Інтерв'ю Любомира Кузьмяка з Романом Толочком, легендарним півзахисником та екс-капітаном львівських Карпат 90-х – початку 2000-х.
По-справжньому він розкрився незадовго до 30-ти. Проте це не заважає йому вважатися легендою Карпат. У складі "зелено-білих" здобув бронзу 1998-го, забив історичний гол Динамо і асистував Анатолію Мущинці, коли той відкривав лік голам у літописі чемпіонатів України. Насправді фактів, які дозволяють Роману Толочку бути топ-футболістом в історії "левів", набагато більше. Навіть як тренер він став творцем особливого досягнення – виграв для Львова золоті медалі чемпіонату дублерів.
"Чим більший у тебе автомобіль, тим більше можеш собі дозволити"
– Недавно ви відсвяткували свій 53-й день народження. Для вас це знакова подія?
– Після 50-ти це вже не весело (Сміється). Проте певний життєвий досвід набутий. Піввіку прожив, щось побачив. Та все одно ще хочеться пізнати щось нове. Недарма кажуть – скільки живеш, стільки й вчишся.
– У соцмережах ви є активним критиком порушників дорожнього руху та, особливо, правил паркування у Львові. У місті не вистачає Костянтина Андріюка та його "Зупини лося"?
– Сто відсотків, нам би така програма точно не завадила. Дивлюся на те, як люди поводять себе за кермом. Вони просто не думають про інших. Складається враження, що чим більший у тебе автомобіль, тим більше ти можеш собі дозволити. У нас красиве європейське місто, однак мешканці не хочуть дотримуватися банальних правил. Сподіваюся, що одного дня наше суспільство вилікується від цього.
– Ви давно за кермом?
– Отримав водійські права у 1986-му. Ще батько навчав мене водінню. Розпочинали на сільській дорозі – здобував досвід у Підзвіринці, Городоцького району.
– Саме у 1986-му ви переїхали у Харків. Погодьтеся, нетиповий старт кар'єри для вихованця СДЮШОР Карпати.
– У Металіст я вирушив зі своїм однокласником Андрієм Чіхом. Повіз нас у Харків директор СДЮШОР Іван Герег, який заснував школу і опікувався усіма дітьми. Іван Дмитрович організував нам своєрідні оглядини, як провідним випускникам.
– Герег колись грав під керівництвом Євгена Лемешка у Хмельницькому та Карпатах і зберігав дружні стосунки з тренером Металіста.
– Вони добре зналися. Ми розуміли, що пробитися у стартовий склад команди Лемешка буде неможливо. Вчорашній школяр не може конкурувати з елітою: Думанським, Лозинським, Тальком, Суслом, Камарзаєвим, Сивухою чи Тарасовим. Важливо те, що ми, молоді хлопці, отримали нагоду тренуватися з глибами.
– Кажуть, Лемешко був дуже вимогливим до молоді, але не боявся їй довіряти.
– Передусім згадую про те, що ми з Євгеном Пилиповичем народилися в один день – 11 грудня. Це неординарна людина, мотиватор. Лемешко вражав простою рисою характеру – він не намагався щось зламати. Якось кілька старших футболістів порушили режим. Скандал з усіма наслідками розборів на рівні партії та комсомолу! На партійних зборах хлопців почали залякувати, однак Лемешко взявся їх захищати і запропонував взяти на поруки всією командою. Гравці відчували своєрідну опіку.
– Ваш партнер по дублю Олег Касторний розповідав: "Потрапити в головну команду – це фантастика. Що казати, якщо у нас 25-річні грали в дублі. Якщо ти потрапляв у стартовий склад, то місце своє вже не віддавав".
– Нехай не всі пробилися в основу, та згодом шанс таки отримали. Взяти до прикладу Бориса Деркача. На жаль, він розпорошувався і часто не концентрувався на футболі. Людина просто так могла зникнути на три дні. Це і завадило Борису реалізувати великий талант. Особисто для мене Металіст став чудовою школою. Навіть у людському плані. Не забуду, як у Харків приїхали тати: мій та Андрія Чіха. Попри завантаженість, Лемешко зустрівся з ними. А ми ж були простими пацанами з дублюючого складу! Втім головний тренер знайшов час, щоб поговорити з батьками.
"Дуже цінував Дячука-Ставицького за його унікальну рису"
– У певний момент все ж вам довелося шукати інші варіанти. В Івано-Франківськ вас запрошував Юрій Дячук-Ставицький?
