"Англія програла країні, в якій більше вулканів, ніж професійних футболістів", – Гарі Лінекер навіть після болючої поразки власної збірної не втратив почуття гумору. Не варто, напевно, перевіряти цю фразу на правдивість, та й кадрова слабкість ісландців дещо перебільшена. В них реально дуже сильне покоління. І це тоді, коли головна зірка острову Ейдур Гудйонсен став заслуженим ветераном. І справді, ісландці виховують футболістів так само, як і забивають голи. Дуже якісно, використовуючи мінімальний ресурс. Подивіться як перша збірна йшла до цього успіху, як впевнено вони вийшли на Євро. Так, продовження їхньої історії – це казка. Але вона мала підґрунтя. Так, так, зверніть увагу на результати групового раунду відбору на молодіжне Євро. Ісландія та Україна грали в одній групі. Порівняйте результати...
Але я зараз навіть не про розвиток футболу в країні, яка створила вулкан емоцій на цьому Євро. Про інше. Про їхню відданість, якусь спортивну лють, сталеві м'язи в області серця... Насправді, вже й не так важливо, хто саме виграє турнір. Головний переможець вже є. І це збірна Ісландії. Ті, хто піднімуть кубок над головою – так, вони отримають свою порцію слави. Про них напишуть в історичних футбольних довідниках з гарними кольоровими обкладинками. А на фотографії назавжди збережеться їхня радість. Але жоден глянцевий папір не коштуватиме емоцій, які вкладуть в ісландські саги. Жоден результат не порівняється з цією єдністю 23-х футболістів з усім народом в мить перемоги, і напевно – у час поразки.
Ця божевільна ісландська історія демонструє, навіщо взагалі потрібен національний футбол. Для чого змагаються країни, а не прототипи клубів. Ісландська збірна – кришталево чиста і потужна, ніби гейзер Строккур. Вона – ідеальна. І напевно нікому в Ісландії у голову не прийде замислитися про натуралізацію, ніхто не випрямлятиме середній палець під час гімну, ніхто не прощатиметься з головною командою після болючої невдачі у 29 років. Нарешті, ніхто не говоритиме про "футбол поза політикою", аби виправдати гастрономічні потреби власної сім'ї.
Збірна в ідеалі – щось на кшталт армії. Коли тебе викликають у головну команду країни – ти маєш не просто грати у футбол... Ти маєш служити своїй Батьківщині! В жодному разі, не трактуйте мої слова так, ніби відбирати у команду треба за національністю. Необов'язково, щоби в збірній України всі прізвища закінчувалися на "-ко", якщо в Ісландії на "-сон". Ні! Та будь ти хоч Жоземаром, якщо ти громадянин! Якщо першою чергою хочеш захистити честь прапору, а не збагатити власну кар'єру черговим великим турніром.
Якщо ти в збірній, то відстоюєш національні інтереси своєї країни. Все! Це перший і головний критерій. Далі вже треба говорити про майстерність, тактичну доцільність і навіть результат. Він прийде, якщо ти щиро будеш робити те, що маєш. Якщо будеш справжнім! Ісландії же вдалося. І ніхто і ніколи не спускатиме на них собак. А неминуча поразка на футбольному полі згуртує країну ще більше.