Збірної Бразилії не буде на молодіжному чемпіонаті світу – їй нема чого там робити. Двадцять років тому такий висновок здався б невдалим жартом. Сьогодні це вже реальність.
Пролунав фінальний свисток і тренер бразильської збірної перехрестився. Те саме могли зробити усі, хто вкотре “насолодився” непереконливими спробами його підопічних вичавити із себе хоч трохи футболу. Матчі Бразилії на молодіжному чемпіонаті Південної Америки зливалися в одне довге снище. Хотілося вірити – поки що. Ця обережна вставка сама заскакувала у речення, бо коли йдеться про бразильців, кортить бути оптимістом. Адже паралельно, в Кубку Сан-Паулу, однолітки гравців збірної (та й навіть молодші за них) грали значно цікавіше, змістовніше. А цих же відібрали як найкращих.
Два роки тому, на цьому ж стадіоні у чилійському місті Ранкагуа, з тим самим тренером, бразильці грали зовсім інакше і стали чемпіонами. Із того складу повернулися до Ранкагуа вже у складі збірної Ю20 всього 5 футболістів. Не було, зокрема, найкращого гравця Судамерикано Ю17 дворічної давнини. Зараз Вінісіус Жуніор витягує з меланхолії мадридський Реал і, схоже, наступного разу, коли він одягне футболку збірної, це вже буде команда Тіте.
Без нього лідерами мали стати колишній партнер по Фламенгу Лінколн та майбутній партнер по Реалу - Родрігу. І якщо Родрігу хоч чимось запам’ятався, Лінколн відіграв турнір наче відбував повинність. Ось це вражало найбільше. Сіра буденність гри бразильців. І якщо раніше це було притаманно першій збірній, то потроху “професіоналізм” доповз до юнацьких та молодіжних команд. Тому Бразилія дозволяла собі сидіти в захисті навіть проти болівійців.
Поєдинки турніру транслював клубний канал Реалу і матчі бразильців запрошували коментувати Роберто Карлоса. Після кількох сеансів спостережень за цією тухлятиною він виснував: “Ми втратили свою національну ідентичність”. Те про що кричали з 1990-х (тоді ще можна було сказати “втрачаємо”), і те що воліли не помічати в часи перемог, нарешті постало перед очима у всій своїй огидній красі.
Бразилія не виграє молодіжний чемпіонат континенту з 2011 року. За цей час команда пропустила три з чотирьох чемпіонатів світу в цій віковій категорії. Щоправда на єдиному, на який потрапила, дійшла до фіналу.
Років із п’ятнадцять тому англійський журнал Four Four Two зробив репортаж про академії провідних бразильських клубів. З нього любителі розказувати про “пляжі”, мабуть, із подивом дізналися, що у Бразилії хлопчаки тоді тренувалися значно більше, аніж їхні однолітки з клубів Прем’єр-ліги. Система підготовки футболістів була й залишається у Бразилії однією з найпотужніших та найважчих. Кожен, хто пробився на професіональний рівень, зробив це ще й завдяки міцності кісток та витривалості, а не лише вмінню фінтити та жонглювати.
Це вміння по всьому світу сприймають як щось виразно бразильське насамперед через те, що раніше його органічно вплітали у канву командної гри. І виходила незабутня симфонія команди 1970 року, або ж ритмічна магія збірної 1982-го. На все це наплювали після тріумфу “технократів” на чемпіонаті світу-1994. За змістом гри тріумф був таким собі, але ж “Бразилія навчилася протистояти європейцям у їхній манері”.
Жалюгіднішого пояснення годі було й шукати, але блиск трофею засліплював ще якийсь час. Особливо, коли вдалося виграти і запаморочливо алогічний Мундіаль-2002. Однак на цьому звитяги світового масштабу закінчилися. Бо спроби схрещувати, “аби поєднати найкраще”, іноді призводять до появи малоприємних на вигляд мутантів. І закінчуються з рахунком 1:7.
