Відгриміли перші баталії нового єврокубкового сезону. Голів мало, зате боротьби багато.
Дехто вважає перші поєдинки мурашиною метушнею і спостерігає за єврокубками з основного, групового турніру. Ваше право. А для когось ці матчі – найважливіші в житті. Деякі вболівальники згадують їх десятиліттями. Як писалися найвеличніші сторінки єврокубкової історії тих, кого в вищому футбольному світу звикли не помічати – далі…
Клубний футбол Люксембурга завжди був на нижчих сходинках ієрархії. «Бенфіка» за два матчі могла накидати супернику з цієї країни 18 голів, «Челсі» – 23. Однак два сезони клубу «Женес» хочеться пригадати. Перший – у Кубку європейських чемпіонів 1959/60. Футболісти та вболівальники ЛКС після першого в історії тріумфу в чемпіонаті Польщі були сповнені честолюбних планів. Суперник із карликової держави, здавалося, не міг стати на перешкоді хлопцям із Лодзі. Але перший гол вони пропустили вже на 6-ій хвилині. Потім ще один. В другому таймі футболісти «Женеса» забили тричі – 5:0, неймовірна ганьба для польського футболу.
Ця перемога була красивою вже сама по собі, однак ще величнішою її зробив той факт, що прохід ЛКС дозволив «Женесу» зіграти проти самого мадридського «Реала». На той момент королівський клуб – беззаперечний гегемон європейського футболу, а тому візит на «Сантьяго Бернабео» прогнозовано закінчився погромом. Ді Стефано розпочав, Пушкаш зробив хет-трик, а фінальний рахунок поєдинку 7:0. Попри це, матч-відповідь викликав неймовірний ажіотаж у крихітній країні. Якщо поляків «Женес» приймав на рідному стадіоні, то «Реал» приймали вже в столиці, адже тутешній стадіон зумів вмістити 20 тисяч глядачів. Хто завітав на гру – не пошкодував. До честі іспанців, попри гандикап у сім м’ячів, вони випустили на поле всіх своїх «зірок», влаштувавши для Люксембурга справжнє свято. Долучилися до нього й місцеві футболісти. «Женес» двічі був попереду в рахунку і, хоча в підсумку поступився 2:5, обличчям у грязюку цього разу, можна сказати, не вдарив.
Ще на один міні-подвиг футболісти з Еша здійснили в сезоні 1973/74. Тоді в гості до «Женеса» прибув чемпіон Англії – «Ліверпуль». Зіркові гості покинули Люксембург лише з нічиєю – 1:1. На «Енфілді», щоправда «карлики» не встояли, але все одно покинули турнір героями.
На цьому фото – «Баварія», володар Кубка Кубків 1966/67. Зеп Маєр, Франк Беккенбауер, Герд Мюллер – всі на місці. Важко уявити, але ця команда могла припинити похід за трофеєм ще 1/8 фіналу, де суперником мюнхенців був скромний «Шемрок Роверс» із Ірландії. В першому матчі «Баварія», ведучи в рахунку, дозволила «зелено-білим» відігратися. Ніхто з німців не засмутився, адже попереду була ще гра в Мюнхені.
І справді – вже до тринадцятої хвилини рахунок був 2:0 на користь господарів. Але в другому таймі сталося щось неймовірне. Впродовж чотирьох хвилин м’яч двічі влітає у ворота Маєра, 2:2 і це (уявіть собі!) вже рахунок на користь ірландів, які двічі забили в гостях. До чвертьфіналу було дуже близько. Третій м’яч – заслуга машини для забивання голів. Герд Мюллер вирішив долю протистояння на 83-ій хвилині гри. Той поєдинок кельти, старші за віком, згадують і досі. Чуть-чуть забракло…
«Шемрок» - не остання команда в цьому огляді. «Атлон Таун» представляє малесеньке містечко Атлон. Зараз місцева команда навіть до ірландської еліти пробитися не здатна, та кожен його мешканець Атлона, віком 45+ розкаже Вам про сезон 1975/76. Тоді в Кубку УЄФА «Таун» впевнено вибив норвезьку «Валеренгу» (4:2 за підсумком двох матчів) і вийшов на сам «Мілан». На стадіоні «Сент-Мелс» набилося більше дев’яти тисяч людей, хоча місць було близько 5.000. Кожен, хто тут живее клянеться, що був там. Ба більше – тут свято вірять, що «Атлон» «возив італійців» і «не пощастило». Все закінчилося нулями. Сухим був і матч-відповідь на «Сан-Сіро». Аж до середини другого тайму. А тоді Вінченці та Бенетті розбили ірландську мрію вдрузки. Як це було – можна спробувати розгледіти на кадрах кінохроніки.
І до часів новітніх. Рига – це, звісно, не ірландське смт., але ні в радянський час, ні після розвалу СРСР латвійський футбол перебував на задвірках Європи. Особливо клубний. А от Лігу Чемпіонів 1997/98 в контексті «Барселони» добре пам'ятають не лише в Україні, але й в Прибалтиці. «Сконто», розімнувшись на «Валетті» з Мальти, вийшов на «Барселону». Перша гра – на «Ноу Камп».
Хосеп Гвардіола, Луїс Енріке, Луїс Фігу – всі ці хлопці вийшли на поле перед рідними трибунами, мов на прогулянку. І пошкодували про це. Бабичєв(с) зав виграшки розібрався з двома захисниками. «Барса» відігралася, але згодом пропустила вдруге. Ще й як – автогол! Зрештою, дивіться самі:
Так «Сконто» програв 2:3, а згодом і вдома 0:1. Але двічі впродовж однієї гри перемагати «Барсу» на «Ноу Камп» – це дорого вартує. А що не дотерпіли – то ж у них не було, ані Шеви, ані Реброва, ані Лужного, ані Шовковського. Та й добре, що не дотерпіли, адже «Барса» в тому сезоні подарувала нам з Вами стііільки позитивних емоцій.
А от інша балтійська команда – «Каунас» – дотерпіла. Грали, щоправда, не проти «Барси», але статус литовців і шотланського «Рейнджерс» у європейському футболі й порівняти важко. Ані суперник, ані 40 тисяч горлянок на «Айброксі» «жовто-зелених» не вразили – 0:0. В Литві «рейнджери» були попереду. Але Неріус Радзіюс забив, мабуть, гол усього свого життя, завдавши просто фантастичного пострілу зі штрафного. Гості, завдяки виїзному голу, все одно були в плюсі. Аж поки на останніх хвилинах не пропустили принизливого як для британців голу – після кутового.
Так, «Каунас» нічого не добився. Навіть у групу тоді, в сезоні 2008/09 не потрапив – поступився «Ольборгу». Зате вболівальник, який того дощового вечора таки пішов на стадіон, пам’ятатиме пережиті емоції до гробової дошки. Як я, скажімо, пам'ятаю «Галатасарай», який був на рік пізніше…
Насправді таких перемог у єврокубковій історії – десятки. Я перечислив п’ять вибіркових, які спали на думку. І кожна з них, названа і неназвана тут варта десятків звитяг грандів. Адже прихильникам Мадрида нелегко виділити кілька найзнаковіших перемог в історії. А прихильникам «Атлона» чи, скажімо, «Вадуца» - легко.