Перша частина інтерв'ю "Футбол 24" із відомим хавбеком "Карпат", "Прикарпаття" та ряду інших клубів у буремних 90-х.
Династія Шулятицьких – одна з найвідоміших у нашому футболі. Найстарший з них – Юрій-Йосип був одним з тих, хто не один десяток років опікувався футболом на Івано-Франківщині. Його рідний брат Тарас ще у 60-их дебютував у вищій союзній лізі за московський ЦСКА, а потім став провідним гравцем "Карпат", що тільки робили перший крок у еліті радянського футболу. Сини Шулятицьких пішли батьковими стежками – спочатку синхронно виступали у кількох українських командах, зокрема у "Карпатах" та "Прикарпатті", а тепер реалізовують себе у новій сфері – працюють над підготовкою майбутніх футболістів у власній ДЮСШ.
Андрій Тарасович у серпні 1993-го написав нову сторінку в історії "Карпат" – вперше за зелено-білу команду виступали батько і син. Нині Андрій Шулятицький – успішний бізнесмен і класний оповідач. З легкою посмішкою пригадує минуле – цінні батькові настанови, людей на деревах на матчах "Прикарпаття", фанатський сектор на львівській "Дружбі", молодого поліглота Мирона Маркевича, пожежу в автобусі "Карпат" і одеську футбольну трагедію імені Булигіна.
"В Івано-Франківську футбол рекламувати не потрібно"
– Андрію, які успіхи дитячої футбольної школи "Ніка-05", власником якої ви є?
– Так мало давав інтерв’ю, що правди, напевно, майже ніхто не знає (посміхається – Л.К.). У 2005-му році було засновано школу, що, власне, відображено у її назві. Я довго себе шукав після закінчення кар’єри футболіста, займався бізнесом і не планував повертатися у футбол. Але одного дня до мене звернулися два тренери, у яких займалися 40 дітей – просили допомогти з організацією школи. Захотів втілити у життя їхню ідею. Та й дітям хотів підказати певні речі, про які знав.
– За 11 років "Ніка-05" суттєво змінилася.
– Ми зараз виступаємо у вищій лізі чемпіонату ДЮФЛ. Проектів було багато –тричі створювали дорослу команду, яка грала на першість Івано-Франківської області. До речі, "Тепловик", який виступає у другій лізі і є єдиним професійним клубом регіону, засновано на базі "Ніки-05". З часом у влади виникли інші плани, але я не ображений.
– Ви би потягнули другу лігу на своїх плечах?
– Якщо брати до уваги досвід, то безперечно. Зараз у футболі я гроші не заробляю, у мене інші джерела доходу. У футбол треба поринути з головою, однак я не готовий залишити ту справу, якою зараз займаюся.
– Яка кількість дітей навчається у вашій школі?
– Понад 300, але це далеко не межа. Ми залежимо від умов, хочемо збільшити масштаби. Івано-Франківськ – таке місто, що тут рекламувати футбол не потрібно. Діти самі приходять.
– Свого часу ви співпрацювали з київським "Динамо" в контексті розвитку "Ніки-05". На якому етапі зупинилися ваші відносини зі столичним клубом?
– Зараз ми вже не співпрацюємо. Я шукав напрямки для розвитку, хотів вийти за межі міста. Я виріс не в Івано-Франківську, але знав про його специфіку. Кілька років тому звертався до "Карпат", але були люди, які виступали проти цього. Комусь примарилася моя особиста вигода. Зате було запроваджено проект "Ніка-Динамо". Він проіснував недовго з тих самих причин, але він був цікавим. У всякому разі з Ігорем Суркісом ми розійшлися по-дружньому.
– Валентин Москвин, який працює тренером у другій потужній школі міста СДЮСШ "Прикарпаття" розповідав, що ніхто не є застрахованим від переманювання дітей більш іменитими клубами. У вас ситуація ідентична?
– Клуб, який не має професійної команди приречений на небезпеку. Все вирішують батьки. Було б у нас краще, ніхто б не шукав іншого. Чимало дітей їде на навчання в Польщу – ми губимо таланти. Але це питання навіть не до футболу, а загалом до життя в Україні.
"Народився на руках у спортсменів"
– Ще до вашого народження ваш батько, відомий футболіст московського ЦСКА, львівських СКА і "Карпат" Тарас Шулятицький мріяв про футбольного спадкоємця. Напевно, ви приречені були стати футболістом?
