Великий Льольо Мікльош

З життєвим шляхом людини, про яку сьогодні розповідатиметься, пов’язані фактично всі підйоми, які знає футбольна історія Галичини. Йдеться про Карло Мікльоша – одного з найсильніших місцевих гравців, а згодом і чудового функціонера.

З малечку я заслуховувався дідусевими захоплюючими оповідями про гру Льоля (так Мікльоша пестливо кликали друзі та знайомі). Однак, на превеликий жаль, я не встиг записати інтерв’ю з великим метром львівського футболу, який покинув цей світ у поважному віці ще 2003-го року. Та в архівах мені довелось знайти немало розповідей про Карла, а також його власні публікації та спогади про свій футбольний шлях.

Як ми вже писали в попередній публікації, свій перший матч у футболці "України" Льольо відіграв у 1932 році. Це було за кілька місяців до того, як дружина, що складалась із галицьких українців, стартувала в Окружній лізі Польщі (друга за значимістю футбольна польська ліга). Мікльошу доля дарувала шанс бути в потрібному місці, в потрібний час і опинятись на вершині слави. Так, будучи ще юнаком, він вже дебютував в червоно-чорній формі "України", хоч по роках урядом Польщі йому не дозволялось брати участі у змаганнях. Тому й довелось взяти псевдонім Кльош, під яким гравець виступав до того часу, поки вік не дозволив йому офіційно грати за рідний клуб.

Потрапив в "Україну" Мікльош, як це часто буває, за збігом обставин. Восени 1932 року, вийшовши після Служби Божої з церкви св. Юра, Карло з друзями, захопивши м’яч, йшов пограти у футбол. Біля них зупинився клубний автобус "України", яка їхала у Винники проводити товариський матч. На той час сезон вже закінчився і не всі змагуни дружини змогли тоді взяти участі у тій грі – в автобусі було тільки 10 футболістів. А зупинився автобус на прохання Володимира Магоцького – однокласника Карла. Тоді ж капітан "України" Євген Дацишин запропонував Мікльошу заповнити "вакансію", на що той охоче погодився, звісно ж. Адже виступати за "Україну" тоді мріяли всі хлопчаки, які ідентифікували себе українцями.

Навчався Карло Владиславович у львівській школі ім. Б. Грінченка, яка, до слова, випустила ціле покоління людей, які з часом прославили Галичину у світі. Якраз в тім часі, згадує Мі кльош, і почалося його зацікавлення копаним м’ячем.

Привив любов Мікльоша до копаного м’яча Тарас Франко – син Івана Яковича, який був професором руханки і також сам був спортовцем. Як писав Мікльош, Тарас Франко мав особливу симпатію до нього, бо не раз запрошував Льоля пограти з ним в теніс, а під час перепочинку давав теоретичні настанови, як стати добрим гравцем, постійно звертав увагу Карла на техніку і гру головою. Мікльош завдячував синові Великого Каменяра не тільки любов’ю до футболу, але і щирими людськими почуттями відданості і патріотизму, які виховав Тарас Іванович у ньому. Та й став членом СТ "Україна" Карло теж не без допомоги Франка.

В першості гімназії клас Мікльоша ставав чемпіоном, хоч змагалися хлопці проти старших від себе. Не дивно, що згодом Завадівський, Ціпа і Гориль Магоцькі, та сам Льольо відбулись як гравці "України".

Ось, як згадував Карло ту свою першу гру, на яку взяла з собою його "Україна": "Вбрали мене перший раз у форму на кілька разів більшу. Наказали грати центром нападу. Я спершу нервувався, але потім про переживання забув, бо жадоба грати, та ще й в "Україні" була моєю мрією ще з дитинства.

У цей день ми зустрічалися з польською дружиною "Зожа" ("Зоря"). Як я грав, не знаю, але бігав, пригадую, дуже багато, і на щастя Бог допоміг мені забити два голи. Гра скінчилася внічию – 2:2. Після зустрічі наш капітан Євген Дацишин погладив мене 17-річного по голові і сказав: "Де ти був до цього часу? Скоро, Льольо, будеш грати у першій дружині".

Й справді, вже з 1933 року тренери "України" заопікувалися Карлом і запропонували постійно тренуватись з гравцями основного складу. Мрія талановитого хлопчиська збулась – він був задіяний за улюблену команду і грав на позиції центрфорварда, де з ним також виступали на лучниках у нападі брати Магоцькі.