Автори фільму “Монтевидео, видимо се”, що розповідає про участь збірної Югославії у першому чемпіонаті світу, потрапили до пастки з кліше. Тренер югославської команди налаштовує футболістів на матч із Бразилією, протиставляючи сербський танок самбі. Однак знайомого нам і сьогодні ставлення до бразильського футболу та самби як до близнюків на початку 1930-х ще не існувало. Ідеологічний підмурок цього зв’язку закладався наступної декади, коли президент Жетуліу Варгас шукав національні ідеї, що об’єднали б нащадків рабовласників та рабів.
Самба є одним із найвідоміших африканських впливів на бразильській землі. Відірвані від своїх домівок представники різноманітних племен Чорного континенту в неволі забували про давню ворожнечу і виробляли свій культурний код, що містив у собі досвід століть. У різних сферах, від побуту до мистецтва. І цей потужний прошарок впливав на чимало аспектів життя Бразилії.
Від релігії до кулінарії, від мови до музики. Африканські боги, африканські мотиви формували в Новому Світі унікальний культурний ландшафт. Спроби Варгаса звести докупи спадок всіх етнічних груп був актуальним ще й тому, що Бразилія приймала чемпіонат світу 1950 року, тож збірна повинна була представляти кожного бразильця, а підтримувати її мала єдина нація. А у 1930-му жодного темношкірого футболіста у складі збірної Бразилії не було.
Якраз тоді бразильський футбол певною мірою був якщо не європейським, то принаймні квазієвропейським. Набувати рис, що згодом зачаровували увесь світ, він почав щойно до його річища влився бурхливий потік, що зародився за тисячі кілометрів. І остаточно сформувався у першу свою велику команду на шведському Мундіалі 1958-го. Саме там на трон сів 17-річний хлопчина. Вже під акомпанемент куїки. Упродовж своєї кар’єри Пеле не зіграв за жоден європейський клуб і це не завадило йому залишатися Королем. Бо Іеманжа лагідно обійняла м’яч, а дона Флор відкрила свою кулінарну школу.
Наразі бразильський футбол ризикує піти шляхом “африканізації” зовсім іншого штибу. Про це свідчать і результати молодіжних збірних останніх років, і гіркі слова Роберто Карлоса. Так само, як це відбувається в Африці, покупцям із “великих” клубів начхати на сентиментальні подробиці. Вони їдуть за “типовими” футболістами. Їх не обходить, що у бразильської “типовости” глибоке коріння. Їх цікавить не плід, а продукт, який можна розігріти у мікрохвильовій багатомільйонного контракту.
Питання в тому, що саме розігрівати. І якщо послухати експертів, й не лише Розу Флор, наприклад, а одну з найкращих кулінарів Бразилії Елену Різзу, то дізнаємося, що “їжа може бути формою мистецького саморозкриття, а не лише монотонною роботою”. На футбольному полі бразильці колись дійшли такого самого висновку. Потім були і перемоги, і поразки, але найкращі “плоди” були соковитими та користувалися шаленим попитом по всьому світу. Коли ж навіть у молодіжній збірній монотонність стає нормою, коли “продуктом” виглядає не лише вся команда, а й теоретично найяскравіші її гравці, тоді справді стає сумно. Бо ця ерозія колись може стати невідворотною, і, щоб побачити “типового” бразильського футболіста, доведеться порпатися в архівах.
Збірної Бразилії не буде на молодіжному чемпіонаті світу з футболу тому що їй нема чого там робити. Двадцять років тому такий висновок здався б невдалим жартом. Сьогодні це вже реальність. Від якої не сховатися за нулями сум, сплачених Реалом за Вінісіуса та Родрігу. Хоча ні, ховатися можна. Тільки користі від цього не буде. Насамперед збірній Бразилії. Якщо вона, звісно, планує і далі представляти країну та її футбольну культуру, а не окремих пройдисвітів-агентів.
Більше можна прочитати у блозі Дмитра Джулая Еlmundoesbalon.