Уривки з книги відомого римського журналіста Стефано Греко Faccetta biancoceleste, "Небесно-блакитне личко", у якій автор згадує свої молоді роки на Курві Норд, розповідає про зародження та розвиток руху ультрас "Лаціо" і не тільки у буремні 1970-ті з їх вуличним насиллям, надмірною політизацією суспільства, ультраправим та ультралівим тероризмом.
G.A.B.A з віа Сімоне де Сент Бон
Коли ти переходиш із середньої школи в ліцей, ти потрапляєш в інший світ. Розумієш, що час ігор і дитинство скінчилися, а тому, хочеш ти чи ні, але доводиться вступати у світ дорослих. Ти розумієш це в школі, коли тобі 14 років і в перший рік у ліцеї ти змушений мати справу з хлопцями, яким по 18-19. Ти тільки почав водити мопед, а вони вже приїжджають у школу на машині. Ти стаєш кимось на кшталт салаги в армії, на якому можна відігратися за усі пережиті образи. Щоб уникнути подібної долі, точніше, щоб хоч трохи поліпшити своє становище і вижити, потрібно зображати крутого хлопця. Потрібно прикидатися, що ти нічого і нікого не боїшся, потрібно створити собі репутацію, яка змусить старших поважати тебе. Так повелося як у хлопців з лівої тусовки, так і з правої. У цьому між нами немає ніяких відмінностей. І так відбувається не тільки в школі, але і на стадіоні.
У кінці літа 1976 року, напевно, найприємнішого і найбезтурботнішого у моєму житті, коли я годинами безцільно ганяв на мопеді, щоб відчути, як вітер грає моїм волоссям і в повній мірі насолодитися свободою, я як раз і створив собі потрібну репутацію. Хоча мені було тільки 14 років, я виглядав на 16-18: вже два роки відрощував бороду, у мене зріст 175 сантиметрів і спортивна фігура, а, головне, в мені було стільки люті, що ніщо мене не лякало, і я не втрачав можливості помахати кулаками. У Анціо мої стосунки з місцевими не складалися. Я майже там народився, уже кілька поколінь у моєї сім’ї там був будинок, мого діда-лікаря усі знали і любили, я ріс разом з хлопцями з Анціо, грав з ними в футбол, тому мене в якійсь мірі можна зарахувати до когорти недоторканних. Одного вечора у серпні в одному з закладів хлопці з Анціо тусувалися з нашою компанією, а потім спробували забрати наші светри, куртки і гаманці. Раніше я цих людей не бачив, але коли я зрозумів, чим вони займаються, я поглядом покликав трохи старшого за мене друга, і ми пішли за ними на вулицю. Коли вони вантажили вкрадене на мопеди, я підійшов і сказав: «Віддавайте усе назад, а то гірше буде». Один з них підняв голову і, побачивши мене, почав сміятися, після чого сказав на діалекті: «Вали звідси, а то вріжу, що мало не здасться». У мене не було з собою зброї, тому що я терпіти її не міг так само, як і людей, які ходили з кастетами, і які користувалися палицями або ланцюгами. Однак у цей момент я непомітно пересунув сталевий ремінець годинника на руку і з усієї сили вдарив хлопця, який протягнув до мене руки. Я добре приклався, і він впав, після чого всі відвідувачі закладу вийшли на вулицю і взяли участь в тому, чого не повинно було бути. Дрібне зіткнення два на два переросло у велику бійку. Нас було більше, тому двоє злодюжок втекли, залишивши всі вкрадені речі. Дехто навіть не зрозумів, що сталося, але всі були дуже вдячні, коли їм повернули кашеміровий светр, сумки і гаманці. Загалом, я несподівано став героєм. Однак тоді я ще не знав, що з тими хлопцями зв’язуватися було не варто. Ті хлопці виявилися синами місцевих мафіозі, тому стало ясно, що просто так справа не завершиться. Наступного дня десятки хлопців, озброєних арматурою і палицями, приїхали на наш пляж – і почався кінець світу. Вони шукали мене, але одночасно користувалися можливістю поквитатися з усіма ненависними татковими синочками з Риму. Я пам’ятаю, як ми бігли, хапаючи пляжні парасольки, щоб використовувати палиці для захисту, пам’ятаю, як батько моєї подруги з даху кабінки крутив веслом, щоб створити вільний простір навколо. Ми ніби опинилися у фільмах Бада Спенсера або Теренса Хілла, які часто закінчувалися загальною бійкою. Однак різниця в тому, що наша бійка була реальною, тому в ній брали участь не каскадери, а я не міг похвалитися потужною фігурою як у Бада Спенсера. Якимось чином, завдяки втручанню співробітників пляжу і приїзду поліції, бійки вдалося зупинити. Однак потім по всьому Анціо почалося полювання. А шукали вони (не поліцейські, а місцеві боси) мене. Залишатися там було неможливо. Джино, один з моїх друзів і син власника кращого ресторану в Анціо, прийшов до мене додому і сказав: «Сте, тобі потрібно поїхати геть. Ми розберемося з цим непорозумінням, але ти мусиш зникнути якнайшвидше». Я поїхав з Анціо того ж вечора, сховавшись в багажнику автомобіля.
