Інтерв’ю "Футбол 24" із Андрієм Шкілем, колишнім народним депутатом України трьох скликань, який має особисту думку щодо проблем нашої збірної, товаришує із Лужним і переймається Карпатами.
Ви точно його пам’ятаєте. Андрій Шкіль виступив рушійною силою перших в історії незалежної України масових вуличних протестів під назвою "Україна без Кучми". Тоді, на перетині 2000-2001 років, владі вдалося придушити акцію за допомогою силових методів. Але загальний рух опору було не спинити – через три роки відбулася Помаранчева революція.
Путін, Макрон і наслідки пандемії для України: інтерв’ю Андрія Шкіля
Починаючи з 2013-го, екс-нардеп мешкає у Франції. Туди емігрував, бо, за його словами, остерігався нової хвилі політичних репресій вже у виконанні режиму Януковича. Ми розмовляємо не про політику – про футбол. Та все ж уникнути її повністю – не вдається. Адже, як відомо, фраза "футбол вне политики" далека від реальності.
"У Львові кожен знав, хто такий Юрчишин"
– З чого розпочалося ваше захоплення футболом?
– Я ж зі Львова, тому ясно, що виростав на Карпатах. Був більше любителем самого процесу – пристрасті, напруга, атмосфера на трибунах. Бо футбол по телевізору за совєтського періоду – це було достатньо нудне видовище. Існувало лише кілька людей, які могли коментувати ці події. Я зазвичай дивився трансляції тільки міжнародних матчів. Мене цікавило, як вболівають за кордоном.
Чудово пам’ятаю феєричний вихід Карпат з Першої ліги у Вищу (львів’яни стали чемпіонами сезону-1979, – Футбол 24). Команда не втратила жодного очка на своєму полі! Це був абсолютний рекорд, і я не знаю, чи його вдалося комусь повторити. Степан Юрчишин встановив бомбардирський рекорд – 42 м’ячі. Варто мені згадати його прізвище, як одразу виникає "ліфт", яким я повертаюся у часи своєї зрілої юності (Усміхається).
Фінансовий директор, таксист, викладач фізкультури: "атомні" Карпати-1979 – як склалися їхні долі?
Там, на стадіоні, до мене прийшло розуміння, чим є совєтська влада на місцях. На футболі ж величезна кількість народу, тому існувала перестрахівка і контроль на 1000 відсотків. Фанатських рухів не було. Після матчу спускатися тільки однією вузькою стежкою. Не дай Боже витягнути прапор Карпат. "У чому проблема?!" – "Не можна".
Я – не футбольний фахівець, не спортивний діяч. Але хочу віддати належне цій команді Карпат. Для нас, уболівальників, це було велике свято. Досі зі старими друзями згадуємо ту епоху, коли кожен мешканець Львова знав, хто такий Юрчишин.
Потім був не дуже вдалий виступ у Вищій лізі. Але, тим не менше, як не піти на матч Карпати (Львів) – Спартак (Москва)? Були різноманітні кричалки з трибун. Проте до сутичок, наскільки пригадую, не доходило. Сутички були тільки з міліцією, бо "туди не ходіть", "це не робіть". А перемоги завжди увінчувалися поривом радості – треба було щось розбити, спалити газету, посвистіти. Але краще, звісно, просто безмежно радіти.
– Розумно!
– Коли французи перемогли на чемпіонаті світу-2018, за ейфорією у Парижі було приємно спостерігати. І я повертався у часи своєї юності, коли Карпати абсолютно безапеляційно перемогли у Першій лізі. Інших команд для мене не існувало.
– Отож, виростали ви на Карпатах. Що було потім?
– Коли утворився незалежний український чемпіонат, до моїх симпатій додалося київське Динамо. Автоматично почав стежити вже за двома командами. Дуже прикро, що останніми роками Карпати перебувають у плачевному стані. Команда втратила практично все. Залишилася лише вивіска, яка, щоправда, також має велике значення. Бо може прийти новий власник – і ситуація зміниться на краще. Важливо, як почуватиметься український футбол після пандемії.
