Найрезультативніший із діючих нападників Першої ліги української першості Богдан Єсип розповів "Футболу 24" про свою кар'єру.
- Богдане, розкажи про свої перші кроки у футболі.
- У моєму захопленні футболом немає нічого особливого, як всі хлопці того часу я з великим задоволенням грав у футбол. До цього мене з п'яти років привчили мій батько Борис Богданович і старший брат Руслан. Вони обидва досить непогано грали у футбол і навіть виступали за аматорські команди. Дивлячись на своїх рідних, я вбирав буквально все, що стосувалося гри мільйонів. З шести років я почав займатися футболом на професійному рівні, де разом зі мною починав свою кар'єру відомий український голкіпер Мар'ян Марущак. У Дрогобицькій школі був організований спецклас з футболу, а тренував нас великий ентузіаст і професіонал футболу Хосе Йосипович Турчик. У нього аргентинське коріння. У футбольній групі підготовки Турчика я займався до 8-го класу. А потім після матчів проти однолітків, київських «Динамо» і «Локомотива», до мене підійшов Віктор Йосипович Кащей і запропонував мені продовжити навчатися футбольної науки в київському «Динамо».
- Скільки років довелося опановувати футбольну науку в ДЮСШ київського «Динамо»?
- Чотири роки я продовжував опановувати ази футболу в дитячо-юнацькій школі київського «Динамо». Саме дитячі тренери Хосе Турчик і Віктор Кащей заклали у мені основу футбольної майстерності, за що я їм дуже вдячний. З Віктором Йосиповичем Кащеєм ми досі підтримуємо хороші стосунки.
- У кожного юного футболіста завжди були улюблені команди і кумири. Ти не виняток у цьому питанні?
- Футбол я став дивитися з ранніх років і завжди вболівав за київське «Динамо». Добре пам'ятаю перемогу київського «Динамо» в Кубку володарів кубків європейських країн та чудову гру багатьох футболістів тих років. Моїм футбольним кумиром у дитинстві був Олег Блохін.
- Яким ти запам'ятав перехід у дорослий футбол?
- Пройшовши всі етапи дитячо-юнацького футболу, багато хлопців з нашого випуску зуміли проявити себе і в професійному футболі. Практично весь наш випуск перевели до київського «Динамо-3», а пізніше у «Динамо-2». Серед них: Олег Венглинський, Василь Скибенко, Олег Журка, Валентин Слюсар, Мазуренко, Сухомлинов та інші. Грати у юнацькому футболі це одне, а в дорослому зовсім інше. Боротьба на полі і за результат, командна швидкість, рух... були зовсім на іншому, більш високому рівні. Перший час було важко, а коли наб'єш гулі на футбольному полі, тоді стаєш майстром.
- Свій дебют у «великому» футболі можеш згадати?
- З легкістю. Такі матчі не забуваються. У березні 1996 ми грали в Черкасах проти місцевого «Дніпра», десь хвилин за 15 до кінця матчу я замінив Віталія Самойлова. Тоді київське «Динамо-2» переконливо переграло черкаську команду - 2:0.
- А перший забитий м'яч?
- Місяцем пізніше, в тому ж чемпіонаті. На 70-й хвилині зустрічі я замінив Віталія Самойлова, а хвилин за п'ять до кінця матчу у мене вийшов точний удар по воротах голкіпера СК «Одеса» Гусєва. У тому поєдинку чемпіонату Першої ліги ми перемогли одеситів з рахунком - 6:0!
- Тренерський штаб основної обойми київського «Динамо» неодноразово залучав тебе і твоїх одноклубників до зборів. Що ще запам'яталося з перебування в основній команді «Динамо»?
- У січні 97-го мене з основними гравцями «Динамо» включили до заявки команди на участь у Кубку чемпіонів Співдружності. Проживали в московському готелі «Космос», а жив в одному номері з капітаном київського «Динамо», своїм земляком Олегом Лужним. Пам'ятаю, відпочиваємо, я читаю свіжий номер газети «Спорт-Експрес», де повідомляється про перехід Андрія Канчельскіса до італійської «Фіорентини», аж раптом до нас у номер заходить Андрій... Я від подиву язика проковтнув. Андрій привітався і каже: «Розслабся, малий» і сміється. Загалом, зустріч та запам'яталася. А в поведінці Канчельскіса ніякої тобі «зірковості», простий хлопець. До Олега під час турніру багато хлопців заходило, серед них - Ахрік Цвейба, Сергій Горлукович, Віктор Онопко...
