького досвіду і на клубному рівні. Для наших клубів дуже доречним виглядає традиційна система управління із правилом «50 + 1 акція». Така модель не лише сприяла б концепції розвитку молодих талантів, але й упередила б вітчизняні клуби від самодурства олігархів, які нерідко втрачають інтерес до футболу і перестають фінансувати команду.
P.S. У 2001 році правило «50 + 1 акція» стало обов’язковим для всіх клубів Бундесліги. Виключення складають лише «Байєр» і «Вольфсбург». Перший був заснований однойменним фармацевтичним гігантом ще в 1904 році. А місто Вольфсбург виникло 75 років тому, як поселення робітників заводу «Volkswagen», а тому іншого власника у місцевої команди не могло бути в принципі.