Інтерв'ю Любомира Кузьмяка із Олегом Береським, голкіпером львівських Карпат і запорізького Металурга 80-90-х.
За Океаном мешкає чимало наших земляків, які залишили помітний слід в українському футболі. Один з них – воротар Олег Береський, який змалечку викликався у юнацьку збірну СРСР, пройшов школу Секеча і грав у Маркевича в Карпатах та запорізькому Металурзі. Особливість Береського полягає у тому, що попри два десятиліття перебування за межами України, він зберігає національну ідентичність і навіть припускає думки про повернення додому.
"В Україні залишав авто з відкритими вікнами і йшов"
– Олеже Івановичу, карантин у США суттєво вплинув на ваше повсякденне життя?
– Якщо чесно, то не відчуваємо цього впливу. У кожного карантин минає по-своєму. США – велика країна і тут є штати, де жодних обмежень взагалі не запроваджували. На щастя, серед моїх знайомих випадків зараження не було, тому загалом цю ситуацію сприймають, як unnormal – усіх нас загнали у певні рамки.
– Ви мешкаєте у Чикаго?
– У містечку Франклін-Парк неподалік Чиказького аеропорту. Це передмістя Чикаго, на кшталт львівських Винник. Працюю у сфері, що не пов’язана зі спортом. Раніше займався аматорським футболом. Він тут дуже колоритний. Коли тільки-но приїхав у Штати, то було цікаво. Вихідці з різних країн створювали власні команди, тому ми грали і з празькою Спартою, і з польською Легією, і з німцями. Такий собі мікрочемпіонат світу.
– Ваша команда називалася Ukrainian Lions?
– Спочатку я виступав за польську команду. Її спонсорував власник найбільшого спортивного магазину у Чикаго, який згодом програв конкуренцію інтернет-платформам. Далі я грав за хорватську команду, а вже тоді за Ukrainian Lions. З роками відчув, що не так швидко відновлююся, організм дав сигнал – "годі, час завершувати".
– Зараз працюєте у якій сфері?
– Починаючи з 2001 року я займався будівництвом. Після 15-ти років у цьому бізнесі змушений був змінити діяльність. Спочатку нас похитнула фінансова криза, а потім ще й зіткнувся з нечесними людьми, які банально "завалили" контракти. Тоді я придбав трак, тобто вантажівку. Якщо раніше грав у футбол у Мідвесті, то тепер по цьому ж таки Середньому Заході США катаюся на машині.
– Життя на колесах – це дуже складно?
– Власну зайнятість я регулюю сам. Працюєш тоді, коли тобі зручно. Традиційно залишаю дім на три-п’ять днів. І гроші заробляю, і Америку оглядаю.
– Складається враження, що ваша українська мова не зазнала 20-річного впливу англомовного середовища. Акцент відсутній, бо вдома спілкуєтеся рідною мовою?
– Коли спілкуюся англійською, то у мене страшенний акцент – Бог обділив музичним слухом, тому місцеві чують, що я не корінний американець. Вдома усі спілкуємося українською. Моєму синові було 6 років, коли ми приїхали сюди, та його англійська і українська повністю позбавлені специфічних акцентів, Влад ідеально володіє двома мовами. У роботі я також використовую польську.
– Відомий український суддя Ігор Горожанкін працює у вашій сфері з тією лише різницею, що насолоджується красотами Канади. Каже, що дорога – ідеальний час, щоб залишитися наодинці з думками і переосмислити минуле. Про що у поїздках думаєте ви?
– Кажуть, що людям часто сняться речі, які вони хотіли б змінити і по-новому пережити ті моменти, де вони не до кінця реалізувалися. У дорозі футбольні думки часто виникають – згадую про абсолютно все. Взагалі я так люблю футбол, що навіть у рейс намагаюся не їхати, коли відбуваються матчі Ліги чемпіонів чи Ліги Європи. "У вівторок не їду", – одразу кажу диспетчерам. Хоч вони люди не футбольні, але знають про мою пристрасть.
