Володимир Войтюк – про гімнаста Віктора Чукаріна, семиразового чемпіона Олімпійських ігор, який дивом вижив у двох тоталітарних режимах, став легендою світового спорту і віддав перевагу Львову замість Москви.
Початок травня 1945 року. Радянські війська підходять до концтабору Зандбостель. Усіх в’язнів нацисти терміново евакуйовують в інше місто і кілька днів тримають під посиленим конвоєм у порту. Їсти полоненим ніхто не давав, про воду теж можна було хіба що міряти. Гестапівці хотіли позбутися небажаних свідків своїх злочинів. Тож вони переклали мокру роботу на голод та спрагу. Ті, хто міцніший, змогли прожити цих кілька жахливих днів. Був серед них і в’язень №10491. Нацисти не заморочувалися з усілякими іменами. Живі трупи в концтаборах отримували кілька цифр, які потім зникали в печах крематоріїв. В’язень №10491 перед тим, як потрапив у пекло, вирізнявся величезною фізичною силою, але це було так давно, здається, що в іншому житті.
Тепер його, разом з іншими скелетами, завантажили на баржу, начинену вибухівкою. Нацисти вже навіть підготували коротку інформаційну довідку, в якій описувалося, як радянський підводний човен торпедував баржу, де пливли полонені концтабору. В’язневі №10491 залишилося жити якихось декілька хвилин. Він розумів, що зворотній відлік вже запущено... Проте доля берегла №10491, адже на нього чекали великі подвиги. Англійці не дали гестапівцям зробити чергову чорну справу. Але під час короткого бою баржу віднесло в море. Близько тижня кілька сотень людей дрейфували у відкритому морі. Без харчів, без води. Серед пасажирів баржі от-от міг вибухнути канібалізм. На щастя, їх згодом підібрав англійський корабель. Тепер в’язень №10491 знову став Віктором Чукаріним. Віктор вкотре переміг смерть.
Він народився у 1921 році в селі Красноармійське, неподалік від Маріуполя. Батько був простим кубанським козаком, а мати мала грецькі корені. Вона і назвала сина Віктором, сподіваючись, що той виросте переможцем. Незабаром сім’я переїхала в Маріуполь. Якось Чукарін разом із друзями знайшов трубу. Хлопчаки одразу вигадали їй практичне застосування. Вони зробили із неї турнік. Так Вітя і почав пропадати на турніку. Матері лише глибоко вночі, ледве не палкою, вдавалося заганяти його додому. Віктор просто жив на цій конструкції. На його руках не було живого місця від мозолів. Одні зовсім свіжі, а інші вже потріскали та кровоточили. Але захоплення гімнастикою допомагало йому пересилювати біль. Вже тоді, поступово, виковувався міцний внутрішній стержень, який допомагав Віктору як у спорті, так і в нацистських концтаборах.
1937 рік став чорним для родини Чукаріних. Якось енкаведисти прийшли за батьком. Більше його ніхто так і не бачив. Тато загинув у надрах системи, якої боялося все населення однієї шостої частини суші. В одній з офіційних радянських біографій Чукаріна можна прочитати такі рядки, присвячені його батькові: "Тато рано помер". Ось це і все. Простий кубанський козак "ні з того, ні з сього" відійшов в інший світ. Ставши всесвітньо відомим, Віктор намагався з’ясувати долю батька. Він навіть підтягнув для цієї мети важку артилерію в особі голови КДБ Володимира Семичастного. Проте навіть той нічим не зміг допомогти Віктору. Для імперії ГУЛАГ люди були такими ж цифрами, як і для нацистів. Але повернемося до більш приємних речей.