Олег (Лужний, - авт.) старший за мене на десять років, в усьому мене підтримував і завжди підгодовував шоколадними батончиками «Snickers» і «Mars». Я був худорлявим у ті роки, а він весь час жартував: «Наминай, малий, корисно».
У 1997 році «Динамо» перемогло в Кубку. Для мене цей турнір став першим великим у моїй кар'єрі.
- ...І став одним із володарів Кубку!
- Так. У матчі групового турніру проти киргизького «Металурга» за 20 хвилин до кінця зустрічі я вийшов на заміну замість Хацкевича. Груповий турнір ми впевнено переграли всіх суперників по групі, вийшовши у чвертьфінал, де впевнено переграли кишинівський «Зімбру» (2:0). У півфіналі в серії пенальті перемогли сильний на ті часи ризький «Сконто», а у фіналі відбулося очікуване дербі з московським «Спартаком». Матч вийшов дуже видовищним і напруженим. «Червоно-білі» відкрили рахунок, а потім Белькевич і Шевченко вивели «Динамо» вперед - 2:1. Тихонов за десять хвилин до кінця зустрічі зрівнює рахунок, а невтомний білорус Белькевич все ж забив переможний гол - 3:2! Гра київського «Динамо» була видовищною і мобільною. Коли везли Кубок додому, Олег Лужний і Юрій Калитвинцев сказали: «Богдане, ти як наймолодший футболіст «Динамо» відповідаєш головою за Кубок», і під час дороги до Києва я, наче сторожовий пес, не відходив від Кубку ні на крок (сміється, - авт.). Навіть міліціонерам не довіряв...
У той період у складі киян крім білорусів Белькевича і Хацкевича, яких складно назвати легіонерами, не було іноземців. У мене з ними хороші стосунки. Обстановка в команді була приголомшливою. Молоді футболісти «тягнулися» до старших, а ті, у свою чергу, «не пхали», а намагалися нам у всьому допомогти.
З перспективними Олегом Венглинським, Денисом Онищенко, Валиком Слюсарем їздили двічі і на збори з «основою» «Динамо» до німецького Руйту. Заявляли мене і на Лігу чемпіонів. Крайній вінгер або «під нападниками» були моїми позиціями у складі «Динамо», а в «основі» на ній грали збірники Калитвинцев, Косовський і Похлєбаєв. На той момент вони об'єктивно були сильніші за мене за ігровими якостями.
- Продовжуєш підтримувати стосунки з динамівцями?
- Так. З багатьма хлопцями підтримуємо зв'язок. Нещодавно зустрічався з Віталіком Самойловим. Зідзвонюємося з братами Маковськими, Валентином Белькевичем, Олександром Хацкевичем, Олегом Лужним, Юрієм Калитвинцевим, з яким і пограв як гравець у команді, і під чиїм керівництвом тренувався в Ужгороді.
- Потім оренди. Цікаво, а у футболістів запитували про їх бажання грати в тій чи іншій команді?
- Ні, звичайно. Викликали в офіс клубу та оголошували: «Ти їдеш туди, а ти їдеш до тієї команди». В Україні грав у кіровоградській «Зірці», ужгородському «Закарпатті» і львівських «Карпатах». А 99-му перед українськими командами грав в оренді в Росії. Спочатку я був на перегляді у елістинському «Уралані» у Павла Яковенка. Потім поїхав до махачкалінського «Анжи» до Гаджиєва. Але тоді щодо фінансів клуби не домовилися. Це був ще не той «Анжи», що зараз з потужними спонсорами і футболістами-мільйонерами. А зупинився у ростовському «Ростсільмаші» зі своїм одноклубником Валиком Слюсарем. Команду очолював легендарний бомбардир радянського футболу Сергій Андрєєв, а у ній, окрім нас, грала ціла колонія українців: Савченко, Мацигура, Дуюн, Безмертний, Прудіус и Пестряков. Ростов-на-Дону виокремив би, оскільки у цій команді я дебютував у єврокубках. В Кубку Інтертото ми обіграли македонську «Цементарницю» та хорватський «Вартекс», а потім двічі поступилися з великим рахунком туринському «Ювентусу». Я б назвав цю команду на той час інопланетянами. До Ростова прибули вони зі своїм харчуванням, водою, вином, кухарями, само собою, зі службою власної безпеки, обладнаною найсучаснішою технікою. Окремим літаком до Ростова прилетіло багато італійських журналістів. Розселилися всі у готелі «Інтурист». Склад «Старої сеньйори» був ого-го, що не ім'я, то «зірка»: Ван дер Сар, Феррара, Монтеро, Олісе, Конте, Індзагі, Юліано, Пессотто, Ковачевіч, Дзамброта, Давідс, Біринделлі, Аморузо, Таккінарді і Дель П'єро. У себе ми програли - 0:4, а в Турині - 1:5. Один лиши Індзагі забив у наші ворота п'ять голів. Зате ми винесли багато корисного з двох матчів з грандом світового футболу. «Ювентус» був на кілька голів вищим за нас у всіх аспектах футболу. Шансів на успіх у цих поєдинках у нас не було. Ми програли за грою. Словом, матчі склалися так, як склалися. Ми з Валиком не брали участі у цих поєдинках, але Сергій Васильович (Андрєєв, авт.) взяв нас і на матч в Італії. Гадаю, для того, що б в черговий раз взяти все краще, що було в грі «чорно-білих». Коли я відіграв кілька матчів за основний склад, мене перевели у другу команду.