– Кілька років тому інший карпатівець Іван Гамалій, який мешкає у Португалії, розповідав, що разом з вами планує провести міжнародний турнір серед діаспори. Чому не склалося?
– Такі ідеї справді були. Якось у доінтернетівські часи ми дивилися поєдинок збірної України і захотіли організувати такий чемпіонат. Залучали також "американця" Сергія Райка, який виступав у дублі київського Динамо та сімферопольській Таврії. Знайшли земляків у Казахстані та інших країнах. Та певні люди не вірили у це, переконували нас у нереальності ідеї, втім за спинами організували схожий турнір у Канаді.
– З часу вашого переїзду у Сполучені Штати минуло два десятиліття, однак ви і надалі періодично приїжджаєте на Львівщину?
– Спочатку переживав величезну ностальгію. А згодом, коли приїжджав в Україну, то міг залишити автомобіль з відкритими вікнами і піти. Брат вчасно нагадував: "Що ти робиш? Ти не в Америці" (Усміхається). Зараз у Самборі мешкає мама. Інколи тішу себе думками, що одного дня повернуся додому. Проте насправді сумніваюся.
"Завдяки Мостовому переосмислив радянський стиль"
– Ви народилися на Святий вечір. Батьки розповідали особливі історії про момент вашого народження?
– Мій дід 25 років відсидів у радянських таборах. Частина рідні народилася у Читі, адже наша сім’я вважалася "ворогами народу". Тому я зростав українцем, а не комсомольцем, бо знав про вплив системи на життя моєї родини. Незважаючи на непевні часи, бабця, з якою ми усі жили в одному будинку, не боялася святкувати Різдво. Моя донька народилася 25 грудня – на католицьке Різдво. "На свій день народження не можу піти у кафе, бо усі заклади зачинені", – якось сказала вона. Я відповів по-філософськи, що такої проблеми в дитинстві не мав – для СРСР Святвечора просто не існувало.
– Історії становлення воротарів завжди незвичні. Як ви опинилися у воротах?
– У моєму житті траплялося багато випадків, які вирішували усе. Прикро, що не всіма шансами я скористався. У моєму рідному Самборі футбольна секція не функціонувала, тому я записався на легку атлетику. Мій брат Ігор виступав за дубль самбірського Спартака. Одного разу він взяв мене на тренування – футболістів не вистачало. "Малий, не плутайся під ногами і ставай у ворота", – скомандували старші хлопці.
Очолював команду Василь Бурмич, під керівництвом якого я і розпочав шлях у футболі. Незабаром мою гру помітив легендарний Лев Броварський, який працював у Львівському спортінтернаті. Він і запросив мене до Львова. Це при тому, що воротарських азів і навичок я не мав. Все вирішила випадковість.
– Якщо в інтернат потрапити реально завдяки усмішці фортуни, то як можна виграти конкуренцію у тисяч юнаків і грати за збірну СРСР?
– В інтернаті наша команда під керівництвом Юрія Завгороднього та Володимира Данилюка перемагала київське Динамо. Більше того, ми виграли чемпіонат Союзу серед спортінтернатів. Безперечно, мене рекомендували тренери – це їхня заслуга передусім. До того ж я непогано проявив себе у збірній. На турнір Гранаткіна у складі молодшої команди я поїхав у статусі першого воротаря. У складі старшої збірної основним вважався майбутній кіпер Челсі Дмитро Харін. А у складі збірної Німеччини нашим суперником був, наприклад, Олівер Кан.
– Хто вважався зіркою вашої збірної?
– Так трапилося, що усі 4 роки у збірній моїм сусідом в номері був хороший хлопець і класний футболіст – Сашко Мостовий зі Спартака. Крім того, за нас грав Сергій Юран, який на полі діяв, ніби танк. У схожому стилі грали Іван Гецко та Дідьє Дрогба.
– У те, що Мостовий зробить непогану кар’єру в Європі, могли повірити?
– Сашко не стабільно потрапляв у старт. Проте завжди залишався професіоналом і порядною людиною. У ті часи ніхто не робив розминку перед тренуванням, зате Мостовий привчив мене, що це обов’язковий атрибут. Розцінюю це, як переосмислення радянського стилю і елементи професіоналізму. "Мене гнати не треба, я знаю, що повинен робити", – таким був девіз Сашка.
