Земля Саар брала участь у відборі до ЧС-1954 разом із ФРН – сенсація на відстані двох очок

Саар – буферний "трофей" Франції після Другої світової

Після закінчення Другої світової війни Франція мала на меті дві головні цілі: убезпечити себе від відродження німецького мілітаризму та відновити власну економіку за рахунок найбагатшого Саарського вугільного басейну. Так у 1947 році Саар отримав свою конституцію. Він проголошувався незалежною від Німеччини державою в політичному плані, але вступав у повний валютний і митний союз із Францією.

Глава французької дипломатії Робер Шуман і перший прем'єр-міністр Саару Йоганнес Гоффман просували ідею створення "Європейського Саару". Планувалося, що Саарбрюкен стане столицею зароджуваного Європейського об'єднання вугілля та сталі. У рамках цієї концепції Саар мав назавжди залишитися незалежним від Німеччини "європейським серцем".

Для канцлера ФРН Конрада Аденауера втрата Саару була раною, що не загоювалася. Офіційний Бонн ніколи не визнавав відокремлення регіону і вважав місцевий уряд Гоффмана маріонетковим. Для німців цей статус був "тимчасовою окупацією", з якою вони категорично не бажали миритися.

Саар на фоні Німеччини

Самі саарці на початку 1950-х років перебували в дуже специфічному становищі. З одного боку, вони були німцями за мовою та культурою. З іншого боку, економічний союз із Францією забезпечив Саару неймовірний рівень життя. Поки решта Німеччини лежала в руїнах і голодувала, у Саарі була стабільна французька валюта, працювали заводи, а полиці магазинів ломилися від товарів.

На виборах 1952 року партії, які виступали за збереження статус-кво та союз із Францією, отримали переважну більшість. Пронімецькі партії були просто заборонені місцевим законом.

Французи всіляко намагалися дистанціювати Саар від Німеччини, зокрема через спорт. Так у 1950 році Саарський футбольний союз став самостійним членом ФІФА – навіть раніше, ніж ФРН.

Футбольна незалежність Саару стала частиною французького плану з легітимізації регіону на світовій арені. Французи міркували так: якщо ФІФА визнає Саар; якщо збірна Саару грає у відборі до ЧС; то міжнародна спільнота де-факто визнає Саар як окрему націю.

Коли під час жеребкування кваліфікації ЧС-1954 до Групи 1 потрапили Норвегія, ФРН і Саар, дипломати схопилися за голову. Німецький регіон мав офіційно грати проти своєї батьківщини за путівку на Мундіаль.

Сенсаційний камбек у дебютному офіційному матчі

Для норвезької публіки та преси збірна Саару не виглядала справжньою національною командою. У ній бачили лише аматорський колектив із невеликого німецького промислового регіону, зібраний на базі одного клубу – Саарбрюкена.

Всього за місяць до цього, у травні 1953 року, збірна Норвегії створила сенсацію, зігравши в Осло внічию 1:1 із зірковою збірною Англії. Норвежці були на емоційному підйомі. У порівнянні з англійцями, Саар здавався прохідним суперником. Очікувався впевнений старт кваліфікації та розгром "футбольного карлика".

Для Саару це був перший в історії офіційний змагальний матч. До цього команда Гельмута Шона грала лише товариські зустрічі (в основному з другими складами Франції або Швейцарії). Сам Шон налаштовував гравців просто: "Нам нічого втрачати. На нас ніхто не ставить, вся Європа чекає на боротьбу між ФРН і Норвегією. Покажіть, що Саар вміє грати у футбол".

Саарці їхали до Осло без настроїв на перемогу, розраховуючи втриматися в обороні та не допустити ганебного розгрому. Норвезька преса теж писала не про те, чи переможе Норвегія, а з яким рахунком.

Рахунок 2:0 до 15-ї хвилини нікого не здивував. Коли захисник Саара Теодор Пуфф отримав серйозну травму, здавалося, що розгрому уникнути не вдасться. Однак Пуфф відмовився йти з поля, щоб не залишати команду вдесятьох (заміни на той час були заборонені), і Гельмут Шон перевів кульгавого захисника на лівий фланг атаки – просто стояти й відволікати увагу. Те, що сталося далі, норвезькі газети наступного дня назвали "Жахіттям на Біслетті" і "Найганебнішою годиною норвезького футболу".

Замість того щоб розсипатися, Саар, підбадьорений Шоном, проявив тевтонський характер. Ще до перерви Герберт Бінкерт і Вернер Отто шокували стадіон, зрівнявши рахунок – 2:2. А в другому таймі Герхард Зідль забив третій гол. Знекровлений Саар зубами втримав перемогу 3:2.

Збірна Саару перед першим офіційним матчем в Осло

Газета Aftenposten опублікувала нищівні статті, в яких критикувала збірну за непрощену зарозумілість і тактичну сліпоту. Журналісти писали, що після рахунку 2:0 норвезькі гравці перестали грати, вирішивши, що справа зроблена, за що й були покарані "залізною дисципліною одинадцяти саарців, серед яких один був фактично інвалідом".

Заміна прапора на нідерландський

На подив усієї Європи, до жовтня Саар йшов на першому місці в групі, оскільки ФРН примудрилася зіграти в Осло з норвежцями лише внічию (1:1).

Поразка або навіть нічия проти Саару стали б для ФРН національною та політичною катастрофою. Програти регіону, який Франція намагається назавжди забрати собі, означало б завдати удару по престижу всієї молодої федеративної республіки.

Головний тренер ФРН Зепп Гербергер чудово розумів силу суперника. Він невтомно повторював своїм гравцям і пресі: "Матч із Сааром не стане прогулянкою. Відкиньте думки, що це просто наші сусіди. Вони приїдуть битися". Гербергер особисто переглядав саарців і знав, що Гельмут Шон збудував дуже дисципліновану команду.

