Вболівальник Шальке Карл-Хайнц Флоссбах у грудні відсвяткує своє 90-річчя, але продовжує подорожувати з "кнаппен" на єврокубкові виїзди. Його мрія – знову потрапити в Україну.
Розмова відбулася перед жеребкуванням групового етапу Ліги чемпіонів-2018/19, але історія вболівальника Шальке про Україну своєї актуальності не втратила. Представляємо вам переклад і адаптацію частини інтерв'ю Карла-Хайнца Флоссбаха журналу 11 Freunde.
Результати жеребкування групового етапу Ліги чемпіонів 2018/19
– Ви відправляєтеся на всі єврокубкові виїзди Шальке?
– Звичайно. Подорожувати разом з Шальке в інші країни – остання пригода в моєму житті. Це прозвучить дивно, але я більше не ходжу на домашні ігри, хоча і живу в Гельзенкірхені. Через багаторічну роботу під землею у мене неприємний запах з рота, а мої кістки – просто в дупі. Для численних сходів на стадіоні я вже не годжуся, а свої зусилля збираю тільки на подорожі по Європі.
– Куди б ви хотіли поїхати з Шальке в груповому етапі Ліги чемпіонів-2018/19?
– В Україну до донецького Шахтаря, в Росію до Локомотива та в Італію, де в кожного вболівальника Шальке виходять сльози радості через успіхи в Кубку УЄФА у 1997-му. У Москві знову хотів би побачити Фарфана та Хьоведеса (колишні гравці Шальке, – прим.), а Донецьк – завжди бажаний вибір для мене.
– Чому ви б хотіли поїхати в Україну, де в окремих частинах країни йде війна? Матч відбувся б навіть не в Донецьку.
– На жаль, війна і небезпечні для життя подорожі – не нові для мене речі. Мій перший виїзд в Донецьк відбувся в 1945 році і він не був спланований. Незадовго до закінчення Другої світової війни я був мобілізований, і ще до того, як встиг бодай раз вистрелити, опинився в руках росіян. Мені було 16 років. Те, що мені ніколи не довелося стріляти в людину, я досі вважаю своїм найбільшим щастям.
Через Львів і Київ потрапив до Донецька, де провів п'ять років у полоні, працюючи при 30-градусному холоді в шахті. Багато моїх колег не витримували цього. Ми складали їхні тіла просто перед табором, бо не могли киркою розрити замерзлу землю.
Коли табір розформували, мені знадобилося чотири місяці, щоб дістатися до Гельзенкірхена: пішки, на конях, поїздами. Тому коли я зараз чую від керівників німецьких клубів про важкі перельоти або ночівлі в готелі, я запитую себе: "Про що вони взагалі говорять?"
– І попри такий негативний досвід, ви б хотіли сьогодні повернутися в Україну?
– З місцевими жителями у мене ніяких проблем не було. У перший рік полону мене з шахти витягла жінка, яка працювала в таборі лікарем, бо вона бачила, що я був схожим на скелет зі шкірою. Мені дозволили працювати на кухні, де іноді перепадала якась їжа. Це врятувало моє життя.
Навіть жінки, які пізніше працювали з нами під землею і з якими нам не дозволяли говорити, проштовхували мені трохи їжі. Без них я б помер.
Коли Шальке грав у Львові з Шахтарем в 2016 році, я вперше повернувся в Україну. Спочатку ми на літаку дісталися до Кракова, а потім автобусом до українського кордону. Там ми не туди повернули і не потрапили в Україну.
Я трохи говорю російською, тому хлопці послали мене з'ясувати ситуацію. Але це не допомогло, і нам довелося проїхати 50 кілометрів до наступного прикордонного пункту, де таки вдалося перейти кордон. Під час цього виїзду я 24 години на добу був на ногах, а потім – тиждень лежав.