– У Херсоні ви побачили війну на власні очі, максимально близько. Був шок?
– Ні. Взагалі нічого такого не було. Я доволі стійкий до стресу – можливо, через професію. У воротах потрібно завжди контролювати свої емоції. Звісно, іноді не стримуюсь, десь переповнюють емоції. Але в Херсоні на початку вторгнення я стояв на балконі і дивився, як літають снаряди, літаки, вертольоти. Стояв і дивився на них. Мені цікаво було (Усміхається).
"Усе почалося з колеса від Harley Davidson": Овчиннікова – про автобізнес у США і хліб по 40 гривень
Я винаймав квартиру неподалік ковзанки, яка розташована на околиці Херсона. Крайній будинок міста, позаду мене – поле, пустир. А батьки мої, до слова, жили в центрі. Дніпро не зміг виплатити одну з останніх зарплат, у мене закінчувались гроші та їжа. Десь півтора тижні мій раціон складався з 5-6 шматочків хліба і банки квасолі в томаті. Ні м’яса, ні світла, ні зв’язку.
Потім почав їздити велосипедом до батьків. Їздив я винятково в українській тематиці. Одягав стару кофту Дніпра – вона жовто-синя, на спині написано "ХК Дніпро". І прямував через усі ці БТРи, "Тигри", кулемети. На велосипеді, у навушниках грала українська музика. Дивився озлобленим поглядом прямо в очі окупантам, наче спеціально провокуючи їх. Не знаю, чому. Вони мене дратували.
– Як на вас реагували?
– Нічого мені не казали і не зупиняли. Потім батьки почали самі привозити мені їжу… Взагалі, я хотів піти воювати. Зібрався забити на хокей, адже невідомо, що з ним буде далі. Та й з країною також. У мами був товариш військовий, я пробував на нього вийти. Пробивав інші канали. Отримав відповідь: "Якщо є власна зброя – будь ласка, приходь. Бо в нас немає нічого, що б ми могли тобі видати". З добровольців утворилася величезна черга, але бракувало зброї та обмундирування. У мене ж нічого свого не було – виделка хіба або ніж (Усміхається).
– Що далі?
– Мене це не злякало. Я почав думати, а кому далі, бл*ть, дзвонити. На такому запалі протримався 2-3 дні, потім азарт почав згасати. Співставляв усі фактори – війна, хокей… Ще довго мене зачіпало, що в підсумку я так і не пішов воювати. Можливо, забракло мужності. Не знаю…
Поки був зв’язок, я стежив за одним стрімером в Instagram. Він перебував десь під Херсоном, вже у військовій формі, з автоматом. Сидів у підвалі з іншими хлопцями і просив, щоб ми не підставлялись, не зачіпали окупантів. Тому що можемо завадити діяльності руху опору.
Далі я вирішив записатися у муніципальну варту. Але мене не взяли (Сміється). Муніципальна варта – це коли йде війна, а в місті немає поліції. Вона домовляється з обома сторонами, щоб контролювати мирне населення. Думав, що дадуть якусь зброю. Проте мені запропонували кийок і бронежилет від пейнтболу. "Це все, що у вас є?" – "Ну так, все інше порозкрадали. Зате нас русскі не вб’ють – ми не маємо чим їм нашкодити. Залиш свої контакти, ми з тобою зв’яжемось". Ніхто так і не зателефонував. А потім у мене з’явилась дика ідея…
– Яка?
– Як я вже казав, у мене будинок, а позаду пустир – нічогісінько немає. Стоїть ліхтар на куті, а далі – темінь. Під будинком припаркувався "Тигр" з двома русскіми. Вони патрулювали околиці міста. У мене була жорстка ідея піти їх зарізати. Але мені потрібен був напарник, бо знав, що самотужки не впораюсь. Запропонував кільком хлопцям-хокеїстам, які на той момент ще залишалися в Херсоні. Ніхто мене не підтримав.
"Добре, що не вдалося, – казали мені потім. – Окей, пішов би ти і їх зарізав. У тебе "Тигр" і два автомати. А що далі? Постраждає весь будинок. Вони почали б шмон по квартирах, ламали б двері, вибивали свідчення", – розповів Захарченко в інтерв'ю Спорт24.