"Лужний заслуговує, щоб про нього зняли фільм"
– З Олегом Лужним ви познайомилися ще в Карпатах, чи вже у Динамо?
– У Динамо. Ми познайомилися і періодично бачилися, але по-справжньому близькими друзями стали під час Помаранчевої революції. Є друзі, з якими ти упродовж всього життя, а є такі – хоп! – і все, ви дружите. Так буває нечасто, але буває. До речі, керівництво Динамо я знав трохи раніше. Із Суркісом-старшим перетиналися у Верховній Раді. Зрозуміло, ми були представниками протилежних політичних таборів.
Недавно десь прочитав, мовляв, Олег не дуже проявив себе в англійському чемпіонаті. Але я знаю, яким шанобливим було ставлення команди до нього – це багато про що свідчить. І мені дуже прикро, що нам так і не вдалося організувати прощальний матч Лужного у Львові. Повинні були приїхати зірки європейського футболу. Це б показало, які "стовпи" стоять за нашими футболістами.
Шкода, що сама Україна не цінує своїх заслужених людей. Можливо, з часом ситуація зміниться. Я вже не кажу про Лужного, от скільки фільмів знято про Степана Хмару? Жодного. Потрібно, щоб людина померла, тоді почнуть щось думати. Набагато важливіше спілкуватися ще з живими і передати їхні думки та емоції. Те саме – покійний Левко Лук’яненко. Скільки є фільмів про Лужного чи того ж Шевченка? Я маю з чим порівняти. Французи зняли про перемогу своєї збірної на чемпіонаті світу в Росії – неймовірно якісний фільм! Плюс – окремий фільм про тренера Дешама.
Лужний заслуговує мати такий документ. Його постать – мальовнича живописна картина людських устремлінь. Любов до футболу, ставлення до ремесла і професіоналізм винесли його на вершину. Шкода… Ну але не будемо забігати наперед. Можливо, Олег та Андрій таки доживуть до часу, коли про них зніматимуть.
– "Більшого борця за українську мову, за українське серце і за українську душу я в житті не зустрічав", – сказав про Лужного Маркіян Лубківський…
– Так! Навіть доречніше сказати не "борець", а "відстоювач". Він спокійно, врівноважено, але чі-і-ітко тримає свою позицію. Це людина з великим українським серцем – чиста правда. Сила волі і натури. Команда Динамо реально трималася на Лужному. Він уміє виконати свої обов’язки таким чином, що всі решта також починають їх виконувати. Це дуже характерна його особливість.
– На які теми, крім футболу, ви спілкувалися у товаристві Лужного та Лубківського?
– Не повірите, про футбол з Олегом я ніколи не говорив фундаментально. Міг лише поставити запитання і отримував відповідь. Ми разом переглядали не один матч, і я поводився скромно (Усміхається). Коли поруч сидить фахівець, я можу тільки запитувати.
Які теми ми підіймали у розмовах? В основному, спортивно-політичні. Якби Олег зараз брав участь у нашій з вами розмові, він би підтвердив, що найбільше йому серце болить за Карпати. "Де б я не був, готовий очолити Карпати".
– Одразу пригадується незрозуміла історія із запрошенням Лужного в Карпати чотири роки тому, де він чомусь став "зайвим"…
– Вони скористалися його фанатичним бажанням вивести Карпати нагору.
– Зараз ви з Олегом Романовичем – на зв’язку?
– Так. Не те, щоб кожного дня, але контакт підтримуємо постійний. Півтора роки тому Динамо грало із Ренном у єврокубках. Я спеціально їздив на цей матч. Ренн – обласний центр дуже мальовничого регіону Франції, який не об’їхати, не обійти і за 20 років. Хоча саме місто не вражає, тож я, мабуть, там би й не опинився, якби не Динамо. Ось тоді я зустрівся із Лужним. Він мав приїхати цьогоріч, але бачите – наразі ситуація не сприяє.
