Сьогодні до Вашої уваги розповідь про поєдинок, який увійшов у топ-10 найкращих матчів в історії АПЛ.
"Я впав на коліна і в розпачі почав бити кулаком по газону "Аптон Парк". Вони таки домоглися свого. Вони змусили мене захотіти покинути футбол, гру, яку я любив як гравець, і як уболівальник" (Паоло Ді Каніо, The Autobiography)
Цими рядками бунтівний італійський майстер розпочинає розповідь про поєдинок, який відбувся 12 лютого 2000 року. В рядовому календарному матчі чемпіонату "Вест Хем" приймав "Бредфорд" і спершу нічого не вказувало на те, що ця гра стане святковим голепадом і тріумфом духу тієї команди, в лавах якої діяв футболіст з великим серцем.
У сезоні, в якому "МЮ" здобув чемпіонський титул з колосальним відривом від "Арсеналу" (у 18 очок), а капітан "дияволів" Рой Кін став найкращим гравцем першості; не було вручено ще одного не менш вагомого призу - за волю до перемоги. Дванадцятого лютого "Вест Хем" переміг, поступаючись 2:4, а головним рушієм блискучої ремонтади став Паоло Ді Каніо, якого, як він пише "демони продовжували переслідувати і в новому тисячолітті".
Бурхливе затишшя перед бурею
На третій хвилині поєдинку "зламався" Шака Хіслоп, основний голкіпер "молотків", тож Харрі Реднаппу довелося робити заміну. Місце в "рамці" зайняв юний і дещо вайлуватий Стівен Байуотер, який привезе у свої ворота третій та четвертий голи "Бредфорда". Але поки що він виймає м'яч зі сітки після удару впритул від Діна Віндаса, який відгукнувся на подачу кутового - 0:1. Щоб відігратися, "Вест Хему" знадобилося лише п'ять хвилин. Стів Ломас у падіні встиг проштовхнути м'яч на Тревора Сінклейра, а той потужно, від рук кіпера, спрямовує сферу в дальній кут.
Складається враження, що господарям поля вдалося переламати хід подій: на 43-й хвилині божевільний дальній удар вдається Джонові Монкуру. Хавбек "молотків" у своєрідному шпагаті ідеально пробиває у дальній верхній кут володінь Девісона - м'яч від стійки рикошетить у ворота. Практично одразу ж Монкур перетворюється на антигероя, привізши пенальті - Пітер Бергі бездоганно розвів м'яч і Байуотера по різних кутах, тож на перерву команди йдуть за нічийного рахунку 2:2.
А ось після відпочинку сюжет закрутився з калейдоскопічною швидкістю. На 47-й хвилині кіперу "Вест Хема" не вдається зафіксувати м'яч, а на підборі вигулькує Джеремі Лоуренс і заштовхує "кулю" у ворота. А ще через кілька хвилин фарбований хавбек "Бредфорда" оформлює "дубль", ефектно закрутивши м'яч за комірець необачному Байуотеру - 2:4.
Як проростало зерно камбеку
Капітуляція? Таке слово могло зародитися в голові будь-кого з футболістів "Вест Хема", тільки не Паоло Ді Каніо. Лідер "молотків" бере гру на себе, робить рейд лівим флангом, обігрує двох опонентів (зокрема, вищезгаданого Лоуренса), входить у штрафний майданчик і падає, нахабно скошений суперником. "Пенальті!" - подумалося Ді Каніо, він рвучко повернувся до арбітра Ніла Баррі, але той категоричний - фолу не було. Паоло лютує, але недовго. Вже за мить він робить жест, адресований Реднаппу - мовляв, міняй мене, я не гратиму.
"Я відчував, як у мене всередині все закипає, - пише Ді Каніо у своїй книзі. - Я відчував гнів від того, що в світі стільки несправедливості, що стільки злочинів залишаються безкарними, що стільки разів над винуватцями не здійснюється праведний суд. Я чекав, коли в моє тіло повернеться адреналін, коли цей вогонь поглине мене і повернеться та пристрасть, яка допомогла мені пройти безліч нелегких випробувань, дух, що змушував мене кожного разу вставати на ноги і знову кидатися в бій.
Але нічого не відбувалося.
Замість цього я відчував розчарування, яке зростало, і розумів, що боротьбу закінчено, що мої вороги перемогли. Я відчував, що прийшов час воїну їхати додому на відпочинок. Я піднявся на одне коліно і зробив знак своєму тренеру Харрі Реднаппу, що прошу заміни. Реднапп, який сидів на краю лави запасних, подивився на мене і повільно похитав головою у відповідь. Я бачив, як ворушаться його губи. Навіть якщо можна було прибрати шум навколо, я б все одно його не почув. Але я знав напевно, що він говорить. "Паоло, я не збираюся тебе міняти. Вставай і продовжуй БОРОТИСЯ!"