СКА Карпати: Береський у центрі нижнього ряду, Секеч – крайній ліворуч
– На професіональному рівні ви дебютували у складі СКА Карпати в матчі проти кутаїського Торпедо.
– Мені було тільки 17 і футбол я сприймав ще по-дитячому. То були заключні матчі сезону-1987 Першої ліги, а наш тренер Андрій Карімов готував мене до дебюту заздалегідь. Ми впевнено перемогли Кутаїсі і Батумі, хоча в тих поєдинках і руки, і ноги тряслися.
– Карімов вважався асистентом Іштвана Секеча. Головний тренер приділяв увагу воротарям?
– Секеч умів говорити з кожним. До того ж тренерів воротарів тоді не існувало. Іштван Йожефович називав нас жабами – поля були жахливої якості і ми зазвичай тренувалися у болоті, використовуючи поролон та інші засоби для пом’якшення падінь. Секеч мав індивідуальний підхід до кожного і міг відволікти від важких роздумів про майбутню гру. Мені ці бесіди допомагали. Те саме було і в Лучі, куди потім Іштван Йожефович запросив мене через кілька років.
"З трибун летіли виделки, ножі і пляшки"
– СКА Карпати дали дорогу у світ багатьом класним гравцям. Через ту команду пройшов, наприклад, Олег Лужний.
– Олег у житті був таким же, як і на полі: напористий, впертий, вимогливий. Лужний не розслаблявся сам і не дозволяв робити це оточуючим. Після приїзду з Луцька в одному з перших матчів він зрубав у штрафному майданчику суперника. Обслуговував поєдинок харизматичний Ромуальдас Юшка. Після першого падіння форвард здійнявся на ноги і продовжив рух до м’яча. Лужний знову не стримався і скосив опонента вдруге.
– Рефері пенальті так і не призначив?
– Секеч після гри пояснював Олегові: "Якби ми не товаришували з Юшкою, то ти за 15 секунд привіз би два пенальті" (Сміється). У матчі проти московського ЦСКА, коли ми виграли 2:0, Олег зіткнувся з Володимиром Кухлевським, який і за СКА Карпати виступав. Після гри Володя із синяком та розбитим носом дивувався: "Де ви взяли цього термінатора?"
"Міг і по печінці дати, і голову відірвати". 11 характеристик залізного капітана Олега Лужного
У Львові Лужний грав мало, адже дуже швидко його помітили в Києві. Пригадую, як він радився в колективі, що йому робити далі. Андрій Карімов запевнив: "У СКА Карпати ти завжди зможеш повернутися". Насправді це видатний шлях – грати у Другій лізі за луцьке Торпедо, а вже через рік потрапити в основу Динамо і в національну збірну СРСР. Не пригадую інших таких стрибків нагору.
– Кого ще можете відзначити?
– Таких футболістів, як Славік Лендел, у своїй кар’єрі я не зустрічав. Склалися б обставини по-іншому, мав би він можливість виїхати за кордон, то ми отримали б свого Марадону. Лендел був зіркою свого часу, хоча не використав власного потенціалу повноцінно.
– Чимало екс-партнерів Лендела взагалі називали його генієм, та виокремлювали незвичний характер. Я, до прикладу, не можу домовитися з ним про інтерв’ю уже кілька років. Це при тому, що свого часу ми навіть дату розмови визначили.
– Славко – специфічна людина. Я теж маю його номер. Траплялося, що ми запланували в Чикаго спільний банкет – усі мої 15 дзвінків Славік проігнорував. Думав, що він образився. Але у цьому і є весь Лендел. Фантастичний футболіст і незвична людина. Славік у житті флегматичний. Та на полі видавав щось надзвичайне. Міг пів матчу простояти, а потім таке робив! Лендел бачив поле спиною, боком, як завгодно. А техніка яка! Славік – футболіст від Бога. Можливо, йому варто було народитися пізніше – зараз таких діамантів обмаль, зате умови для росту набагато кращі.