У ті часи в Анціо знаходилися літні будиночки багатих римлян, а також містечко служило притулком (так, як Лавінія і Чирчео) для правих активістів з Риму. Тобто, для половини Вілли Фламінії, моєї школи. Відповідно, як тільки у середині вересня почалися заняття (приватні школи починали раніше, тому що у нас був додатковий тиждень канікул у лютому), і я зайшов до ліцею, усі вже знали про те, що сталося в Анціо. І на стадіоні теж знали, тому що у одного з лідерів ультрас Франческо Паоло Білотти троє племінників вчилися у Віллі Фламінії. Тому, коли 26 вересня я зайшов на Курву Суд на товариський матч проти «Етнікоса», Білотта зустрів мене зі своєю звичайною заразливою посмішкою: «Начудив же ти в Анціо. Іди до нас на муретто (тобто, на стіну яка розділяє трибуни і поле – місце лідерів ультрас. Прим Пер.)! Це буде особливий рік!» Я, звичайно, прийняв його пропозицію, тому що Біллі неможна відмовляти. До того ж, він мав рацію.
У середовищі ультрас «Лаціо» зароджувалося щось особливе. З ініціативи Тоніно Ді Віціо і Адріано Базальї, виник проект об’єднання усіх організованих фанатських угруповань лаціалі в одне велике, в яке увіллється молодше покоління вболівальників. Це питання обговорювалося за день до початку чемпіонату проти «Ювентуса», і тоді усі, включаючи Франческо Білотту, Марко Сараца, Марко Гаццарріні, братів Катена, Tassinaro («Таксиста») і багатьох інших, зібралися на Віа Сімоне де Сент Бон, в закладі, де розташовувався штаб фан-клубу «Лаціо». Потрібно було організувати виїзд у Флоренцію, як мінімум 10 автобусів, тому біля входу в будівлю під номером 47 зібралося близько сотні людей. В основному, добре відомі особи, чиї прізвища або ж прізвиська, які будуть супроводжувати їх усе життя, були на слуху. Як у Антоніо Браваччіні, якого всі знали як за прізвиськом Grinta, тому що він завжди носив у кишені перманентний фломастер і писав на будь-якій поверхні, яка зустрічалася йому по дорозі: мармур, фарба, дерево або пластик – він скрізь залишав якийсь символ чи слоган в знак свого перебування (як виявилося, «Грінта» – марка фломастерів, а прізвисько ніяк не пов’язане з прямим значенням цього слова «бойовий» Прим Пер.). Роками люди вважали, що «Грінта» – його справжнє прізвище. Напевно, він і сам в це повірив, тому що в Facebook він підписався як Antonio Grinta так само, як і в своїй недавній книзі Anni buttati: malattia chiamata tifo («Викинуті роки: хвороба, яка називається футбольний фанатизм»).
Коли я спустився по вузьких і крутих сходах, які вели ув заклад, і зайшов у штаб фан-клубу «Лаціо», я зупинився з роззявленим ротом. Зліва всередині знаходився великий зал зі столиками, а в кутку – величезна фотографія моменту, коли команди виходили на поле на матч «Лаціо» - «Фоджа». Фотографія, від якої перехоплює подих: переповнена Курва Суд, тисячі і тисячі небесно-блакитних прапорів, який в ті час вболівальники шили вдома самі. На стіні висіли чорно-білі фотографії футболістів, які виграли скудетто, а також інших зірок минулого. Зал справа використовувався для нарад президентів різних відділень фан-клубу, а також там можна було розсадити тіфозі, коли клуб відправляв на зустріч з ними футболістів. Там був величезний стіл і стільці навколо нього. Позаду були ще дві кімнати: зліва кабінет президента фан-клубу, праворуч – кабінет секретаря, який незабаром віддадуть у розпорядження ультрас.
