"У Донецьку мене оточували російськомовні люди. Так сталося, що тато в мене росіянин (батько Лілії залишив родину, коли їй було два роки, – прим.). Я – дитина Радянського Союзу, тож усе навчання в школі, у гімнастичному залі було російською. На збори, на змагання часто їздили до Росії. Коли розпався СРСР, відчула розчарування, бо, дивлячись Олімпійські ігри по телебаченню, мріяла, що колись стоятиму на найвищому кубі п’єдесталу, мені вручатимуть медаль, а на спині, на спортивному одязі – чотири літери: "СРСР".
Я була ще дитиною, не розуміла, що взагалі відбувається. Сконцентрована на спорті, це моя мрія і моя любов велика. Але згодом, коли потрапила до української молодіжної збірної, моє мислення змінювалося. Я інакше почала сприймати світ, себе в ньому, місце моєї країни на міжнародній арені. І з часом для мене стало великою честю виходити на спортивний майданчик із написом: "Україна".
З російською бульбашкою порвала після повномасштабного вторгнення. Не отримала жодного повідомлення від колег, друзів, кумів (доньку Подкопаєвої хрестила співачка Ані Лорак, у Росії живуть хрещені батьки її сина, – прим.) І це було відкриття. Неприємне, болюче.
Українською я довго не розмовляла. Навіть коли президент Віктор Ющенко активно розпочав українізацію, у мені виникав такий спротив. Було зручно, звично, комфортно дивитися фільми російською. Я не могла сприймати українську. Вона здавалася штучною. Але після повномасштабного вторгнення не можу розмовляти псячою мовою. І я перейшла на українську.
Щотижня займаюся з вчителькою онлайн. Вона вміє мене налаштовувати, навіть якщо я втомлена. Залишає мені "домашку". І мені подобається. Моя донька, наймолодша, ходить один раз на тиждень до української школи в Атланті. Ми з нею багато дивимось мультфільмів, слухаємо різну музику, особливо Квітку Цісик. І найулюбленіша її пісня – "Два кольори". І я пам’ятаю, чому ця співачка припала до душі мені. Коли ми, спортсмени, приїхали до США 1995 року на збори, нас зустрічала українська діаспора. Вони запитували: "Яку музику ви слухаєте?". А ми слухали шансон, ми слухали попсу, яку крутили за радянських часів. І мені дуже подобалося! І тут я вперше почула Квітку Цісик, і смаки мої почали змінюватися.
Я дуже мрію, і я вірю, що ми обов’язково повернемося в український Донецьк. Він залишається для мене українським. Я хочу на могили до бабусі й дідуся, бо ці люди підштовхнули мене до спорту, навчили багатьох житейських речей, які я зараз роблю. Звісно, хочу відвідати Палац спорту, де я розпочинала свою спортивну кар’єру. Хочеться завітати до театру опери та балету. А ще – на колишню площу Леніна, де було так багато троянд. Донецьк же називали містом мільйона троянд.
Сполучені Штати – це країна, де можу працювати, де мої діти, де мій чоловік, який 30 років живе в Америці. Але, як кажуть ті самі американці: "Батьківщину не обирають. Де ти народився – це твоє місце". Тому я – українка, де б я не перебувала, і пишаюся цим", – розповіла Подкопаєва в інтерв'ю Hromadske.
Нагадаємо, Лілія у 1996 році перемогла на Олімпіаді в Атланті, а її подвійне сальто з поворотом на 180 градусів, виконане там, досі ніхто не зміг повторити. У 2008 році Подкопаєва була увічнена у Всесвітньому Залі Слави (США, Оклахома-Сіті).