– Очевидно, що так, адже я навіть не уявляв, що зможу реалізувати себе деінде. Я народився у Москві, батько якраз за ЦСКА виступав. Коли мені виповнилося півтора роки, ми повернулися до Львова. На жаль, спогадів про Москву не залишилося. Але за словами батька, ми жили у спортивному будинку – квартири там отримали гравці футбольного, хокейного і баскетбольного ЦСКА. Та й сам район був спортивним.
– Теоретично ваша сім’я могла мешкати поруч з Валерієм Харламовим, Анатолієм Тарасовим чи Сергієм Бєловим?
– Все може бути. Треба у мами запитати, вона точно знає, хто жив поруч, коли виходила у двір з візочком. Фактично я народився на руках у спортсменів (посміхається – Л.К.) Хоча батько, звичайно, більше товаришував з тими з футболістами, які приїхали з ним з України.
– Наприклад, Степан Варга із Закарпаття…
– Вони ще у львівському СКА разом виступали. А ще "Капля", тобто Віктор Капличний, Володимир Дударенко. Одним з лідерів тієї команди був Альберт Шестерньов. Знаю, що батько підтримував відносини з Мар’яном Плахетком.
– Степан Варга дуже відкритий для інтерв’ю і з радістю приймає гостей у Мукачевому. Чого не скажеш якраз про Плахетка. Судячи з розмови із ним, на Львів він ображений.
– Важливою умовою переходу тата в ЦСКА був ще й трансфер Мар’яна. У старті він грав небагато. В команді жартували – щитками м’ячі зупиняв. Плахетко закінчив військовий вуз, працював на хороших адміністративних посадах. Зараз із сином Андрієм займається ветеранським футболом у Москві. Я, до речі, телефонував Мар’яну Івановичу. Спілкується він справді, як солдат – дуже чіткі і конкретні відповіді.
На фото: Тарас Шулятицький у складі олімпійської збірної СРСР. Ліван, 1967 рік
– Яким є ваш перший футбольний спогад?
– Я є вихованцем львівського СКА, оскільки ми жили поруч з однойменним стадіоном. Крім того, тато більшого досяг саме в армійській команді, а в "Карпатах" вже догравав. У дитячій школі був дуже хороший тренерський колектив. Так от, найяскравіша згадка – час, коли ми йшли м’ячі подавати на матчі СКА. У "Карпат" тоді була сильніша команда, але так вже склалося, що я займався саме у СКА. Обидва львівські клуби мали свою публіку – і "Дружба", і СКА заповнювалися вщент.
– Вашим улюбленим футболістом був батько?
– Він вже завершив кар’єру, коли я свідомо цікавився футболом. Тому моїм фаворитом був Вільгельм Теллінгер. Спокійний і флегматичний футболіст. Мені пощастило, бо до свого улюбленця я потрапив у спортроту, де він працював тренером. А ще пізніше він запрошував мене до Угорщини, де працював тренером у 90-их. Також відзначив би Славіка Лендела – дуже обдарований футболіст, манера гри якого мені імпонувала.
– У кожного, хто любить футбол, є свої пам’ятні матчі. Ви яку гру відзначите?
– Коли мені виповнилося 11, "Карпати" проводили свій останній сезон у вищій лізі чемпіонату СРСР. На завершальний домашній поєдинок сезону прийшло стільки глядачів, що не було вільних місць (цифри кажуть про 42 тисячі вболівальників – Л.К.) І це при тому, що команда вже майже вилетіла. В гості до нас приїхав "Спартак" з Ринатом Дасаєвим і львів’яни перемогли суперників з рахунком 1:0. Тоді дуже захотілося не лише сидіти на трибуні, а й виходити на поле.
"Тато не вважав себе зіркою"
– У вашій родині професійними футболістами були не лише ви з батьком. Рідний брат вашого тата Юрій-Йосиф Шулятицький і його син Юрій були відомими гравцями не лише у рідному Івано-Франківську. З двоюрідним братом ви майже пліч-о-пліч йшли протягом всієї кар’єри. Підозрюю, що тісний зв'язок у вас з дитинства.