– Тоді Прикарпаття тренував Борис Стрельцов. Коли виник варіант із переїздом, то я підійшов до Лемешка і розповів про це. "Романе, добре подумай", – кілька разів наголошував Євген Пилипович. Я ж усе обдумав – Друга ліга на той час була дуже потужною. Ніколи не шкодував, що переїхав у Івано-Франківськ. Хоча мій шлях у команді не був легким. Після перших зборів Стрельцов викликав на розмову і повідомив, що на мене не розраховують. Я зціпив зуби і довів, що можу бути корисним.
– Прикарпаття кінця 80-х – це команда гучних імен: від Думанського і Москвина до Ватаманюка і Турянського.
– Думанського я знав ще по Металісту. А у Прикарпатті ми були сусідами по кімнаті під час виїзних матчів. Відзначу і Валика Москвина, який провів чудову кар'єру. Андрій Хомин виріс до рівня Динамо. Поза конкуренцією для мене були брати Юрченки. Неймовірні професіонали! Микола, наприклад, стелився у самовідданих підкатах навіть у спарингах. "Я не ділю матчі на важливі і другорядні", – пояснював потім Юрченко-молодший.
– У тому Прикарпатті виступали два майбутні провідні українські тренери: Роман Григорчук та Юрій Вернидуб. Чим вам запам'яталися?
– Було помітно, що це футболісти-інтелектуали. Вернидуб – прекрасний захисник, дуже надійний. Відверто кажучи, не дивуюся його успішній тренерській кар'єрі. Три чемпіонства Григорчука у різних країнах теж красномовні. Зрештою, вони трохи різні. Юра завжди був прямим та відвертим, Роман більше пофілософствувати любив.
– Ви згадували про Андрія Хомина, який у середині 90-х перебрався у Динамо, виступав у національній збірній і у 31 загинув у ДТП. Схожий трагічний шлях у іншого вашого партнера Миколи Волосянка, у житті якого також було Динамо, збірна і передчасна смерть у 40.
– Валерій Лобановський просто так не брав би до себе молодого хлопця. Волосянко виконував великий об'єм роботи, вражав працездатністю. Та й людські якості на височенному рівні. Пригадую його розповіді про гру на "Камп Ноу" у 1997-му: "Підійшли на розминці до одних воріт, глянули у напрямку інших. Вони були настільки далеко, що ми їх просто не бачили".
– У тренерському штабі Прикарпаття працював Дячук-Ставицький, ваш перший тренер. Ви знали його практично усе своє життя. Якою людиною він був?
– Юрій Михайлович раніше був воротарем, та його футбольна кар'єра відверто не склалася. Зате він чудово реалізував себе у тренерському ремеслі. Дячук-Ставицький – не класичний тренер. Скоріше, менеджер чи організатор. Дуже цінував і поважав його за унікальну рису. Як би тобі не було важко, як би ти не переживав, після розмови з Юрієм Михайловичем на душі завжди ставало легше. "Якось буде, все зробимо, впораємося, не переживай", – після зустрічей з ним ти виходив з надією.
– У 1990-му ви провели невеликий період у дрогобицькій Галичині. Футбольна служба в армії поєдналася з корисним, адже ви грали поруч з майстрами рівня Кухлевського та Міргалімова.
– Серед людей тієї епохи було кілька виняткових футболістів, які у прямому розумінні творили на полі. Гра Кухлевського, Рафальчука чи Лендела була своєрідним проявом театру у футболі. Знаєте, це в кіно можна підрізати щось. А театр – він щирий і від душі. Так і ці хлопці – дивився на їхню гру і почувався ніби на виставі.
"Недільський просив: "Романе, не кажи місцевим, що я із США"
– У 1991-му ви потрапляєте у Карпати. Здійснилася ваша мрія?
– Я з дитинства бачив себе у футболці цього клубу. Це бренд, гордість міста. До того ж Карпати якраз відродилися, то був особливий час. Я чекав на цей момент і вірив, що настане той день, коли клуб відродиться. У 1991-му ми виграли Західну зону Другої ліги і здобули право виступати у Вищій лізі незалежного чемпіонату.
– Той чемпіонат – неабияка екзотика завдяки поїздкам у гарячі точки. Яка з них ваша улюблена?
– Подорож в азербайджанські Гянджу або в Агдам, вже не пригадую достеменно. У Карпатах свій єдиний сезон проводив американець Богдан Недільський. Коли ми побачили в Азербайджані кілька фотографій Саддама Хусейна, Богдан попросив: "Романе, не кажи місцевим, що я із США". Нас поселили у готель. Заходимо, сидить пані. "Дасте ключі від номерів?" – питаємо. "А для чого? Не переживайте, нічого не винесуть", – відповідає.