Першим неймовірний талант Чукаріна розгледів вчитель фізкультури 10-ї Маріупольської школи Віталій Попович. Він переконав Вітю в тому, що якщо він працюватиме над собою, то на нього чекає велике майбутнє у гімнастиці. Потрібно лише невтомно трудитися, адже талант нічого не вартий без відер поту, пролитих на тренуваннях. Чукарін тільки радий був старатися. Він не знав, що таке лінь. Тренування скоро дали плоди. Під час навчання у Київському фізкультурному технікумі він впав в око знаменитому абсолютному чемпіону СРСР з гімнастики Аджату Ібадулаєву. Новий наставник під час першого тренування сказав Чукаріну, що йому цілком до снаги зробити те, що й роблять хороші учні – перевершити свого вчителя, а згодом, можливо, стати найкращим гімнастом світу.
Щоправда, в Аджата були серйозні сумніви щодо Віктора. Адже тренуваннями Ібадулаєва лякали всіх молодих спортсменів країни. Більшість гімнастів у СРСР тоді тренувалися максимум три рази на тиждень. Натомість Аджат, а згодом й Віктор, вправлявся щодня по 3,5 години. Скромний Чукарін пояснював каторжну роботу на тренуваннях дещо по-іншому: "Розумієте, я просто належу до гімнастів другої категорії, яким потрібно дуже багато часу на те, щоб оволодіти технікою складних вправ". Вже через рік роботи з Ібадулаєвим Чукарін отримав звання майстра спорту. Свідоцтво про присвоєння цього почесного звання Віктору вручили на початку літа 1941 року.
22 червня він готувався до великого спортивного свята, де мав показати глядачам коронки зі свого величезного арсеналу. Однак у ту страшну неділю Віктор замість спортзалу пішов записуватися у військкомат. Його скерували в артилерію. Чукарін пережив разом зі своїми товаришами по зброї найважчі перші місяці війни. Він захищав Київ, а потім потрапив в оточення під Полтавою. Пораненому та контуженому Вікторові довелося здатися в полон. Під час довгих переходів неймовірна фізична сила допомогла йому вижити, адже тих, хто не міг йти, гітлерівці просто розстрілювали. Кілька разів Віктор намагався тікати, але всі спроби закінчувалися фіаско.
У 1942 році Чукарін опинився в концтаборі Зандбостель на півночі Німеччини. Коли німці вирішили використати полонених, як робочу силу, Віктор представився селянином, і його скерували на ферму в невеличке поселення Каппль-Нойфельд. Там він мав допомагати по господарству одній німецькій сім’ї. "Насправді, який з мене селянин? Я ж крім металургійних заводів толком нічого й не бачив, але я мусив довести свою користь нацистам. Звичайно ж, сім’я Брунс швидко помітила, як "добре" я дою корову чи кошу траву. Однак вони нікому не розповіли про мої фермерські "таланти", а просто перевели мене на город, де я досить добре давав собі раду з картоплею і ріпою. Якби не Брунси, мене б давно не було в живих. На тій же фермі я зробив собі турнік, де продовжував заняття гімнастикою. Я часто спостерігав за нацистськими наглядачами. Адже німці тоді були лідерами в нашому виді спорту. Чесно кажучи, ті мимовільні уроки з часом стали мені в пригоді", – згадував Чукарін. У Брунсів Віктор прожив недовго. Скоро почалася його жахлива одіссея чи не усіма концтаборами Третього рейху. Усього він побував у 17-ти пеклах на Землі. І примудрився вижити…
Коли Чукарін повернувся додому, навіть рідна мати спершу його не впізнала. На війну пішов міцний юнак, а повернувся живий труп, який важив якихось 40 кілограмів. Для того, щоб пересвідчитись, що перед нею дійсно син, мати помацала його голову. І полегшено зітхнула. Таки він, ось той давній шрам, який Віктор отримав, впавши зі стогу сіна. Батьківщина не дуже шанувала тих, хто побував у полоні. Віктора ніхто не хотів приймати на роботу, та й довший час він залишався людиною без паспорта. Проте капризна Фортуна знову усміхнулася Віктору. Одного разу якийсь чиновник попросив Віктора допомогти йому завантажити меблі та величезний сейф. Молодик заледве зміг впоратися з цією непростою роботою. Адже тепер Віктор був далеким від своєї колишньої фізичної форми. Начальник хотів подякувати Чукаріну традиційною радянською "валютою" – пляшкою горілки. Проте той відмовився, заявивши, що не п’є, адже він – спортсмен. Начальник виявився фанатом гімнастики, розговорилися. І згодом Чукарін отримав від чиновника набагато цінніший подарунок, аніж півлітру. З паспортом можна було подумати про хорошу роботу та навчання.
