"Знав, що це потішить моїх друзів у Києві". Він співав у Москві пісню про Динамо і тікав від Чорнобиля
Інтерв'ю Любомира Кузьмяка із Євгеном Гудзем, всесвітньо відомим фронтменом гурту Gogol Bordello, уродженцем Київщини, уболівальником Динамо.
Євген Гудзь давно живе за межами України, однак намагається відвідувати Батьківщину хоча б з концертами. Його висловлювання насичені і багаті не лише на артистизм, містичні паузи і акторську тональність. Він у прямому розумінні використовує варіацію з російської, англійської та української. Кожного разу влучно підбирає слово, яке у даному контексті ідеально звучатиме саме тією мовою.
Доля подарувала йому багато випробувань і чимало шалених злетів. З одного боку непросте дитинство і Чорнобильська катастрофа, з іншого – тісна співпраця з Мадонною, виступ на Вемблі та великий успіх у багатьох країнах світу. Попри насичену музичну кар’єру, у житті 46-річного фронтмена Gogol Bordello Євгена Гудзя періодично відбуваються футбольні спалахи. Черговий приїзд GB до Львова, цього разу на ZAXIDFEST – відмінна нагода розпитати Євгена про них.
Гудзь і Мадонна
– Євгене, чи можна сказати, що ви зараз почуваєтеся, як вдома?
– Звичайно, сто відсотків. Хоч я і в Києві виріс, проте у мене завжди була певна емоційна ідентифікація саме із Західною Україною. І взагалі я є фанатом Австро-Угорської імперії. Це моя улюблена епоха в історії України (Усміхається).
– Поїздки на Захід залишили відчутний слід?
– Так, я частенько в дитинстві бував у Мукачево, Ворохті, Яремчі. На мене усі ці карпатські міста мали доволі сильний вплив, я багато почерпнув для себе звідти. Вони вражали особливим національним колоритом. Доволі рано я почав цікавитися рок-музикою, у мене був певний потяг до західноукраїнського фольклору.
Взяти хоча б до прикладу гуцульський танець аркан. Вся ця мелодика, у ній було щось особливе і невловимо оригінальне. Фактично тоді у мою голову було вмонтовано особливий чіп. Це мікс угорської та румунської мов, а ще різноманітні українські діалекти. У телевізорі тоді транслювали 2-3 канали, а у цих краях вирувало життя, тут я бачив свій власний Нью-Йорк. Це вже потім я переїхав у справжній Нью-Йорк (Усміхається).
– У 2009-му в рамках фестивалю "Старе місто" Gogol Bordello виступав на стадіоні Україна. Львів сильно змінився за десятиліття?
– "Вайб" проявляється все більше у бік чогось європейського. Львів завжди таким був. Місто і раніше мало таку специфіку. Мене це тішить. Це та Україна, з діаспорою якої я часто контактую за Океаном. Більшість мого тамтешнього оточення – вихідці з Галичини.
– Колись ви казали, що відкрили б у Львові свій бар. Якою була б його тематика?
– З радістю відкрив би! Він був би пов'язаний з музикою і я б хотів поєднати треп і рок-н-рол. Як на мене, це найбільш потужний мікс музичної мови. Ті люди, які захоплюються роком і панком, але не знають треп-музики, рано чи пізно прийдуть до цього стилю. І навпаки. Думаю, наш заклад користувався б популярністю в місті.
– У 2013-му ви опублікували фотографію на підтримку Євромайдану у Києві. Взагалі ви уважно слідкуєте за тим, що відбувалося тоді в Україні?
– Безперечно. "Слідкувати" – це understatement, тобто применшення. Це неправильне слово, я не просто слідкував. У нас була власна позиція і ми пережили все це разом з усіма.
– Періодично у вашому житті з’являється футбол. Яка його теперішня роль для вас?
– Найбільш відчутно він був у моєму житті, коли я мешкав у Бразилії та Аргентині. Звичайно, що футболу було також багато, коли я жив тут, в Україні. Хоча я не приховую цього – це не головне моє покликання. У Бразилії я по-особливому поглянув на футбол. Там він для багатьох є головною можливістю вирватися з фавел, зруйнувати кастову несправедливість, змінити життя своєї сім’ї.
– Свого часу ви не приховували, що київське Динамо – ваш улюблений клуб.
