Журналіст телеканалу "2+2" Олександр Золотогорський про те, чому збірна України - навіть гірша, ніж Залізний Дроворуб.
— Не така вже й значна перевага — мати серце.
— Про це можна сперечатися,— рішуче заперечив Залізний Дроворуб.— Я всі нещастя зустріну покірно, якщо в мене буде серце.
Ви не подумайте, асоціація із Залізним Дроворубом із «Чарівника смарагдового міста» – це не про наших гравців. Вони у нас достатньо кваліфіковані. А от щодо нестачі серця – це якраз до збірної України. Поразка Північній Ірландії – шок. Але тим вона болючіша, що шок – лише на словах. А насправді нічого несподіваного не сталося, все до цього йшло, і бити в набат вартувало набагато раніше. Тільки, от прикрість, справедлива критика завжди сприймалася як відсутність патріотизму, намагання очорнити світле обличчя головної команди країни, розхитати їхній психологічний стан. Ой, бідненькі, завжди хтось вставляє палки в колеса…
Я не вірю розмовам про згаслі очі, відверто дратують тези на кшталт «вони не хотіли боротися». Зараз ще оголосять анафему Ярмоленку і Коноплянці. Треба ж завжди знайти цапів-відбувайлів. «Вони ж лідери, чому вони не гризли газон?» Слухайте, світ ще не вигадав апарат по вимірюванню глибини «зарядженості» очей. Це все байки. А коли щось подібне говорить головний тренер – це сором. Бо він їх мав налаштувати, і так звана «нестача концентрації і налаштованості» - першою чергою його провина.
Проблема набагато глибша. І справа не в тому, що «вони мільйонери і їм все по цимбалах». Вся система глибоко хвора. У нас команди в молодіжних чемпіонатах грають на тоталізатор, про що далі говорити? Нас мають за дурнів, коли гравців із Росії запрошують просто на збір, гарненько влаштувавши пишні патріотичні проводи без них. У нас із команди відсіюють одного з найкращих гравців сезону і нікому нічого не пояснюють. Плебс їсть, перетравлює, підтримує далі – все добре, все за планом! А наш «кубанець» так нічого і не зрозуміє, легко відмахнеться від усіх незручних запитань: «Чому програли? Тому що програли!». Наш рекордсмен сидітиме собі на лавці і створюватиме позитивний мікроклімат. Чорт забирай, йому в світлі останніх подій більше ніде мікроклімат створити? Тільки в збірній?
За що більшість із них грають? За Україну? Так, є справжні патріоти в цій команді. Та чи всі? Може дехто просто приїхав грати за себе, тому що такі великі турніри в його кар’єрі трапляються не так часто, і треба встигнути впіймати цей солодкий момент? Не варто говорити, що очі не горіли. Слід визначитися, чи кожен із представників збірної України розуміє, що відбувається в нашій країні і що означає захищати її честь. Цей привілей треба заслужити. І не тільки на футбольному полі. Тоді у команди буде серце. Хоча б як у північноірландців!
Навряд хтось із наших «зелено-білих» суперників не розповість легенду про криваву руку на гербі Ольстера. Напевно вже цей символ мотивує їх битися за свою країну з останніх сил. Так, що й руки не шкода. Напевно Майкл О’Ніл ніколи не буде перекладати всю відповідальність на своїх футболістів, не стане говорити, що вони менше хотіли перемогти. Адже це апріорі неможливо. Майкл О’Ніл зробить висновки з провальної першої гри. Та що там, він ще у з Польщею, коли суперник переважатиме за усіма характеристиками, спробує хоч якось перебудувати гру своєї команди. Не поміняє нападника на нападника, хава – на хава, або Коваленка – на Зінченка. А випустить вже по перерві гравця більш атакувального плану замість руйнівника, коли треба буде відіграватися – до Лафферті приєднається Вашингтон. А Ворд, той хлопака що в матчі з Україною дуже гостро навішував з флангу, змінить опорника Бейрда. Коли нічого не вийде, а його команду після першого туру оголосять ледь не найслабшою на турнірі, містер О’Ніл змінить все. Щоби скувати наші фланги повністю перебудує лінію захисту. В першому матчі грали в три центральних – а тут у чотири, тільки двоє з них на флангах. Не біда, що деяким хлопцям вже по 36, треба максимально використати те, що є в наявності, і завадити грати супернику. О’Ніл не покладатиметься на улюбленця нації Лафферті, якщо потрібен мобільніший форвард. Він використає всі свої нечисленні козирі. Його стандарти будуть смертельні.
Це робота тренера, яку видно. Яку можна, якщо не помацати, то відчути і зрозуміти. І тут не треба довго «розбиратись» – все зрозуміло, прозоро і чітко. Все, що можуть, вони роблять. Вони разом зі своєю країною всім серцем. І будь-яку невдачу, яка неодмінно станеться на шляху, переживеш покірно, адже будеш знати точно – вони зробили все, що могли.
А що в нас? Трохи ніяково було з самого початку роботи нинішнього наставника збірної. Погодьтеся, дивно, коли Михайло Фоменко, який мав би підібрати команді тренера, пропонує на цю посаду… Михайла Фоменка. Добре, проїхали. Тим паче, результат прийшов. А він же, нам давно втовкмачили в голови, найкрасивіше, що є у футболі. Команда воскресла у тому відбірному раунді. Англія, Девич на лавці, острах в очах… Ні, ми проганяли якнайдалі дурні думки. Матч з Францією – історичний, можливо один з найкращих в українській історії. Ні, Михайло Фоменко – все ж Тренер! Та хто сперечається? Тренер він видатний, часто на своєму віку досягав потрібного результату. Правда, з Францією так і не вийшло. Не зібрали гравців після ейфорії першої гри, суперник мав два склади… Пояснень багато. Та нічого – ось він новий цикл. Тепер точно Фоменко нас доведе до головного турніру!! Довів! Яка різниця, як. Результат є. Нічого, що посіли третє місце і знову довелося грати плей-оф. Нічого, що до 70-ї хвилини заміни робити зась (а можна й взагалі не робити). Нічого, що моделюючи гру з Північною Ірландією на Вельсі, ми насамперед відпрацьовуємо компактність, Гармаш грає на лівому фланзі, а Гусєв, Караваєв і Петряк покірливо сидять на лавці і за цим спостерігають.
І от він, його величність Результат всіх розсудив. 0:2 від тих, кого вважали аутсайдерами групи. І нема ніяких виправдань. Фініта. Ланцюжок замкнувся.
А знаєте що? А чорт з ним, тим результатом. Це національна збірна, це трохи більше за очки, голи, секунди. І навіть, якби програли, могли би пишатися за нашу збірну. За кількох умов. Якби нам на найважливіше питання щодо комплектації збірної не відповідали: «Без коментарів». Якби футбольне керівництво обрало принципову позицію, щодо гравців із Росії і вголос про неї сказало. Якби нам пояснювали докладно про кадрові зміни в Головній Команді. Якби ми бачили, що тренер реально намагається змінити ситуацію у важкі моменти гри. Якби ми розуміли, що нам дадуть знати, яким чином обиратимуть нового тренера, а не тишком-нишком призначать володаря Золотого М’яча.
Якби у збірної України було серце. Або хоча б, якби вона, як Залізний Дроворуб, розуміла, що воно їй украй потрібне…