17-річна лідерка національної збірної України з художньої гімнастики розповіла, як виїхала з країни, коли російська армія пішла у наступ на українську територію, пояснила свої почуття, коли була вимушена повернутися, та розповіла, як зараз українські спортсменки ставляться до росіянок, яких повертають до змагань.
Онофрійчук стала призеркою в особистому багатоборстві на етапі Кубка світового виклику
– У своїх інтерв'ю Ірина Іванівна Дерюгіна наголошувала, що був украй важкий період, коли почалось повномасштабне вторгнення, – ви і ще чимало гімнасток поїхали з країни. Можете згадати буквально, як це було для вас?
– Коли 16 лютого заговорили про те, що ось-ось почнеться війна, ми переїхали до бабусі та дідуся на правий берег, щоб потім не їхати через міст, коли розпочнуться військові дії. Тому 22 лютого в нас уже всі речі були зібрані, й от у той день я прокинулася о 5 ранку, тому що мене будить мама, ну і пролунали вибухи.
Я дуже чітко пам'ятаю цей момент, тому що за день до того у мене була така тривожність. Я навіть не знаю, як це пояснити. Я сильно плакала й була дуже стривожена. Мама навіть дала заспокійливе, і воно трохи допомогло. А зранку прокинулася і просто не розуміла, що відбувається.
Ми одразу виїхали спочатку у Вінницю, там перебували три дні, лунали постійні тривоги, ми постійно спускалися в підвал. А ще у нас були кішка та тхір, через яких ми дуже хвилювалися. Потім поїхали на тиждень до Львова. І якраз говорили, що тварин не можна вивозити за кордон, і ми дуже-дуже сильно непокоїлися за них і ще й через те, кому віддати на випадок, якщо не пропустять. Але дякую, що пропустили.
Так, ми виїхали до Польщі, де я перебувала місяць, а потім Ірина Іванівна зв'язалася з дідусем. Тато взагалі не хотів, щоб ми так швидко поверталися додому, мовляв, залишайтесь за кордоном хоча б на перші три місяці повномасштабного вторгнення. Ми багато говорили про це. Я теж дуже боялася повертатися в Україну, але погодилась.
Тато був на той час у Львові, і мене забрали дідусь і бабуся, а мама й сестра залишилися в Польщі ще на місяць. Ми виїхали, я проплакала всю дорогу, тому що мені було дуже страшно. Я зустріла тата й сильно розплакалася, тому що думала, що ми більше не зустрінемось, оскільки тривала війна. А наступного дня я вже була на тренуванні.
Перший час у Києві я постійно дуже тривожилася, боялася засинати, боялася за тата. Ми саме готувалися до чемпіонату Європи серед юніорів, дуже завзято тренувалися. І коли вже приїхала мама з сестрою, то мені стало трохи спокійніше. Ми виїхали на чемпіонат Європи, але до цього ще був Кубок світу, і там пройшов невеличкий збір з високою стелею, дуже гарними умовами. І було спокійно дуже.
– На жаль, у вашому виді спорту поступово повертають на килим у "нейтральному" статусі представників країн-агресорок – росіянок і білорусок. Як тут варто реагувати, як ви до цього підходите?
– Так, на деяких змаганнях є нейтральні спортсмени, але ми стараємося віддалятися від них, менше потрапляти на очі й узагалі не контактувати з ними.
– А вони намагаються розмовляти з вами чи якось зачепити?
– Непевно, ні. Але ми просто дуже віддаляємося від них, щоб не мати з ними жодних контактів, – цитує Онофрійчук Oboz.ua.
Онофрійчук завоювала третю медаль за день – продовження феєрії на етапі Кубка світового виклику