"У жодному інтерв’ю Світоліна не згадала слово "Україна"
– У 2015-му, коли російсько-українська війна сягнула піку, а наші футболісти продовжували годуватися з російського футболу, Лужний зробив радикальну пропозицію: "Назад можете не повертатися". А як до таких аполітичних гравців ставитеся ви?
– Моє особисте ставлення важить значно менше, ніж Олегове, чи будь-кого іншого зі спортивного середовища. Зрозуміло, що моє ставлення – негативне. Я не знаю, як щодо депортації, але принаймні вони не мають права бути залученими до жодних подій у складі збірної України. Тут має бути настільки потужний суспільний осуд, щоб вони це відчували. Вболівальники – раз, преса – два, суспільство – три.
У преси в окремих випадках була правильна реакція. У суспільства ж я цієї реакції не побачив. Це – негативний момент. І тут ми повертаємося до теми дипломатичних стосунків із окупантом, які не розірвані. Не може ж бути так, що одночасно – смачне і блювотне. Або Крим – окупований, або у ньому живуть "друзі".
Думаю, ці футболісти поінформовані про те, що російські війська присутні на території "ДНР-ЛНР". Там же не трактористи з футболістами воюють. Це не могло відбутися без держави, у яку ти їдеш на заробітки. Зрештою, це проблема не тільки футболістів, але й простих робітників, які звикли заробляти у Росії і продовжують це робити. Їх там арештовують періодично.
Росіяни передбачали таку реакцію – це 100 відсотків. Щоправда, вони не передбачили воєнну реакцію від України на Донбасі. Було б корисно здивувати їх ще раз спільною і зрозумілою для Москви реакцією. Добро добрими людьми повинно бути назване добром, а зло – злом. Поки цього не станеться, заробітчани продовжуватимуть їздити різними способами – в обхід, навколо, як завгодно.
Дуже ціную спортсменів, які мають чітку патріотичну позицію, як Лужний. Це важливо, бо на нього орієнтуються люди, для яких він – авторитет. При цьому він не політик. Соціальні лідери монтують національні засади народу. Але таких серед спортсменів – одиниці. Не знаю, що відбувається з нашими боксерами…
– Це жах!
– Або Світоліна, наприклад. Вона зустрічається із Монфісом, тому є популярною тут, у Франції. Ні разу, ні разу, жодного разу у жодному з інтерв’ю вона слово "Україна" не згадала. Це неприємно. Відчуття національної гідності – відсутнє, як явище, у більшості наших спортсменів.
– А кого б ви поставили на один рівень із Лужним?
– З тренерів – ще можна подумати. А от з футболістів… Із покоління Лужного – точно нікого.
– Із тренерів, мабуть, Маркевича назвете?
– Ну звичайно (Усміхається). Мирон Богданович – це людина, яку я глибоко поважаю. Ось це – тренер в усіх розуміннях! Коли бачиш Маркевича, одразу усвідомлюєш, що його потрібно слухати. До речі, Лужний – природжений капітан. У нього це вроджена риса. У спілкуванні з ним виникає відчуття, що це людина керівної посади. А Маркевич – природжений тренер. Це два "стовпи" українського патріотичного спортивного світу.
Спортсмен повинен бути патріотичним. Інакше в ім’я чого ти граєш? Гроші? Так, бо безкоштовно не гратиме ніхто з професіональних футболістів. Це їхня робота. Але, тим не менше, ця робота зобов’язує розуміти, чий прапор над тобою підіймається, чому саме цей, а не інший гімн звучить, коли ти виходиш на поле. Це – як в армії. Інакше навіщо, друже, ти сюди прийшов? Йди бухгалтером працюй. "Та що там, подумаєш. Це не має значення". Не має значення? Ну тоді їдь в Росію чи Абхазію, вони візьмуть тебе під свій прапор, якщо ти такий космополіт.