– У батьків я був єдиною дитиною. Але іншого брата, крім Юрія я не мав. Ніколи не задумувався над тим, що він мені двоюрідний. Брат – це брат. Нас футбол об’єднав. Батьки наші не з футбольної родини, саме вони започатковували цю гру в роді Шулятицьких. Мого тата, наприклад, у місті називали Пеле з Гірки (це такий район в Івано-Франківську), адже в команді майстрів він грав у 16-річному віці. Люди зараз розповідають про нього і мені дуже приємно це чути. Юрій Йосифович був тактиком, психологом, швидко перейшов на тренерську роботу і все життя присвятив футболу. А з Юрою ми зростали разом – влітку постійно приїжджав зі Львова до Івано-Франківська. Він також навідувався до нас у гості, коли вступив у Львівський спортінтернат.
На фото: Тарас Шулятицький (крайній ліворуч) у матчі за олімпійську збірну СРСР проти Японії. Токіо, 1967 рік
– Сусідам було непереливки, коли брати Шулятицькі бралися до справи?
– Квартира у нас була в польському будинку – площа дозволяла у футбол грати (сміється – Л.К.) Ось там ми і шліфували свою майстерність – розбивали люстри… Все життя з Юрою ми поруч – в "Прикарпатті", "Карпатах", "Волині". І зараз йдемо поруч. Він для мене – найнадійніша людина.
– Ваш дядько Юрій-Йосиф займався селекцією голубів. Його справу продовжує син Юрій?
– Я тривалий час навіть не знав, що він любив голубів. Юрію це також передалося. Інша справа, що він не приділяє їм стільки уваги, як батько. Це дуже відповідальна місія. Голуби закінчилися з Юрієм Йосифовичем. Ще одне хобі дядька – рибки. Акваріумів у нас і зараз чимало.
– Не кожному футболісту щастить з батьком-фахівцем у футболі. Ви отримували підказки від тата?
– У моє життя в футбольному плані він практично не втручався. Допомагав порадами, підказував, але це було настільки ненав’язливо, що мені зараз здається, ніби не все він мені підказав. Хотілося би навіть трохи більшого. Тато не перегинав палку. На мої прохання завжди відгукувався і допомагав. Емоцій своїх, щоправда, не показував, хоча, напевно, радів і переживав за мене.
– Якою людиною був Тарас Шулятицький?
– Дуже доброю, як і Юрій Йосифович. На старості батько залишився у малому колі друзів, відокремився. Але то були правдиві друзі. Я поховав його тут, у Івано-Франківську, і вони навіть зараз, коли пройшло більше 15 років після смерті, приїжджають на могилу.
– Ви часто гортаєте старі фотографії, вирізки з газет?
– Тато не вважав себе зіркою, навіть інтерв’ю не давав. Нічого нема! Дуже важко щось знайти. Якби не мама, то і фотографій би не було. До речі, вони обоє з Івано-Франківська, але близько познайомилися в Москві, де мама вчилася, а батько грав у футбол. Втім більшість часу провели у Львові. Мабуть, життя повернуло мене у Івано-Франківськ замість них.
– Вам батькове прізвище допомагало у футбольному світі?
– Мені було дуже приємно, коли згадували тата і Юрія Йосифовича. Коли казали: "Це син Тараса", мені було навіть радісно за тата, що він цього досягнув. Крім того, це відповідальність по життю. Я не можу робити все, що я хочу, бо моє прізвище підняли високо.
"Якби ще крокодильчика нашити на груди – справжній "Lacoste"
– Першою вашою професійною командою стало "Прикарпаття"…
– Разом зі СКА "Карпати" ми поїхали на збори у Сочі, де якраз проводило збір "Прикарпаття". Там відбувся такий собі "чейндж" – брати Юрченки перейшли у СКА "Карпати", а я, Ромко Толочко і ще хтось стали гравцями "Прикарпаття".
– У тій команді вистачало таких собі "дядьків". Хто був головним авторитетом у колективі?
– Ярослав Думанський, Ярек. Це відкрита і позитивна людина. Душа будь-якої компанії. Ми любили послухати байки від нього про "Металіст" і Євгена Лемешка. На базі по підлозі "катулялися". На полі він проявляв лідерські якості і демонстрував професіоналізм.
– У тому "Прикарпатті" була хороша молодь, зокрема, Юрій Вернидуб. Більшість знає його, як чудового тренера, а яким він був гравцем?
– Ми не просто були одноклубниками, а товаришували. Юра – та людина, яка щодня має певну ціль. Зараз це добре видно, але я це бачив ще тоді. Є люди, які вагаються, переживають… Вернидуб завжди був прямим у своїх досягненнях. Мене не дивують його нинішні успіхи. Таке ж можу про Рому Григорчука сказати. Таких зламати дуже важко. Я радий за них, вони йдуть однією доріжкою. Пам’ятаю їх пацанами, коли ми у карти грали…
– Вернидуб і Григорчук трохи старші за вас, але це не заважало вам тісно спілкуватися?