– Недільського такий сервіс дивував?
– Більше подиву викликало те, що ми мешкали четверо у номері. "Де тут туалет?" – поцікавився Богдан. Пояснили, що треба вийти у коридор і повернути направо – у номері персональної вбиральні немає. Незабаром Недільський повернувся і емоційно з американським акцентом випалив: "Ми тут будемо два дні і я ці два дні взагалі не ходитиму у туалет".
– Все було настільки погано?
– Там так сильно смерділа "хлорка"! Для Богдана то були неприйнятні речі. Сама гра, до речі, не менше здивувала. Здається, Славік Козак забив гол – рефері з Москви показує на центр поля. Вони вже й м'яч розіграли. А боковий суддя все ще прапорець тримає – офсайд. Виявляється, один з гарячих вболівальників дістав кинджал, підійшов до лайнсмена і каже: "Показуй, що було поза грою".
– Гол скасували?
– Так, зіграли 0:0. Йдемо у роздягальню і чую крики на адресу рефері: "Ти не дав 5 пенальті у їхні ворота". Додому ми поверталися спільним рейсом із суддівською бригадою. "Хлопці, пробачте нас. Будете приймати їх у Львові, я особисто приїду і "вб'ю" їх", – обіцяв арбітр.
– Окрім Недільського, у команді були ще два легіонери: литовці Лайзанс та Друпас. Якщо другий, на жаль, не розкрився, то перший залишив помітний слід в історії Карпат. Про Лайзанса у всіх спільна думка – класний воротар і чудова людина. Теж так вважаєте?
– Раймондс у моїх спогадах залишився джентльменом, вихованим, толерантним. Таких у футболі я бачив небагато. Плюс ігрові якості на найвищому рівні – тоді не всі голкіпери володіли справжньою воротарською технікою. Це тепер вимоги до воротаря, як до стоппера, центрального захисника. А Лайзанс виділявся хорошою школою і навичками.
– Як і колись Волосянко, у 20 років з Карпат до Києва поїхав Володимир Шаран.
– Володя завжди був неординарним. Хороша ліва нога, класний удар, чудове розуміння гри – такий собі футбольний інтелігент. Динамо бракувало схожих гравців у центрі поля. Ну і подивіться на його тренерську роботу. Він працював не у Харкові чи Запоріжжі, а у скромній Олександрії. Виграти для райцентру бронзу та вивести у єврокубки – це велике досягнення. Він фактично створив цю команду.
"В Угорщині дратували звертанням "Совєт Юніон"
– Анатолій Мущинка не пригадує прем'єрний гол чемпіонатів України. Ви долучилися до історії, коли віддали на нього гольову передачу. Як усе було?
– Я теж пам'ятаю дуже примарно. Здається, з флангу прострілив, а Толік набіг і замкнув. Напевно, я також не усвідомлював значущості тієї події. Просто сам факт тішив душу – нарешті незалежний чемпіонат.
– Карпати в Одесі зіграли внічию 2:2, а ви до асисту додали ще й гол. Він теж у пам'яті не зберігся?
– На гол Мущинки одесити відповіли двома своїми, а я зрівняв рахунок у середині другого тайму. Як забив? Здається, на добиванні був першим.
"Бюскенс переламав мені кістки". Він забив перший гол в історії українських чемпіонатів
– Дмитро Топчієв є першим гравцем Карпат, який зіграв за національну збірну. За словами Топчієва, один з головних його спогадів про львівський період – ваше весілля, де лунала величезна кількість українських пісень. Де святкували?
– На Майорівці у Львові в їдальні при університеті. Запросив на гуляння всю команду. На календарі 8 серпня, спека шалена – холодець танув на очах. Загалом було 250 гостей! Щодо Дмитра, то він трудяга, інколи навіть забагато навантажував себе. Заїжджаємо на базу у Брюховичах, готуємося до матчу. Зараз там штучне поле, а тоді – каміння і пісок, поруч дерев'яний щит, збитий з "дошок-сороківок". Уявіть собі день гри, а ми чуємо якийсь шум з цього поля. Дивимося у вікно – Діма цілиться у той щит і лупасить, відпрацьовує удари. Маркевич попросив Дячука-Ставицького, щоб той відправив Діму відпочивати. "Михайловичу, все під контролем", – пояснював Топчієв.
– Уродженець Луганська Юрій Дудник згадував особливе святкування Різдва на Галичині: "Ми йшли попри хати, а всюди двері відкриті. Куди не повернеш голову, чуєш спів колядок. Кругом вареники на столах. Люди добрі і відкриті: розкажуть, покажуть, проведуть".