Я оплатив квиток на автобус і дізнався, що відправлення призначено на неділю 10 жовтня о 8 ранку з П’яццале Клодіо. Це мій перший виїзд з ультрас. Я жив на П’яцца Джентіле да Фабріано, на іншому березі Тібру, і, оскільки я не був готовий ризикувати і залишати мій мопед на цілий день без нагляду, я вийшов з дому о 7 ранку і добирався пішки. Я перетнув міст Дука д’Аоста, пройшов повз стадіон, де вже почали встановлювати розкладки з атрибутикою «джаллороссі», пройшов через П’яццу Марешьялло Джардіно і досяг початку П’яццале Клодіо, поруч з Віа Теулада, коли перед моїми очима постала неймовірна картина. Десятки автобусів столи колоною і тисячі людей очікували посадки. Скрізь панував хаос, але мені все ж вдалося знайти свій автобус. Франческо Білотти, Марко Сараца та інших там не було, тому що вони вирішили їхати до Флоренції на машині. Зустріч була запланована біля стадіону на парковці, щоб кортежем зайти на «Стадіо Комунале» (він отримає назву «Артеміо Франкі» дещо пізніше).
На стадіоні ми зайняли половину Курви, між нами і тіфозі «Фіорентини» не було ніяких бар’єрів. Під трибунами був відкритий простір, на якому несподівано з’явився м’яч – і всі почали ним грати: всі проти всіх. Удари і поштовхи – звичайне явища в таких «матчах», тому більшість мріяли тільки про те, щоб м’яч до них не потрапив, особливо якщо поруч опинявся Tassinaro, який відрізнявся спритністю слона і молотками замість ніг. Усі грали у штанях-кльош (мода того часу...), а ворота складалися з купи вітровок, камуфляжних курток і джинсівок, не було арбітра і ніхто не вів рахунок, і було тільки одне правило – завжди перемагав Tassinaro. Що стосується справжнього матчу на полі, то я пам’ятаю тільки результат: 1-0, гол Бруно Джордано головою у ворота з боку Курви, забитої ультрас «Фіорентини». Виїзд мав бути спокійним, майже як прогулянка за місто на пікнік, але все вийшло з точністю навпаки. На нашій трибуні почалися невеликі бійки, і поліція зробила швидкий рейд, вихопивши з натовпу чоловік двадцять без розбору. Серед них опинився і я. Нас провели у підтрибунне приміщення, де я відразу зрозумів – щось намічається. Перед нами стояли два ряди поліцейських, які формували коридор, у який нас насильно заштовхували. Я знаходився посередині групи, тому помітив, як хлопців з першого ряду почали бити палицями і встиг прикрити голову руками. Багато вийшли з того тунелю у крові, з ранами та синцями на голові, а у мене були лише побиті руки і зламаний палець. Я не міг зрозуміти, чому вони так вчинили, хотів подати протест, звернувшись до їхнього керівництва, але вчасно помітив, що самі задоволені обличчя були якраз у найвищих чинів. Я повернувся на трибуну з обуренням, змішаним з люттю, які не зникли навіть після перемоги «Лаціо». І мені хотілося випустити пар.
Флоренція завжди підтримувала лівих і вболівальники «Фіорентини», природно, теж, хоча, треба визнати, що їх трибуни були куди менш політизовані, ніж у багатьох інших. Коли ми вийшли зі стадіону і кортежем рушили по довколишніх до стадіону вулицях до автобусу, Франческо Білотта і компанія кидали римські вітання перехожим. «Фашисти!» – кричали їм услід, а у відповідь чули хор голосів, до якого приєдналися майже всі наші, якщо не усі: «Дуче! Дуче!» Тоді люди почали закидати нас всім чим завгодно з вікон і балконів, а ультрас «Фіорентини» кинулися в нашу сторону з сусідніх вулиць. Здавалося, що жорстких зіткнень не уникнути. Молоді хлопці та дорослі чоловіки шикувалися по краях, щоб захистити тих, хто залишався в середині: дівчат і старих. Я знаходився в першій лінії, з голими руками готувався до першої в житті бійки з ультрас. Удари мого серця переривали тільки сирени машин з карабінерами, що прибували, озброєних кийками та щитами. Поруч зі мною перебував Франческо Білотта, який зі сміхом запитав: «У вас є вільні місця в автобусі? А то, відчуваю, на машині виїхати з цього пекла вже не вийде». А потім він розвернувся і знову виконав римське вітання на адресу когось, хто обізвав його фашистом, на що він відповів: «Дякую за комплімент».