Віктор влаштувався інструктором фізкультури на металургійний завод "Азовсталь". Працюючи вдень, він знаходив кілька годин часу для своїх тренувань зранку та вночі, займаючись в холодному та порожньому спортзалі. У 24 роки Чукаріну доводилося починати ледь не з азів, Віктор тоді хотів просто повернути свою колишню форму, не ставлячи перед собою якихось великих цілей: "Що я зараз можу? Майстер спорту? Хіба що одна назва залишилась…". Проте згодом Віктор знову почав мріяти про спортивний Олімп. Такі кардинальні зміни спричинила зустріч з екс-наставником Аджатом Ібадулаєвим.
Він підтримав Віктора: "Я не можу тебе зрозуміти, чому ти повісив носа та передчасно відправив себе на пенсію. Ось я на десять років старший за тебе, проте на першості СРСР ніхто з честолюбних новачків не може мене обійти. Качай м’язи – поглянь, які вони в тебе слабкі. Ти можеш вийти в лідери. Я з радістю поступлюся тобі своїм місцем у збірній". Тоді Аджат ще не знав, що він вже не в збірній. Радянські спортивні чиновники звинуватили Ібадулаєва ледь не в співпраці з нацистами за те, що він виступав перед німцями у цирку окупованого Києва. Також подейкували, що атлета спіймали на гарячому, коли той хотів накивати п’ятами в Туреччину. Чукарін стверджував, що Аджат міг би досягти великих успіхів на світовій арені, але, на жаль, гімнаст став одним із багатьох талантів, яких закопала жорстока радянська система.
Віктор повірив Аджату та почав тренуватися з потрійним завзяттям. Він спробував поступити в Київський інститут фізкультури, але його не взяли. Тоді Чукарін вирішив подати документи до Львова. Проте й тут спіймав облизня – прийом документів вже закінчився. Розчарований Віктор, схиливши голову, спускався сходами Львівського інфізу. Аж раптом його помітив викладач того самого київського технікуму фізкультури, який Чукарін закінчив з відзнакою перед війною. Тепер він працював у місті Лева. Викладач розповів про талановитого юнака проректору Абраму Ліпману, і той дав вказівку зарахувати Віктора. Вже наприкінці 1946 року Чукарін виборов право виступати на чемпіонаті світу, де посів почесне 12 місце. На перший погляд – провал. Але Чукарін розумів, що він лише на початку довгого шляху, який має привести його на спортивний Олімп.
І в листопаді 1948 року Віктор стає чемпіоном України, на якісь соті випередивши… Ібадулаєва. Починаючи з наступного року, в радянській гімнастиці наступила ера Чукаріна. Він став одним із головних героїв гельсінської Олімпіади-1952. Віктор зібрав у столиці Фінляндії вражаючий медальний врожай – 4 золотих та 2 срібних медалі. 22 липня 1952-го – знаковий день в історії українського спорту. Саме тоді Чукарін виграв золоту медаль в опорному стрибку, яка стала першою нашою олімпійською нагородою найвищої проби. Особливо вражаючою в Гельсінкі була перевага Віктора над опонентами на брусах. Чукарін вкотре довів, що недарма його охрестили "Брусевич". Найціннішою з нагород, здобутих українцем у Гельсінкі, стала чемпіонська корона в багатоборстві.