– Одного разу Юра залишився у мене на Різдво. Поїхали до моїх батьків, потім до мого товариша за місто. Дудника здивував вертеп: "Романе, що це?" Він був у захваті і отримав безліч вражень. Нещодавно Юра дзвонив мені на день народження. Згадую з позитивом і Дудника, і Назарова, і Микитина, і Гецка, і Паляницю. Вони стали у Львові своїми, ми товаришували, їздили на рибалку – тренерський штаб згуртував колектив.
– У 1993-му ви відважилися на переїзд в угорський Печ. Не бачили себе у Карпатах?
– 8 листопада ми приймали Динамо в останньому матчі року. На трибунах "України" перебували представники угорської команди і домовилися про все з Маркевичем. Разом зі мною поїхав воротар Сергій Чабан. Насправді той період був важким. Всього я провів за кордоном три з половиною роки. Та ніколи не шкодував, що виступав в Угорщині.
– У чому складність: мова, адаптація, стиль футболу?
– Там діяв ліміт на легіонерів – не більше трьох на полі. А в колективі вже були чех, румун і африканець. Мова справді надзвичайно важка. Нам сильно допомогли земляк Василь та його дружина, які були родом з Рахова і працювали у Печі. Нещодавно дізнався сумну звістку – кілька років тому Василя не стало.
– За Печ виступало вдосталь потужних гравців, які потім грали у хороших чемпіонатах: Бельгія, Німеччина, Англія. Пал Дардаї взагалі став легендою Герти.
– У колективі мене добре прийняли, та спочатку дратували звертанням "Совєт Юніон". Сотні разів пояснював, що я з України. Переконував, наголошував… На той час їм важко було це сприйняти. Я тісно спілкувався з польським збірником та екс-гравцем Евертона Робертом Важихою. Щодо Дардаї, то це гравець з категорії Думанського чи Юрченка. Наполегливий, самовідданий, хоробрий.
– Очолював Печ молодий тренер Антал Рот, який закінчив кар'єру через травму коліна, отриману у Фейєнорді.
– Дотепер зберігаю його футболку. На початку тренування Рот оголосив: "Хто заб'є сьогодні найбільше, отримає приз – футболку Фейєнорда". Так сталося, що я переміг і забрав нагороду. А ще пригадую, як одного разу тренер перервав заняття, бо основний захисник, на його думку, інертно тренувався: "Глянь на Романа, який рідко грає, зате б'ється на полі". Це мене надихнуло і згодом я завоював місце у складі.
"Запис матчу з Динамо переглядали в автобусі разів десять"
– У 1996-му ви повернулися у Карпати за власною ініціативою?
– Контракт з Печем закінчився, я хотів додому. Нам часто розповідають, як класно за кордоном. Насправді – це непросто. До того ж угорці – складний народ. Вони не дають не те, що наблизитися до себе. Вони не дають навіть натяку на це. Мені пропонували залишитися – ми якраз у плей-офф врятувалися від вильоту. Перемогли у серії пенальті, а я реалізував свій удар.
– Через рік після вашого повернення Карпати сенсаційно виграли у Динамо на виїзді. Стронціцький згадував: "Сапуга пішов у роздягальню перед початком гри. Поки змінив мокрий одяг, вже йшла третя хвилина. А на першій ми відкрили рахунок. Толочко навісив, Назаров забив. Сапуга на табло не дивився, а в другому таймі сказав: "Хлопці, треба втримати нічийний рахунок". Хтось відповів: "Андрійку, яка нічия? Ми виграємо 1:0".
– У столиці був такий дощ і вітер, що щити падали. Коли поверталися додому, то Маркевич попросив оператора Олега Галінзовського: "Ввімкни мені касету". Так ми і до самого Львова переглядали в автобусі без упину той матч. Мабуть, разів десять.
– Через два роки Динамо з тим же складом вийшло у півфінал Ліги чемпіонів.
– Просто бомбезна команда! А ми їх двічі за сезон обіграли. Запам'ятав київську перемогу ще й завдяки епізоду після матчу. Щасливі йдемо з поля, проходимо роздягальню киян. Двері відкриті, бачу молодого Шевченка і чую його фразу: "… этим бандеровцам проиграли". Той момент назавжди змінив моє ставлення до Андрія як до людини. Зовсім інше враження у мене про тих же Белькевича, Хацкевича чи Косовського – чудові хлопці.
– Незабаром ви зустрілися з Динамо у фіналі Кубка України. Його могло не бути – у півфіналі з Шахтарем Карпати опинилися на волосині від вильоту.