Франческо Білотта – прекрасний хлопець, але дуже вже невгамовний. І він заслуговує окремої глави, тому що був для мене близьким другом. Він був тим старшим братом, про якого я мріяв, але доля вкрала його у мене ще до народження.
Сяк-так нам все ж вдалося дійти до автобуса, а Фраческо з компанією навіть дісталися до своїх машин. На найближчій заправці планувалася зупинка, щоб «відсвяткувати перемогу». Я не знав, що значило «відсвяткувати перемогу», але зрозумів, коли наш автобус прибув одним з останніх на заправку: співробітники відчайдушно намагалися зачинити двері зсередини у той час, як люди виносили все, що можна з магазину. Пам’ятаю, як один хлопець ніс цілу ногу прошутто під пахвою, а інший повісив на шию кільця ковбаси як намисто. Але більше всіх відзначився Дзамбоніні, який провів біля каси машинку з пультом управління в руках так, що продавщиця навіть не помітила. Загалом, вийшло щось на кшталт «пролетарської експропріації», хоча з пролетарями у нас було мало спільного, точніше зовсім нічого.
У наступну неділю флорентійська історія була забута, і поки «Лаціо» готувався вийти на поле в матчі проти «Болоньї», на Курві Суд поширили листівки такого змісту:
«З метою розвитку руху вболівальників «Лаціо» ми збираємося створити один фан-клуб, який об’єднає всіх хлопців з Курви Норд і Суд. Крім суто спортивних цілей, наш клуб прагне до того, щоб привнести справжні цінності у рух уболівальників, який часто зводиться до хуліганських витівок, що не має нічого спільного зі справжніми спортивними цінностями і зі спортом взагалі. Бьянкадзуррі, які по-справжньому люблять спорт: давайте об’єднуватися і створювати рух уболівальників, щоб бути сильнішими і слідувати нашому девізу: БЕЗПЕРЕРВНА ПІДТРИМКА «ЛАЦІО».
Листівку підписали G.A.B.A., тобто Gruppi Associati Bianco Azzurri, Об’єднані угруповання бьянкадзуррі. А чи не Gruppi Armati Bianco Azzurri, Угруповання озброєних бьянкадзуррі, як багато хто помилково розповідав ще багато років. У підсумку, в перших числах листопада, крім підготовки до дербі і складних виїздів другого кола чемпіонату, зокрема у Болонью і Перуджу, в штабі Associazione Nazionale Clubs Biancazzuri, Національної асоціації фан-клубів бьянкадзуррі, на віа Сімоне де Сент Бон 47 також пройшло збори представників усіх угрупувань, які вивішували свої банери на Курві Суд. Були присутні Джино Чеккареллі, Франческо Тронкареллі, Массімо Гріфоні, Альдо «Леббра» і Фабріціо Дзамбоніні з Commandos Monteverde, «Коммандос з кварталу Монтеверде»; ультрас, яких представляли Марко Сарац, Франческо Білотта, брати Катена і Марко Гаццарріні; Франко Фьоккі з Aquile Piazza Bologna, «Орли з П’яцци Болонья»; Ренатоне Андзуіні з Vigilantes; Гвідо де Анджеліс і Ремо Ремолі з Brigate San Giovanni; Фабріціо Аморе і багато-багато інших, чиї імена я вже не пригадаю. Обговорення, в якому Тоніно де Віціо виконував функції модератора, вийшло дуже бурхливим, але, врешті-решт, було прийнято рішення об’єднатися в єдине угруповання з тимчасовою назвою G.A.B.A., яку потрібно якомога швидше замінити на щось більш яскраве, з чим все лаціалі зможуть себе ідентифікувати. Звичайно, на щось, несхоже на назви уже існуючих угруповань. Вибір спільної назви та символіки виявиться тривалим і важким.
