Мирону Маркевичу – 70! Максим Розенко пригадує найцікавіші моменти свого спілкування із колишнім наставником Карпат, Металіста, Дніпра та збірної України.
З Мироном Богдановичем я познайомився у 2005 році. Робив матеріал для журналу "Мой Спорт" про незахищеність тренерських контрактів в українському клубному футболі. Зателефонував Маркевичу, який приємно здивував відвертими відповідями. Розповів, як президент Карпат Димінський за годину до матчу міняв стартовий склад команди, як згідно трудовому договору отримував у Львові зарплату 700 гривень на місяць і не посоромився назвати цей контракт "фількіною грамотою".
Після того, як Мирон Богданович очолив Металіст, я став телефонувати йому частіше. Зробив інтерв’ю із його дружиною Ганною Володимирівною. Коли знадобилося сімейне фото Маркевичів, його мені надсилав син Остап. Коли ж Маркевич-старший змінював номер телефону, телефонував його дружині і вона диктувала нові цифри чоловікового номера.
Мирон Богданович був мені цікавий і як тренер, і як людина. Спостерігав за ним збоку під час численних виїзних матчів харків’ян у єврокубках (я регулярно літав із Металістом на матчі Ліги Європи упродовж п'яти сезонів). За цей час взяв у Маркевича чимало інтерв’ю. Квінтесенція відповідей сьогоднішнього ювіляра – у цьому матеріалі.
Напад
– Мироне Богдановичу, своє останнє повернення в Карпати ви якось порівняли з походом у болото. Чому?
– Тому що це було моєю найбільшою помилкою у футбольній кар’єрі. Міг спокійно далі працювати із запорізьким Металургом. Але мене запросив у Карпати Михайло Гладій. Він тоді повернувся з Києва і став губернатором Львівської області. Михайла Васильовича добре знав – він допомагав Карпатам ще у 1998-99 роках, коли команда стала бронзовим призером чемпіонату України та замахувалася на потрапляння в Лігу чемпіонів. Тому, коли Михайло Васильович мені сказав, що у Львові знову створюється боєздатна дружина, я зважився на кардинальні зміни у своїй тренерській кар'єрі.
– Чому ж справа закінчилася вашою відставкою?
– Завершили перше коло національної першості на третьому місці. Четверту команду випереджали, якщо не помиляюся, на 9 очок. Але потім все змінилося. І після поразки Шахтарю і нічиєї з Дніпром Димінський мене звільнив. А Гладій, який і підтягнув Димінського до фінансування Карпат, уже нічого не зміг зробити.
– Розповідали, що Димінський тоді дозволяв собі давати футболістам установку на гру і сам вирішував, кому виходити на поле. Було таке?
– Якщо в Запоріжжі, Кривому Розі та Луцьку у мене подібних проблем не було, у Львові доходило до маразму – за годину до гри оголошую склад, але Димінський дає розпорядження випустити на поле інших гравців. Причому, коли повертався до Карпат, ми досягли з ним домовленості, що ніякого втручання в мою роботу не буде. Спочатку він її виконував, потім знову все пішло по-старому.
– Чи правда, що, згідно контракту з Карпатами, офіційно ви заробляли у Львові 700 гривень на місяць, що на той час становило менше 200 доларів?
– Це був не контракт, а фількіна грамота. Нормального контракту у Львові в мене ніколи не було. А щодо цифри – це правда. Природно, після того, як я пішов із Карпат, обіцяного мені не виплатили. Я взагалі вважаю, що наші тренери не зможуть уникнути головного болю і "кидалова" з боку власників клубів до тих пір, поки у наставників не буде грамотного контракту з роботодавцем.
– З Металістом у вас був грамотний контракт?
– Звісно. У Харкові все було на зовсім іншому, набагато більш якісному рівні. І президент клубу ніколи не дозволить собі втручатися у внутрішні справи команди.
– Пропоную повернутися до Карпат. У футбольному світі ходили чутки, що історія з вашим побиттям пов'язана із трансферами. Мовляв, Маркевич заробляв на трансферах футболістів, яких він брав собі в команду, і саме це стало причиною його "знайомства" з бандитами. Можете прокоментувати?
– Зараз будь-хто може придумати що завгодно. Тільки тут заминка виходить – у Карпатах купівлею футболістів займався сам Петро Петрович. Саме за його вказівкою до Львова привозили гравців, про яких я ніколи нічого не чув. Коли запитував Димінського, навіщо вони нам потрібні, він зазвичай махав у відповідь рукою. Мовляв, ти зробиш із них нормальних виконавців.
– У 2004 році до вас на дачу завітали бандити. Правда, що одному з них довелося гарчати, імітуючи собаку – для того, щоб ви відчинили двері?