– Гру в Донецьку судив Ігор Хіблін. Знав цього рефері, адже ми лежали у Києві в одній палаті, коли нам робили операції. Там і здружилися. У Львові ми виграли 1:0, а на виїзді за рахунку 0:1 у додатковий час Хіблін призначив пенальті у наші ворота. Олег Матвєєв прокинув м'яч повз мене і пірнув – я відходив як міг, та суддя вказав на позначку. Жодного дотику! Питаю: "Ігорю, що ж ти робиш?"
– Хіблін мав пояснення?
– Чесно відповів: "Романе, пообіцяли стільки, що у мене в очах потемніло". Стою і не знаю, що сказати. Нам забили, мене поміняли – я у розпачі. На 111-й хвилині подаємо кутовий, Кураєв на виході вдаряється у свого захисника, а Сергій Мізін забиває рятівний гол! Після гри Бишовець почав скаржитися на суддів, та це значення не мало – ми у фіналі.
– У жовтні 1998-го у вас народився син Роман, який згодом виступав за Карпати. Радісна подія трапилася у день матчу з Миколаєвом. Як дізналися про поповнення?
– Перед грою у готель зателефонував свекор: "Не переживай, Іра народила. Вітаю!" Відіграв увесь матч, вийшов з натхненням – Карпати виграли 3:0. Сергій Ковалець відкрив рахунок і присвятив гол моєму сину.
"Нас питали, чи Карпати – це не баскетбольна команда"
– У 1999-му Карпати очолив Лев Броварський. То був складний перехідний період після відходу зіркових гравців?
– Вдома ми діяли дуже впевнено, а на виїзді непросто було через суддів. Якщо треба, то Татулян і по 8 хвилин додавав. Наприклад, якось у Полтаві – грали до забитого. Броварський відкрив багатьох місцевих хлопців. У нього заграли Луцишин, Шукатка, Уштан, Єсип – тренер повірив, а вони відплатили якісною грою.
– Ці хлопці обіграли Динамо 2:0 – для киян то була перша поразка з різницею у два голи. Ви тоді відкрили рахунок. Відчували напередодні щось особливе?
– Пригадую, як сиділи на базі з Володею Вільчинським і говорили про відхід багатьох лідерів. "Нічого, ми все зможемо", – сказав я тоді. Ми хотіли довести, що нам під силу перемогти будь-кого. Навіть Динамо Лобановського. До того ж стільки людей прийшло – грати погано просто неможливо. Наша перемога – це більше наша заслуга, ніж недолік динамівців.
– Другий гол у ворота Динамо забив Андрій Покладок. Більш самовідданого нападника бачили у своєму житті?
– Такий форвард – це велика рідкість. Щоб нападник так бився і грав у відборі… Можливо, ще Роман Зозуля. Покладок кусав захисників, топтав їх. Без високого зросту, без надзвичайних даних. Андрій – людина з міцним характером.
– У 2002-му ви несподівано залишаєте Карпати. Відбувається це на фоні першої хвилі запрошень легіонерів. То була ініціатива Мирона Маркевича?
– Скоріше, Петра Димінського. Омолодження колективу та запрошення легіонерів – правильний вектор, але якість новачків має бути вищою. Ми поїхали на збори у Монтекатіні, поруч з Флоренцією. Іноземці були такі високі, що нас питали, чи Карпати – це не баскетбольна команда. Чи було образливо залишати Львів? Так. Проте я поїхав у Луцьк на запрошення Віталія Кварцяного. У моральному плані там трохи оговтався.
– Через кілька місяців ви зіграли на "Україні" проти Карпат. Роздягальні не сплутали?
– О так, було непросто відчувати, що львівська публіка вболіває не за тебе. Та це професіональний спорт. Треба щодня доводити, що заслуговуєш на місце під сонцем. Волинь виграла, проте я не хотів нічого нікому доводити. Ніяких образ, це футбол.
– Згодом ви повернулися у структуру Карпат вже як тренер. Мабуть, ваше головне досягнення у тренерській кар'єрі – перемога у чемпіонаті дублерів. Футбольний шлях тих хлопців повинен був скластися краще?
– В основній команді в Олега Кононова підібралися чудові виконавці. Вони давали результат, їм довіряли. Навіщо щось змінювати? Пробитися нагору моїм хлопцям було складно. Можу перераховувати своїх підопічних – усі вони дуже хороші футболісти. Утім так у житті трапляється. Деколи треба потрапити у свою команду, до свого тренера, у вдалий час.