– У футболі це часто не має значення. Так, були негласні закони – у їдальні молодь чекає, дальні місця займає. В автобусі те саме. Тренери вимагали від нас, а старші товариші вчили. У нас був такий хороший колектив, ми так здружилися, що мені потім важко було в інших клубах. Ми постійно були разом: Коля Волосянко, Рома Русановський, Сергій Сташко, Валерій Лахмай… Нам легко було грати, а наставникам просто з нами працювати, адже треба було лише знайти ключик і підхід до колективу. Старші хлопці також допомагали: Сергій Турянський, Ярослав Ватаманюк, Михайло Савка, Ігор Мельничук. Навіть зараз у житті будую свої відносини за таким стилем і з таким устроєм.
– Перший чемпіонат України для вашої команди не склався – команда вилетіла. Фінансово клуб був не готовим?
– Тут була біда. Нашим керівникам не вистачило досвіду. Ми не були гіршими за інші команди, не мали вилітати. Почалися інтриги і це спричинило розпад колективу на угруповання – відбувався пошук "крайніх". Зате через рік після вильоту молодь почала розходитися – навіть сезон в еліті допоміг зробити кожному ім’я.
– "Прикарпаттю" не вистачило п’яти очок…
– Спочатку ми боялися, що буде дуже важко. У нашій підгрупі виступали "Металіст", "Динамо", "Дніпро"… У нас був молодий президент Анатолій Ревуцький, який йшов своєю дорогою, тренерський штаб з Іваном Краснецьким бачив це по-своєму. У нас просто статус був периферійним. Якби вийшли з цього статусу, то могли б не вилетіти.
Чемпіонат України-1992. Група Б
– З "Динамо", наприклад, вдома ви зіграли чудово.
– Нічия 0:0 при двох штангах у воротах Мартінкенаса. Тоді була справжня бійня і Анатолій Пузач звернув увагу на кількох гравців "Прикарпаття", зокрема, на Миколу Волосянка і на мене. Гра, до речі, відбувалася на старому стадіоні.
– "Електроні"?
– Так, він був неготовим. Люди сиділи на деревах, парканах… Це ж "Динамо" з Яковенком і Саленком приїхало. Пригадую, як розминалися перед грою. Ми вийшли у такій формі… Як би правильно висловитися… Керівництво не приділяло цьому уваги, але наша форма була виготовлена в Молдові. Хто її шив, я не знаю, але нам соромно було виходити.
– Настільки жахлива?
– Ми у Дніпро приїхали на черговий матч, а разом з нами і вболівальники – вже тоді за командою фанати їздили. Так от навіть їм було соромно за нас. Нічого спільного з кольорами клубу. Якби ще крокодильчика нашити на груди, то можна було би думати, що це справжній "Lacoste" (сміється – Л.К.) Можна по місту ходити, в ресторани…
– А що за колір?
– Якісь смуги незрозумілі, червоні труси, гетри жахливі. І все ж уваги футболісти на це не звертали – ми були не від цього життя (посміхається – Л.К.) А який автобус у нас був! Зовсім некомфортний ЛАЗ з двома дверима – відкривалися передні і середні. Тому вирішили середні заварити і поставити туди сидіння. Їх поставили з іншого автобуса – виглядало дико. Набивалися туди, як у консервну банку. Літом неможливо було доторкнутися – все горіло. Під час дощу – ми плавали, все затікало.
– Зовні автобус теж виглядав, м’яко кажучи, непрезентабельно?
– Поїхали на гру в Чернівці, а нас на територію стадіону не пропускають. Подумали, що то вболівальники з Івано-Франківська приїхали (сміється – Л.К.) Зате на полі ми грали за честь "Прикарпаття" і пам’ятали про традиції клубу.
"Динамо" не змінило Волосянка і Хомина"
– Крім "Буковини", у вашій підгрупі в першому чемпіонаті були ще "Волинь" і тернопільська "Нива". Західноукраїнські дербі характеризувалися безкомпромісністю?
– Якщо з "Нивою" було загалом спокійно, з "Буковиною" непросто, то з "Волинню" Маркевича і Кварцяного відносини складалися напружені. До бійки доходило.
– Між футболістами?