У 1969 році з’явились Ultras Tito Cucchiaroni «Сампдорії» (вони перші, хто почав використовувати термін ультрас), в той же рік – Boys «Інтера». На початку 1970-х якраз починається процес поступового об’єднання численних дрібних угруповань ультрас (як правило, вони представляли окремі райони міста – Прим. Пер.), які заповнили трибуни більшості клубів, особливо у великих містах. Так з’явилися Brigate Gialloblu «Верони» і Viola Club Viesseux «Фіорентини» (назва походить від площі, на якій зазвичай збиралися ультрас флорентійців) в 1971 році, Ultras Napoli – в 1972-му, Brigate Rossonere «Мілана», Fossa dei Grifoni «Дженоа» і Forever Ultras «Торіно» – в 1973-му, Forever Ultras «Болоньї» – в 1974-му, Fighters «Ювентуса» – в 1975-му, Brigate Neroazzurre «Аталанти» – в 1976-му. У 1977-му прийшла черга римлян об’єднуватися: як у нас, так і у «джаллороссі», які створили Commando Ultra Curva Sud, скорочено CUCS, – назву придумав Антоніо Бонджи.
Об’єднання дрібних угруповань в одну велику фактично стало необхідністю в Італії через розвиток фанатського руху по всій країні – тільки так можна було освоїти нові форми підтримки своїх клубів і, перш за все, уникнути відсутності організованості та розпорошеності сил, що могло погано закінчитися на виїзді. Особливо для нас, лаціалі, на яких вже повсюдно навісили ярлик «фашистів», тому наші виїзди, хотіли ми того чи ні, часто перетворювалися на справжні битви. Крім необхідності протистояти тіфозеріям, з якими у нас завжди були взаємна ненависть і ворожнеча (хоча вони теж належали до правого крила: Brigate Rossonere, Boys Inter, Brigate Gialloblu та Settembre Bianconero «Асколі»), в містах, які традиційно підтримують лівих, таких як Флоренція, Болонья, Перуджа, Бергамо і Генуя, нас чекали не тільки ультрас, але і місцеві спілки робітників і студентів.
Тому ми вирушали на виїзд як на арену бойових дій: в камуфляжі, беретах десантників, темних окулярах, берцях і балаклавах. А в багажному відділенні автобуса везли не тільки банери, а й всякі підручні матеріали: рукоятки від молотів, бруси, ланцюги, рогатки з залізними кулями. Були й такі, хто возив з собою сигнальні пістолети, іноді навіть брали сокири, ножі і справжні пістолети. Як нерідко відбувалося під час протестів на площах. Тому що, як я вже писав, в ті роки стадіон і площа, по суті, розділити було неможливо, як і зрозуміти, де закінчується одне і починається інше. І, як наслідок, як серед правих, так і серед лівих, на площі і на стадіони ходили одні й ті ж люди. Люди, чиї імена будуть регулярно наповнювати хроніку подій у пресі «свинцевих» років.
І я зрозумів, що чекає мене на площах, коли відвідав перше дербі на Курві 28 листопада 1976 року. У дні, що передували дербі, засідання на Віа Сімоне де Сент Бон проходили одне за одним, і я проводив більше часу там, ніж удома. Хлопці розробляли план дій, стратегію, тому що всі розуміли, що серйозні сутички неминучі. У батька в ящику зберігався мініатюрний пістолет: з тих, які використовуються на полюванні з холостими патронами і які можна налаштувати, щоб стріляти сигнальними ракетами або петардами під час святкувань Нового року. На володіння такою зброєю не потрібна ліцензія, але носити його мають право тільки повнолітні. Мені було 14 з половиною років, але я взяв цей пістолет з собою на стадіон разом з набором холостих патронів і сигнальних ракет, які мені продали з-під поли у збройовому магазині на П’яцца Баінзіцца, між П’яццою Маццині та П’яццою Марешалло Джардіно. Хоча матч починався в 14-30, а ворота на стадіон відкривали в 10-30, збір призначили на 9-00 быля Курви Норд. Тоді якраз представники фан-клубів «Роми» і «Лаціо» домовилися, що, незалежно від того, хто грав вдома або на виїзді, романісти будуть розміщуватися на Курві Суд, а лаціалі – на Курві Норд. Цей нав’язаний переїзд нікому з наших не сподобався.