- А у чому причина?
- Це питання краще поставити Андрєєву. У другій команді «Ростсільмашу», що виступала у другій лізі російського чемпіонату, я грав на позиції крайнього півзахисника. Зіграв більше двадцяти матчів, в яких забив дев'ять м'ячів. Потім повернувся до України, де продовжував грати в оренді...
- Від оренд до різних команд голова, мабуть, йшла обертом?
- Не те слово. Уяви собі невеликий епізод - я на залізничному вокзалі з купою сумок, дружиною і двома дітьми на руках. Переїзди, сумки... Щоразу новий колектив. Все досить складно, перш за все психологічно. Тільки-но звик до певної обстановки, як тебе зривають з місця.
- Поки нарешті не запросили до охтирського «Нафтовика».
- До Охтирки мене запросили теж в оренду на два з половиною місяці, але, мабуть, моя гра задовольняла тренерський штаб «Нафтовика» і через рік зі мною уклали повноцінний контракт. Який згодом було продовжено на десять років. Про проведені роки в Охтирці не шкодую, оскільки багато чого досяг з командою, і було чимало позитивних життєвих моментів.
- Будучи атакуючим півзахисником, ти став кращим бомбардиром в історії охтирської команди.
- Тут є уточнення і, до того ж, істотне. Коли я прийшов до «Нафтовика», старший тренер Сергій Васильович Шевченко відразу мені сказав: «Ти граєш в нападі!». Вочевидь, мої швидкісні якості і непогана результативність вплинули на рішення тренера.
- За свою довгу кар'єру ти попрацював з багатьма тренерами. Кого з них можеш виділити?
- Цікаво було працювати з багатьма. Для себе зазначу Хосе Турчика і Віктора Кащея, які заклали в мене футбольний фундамент. Валерія Лобановського і Сергія Шевченка. Хоча Лобановський і не говорив зі мною особисто, але всі установки передавав через своїх помічників - Дем'яненка, Зуєва, Пузача, Михайличенка, Онищенка. Васильович (Лобановський, - авт.) мав такий авторитет, що іноді ми, молоді, боялися дивитися в його бік або «волинити» на тренуваннях. Таке було неприпустимим. Тренувальні заняття Лобановського були продумані до дрібниць. Коли «Нафтовик» тренував Шевченко, ми сповідували «спартаківський» стиль - короткий пас і весь час акцент на атаку. Цей футбол подобався вболівальникам і нам гравцям. У свою чергу робота Шевченка давала хороші турнірні результати.
- Серед своїх 99-ти голів у Першій лізі згадай найкрасивіший і найпам'ятніший.
- Дуже складно. Будь-який гол. Вони всі важливі. Неважливих голів не буває. Мені завжди цікавий той факт, що всього один м'яч я забив з пенальті. Хоча можу виділити три. У мене є відео цих забитих м'ячів. Це переможний гол у ворота вінницької «Ниви» я пробив з кута штрафного майданчика, після чого м'яч влучив у дальню «дев'ятку» (17.10.2003, авт.). І два голи луцькій «Волині». У першому випадку м'яч після мого удару по цікавій траєкторії - штанга, перекладина і від штанги м'яч влітає у ворота, а в другому - я пробив з центральної зони футбольного поля і м'яч влетів у ворота (26.03.2007, авт.).