Якщо ви думаєте, що Віктора зустрічали в Москві як героя, то дуже сильно помиляєтесь. На пероні його чекали лише кілька журналістів. А потім довелося цілий день вистояти в черзі на Київському вокзалі, щоб взяти квитки до Львова. Батьківщина знову показала, як вона "цінує" своїх героїв. Щоправда, партійні боси проявили нехарактерну для них щедрість та виписали чотириразовому олімпійському чемпіону велику премію. Ці гроші допомогли Віктору купити та облаштувати квартиру.
У тому ж 1952-му Віктор отримав листа, на конверті якого відправник написав лише: "Львів. Віктору Чукаріну". Як це не дивно, гімнаст зрештою отримає його. Коли розкрив конверт, то затамував подих. Чукаріну писали Брунси. У 1952-му газети всього світу надрукували фотографії багаторазового олімпіоніка – німці, звичайно ж, впізнали свого Віктора. Між ними розпочалася тривала переписка, Брунси збирали вирізки з преси, світлини, сувеніри, листи від гімнаста і навіть створили у власному будинку невеличкий музей, присвячений Чукаріну. Віктор хотів провідати своїх благодійників, але атлета прогнозовано не відпустили за залізну завісу.
Під час поїздок у складі офіційних делегацій Віктор також не міг відвідати Брунсів, адже з нього не зводив свого пильного ока Великий Брат із КДБ. У 1972-му Чукарін мав чудову нагоду зустрітися з Ленні Брунс, донькою своїх екс-господарів. Тоді Ігри проходили в Мюнхені. Однак та Олімпіада запам’яталася зовсім не яскравими виступами спортсменів. 11-х членів ізраїльської збірної вбили терористи "Чорного вересня" в олімпійському селищі. Після цієї трагедії на Іграх запровадили суворі заходи безпеки, і Ленні не змогла приїхати в гості до Віктора. Чукарін попрохав керівника гімнастичної делегації відпустити його в місто, але той, на жаль, відмовив.
Чукарін був надзвичайно чесною людиною. Про це красномовно свідчить такий факт. Якось радянська гімнастична збірна виступала в Канаді. Усього запланували три виступи. Канадцям настільки сподобалися дива, які творили радянські атлети, що вони попросили гімнастів виступити на біс. За цей неофіційний виступ Віктор отримав 3,5 тисячі доларів. Однак Чукарін і не думав приховати їх на чорний день, а одразу ж здав у касу. Українець ніколи не користувався привілеями, які йому надавало звання олімпійського чемпіона. Навіть зупиняючись в готелі чи кемпінгу, гімнаст називав інше прізвище. Дружина Віктора, приходячи в пральню чи ательє, представлялася "Івановою". Про трудоголізм Чукаріна розповідали чимало байок. Так, якщо атлету якийсь елемент не піддавався, гімнаст міг його виконувати до 500 разів. А ось реальна історія. Донька Вікторія згадувала: "Ми знали, що поїзд прибуває о такій-то годині, і тато з хвилини на хвилину подзвонить у двері. А його немає годину, дві… Потім приходить. Виявляється, що просто з потяга він йшов у спортзал тренуватися. Це була його "шкідлива" звичка".
У 1954 році, на чемпіонаті світу в Римі, Віктор під час опорного стрибка серйозно пошкодив палець. Згодом лікарі виявили ще й тріщину в кисті. Біль був нелюдський, але українець не зважав на нього. Чукарін ідеально виконав всі наступні підходи та став чемпіоном у багатоборстві. А завершив кар’єру ефектним знаком оклику. 1956 рік. Олімпіада в Мельбурні. Останній вид абсолютної першості – вільні вправи. Лідером змагань є грізний Такасі Оно. Ніхто не має шансів посунути японця з верхнього щабля п’єдесталу пошани, за винятком Чукаріна. Для того, щоб обійти Такасі, Віктору потрібно набрати 9,55 бала. Ніби не якісь захмарні цифри, особливо для Чукаріна. Але існувало одне "але".