Побачивши, як цей чоловік середнього віку, що повірив в мене тринадцятьма місяцями раніше, коли більшість британців вважали мене або божевільним, або хворобою, яка роз'їдає національний спорт, знову на мене розраховує, я нарешті відчув той прилив адреналіну, якого так гостро потребував. Спочатку повільно, а потім потужним потоком адреналін розтікся по всьому моєму тілу".
Кульмінація
І правий фланг оборони "Бредфорда" закипів, забулькав, як розпечена лава, розігрітий колосальною температурою від натхненних рейдів Ді Каніо. Після одного з них пройшла подача у штрафний майданчик, а Джо Коул схибив, хоча міг забити гол-красень, як це згодом у схожій ситуації зробить Френк Лампард. Та невдовзі гості фолять у своєму штафному проти свіжого Пола Кітсона, і цього разу Баррі таки призначає пенальті.
Лампард впевненою ходою прямує до "позначки", тримаючи м'яч і міркуючи, в який кут пробити краще. Зненацька партнер (а в ньому ми, звісно, впізнаємо Ді Каніо) робить спробу висмикнути "кулю", щоб виконати покарання самотужки. Лампс, незважаючи на авторитет Паоло, не відступає. Примирити їх намагається Стів Ломас, але швидко усвідомлює, що це марна справа.
"У той момент я був такий заведений, що не зміг би, напевно, нормально побудувати найпростішу фразу, - згадує Паоло у своїй книзі. - Ніхто окрім мене не повинен був бити той пенальті. І справа була не тільки в помсті. Місяцем раніше в матчі на Кубок Вортінгтон я не забив пенальті у ворота "Астон Вілли". Але я знав, що цього разу все буде інакше. За сімнадцять років кар'єри я засвоїв кілька правил, в яких був абсолютно впевнений. Одне з них полягало в тому, що я повинен був пробити і забити пенальті. Лампард відійшов убік зі здивованим і трохи ошелешеним виглядом. Він був нашим лідером у середині поля, сином помічника тренера, і висхідною англійською зіркою. Але він знав, що зараз мені краще поступитися".
Ді Каніо пробиває в той кут, куди стрибає голкіпер. Але в цей постріл вкладено стільки люті і пристрасті, що м'яч летить, наче із пращі - 3:4. "Все вихлюпнулося назовні з тим ударом", - резюмує Паоло.
Розв'язка
Четвертий гол "Вест Хема" спорудила парочка Коул-Сінклейр. Розрізавши оборону "Бредфорда" в кілька коротких пасів, на ударній позиції опинився Джо і цього разу не схибив. "Я підбіг до воріт, схопив м'яч і відніс його на центр поля. Бій повинен був тривати: я все ще жадав помсти", - каже Ді Каніо.
Далі - лише пряма мова. Краще за самого Паоло про цей емоційний момент не розповість ніхто: "Момент істини настав за сім хвилин до кінця поєдинку, коли я повів партнерів у контратаку, стрілою прямуючи до штрафного майданчика "Бредфорда". Я обвів одного захисника, другого, третього. Якусь мить я роздумував, чи варто входити в штрафний і обводити ще одного гравця. Але знаючи, що мене зіб'ють, а суддя знову заплющить на це очі, я прийняв інше рішення.
Я зробив передачу в штрафний, десь на рівні пояса. Тревор Сінклер рвонувся до м'яча, зробивши вигляд, що хоче по ньому пробити, але замість цього просто розставив ноги, і м'яч полетів далі, до Лампарда, який набігав ззаду, і який за мить увігнав м'яч у сітку. Фінальний свисток сповістив про мою особисту перемогу".
"Вест Хем" - "Бредфорд" - 5:4 (2:2)
12 лютого 2000 року. Матч англійської Прем'єр-ліги. Лондон, стадіон "Аптон Парк". Арбітр - Ніл Баррі.
Голи: Сінклейр, 35, Монкур, 43, Ді Каніо, 65, з пен., Коул, 70, Лампард, 83 - Віндас, 30, Бегрі, 45, з пен., Лоуренс, 47, 51
"Вест Хем": Хіслоп (Байуотер, 3), Чарльз (Кітсон, 57), Ріо Фердінанд, Мінто, Штімац, Ломас, Лампард, Монкур, Коул, Сінклейр, Ді Каніо.
"Бредфорд": Девісон, Хейл, О'Браєн, Вітерол, Якобс, Бегрі, Лоуренс, Маккол, Вейлі, Віндас, Сандерс