– Виїзні матчі у складі СКА Карпати сприймалися, як справжня екзотика. Олександр Гій згадував: "Абовян поза конкуренцією. У 1989-му в наші ворота призначили чотири пенальті. Перші два Олег Береський відбив".
– Саме той матч в Абовяні я пригадую нечітко. Радянський Союз тріщав по швах, а поїздки на Кавказ нагадували поєдинки на першість області. Суддя не так свиснув і з трибун вже летять виделки, ножі і пляшки. Футболу не було, тільки цирк! Якщо ти відібрав м’яч, то арбітри одразу фіксували порушення правил. Зрештою, ці команди завжди люб’язно приймали арбітрів і гарантували собі результат.
"Син зустрічав мене словами: "Знову червона ікра?"
– Після реформування команди і переїзду до Дрогобича, ви залишилися в структурі клубу?
– Так, СКА Карпати перевели у сусіднє місто, позбавили армійського кураторства і переіменували у Галичину. Хоча спочатку армійським керівництвом назва "Галичина" сприймалася виключно з приставкою "СС" і вважалася чимось страхітливим. Клуб не мав коштів, ми не мали бази – спочатку все це не нагадувало професіональну команду. Лише згодом Галичина отримала підтримку від міста. Подальший відрізок моєї кар’єри не був стабільним: почалися травми, я пограв у Кам’янці-Бузькій, Чорткові, а потім повернувся до Дрогобича.
– Дрогобицький футбол часто ототожнюють з персоною Хосе Турчика, місцевого функціонера та тренера. Покращення умов для команди – це і його заслуга?
– Турчик народився в Аргентині, однак завжди намагався бути корисним Дрогобичу і місцевій Галичині. Постійно тримав руку на пульсі, був тією людиною, яка намагалася підтримати клуб і не дозволити йому зникнути. Такі керівники мають бути у кожному місті і дбати про футбол. Внесок Турчика у розвиток дрогобицького футболу важко переоцінити.
Луч Владивосток: Береський – ліворуч у верхньому ряду
– У середині 90-х ви спробували себе за кордоном і вирушили у далекий Владивосток. Дмитро Семочко розповідав, що це місто підкорило його завдяки морю і близькістю з Японією. Які спогади у вас?
– Дмитро жив там пізніше, тому умови, мабуть, були трохи кращими. Пригадую високу вологість. А ще безліч банок з червоною ікрою, які місцеві продавали за безцінь. Свіжої риби вдосталь, смачні креветки, морські гребінці… Коли приїжджав додому, то переживав дежавю з фільмом "Біле сонце пустелі". Там в одному з епізодів герой вже не може дивитися на чорну ікру.
Дмитро Семочко: В Росії багато наших заробітчан. Що мені робити в Україні, якщо я не маю роботи?
Син зустрічав мене схожими словами: "Знову червона ікра? Тату, може, ти вже чорну привіз би?" (Усміхається) Також у місті мешкало багато українців. А батьки мера Владивостока взагалі народилися у Дрогобичі. До мене, Сашка Войтюка і Володі Винника, українських легіонерів Луча, він чудово ставився.
– Легендарний гравець харківського Металіста і один з тренерів Луча Віктор Арістов розповідав, як важко давалися перельоти. "Перші п’ять годин витримати ще можна, а далі розпочинається жах", – казав Арістов.
– На щастя, ми могли ходити по салону літака. Усі польоти відбувалися через Москву, де б ми не грали. Було реально складно. Романтика – це тільки перший політ, а далі набридає. Футболісти московського Спартака скаржилися і казали, що Владивосток треба виганяти з Вищої ліги. Ми їм пояснювали, що вони до нас лише раз на сезон літають, а нам так кожних два тижні треба мучитися.
"Металург захотів 400 тисяч доларів. Я ж не Буффон"
– Після повернення до Львова у складі Карпат ви зіграли лише один матч у чемпіонаті, а перед цим провели важливий поєдинок в Кубку України. У півфіналі вам довелося ще до перерви замінювати травмованого Богдана Стронціцького. Встигли зорієнтуватися?