Така байдужість до патріотизму применшує значення спорту у державотворенні. А ще подає дуже поганий приклад для молодих спортсменів. Одного Лужного не вистачить, щоб бути зразком для всіх. Ми мали такі ж проблеми у мистецькому середовищі, але все змінилося. Тепер українське мистецтво значно патріотичніше, хоча якраз йому і не обов’язково бути таким. Проте митці дали моральну оцінку того, що відбувається. Те саме повинні зробити спортсмени. Наразі вони більше заклопотані зароблянням грошей. Але ж бізнесмену, який заробив свій перший мільйон, ніхто не грає гімн, правда?
"Я скептично ставився до тренера Шевченка"
– Якщо брати до уваги збірну України, то ситуація таки змінилася на краще у порівнянні з 90-ми – "Ще не вмерла" співають практично всі…
– Ситуація змінилася всюди. Раніше гімн співали французи і ще дехто, але зараз все по-іншому. Патріотизм знову стає важливим атрибутом спорту. Він несе в собі обов’язковий виховний момент. Бо скільки б грошей футбольні зірки не перераховували дітям і жертвам катаклізмів, на них лягає додаткове навантаження. Вони – не інопланетяни. Роналду – португалець, Мессі – аргентинець. Ніхто з них не каже: "Я – громадянин планети Земля".
Тож Україна була змушена прийняти цей наратив. Плюс, звичайно, наклалася війна. Багато фанатів пройшли через передову. Але ця метаморфоза відбулася не через зміну позиції спортсменів. Просто так склалися обставини.
Я, звичайно, не так добре знаю Андрія Шевченка. Лише кілька разів бачив його вживу – він біля Верховної Ради проходив. Або Олег Блохін. Я ніколи не був зачарованим його грою, але коли зустрів у Верховній Раді… Член компартії, що тут говорити. Тоді саме так мали виглядати українські спортсмени. Для багатьох він був ідеалом: якщо так поводиться, отже так треба. Він не за Україну, і не проти неї – просто грає у футбол і все. На стадіоні ще якісь події відбуваються, але це його вже мало цікавить.
– Як змінювалась ваша любов до національної команди упродовж років?
– Як би там не було, національна збірна представляє країну. Тож багатьом гравцям багато чого пробачаєш. Вони грають за твою державу, і ти дивишся під іншим кутом зору. У різні періоди наша збірна була сильнішою чи слабшою, але їй варто віддати належне: найменш провальною серед всіх видів спорту була саме футбольна дружина.
Ніхто не забуде той матч із збірною Росії, коли Україна перемогла. Це була якраз збірна Лужного. Теж своєрідне диво: ще недавно це все було совєтським, і тут – хоп! – повноцінна українська національна команда. Футболісти тієї збірної не могли народитися – вони з’явились. Це була дуже яскрава з’ява. І Шевченко також належав до того покоління.
Зізнаюся, я скептично ставився до тренера Шевченка. Тим паче, цей переїзд у Лондон. Ну який з нього може бути наставник? Тренер повинен усе тримати в кулаці – такі традиції нашої тренерської школи. Але з’ясувалося, що я помилявся. Є належний авторитет, є достатньо яскравий склад, є серйозний внутрішній потенціал. Шкода, що перенесли Євро-2020. Думаю, що якраз одним із головних "втрачальників" від такого рішення буде Україна. Втримати таку команду на високому рівні упродовж цілого року – дуже складно.
– Натуралізація. Ви – за?
– Звичайно, що неприємно. Якщо Шахтар чи Динамо купує 16-літнього хлопця, він тут грає 4 роки і каже, мовляв, я вже не бачу свого майбутнього без України, я тут сформувався – це можна зрозуміти. Але якщо нам бракує когось на конкретну позицію, і відбувається умовно-примусова натуралізація, це неправильно.
Простий приклад – збірна Франції. Скільки я всього наслухався після чемпіонату світу! "Ой, понавозили з цілої Африки!". Довелося прочитати біографії кожного футболіста. Всі збірники, крім одного, народжені у Франції. А той один приїхав, коли йому було два рочки. Тож всі вони – прямі, безпосередні вихованці французької спортивної школи.
Бразилія – хороша країна. Багато футболістів дала українському футболу і, зокрема, збірній. Але, як на мене, це визнання нами провалу власної спортивної школи.