Судячи з одягу присутніх, збір проходив не на площі біля стадіону, а де-небудь на П’яцца дель Пополо або на П’яцца делла Репуббліка перед політичною акцією. Берети або шапки, насунені на очі, темні окуляри і рози, що закривали нижню половину обличчя. Темні курточки на хутрі камуфляжних кольорів з величезними кишенями, у яких можна заховати що завгодно. Усі збиралися в напруженому очікуванні подальшого розвитку подій. Раптом пролунав крик з боку Стадіо дей Мармі, з боку входу на Трибуну Тевере. Відразу ж вибухнуло кілька петард і десятки пляшок розлетілися на шматки після ударів об асфальт. Потім пролунав бойовий клич, після якого одночасно зашкалює адреналін і холоне кров, хоча ти ще молодий і безтурботний, щоб до кінця усвідомити, що може статися. Десятки, сотні романістів вискакували звідусіль і бігли до нас. Старші з наших вийшли вперед, щоб управляти іншими: «Залишаємося на місці, чекаємо, не тікаємо». Коли суперники наблизилися на відстань кількох метрів, пролунав клич: «Уперед!» Моментального зіткнення не сталося, тому що захоплені зненацька романісти повернули назад, а ми, натхненні таким поворотом подій, переслідували їх, і частина дісталася аж до площі з мозаїками і обеліском по центру. Там відбулася битва з перекиданням пляшками, камінням, залізними кулями з рогаток і сигнальними ракетами, випущеними на рівні людського зросту. Бійки ж, в основному, відбувалися на Стадіо дей Мармі, де почала діяти поліція, яка прагнула звільнити територію і розділити угруповання, що протистояли одне одному. У центрі площі стояв поліцейський з пістолетом, тримаючи його якомога вище, щоб усі бачили. За ним прибули ще поліцейські з пістолетами, в той час як карабінери в захисних касках та зі щитами почали працювати палицями, намагаючись розігнати обидва угруповання. І тут раптово бійка лаціалі і романістів перейшла в загальну атаку на поліцію. Хтось навіть запустив кілька коктейлів Молотова. Один з них вибухнув біля дерева, яке загорілося, після чого я вже нічого не бачив навколо, тому що випустили димові шашки і сльозогінний газ, щоб хоч якось покласти край сутичкам.
І ми, і романісти відступили. Хтось віддав наказ відкрити ворота, і люди зайшли на територію стадіону, але зіткнення з поліцією і карабінерами продовжилося навіть на підступах до Курви Норд. Я не знаю, що в цей час відбувалося на Курві Суд, бо очі так пекло, що я насилу бачив навіть те, що відбувалося у мене під носом. А потім раптом у мить все заспокоїлося. Начебто нічого не відбувалося поза стадіоном, трибуни заспівали, і почалася банерна війна.
Дербі завершилося з рахунком 1-0 на користь «Лаціо» завдяки голу Бруно Джордано і кращому матчі у кар’єрі голкіпера Феліче Пулічі, який стрибав від стійки до стійки як пантера і тягнув неможливе. Але перемога особливо нікого не радувала, тому що під кінець гри повідомили, що Томмазо Маестреллі перебував на порозі смерті, і відразу ж після фінального свистка команда помчала до «Маестро», щоб попрощатися. Томмазо Маестреллі помер через кілька днів після матчу, і на його похороні біля мосту Мільвіо зібралася зазвичай галаслива юрба зі стадіону, але тоді панувала абсолютна тиша. Наступної неділі «Лаціо» грав з «Інтером» у Мілані. Пам’ятаю той виїзд, сповнений суму, вихід гравців на поле з опущеними головами в білих футболках з траурними пов’язками. На трибунах теж було тихо, поки несподіваного не зазвучав тромбон – імпровізація на тему Silenzio Ніні Россо. Ці звуки пронизували до глибини душі. Вілсон з опущеною головою, Феліче Пулічі, який не міг стримати сліз. Після звучання композиції стадіон вибухнув оплесками, які перекреслили усе, що було раніше, навіть ненависть і ворожнечу. У той день зустріч «Інтера» і «Лаціо» була тільки футбольним матчем і нічим більшим.
Команда намагалася щось показати, але була занадто спустошеною. «Інтер» вийшов вперед, але, коли здавалося, що все вже закінчено, якимось дивом рахунок зрівнявся. І не випадково забив саме Бруно Джордано, останній з «синів» «Маестро», якому він довірив нелегку ношу відповідальності за «дев’ятку» Джорджо Кінальї, свого улюбленого сина, який на той момент уже поїхав до США.
Примітка
* Алюзія на відому пісню Faccetta Nera, «Чорне личко», про ефіопську жінку, яку фашисти звільнили з рабства і забрали у Рим.
Далі буде