– Ми виграли в Шахтаря 1:0, втім сама гра не була особливою. Фактично я не мав роботи, Карпати в основному атакували. Свою гру в чемпіонаті з Ворсклою теж пам’ятаю примарно – ми тоді також виграли, а захист не дозволяв супернику зайвого біля моїх воріт.
– Ви стали частиною бронзових Карпат. Яким був колектив цієї видатної команди?
– До Львова з’їхалися зірки з усієї України. Пара Паляниця – Гецко претендувала на роль найкращої в лізі. Додайте сюди Мізіна, Ковальця, Шарана і Полуніна. Ніколи б не міг подумати, що у нас створиться справжня футбольна сім’я. Значна частина хлопців родом не зі Львова – здавалося, де цій сімейності взятися. Але так трапляється – якщо людина чогось варта у футболі, то вона проста і товариська.
– Коли воротар дивиться за грою з лави запасних чи трибун, це складно переживати?
– Така доля. Звичайно, хочеться перебувати в обоймі. Я намагався створювати конкуренцію Стронціцькому і робив все залежне від мене. Бодя показував класну стабільну гру. Я просто не насмілився б підійти до Маркевича і сказати: "А чому не я?"
У Карпатах кінця 90-х
– Врешті-решт у пошуках ігрової практики ви їдете у Запоріжжя на запрошення Мирона Богдановича.
– Я міг ще довго чекати свого шансу. А тут я отримав новий виклик. У складі Металурга двічі зіграв проти Карпат, хоча я ніколи не налаштовував себе на принципові битви. Важливо добре зробити свою роботу і не підвести тренерів. Нехай у суперниках Шахтар, Карпати чи Динамо – байдуже.
– Молоді Шевчук, Демченко та Конюшенко, досвідчені Бондаренко, Топчієв та Дудник, зірковий Полтавець. Які спогади про колектив Металурга?
– Не знаю, як раніше, але Металург Маркевича по духу і ставленні до справи не сильно відрізнявся від тих потужних Карпат. Валентин Полтавець вів команду за собою, йому допомагав Олександр Співак, новий імпульс після Аякса отримав Андрій Демченко. Тренерам вдалося створити чудову команду.
– Суперстабільність у воротах демонстрували і ви – практично половину матчів зіграли на "нуль".
– Той сезон був вдалим для команди загалом. Незабаром Металург пробився у єврокубки. Маркевич довіряв молоді. При ньому прекрасний футбол показував юний Армен Акопян. Сильно додав В’ячеслав Шевчук, який за півтора роки опинився у Шахтарі. Я теж почувався у розквіті сил.
– Чому після такого успішного сезону ви зважилися на переїзд у США? Який момент все змінив?
– Той момент – це моя дружина (Усміхається). Знову все вирішив випадок. Ще у часи моїх виступів в Карпатах жінка разом з подругою поїхали заповнювати заявки на грін-карту. По дорозі на тренування завіз їх на цю процедуру і навіть забув про це. "Я подала документи, давай ще на тебе заповнимо", – запропонувала дружина. Спочатку я дуже пручався, не хотів думати про це, та потім здався. Лист прийшов тоді, коли я вже грав у Запоріжжі. Виграла саме моя заявка. Я справді не знав, яким буде моє життя в Україні – двоє дітей, наближається завершення кар’єри. Ризикнув.
– З футболом довелося прощатися?
– Всерйоз задумувався над варіантом з МЛС і вів переговори із Сан-Хосе Ертквейкс. Проте зарплатня була мізерною та й у Металурзі за мене попросили шалені гроші. Пояснював американцям, що я можу себе переоцінювати, але навіть за себе не заплатив би такі гроші. У Запоріжжі начебто захотіли 400 тисяч доларів – я ж не Буффон. Американці не розуміли, як за футболіста можуть вимагати таку космічну суму. Нічого, довелося закотити рукави, взути чоботи і взятися до роботи (Усміхається). Так я почав життя емігранта.