- Забиваючи голи ти, напевно, завжди знав, від кого можеш отримати результативний пас?
- Практично завжди. Особливо, коли грав за «Нафтовик», де добре виходило комбінувати на полі з Володею Мельниченком, він і сам чимало забивав, Сашком Агаріним, Вовою Гапоном і Вадиком Харченком. Всі наші комбінації були осмисленими і награними. Ми могли закрутити таку «карусель», що захисники суперників не знали, в який бік бігти (сміється).
- На твій погляд, чому тренери українських команд часто заглядають у паспорт футболіста?
- Навіть не знаю, у чому причина. У нас в 30 років футболіст «старий», відпрацьований матеріал. Хоча у західноєвропейських клубах все по-іншому. Візьми того ж Девіда Бекхема, Дель П'єро, Райана Гіггза, з яким «Манчестер Юнайтед» продовжив контракт. Таких прикладів багато. Тільки не у нас. На міг погляд, якщо футболіст виконує ігрові завдання на полі, виконує в повному обсязі те, що від нього вимагає тренер, він повинен грати.
- Як же тобі вдалося переконати у своїй профпридатності керівництво і тренерський штаб донецького «Олімпіка»?
- Після закінчення контракту з ФК «Суми» перебував вдома в Охтирці. Були різні варіанти продовження кар'єри в Білорусі та Прибалтиці. Але коли надійшла пропозиція приїхати на перегляд з донецького «Олімпіка» від Романа Миколайовича Санжара, я, довго не вагаючись, вирушив у розташування команди. Я задоволений, що мені вдалося укласти контракт з «Олімпіком», і своєю грою і голами намагатимусь віддячити керівництву та тренерському штабові команди за надану мені довіру.
- Розкажи про свою сім'ю.
- Моя сім'я - дружина Надія (у минулому майстер спорту міжнародного класу з акробатики), 15-річний син Максим і 10-річна дочка Дарина. Надія стежить за домашнім вогнищем і займається вихованням дітей.
- Максим пішов стопами батька?
- Так. Максим займається у футбольній академії харківського «Металіста».
- І останнє побажання, Богдане, чекаємо від тебе сотого голу у Першій лізі!
- Дякую. Буду старатися.
З ОСОБОВОЇ СПРАВИ:
ЄСИП Богдан Борисович. Народився: 2 серпня 1978 року, у Дрогобичі Львівської області.
Вихованець: дрогобицького футболу. Випускник: ФШ «Динамо» (Київ).
Амплуа: півзахисник/нападник. Спортивне звання: майстер спорту України.
Професійна кар'єра: 1996/1998 - «Динамо-2» (Київ); 1996/1998 - «Динамо-3» (Київ); 1998/2000 (з перервою) - «Зірка» (Кіровоград); 1999 - «Ростсільмаш» (Ростов-на-Дону, Росія); 1999 - «Ростсільмаш-2» (Ростов-на-Дону, Росія); 2000 - «Карпати» (Львів); 2000 - «Карпати-2» (Львів); 2001 - «Закарпаття» (Ужгород); 2002/2011 - «Нафтовик-Укрнафта» (Охтирка); 2011/2012 - «Кримтеплиця» (Молодіжне); 2012/2013 - ФК «Суми»; 2013/н.в. - «Олімпік» (Донецьк).
У чемпіонатах України (різних лігах): провів 475 матчів, забив 115 м'ячів.
У розіграшах Кубку України: провів 40 матчів, забив 15 м'ячів.
В чемпіонатах Росії (різних лігах): провів 26 матчів, забив 9 м'ячів.
У розіграшах Кубку Росії: провів 2 матчі.
В єврокубкових турнірах УЄФА: провів 2 матчі.
Досягнення:
• Володар Кубку чемпіонів країн Співдружності: 1997 р.
• Переможець чемпіонату України у першій лізі: 2006/2007 р.
• Срібний призер чемпіонату України в першій лізі (2): 1997/1998, 2000/2001 рр.
• Бронзовий призер чемпіонату України в першій лізі: 2003/2004 р.
• Кращий футболіст чемпіонату України у першій лізі: 2005/2006 р.
• Кращий бомбардир чемпіонату України в першій лізі: 2005/2006 р.
• Третій бомбардир в історії чемпіонатів України у Першій лізі: 99 голів.
• Член символічного Клубу бомбардирів імені Вадима Плотнікова: 99 голів
Розмовляв Віктор ХОХЛЮК