"Коли я згадую перші кроки свої і моїх товаришів та наставників в "Україні", то з великою сатисфакцією стверджую, що недаремно ми ходили побиті, покопані, з покаліченими колінами. Виборюючи для "України" авторитет однієї із найсильніших дружин, ми спортовими перемогами нагадували і доводили тодішній владі, що Галичина – це край український і що народ наш має законне право на самовизначення",- писав Карло Владиславович.

Тут хочеться зробити ліричний відступ, бо від цих рядків мороз пробігає по шкірі. Можемо зараз тільки зітхати від того, наскільки гроші вбили всю пристрасть та ідею гри у футбол. Глобалізація рухається вперед і про захист на полі Батьківщини, що вже говорити про відданість себе якомусь одному клубу, казати не доводиться. Можливо, річ у самоосвіті, адже у довоєнному футболі "копун" був людиною із чіткою національною ідентифікацією, з власною громадянською позицією та свідомістю, а не просто бігуном за грошима. На жаль, покоління прийдешніх гравців не б’ється не те, що за ідею, а навіть за кольори команди, за яку воно виступає. Ну, окрім зелененьких кольорів американської валюти. Що ж, світ змінився, але чи не варто хоча б задля освіченості, викладати у футбольних школах предмет тематичної історії? Нині для футболіста-варяги, який приїжджає в ту чи іншу країну, матч, який ми називаємо "дербі" - це тільки пункт в контракті, що він відпрацьовує. Але гравець повинен розуміти, що для фанатів зберігся дух футболу, для них досі існують традиції та історія, і контракт відпрацьовувати потрібно, як мінімум, зі "знанням справи".

Мікльош у сучасному футболі би не загубився. Він був тим форвардом, який і сам міг зробити гру, оскільки володів високою швидкістю та дриблінгом, міг також і асистувати, оскільки володів чудовим пасом. Крім того, Льольо назабивав суперникам цілу низку голів з пенальті та штрафних, бо володів суперточним ударом. Окремо, вірязнявся його дует з Юрієм Рубачем, який замайорів на небосхилі галицького футболу у 1938-му році, подібно до Мікльоша, ще 17-річним хлопчиною. Вже після розпаду "України" через прихід радянської влади, Мікльош і Зубач добряче пофеєрили за львівський "Спартак". Вони були улюбленими форвардами публіки і приносили відмінний результат, проте різні інтриги партії не дозволили тій команді пробитись в елітний дивізіон чемпіонату СРСР.

Юрій Зубач та Карло Мікльош:

За якесь десятиліття стежки Зубача та Мікльоша знову перетнулись. Юрій Антонович, після поневірянь у Сібіру за свою національну позицію (його сестра брала участь у визвольному русі Галичини і всю рідню Зубачів було заслано), повернувся до Львова з мамою. Успішно тренував різні фізкультурні колективи, зокрема футбольні команди при різних підприємствах. Одним з таких став "Сільмаш", з яким Зубач переміг у чемпіонаті міста й області, що дозволило команді заявитись у професіонали радянського футболу. Далі ми прекрасно знаємо, як на базі цього колективу були створені профспілкові "Карпати". І отут-то виникає Карло Владиславович, який, залишивши пост голови Федерації футболу Львівщини у 1968 році, стає начальником команди "Карпати". В той самий сезон "зелено-білі", будучи колективом з нижчого дивізіону виграли Кубок СРСР, а згодом і вийшли до еліти.

Тут власне доречний спомин футбольного історика Івана Яремка, який присвятив одну зі статей якраз Мікльошеві:

"8 листопада 1970 року "Карпати" виграли у Караганді останній матч першості - 1:0 і здобули путівку до вищої ліги, команда зібралася на вечерю в ресторані готелю, де мешкала. Автор переможного голу Геннадій Лихачов почав розкорковувати пляшку шампанського, а слово взяв начальник команди Карло Мікльош. Слід сказати, що "опікуни" команди - секретар обкому партії Падалка та генеральний директор ВО "Електрон" Петровський - не раз докоряли начальнику команди та головному тренерові Ернесту Юсту за невиразну гру, мовляв, нас недаремно називають вівцями. І ось того святкового для "Карпат" вечора у Караганді Мікльош, піднімаючи келих шампанського за успішне завершення сезону, сказав при всіх: "Я гордий бути пастухом тієї отари овець, яку звуть команда "Карпати"! Погонич львівського футболу мав почуття гумору!"

Відіграв важливу роль для "Карпат" Карло Мікльош і на зорі незалежності України, ставши одним з ініціаторів реінкарнації клубу, а з 1990 по 1992-й був президентом "зелено-білих". Також за наполегливості Карла Владиславовича стадіон "Дружба" у Львові було перейменовано на "Україна" - в честь великої команди, яка стала передовим клубом нації в польському футболі…