– Передусім це символ мого дитинства, того часу, коли я ще мешкав в Україні. Не вигадуватиму – я не кожного дня переглядаю новини про Динамо. Проте, якщо трапляються якісь повідомлення, то обов’язково читаю. До того ж у мене є друг, який сильно цікавиться Динамо – ось від нього чимало дізнаюся.
– Під час одного зі своїх концертів у Москві в 2011 році ви відзначилися шаленим вчинком, коли виконали пісню фанатів київського Динамо, де є рядки про віру в успіх на Лужниках. Що це було?
– Це був азарт, скоріш за все. Думаю, що правильний азарт.
– Ви планували зробити це завчасно, чи така думка промайнула спонтанно?
– Ні, вирішив вже на сцені. Сам драйв Gogol Bordello передбачає ось такий азарт. Певні незаплановані фінти, які мають резонанс. А ще я знав, що це потішить моїх друзів у Києві (Сміється).
– Про реакцію московської публіки не думали?
– Ні, не думав.
– У вашому гардеробі є футболка київського клубу?
– Я колись виходив у ній на сцені. І в принципі, у моєму гардеробі вона є. Через одного товариша чи іншого у мої руки потрапляють ці футболки. Просто під час турне все це стирається в порошок. Зазвичай наприкінці турне практично нічого не залишається, саме тому свої найулюбленіші речі я намагаюся не брати з собою. Інакше вони будуть просто знищені на сцені чи розірвані деінде.
– Ви були на фанатському секторі Динамо?
– Все це було у мої тінейджерські роки. У певний час я навіть частіше на хокей ходив. Особливо мені запам’ятався 1985-й, коли київський Сокіл здобув бронзові нагороди чемпіонату СРСР. Чудово пам’ятаю цей суперпідйом команди з Євгеном Шастіним у складі. То була велика хвиля ентузіазму, яка мене захопила. Я справді був тоді фанатом. Це відчуття кайфу і драйву, яке дало мені захоплення футболом і хокеєм.
– Існує твердження, нібито ваша сім’я переїхала з-під Києва через вибух на Чорнобильській АЕС. Це правда?
– Так, ми, як і багато інших жителів цього регіону – евакуйовані. Треба було брати ноги в руки і змотуватися. Це вже потім ми повернулися до столиці і я навіть школу в Києві закінчував.
– Ви дивилися резонансний серіал "Чорнобиль"?
– Ні. Чи хотів би? Природно, що для людей, які брали участь у цих подіях, це не дуже звеселяючий матеріал. Але я безперечно повинен його подивитися. І подивлюся. Справа в тому, що в Нью-Йорку мені пропонували зробити цілий мюзикл на цю тему. Серйозні люди з серйозним бюджетом ініціювали бродвейський мюзикл "Чорнобиль".
– Ви відмовилися?
– Звичайно. Для людей із шоу-бізнесу, американців, у яких з Чорнобилем мало спільного, для людей, які сприймають все це, ніби міф, я видаюся правильною людиною, яка може за це взятися. Разом з тим, як людина, яка була у цій атмосфері, я чудово розумію, що Чорнобиль – це не привід для бродвейського мюзиклу. На цьому питання закрите. Стригти купони? Це не dignified. Це не достойно. Такі пропозиції можуть надходити від людей, які, м’яко кажучи, не розбираються у ситуації.
– Цьогоріч Gogol Bordello відзначає 20-ліття. Для будь якої діяльності це серйозний вік. Творчі люди часто переживають відчуття вигоряння та спустошення. Як ви з цим боретеся?
– Насправді це більше стосується артистів зі сфери поп-музики. У них робота складається з надягання маски і виконання певного сценарію перед публікою. У нас трохи інакше. Гляньте на Іггі Попа чи Ніка Кейва – у них таке питання не виникає. Один у 72 роки є хедлайнером фестивалю, інший – у 61-річному віці зібрав "Медісон Сквер Гарден". Тобто вершина у цих людей завжди попереду. Ми займаємося зовсім іншою школою перфоменсу.
Я не кажу, що ми не страждаємо втомою. Ми просто на це дивимося по-іншому. Якщо ти до смерті втомлений, то робиш експресію саме цього. Ти працюєш через це, не надягаєш маску і не граєш чужу роль. Люди розуміють і відчувають, що ти граєш щось своє з душі. У цей момент люди живуть з тобою і через тебе. Але такі речі відбуваються тільки якщо ти справжній, без маски.
показати приховати