Якраз вільні вправи були ахіллесовою п’ятою українського атлета. У них він ніколи не вигравав жодної медалі. Віктор виходить на поміст. Публіка затамувала подих. Хто ж стане абсолютним чемпіоном: Оно, чи Чукарін відстоїть свій фінський титул? Віктор ідеально відпрацьовує програму, вкотре підтверджуючи компліменти, які йому свого часу виписали німецькі журналісти: "У геометричній точності елементів, які виконує Чукарін, можна переконатися з допомогою циркуля та лінійки". Щоправда, Віктор не квапиться радіти. Він чекає на рішення суддів. І лише побачивши цифри 9,55, Чукарін тріумфально підіймає руки та кидається в обійми товаришів по команді. А розчарований Оно процідив крізь зуби: "У цієї людини неможливо виграти. Помилки лише допомагають йому стати кращим".
На Олімпіаді Віктор отримав цінний подарунок, з яким не розлучався до кінця життя. Легендарний Джессі Оуенс подарував йому невеликий брелок у вигляді позолоченої підошви кросівка та швейцарський годинник. Цей презент чотириразовий олімпійський чемпіон зробив Чукаріну, коли наш земляк взяв своє п’яте золото. Після Мельбурна Чукарін отримав 40 тисяч рублів, за які купив новеньку "Волгу".
Поїхав Чукарін і на наступну Олімпіаду в Рим. Щоправда, вже в якості судді. На жаль, дебют у новому статусі виявився провальним. У боротьбі за золото у Вічному місті зійшлися старий друг Чукаріна Оно та радянський гімнаст Борис Шахлін. Напередодні вирішальних змагань до Віктора звернулися боси рідної команди: "Зроби все, щоб допомогти нашому спортсмену. Ти ж розумієш, що на карту поставлений престиж країни". На жаль, Чукарін прислухався до начальства, уперше пішов наперекір совісті та одразу про це пошкодував. Він переконав фінського та німецького суддів занизити оцінки японцю, а Шахліну – підняти. Саме ці кілька сотих і вирішили долю титулу. Так олімпійським чемпіоном у багатоборстві став Шахлін, а не Оно. Трибуни освистували Віктора та скандували "Геть Чукаріна!"
Після цього неприємного інциденту Віктор більше не прогинався під радянське начальство. Наступні міжнародні змагання Чукарін відсудив ідеально. Однак це вкрай розлютило керівництво радянської делегації. Коли Віктор повернувся додому, над ним влаштували показовий суд. Чукарін не зламався і дав слово більше ніколи не бути арбітром. Він вкотре дотримає слова. Продовжував працювати у Львівському інфізі, спершу доцентом кафедри гімнастики, а згодом й завідувачем цієї кафедри. Заради міста Лева українець відмовив навіть Москві.
Донька Вікторія так розповідала про останні роки життя батька: "Він довго хворів. Спочатку думали, що в нього грип. Про лікарів тато нічого не хотів чути. Зрештою моєму чоловіку вдалося переконати батька піти на прийом до хорошого гастроентеролога. Його поклали в лікарню, обстежили, прооперували, провели курс лікування. Я працювала в тій лікарні. Невдовзі до мене прийшов проктолог і сказав, що немає ніякої надії. Тато хворів довго, близько десяти років. Уявляєте, яка в нього була сила волі? Після операції батько зрозумів, що помирає". 25 серпня 1984 року серце видатного гімнаста зупинилося. Його поховали на Львівському Пер-Лашезі – Личаківському цвинтарі.
Віктора інколи називали людиною без нервів. Можливо, так і було. Адже важко чимось здивувати того, хто вижив у пеклі. Віктор Чукарін написав одну з найяскравіших сторінок в історії спорту, пройшовши свій унікальний шлях на Олімп через попіл концтаборів.