Гравці Саару їхали до Штутгарта в глибокому емоційному сум’ятті. Вони ментально й культурно вважали себе німцями, багато хто дружив із гравцями ФРН (особливо футболісти Саарбрюккена з гравцями Кайзерслаутерна), але на них тиснув франкофільський уряд Саару, який вимагав лише перемоги заради незалежності.

Гельмут Шон та Зепп Гербергер

Саарські гравці та керівництво молилися, щоб матч пройшов без політичних скандалів. Саме тому сторони домовилися піти на компроміс із символікою: щоб не дратувати 55-тисячну німецьку публіку в Штутгарті, прапор Саару на стадіоні піднімати не стали. Замість нього вивісили прапор Нідерландів – батьківщини головного арбітра Карела ван дер Меера.

Цього разу дива не сталося – збірна ФРН перемогла з рахунком 3:0. Преса хвалила Гельмута Шона за сміливу тактику. Його команда не притиснулася до воріт, а намагалася грати з ФРН у відкритий, комбінаційний футбол. Газети відзначали: "Саарці змусили команду Гербергера попітніти. Це була перемога класу над злагодженістю, але Саар заслужив оплески".

Квиток на матч ФРН – Саар

Найкраще підсумок цього матчу підбив сам Зепп Гербергер. Відразу після фінального свистка він підійшов на бровці до свого майбутнього наступника Гельмута Шона, потиснув руку і з полегшенням вимовив: "Гельмуте, ми маємо бути просто щасливі, що ця гра закінчилася. Я, у всякому разі, неймовірно щасливий".

Вболівання за обидві команди одночасно

Через місяць команда Шона зіграла вдома з Норвегією в нульову нічию. Перед фінальним туром розклад у групі був неймовірним: ФРН випереджала Саар лише на два очки. Через тодішню систему нарахування очок (2 за перемогу, 1 за нічию), у разі перемоги Саару команди набрали б однакову кількість балів, і тоді, за регламентом ФІФА, призначався додатковий "золотий" матч на нейтральному полі.

Гербергер найбільше боявся недооцінки та нервового зриву. ФРН була беззаперечним фаворитом за складом, але грати належало в Саарбрюкені за шаленої підтримки трибун. Капітан ФРН Фріц Вальтер пізніше згадував, що в роздягальні перед грою стояла мертва тиша – всі розуміли, що на кону стоїть репутація німецького футболу.

Тренер пішов ва-банк і виставив максимально атакувальний склад, зробивши ставку на блок гравців із Кайзерслаутерна (брати Фріц і Оттмар Вальтери, Вернер Лібріх, Хорст Еккель). Гербергер вимагав забити швидкий гол, щоб деморалізувати Саар.

У самому регіоні творилося щось неймовірне. Спекулянти продавали квитки на 53-тисячний Людвігспарк за шалені гроші. Маленька країна щиро вірила в можливість дива під керівництвом Гельмута Шона.

Шон чудово знав силу ФРН і розумів, що грати з ними у відкритий футбол – самогубство. Його план полягав у тому, щоб вибудувати глибоку, ешелоновану оборону, стримати стартовий штурм гостей, а потім зловити їх на контратаці, використовуючи феноменальну злагодженість своїх лідерів – Бінкерта і Мартіна.

Найбільш вражаючими того дня були настрої саарських уболівальників. Вони люто підтримували свою команду, але коли на поле стадіону в Саарбрюкені вийшла збірна ФРН, 50 тисяч саарців влаштували їй оглушливу овацію. Люди розривалися: вони хотіли, щоб Саар переміг у футбольному матчі, але ментально вони бажали бачити ФРН на чемпіонаті світу як символ відродження всієї німецької нації.

Саар – ФРН

Стартовий план Шона зруйнувався вже на сьомій хвилині, коли головна ударна сила ФРН Макс Морлок відкрив рахунок. Зрештою збірна ФРН святкувала перемогу з рахунком 3:1.

Kicker зазначав: "Шон змусив Гербергера задіяти всі приховані резерви. Саар програв, але тактично і фізично ця команда виглядала чудово". Німецькі оглядачі захоплювалися роботою тренера Саара. Вони підкреслювали, що Шон створив команду європейського рівня з ресурсів, по суті, одного регіонального клубу.

Саарські вболівальники разом із західнонімецькими фанатами святкували спільну перемогу, співаючи пісні. Вони раділи виходу ФРН на ЧС так, ніби туди вийшла їхня власна команда.

Вже за кілька місяців ФРН створить "Бернське диво" у Швейцарії. Саарська футбольна делегація офіційно була присутня на тому фіналі проти Угорщини як гості та святкувала перемогу ФРН разом із переможцями.

***

Усі геополітичні конструкції французів розвалилися в жовтні 1955 року. За угодою між ФРН і Францією в Саарі провели референдум щодо так званого "Саарського статусу" (плану перетворити регіон на незалежну європейську територію під егідою Західноєвропейського союзу).

Французи були впевнені в перемозі, але 67,7% саарців проголосували проти. Це був прихований, але очевидний голос за повернення до складу Німеччини, оскільки економічний бум у ФРН на той час уже наздогнав і перегнав саарський. Лише після цього референдуму стало зрозуміло, що незалежний Саар і його збірна – це лише короткий, тимчасовий епізод післявоєнної історії Європи.

Футбольний союз Саару самоліквідувався, а гравці отримали право виступати за єдину німецьку збірну. Кампанія 1954 року так і залишилася єдиним офіційним турніром у короткій, але яскравій історії Саару.

Що ж стосується Гельмута Шона, то він приведе збірну ФРН до перемог на Євро-1972 та ЧС-1974.