– Так, адже зі мною на дачі був собака. Мій. Вони йому щось бризнули, приспали. Дії бандитів були продумані до дрібниць. Вони були справжніми професіоналами. 8 тисяч доларів, які у мене були, я їм відразу віддав. Їх ця сума тільки розлютила. Катували мене, питали, де ховаю інші мільйони. Було моторошно. Але позитив у цьому теж є. Суто психологічний. Після того, що я пройшов, мені більше в цьому житті нічого не страшно.
– Грабіжників знайшли?
– Так. Вони стільки всього наробили, що давно були в розшуку. Але замовників так і не знайшли. Як зазвичай буває – покарання несуть дрібні сошки. Хоча грабіжники просто так до мене на дачу, ясна річ, ніколи б не пішли.
– Дозвіл на носіння зброї після того інциденту не було думок оформити?
– Навіщо він мені? Історія знає багато випадків, коли найкращі охоронці не могли захистити своїх шефів. Якщо когось замовляють, зброя йому навряд чи допоможе.
– Якось читав історію, що на вас наводили автомати ще раз – коли ви забирали Гусіна з Динамо. Представники київського клубу категорично не хотіли відпускати Андрія до Львова.
– А ось це неправда. Тоді Карпати мали повне право на Гусіна. Андрія забрали в Київ зі Львова під приводом служби в армії. Коли служба підійшла до кінця, захотів забрати гравця назад в Карпати. Представники Динамо його дійсно перехопили на шляху до Львова. Але обійшлося без автоматів.
Батько
– Ображалися на радянську владу через вимушений вояж батька до Сибіру?
– Я народився у вже трохи інший час. У дитинстві і юності батьки оберігали мене від цих політичних питань. Мама привчала до мистецтва. Навчався в єдиній у Львові євангелійській школі, грав на роялі. Багато про що дізнався вже у зрілому віці. Про те, як у 1939 році радянські війська вступали на територію Західної України і їх зустрічали хлібом-сіллю. І про те, як через кілька тижнів до нас приїхали люди з НКВС і почалися масові арешти і розстріли. Втім, у той час НКВС знущався над людьми по всьому СРСР.
З батьком же була наступна ситуація. У перші дні війни німецькі війська просувалися швидко, і Богдана Маркевича просто не встигли призвати до червоної армії. Тато опинився в окупації. У 1942 році його відправили до Німеччини – працював на заводі до весни 1945 року. Коли радянські війська зайняли Німеччину, батька відправили до Сибіру.
Але його врятував футбол – у таборі один з їхніх начальників поважав футболістів. Допоміг батькові повернутися додому через півтора року ув'язнення. Незабаром тато перейшов на тренерську роботу. Його вихованці в складі Карпат ставали володарями Кубка СРСР, Ростислав Поточняк був капітаном молодіжної збірної СРСР.
Металіст
– Хто в липні 2005 року порадив вас власнику Металіста Ярославському?
– Розмови про мою появу в Харкові йшли давно, ще до приходу у команду Заварова. А коли Олександр Анатолійович покинув Металіст, розглядалися дві кандидатури – моя і Семена Альтмана. Але Семен Йосипович вирішив залишитися в Чорноморці.
– Складно було практично з нуля створювати у Харкові нову команду?
– Ми вгадали з більшістю запрошених виконавців. Зі спортивним директором клубу Євгеном Красніковим, який відповідав за селекційну роботу, розмовляли однією мовою. Він знаходив футболістів, яких Металіст міг собі дозволити купити, але останнє слово залишалося за мною. Був повний контакт і з президентом клубу, який жив справами команди 24 години на добу. Про цей етап у мене залишилося дуже багато світлих спогадів.
Різочка для Мирончика
– У Західній Україні в роки мого дитинства діти чекали Святого Миколая більше, ніж Діда Мороза, – Мирон Богданович подумки повертається в 60-ті роки минулого століття. – У дитячому садку, а потім і в школі в переддень Нового року до нас приходили Дід Мороз зі Снігуронькою. Але ми їх чекали не так сильно, як появу Святого Миколая.
Тут народився Магараджа: мати Мирона Маркевича вболівала за Барселону і вела футбольні щоденники
19 грудня мене виводили на вулицю, у полі бабуся запалювала вогонь – щоб Святий Миколай спустився з небес і приніс нам подарунки. Хтось тим часом переодягався в чорта, хтось у Святого Миколая. Далі починалося театралізоване дійство. Ми поверталися в будинок, після чого до нас заходили чорт та Святий Миколай. Якщо дитина протягом року поводилась погано, чорт міг подарувати різочку – щоб її покарали за непослух. За легендою, чорт пильно стежив за неслухняними дітьми.
Чесно кажучи, іноді чорт вручав мені цей небажаний подарунок – я був не сильно слухняним хлопчиком. У головному герої американської комедії "Сам удома" впізнав себе – у мене був такий же характер.
У батька були припасені різочки. Але все ж частіше подарунки мені вручав Святий Миколай. Мати десь діставала мандарини, для нас тоді це було межею мрій! Я довго вірив у цих казкових героїв – до 10-12 років.