Кажуть, що найгірше місце в спортивному турнірі - це зовсім не останнє. Якщо ти в поганій формі, то завжди зможеш адекватно сприйняти поразку. Найприкріше зупинитися за крок до мети.
Коли для того, щоби стати чемпіоном, вистачить виграти одну лиш гру, тоді поразка - страшний удар. Як часто ми бачили сльози після фінального свистка останнього матчу турніру.
Упродовж усієї історії чемпіонатів Європи найбільше розчаровуватись довелося футболістам і вболівальникам із Радянського Союзу. Тричі збірна СРСР, доходячи до вирішального матчу, в підсумку змушена була вдовольнитися срібними нагородами. Перший програний фінал у 64-му. У Мадриді, за шаленої підтримки рідних уболівальників, іспанці тріумфували 2:1.
Через вісім років радянська команда знову ледь не стала чемпіоном. Цього разу, здавалося, буде легше - проти господарів грати вже не треба. Однак збірна Західної Німеччини декласувала суперників - 3:0.
Програти три свої фінали поспіль? Та навіть за теорією ймовірності це не надто вірогідно! Про це, мабуть думала національна команда Союзу у 88-му році. Цього разу їхніми суперниками були голландці. М’ячі Гулліта та Ван Бастена забезпечили “помаранчевим” титул, а "серпасто-молоткастим" - статус невдах.
Дехто скаже, що й у німців - також три програні фінали. Однак інші три вирішальні матчі "бундесмашина" виграла. Вони - найбільш золота команда континенту. Титул найсрібнішої залишимо радянській дружині.