– Не зовсім. Лучани вирішили провчити суддю. Ми дозволили собі там внічию зіграти. З однієї сторони, ми вже були приреченими, але спромоглися відібрати очки. Наші суперники арбітра вчили, як правильно судити (посміхається – Л.К.). "Волинь" тоді вважалася авторитетною командою, міцний горішок з характером. Тяжко було в Луцьку грати. В таких матчах ми якраз і загартовувалися.
– Згодом ви грали у "Волині"…
– У мене взагалі з ними спогади цікаві – я пам’ятаю ще 1989-й рік, коли тільки розпочинав у "Прикарпатті". Ми зіграли внічию з "Волинню" і нас закидали камінням. В автобусі вікна побили, коли ми зі стадіону від’їжджали. Так, а потім я там виступав і можу сказати, що провів чудовий час у Луцьку.
– Один з трьох братів-футболістів Корпонаїв – Іван розповідав, що у них існувало поняття "сімейного відбору м’яча". З Юрієм ви налагоджували взаєморозуміння ще у польській квартирі у Львові. На футбольному полі також відчували його на підсвідомому рівні?
– Однозначно, я відчував Юру. Бачив периферійним зором якусь пляму на полі і знав, що він там і потрібно віддавати пас. Нам було набагато легше не лише у футболі, а й за межами стадіонів.
– У "Прикарпатті" часів прем’єрного чемпіонату грав воротар Олег Пироженко, який славився відбиттям пенальті. Зрештою, саме він є першим українським голкіпером, який парирував два одинадцятиметрових в одному матчі…
– Знаю, що він зараз повернувся у Ростов, де займається аграрним бізнесом. Здається, пшеницю вирощує. Востаннє розмовляли, коли Коля Волосянко помер, ми разом товаришували. Олег був одним з нас, як і його колега Сергій Сташко. То були воротарі, які доповнювали одне одного. Пенальті? Пироженко брав їх завдяки своєму характеру. Він був таким "пофігістом". Бувало привозив, але це ж воротарі…
– Особлива каста?
– Не завжди було зрозуміло, з яким настроєм він вийшов на поле. Все ставало очевидно на перших хвилинах, коли м’яч літав по його володіннях (сміється – Л.К.).
– З того "Прикарпаття" Микола Волосянко досягнув чи не найбільше, адже став гравцем "Динамо" і виступав у Лізі чемпіонів. Яким його запам’ятали ви?
– Микола, як і Андрій Хомин, якого також з нами немає, це не просто футболісти на полі. Це брати. Ми ділили все, що у нас було. Йшли на тренування тому, що там будуть вони і їх просто приємно бачити. Ти знаєш, що на полі є люди, які виправлять помилку. Ти робитимеш те саме за них. Це дуже прості хлопці. Здається, що "Динамо" – це щось велике і могутнє, але такі прості люди потрапляють туди.
На фото: Микола Волосянко у складі "Динамо-машини"
– Після переїзду Хомина і Волосянка до столиці ви продовжували спілкуватися?
– Так, головне, що вони зовсім не змінилися. Телефонуєш в будь-який момент і тобі допомагають… Андрій пішов швидше, ми менше спілкувалися, адже я грав в Ужгороді, а з Миколою товаришували до останнього.
– Волосянка не стало влітку 2012-го…
– "Ніка" виграла зональний турнір у першій лізі серед 1995-го року народження і ми вирушили на фінал у Маріуполь із зупинкою в Києві. Я зателефонував Миколі: "Не можу зустрітися, трохи зайнятий", – відповів він. Ми через три дні мали повертатися з фіналу і я сказав, що зустрінемося вже тоді. Микола побажав мені успіхів і сказав, що триматиме кулачки. Він, до речі, познайомив мене з Києво-Печерською Лаврою, багато розповідав про мощі святих, неодноразово відвідував Афон.
– Коли ви поверталися з Маріуполя, то друга вже не застали?
– Син зателефонував і сказав, що Микола помер. Поховали ми його в Івано-Франківську.
– Волосянко хворів?
– Його хворобою можна назвати відчуття недооцінки після завершення кар’єри. Разом зі Степаном Матвіївим і Андрієм Анненковим він працював у кількох командах, але потім залишився без роботи. Микола дуже переймався, що йому не вдається зачепитися, реалізувати себе. Він не жалівся, інколи міг сказати, що треба терпіти. У нього просто не витримало серце.
Далі буде
Москвин: "У збірній України нам видали форму з емблемою міланського "Інтера"