"Восьмого травня Шахтар ніколи не програвав": історик "гірників" про чесність Яремченка, пам'ять Жукова, гумор Старухіна 
Інтерв'ю Любомира Кузьмяка із футбольним літописцем Олексієм Бабешком.
Кожен клуб має символи. Динамо – це Лобановський та Шевченко, Дніпро – Ємець та Жиздик, Металіст – Тарасов та Лемешко, Чорноморець – Буряк і Гусейнов, Карпати – Юст і Юрчишин, Шахтар – Старухін та Соколовський. А ще – Бабешко. І хоч він не виходив на поле у помаранчево-чорній футболці, але зробив внесок у розвиток донецького клубу на рівні з легендами-футболістами. Чоловік, який буквально по зернятках збирав історію клубу.
Восьмого травня Олексію Анатолійовичу виповнюється 70 років. Чудова нагода, щоб розповісти Футбол 24 про своє життя, присвячене Шахтарю та історії українського футболу.
Слов’янськ, Соколовський, Бобошко
– Ви знаєте, це така подія, яку наче не чекаєш, а вона сама приходить. З іншого боку – чув, що ювілеєм вважається дата, кратна 25. Тому рано ще її ювілеєм називати.
– Майже все життя ви провели на Донеччині. Залишаєтеся відданим рідним краям дотепер?
– Я народився у Слов’янську, а мешкаю у селищі Олександрівка. Географічно це дійсно Донецька область, сам її кутик – поруч Харківська та Дніпропетровська області. Пишаюся, що я зі Слов’янська, люблю це місто. Легенда Шахтаря Михайло Соколовський теж зі Слов’янська. Тут також народився Віктор Фомін, футболіст Шахтаря 40-х-50-х, а також працював Мартин Мержанов – перший головред тижневика "Футбол".
– Близькість фронту вас не лякає?
– Було б неправдою, якби я сказав, що не думав про це. Та я вірю в краще. Я в Україні, говорю з вами українською – це моя відповідь на усі питання. І ще я хотів би дивитися футбол у моєму Донецьку.
– З Михайлом Соколовським ви познайомилися саме через статус земляків?
– Коли я захопився футболом, то Михайлові було тільки 15 років. Взагалі ми знайомі з 1975-го – і якраз завдяки тому, що ми з одного міста. На якомусь урочистому святкуванні це сталося. Я добре спілкувався з легендою Шахтаря 50-х Іваном Бобошком. Одного разу зустрілися з ним і розмовляли якраз про те, що ви зараз питаєте. "Іване Павловичу, знаєте, у чому відмінність між футболістом та істориком команди? Тим, що ви мене не знаєте, а я про вас знаю все. Навіть те, що ви самі про себе не знаєте", – сказав я.
– Цікаво, що ви знали про Бобошка.
– Розповів йому про колонку в гумористичному журналі "Перець". Там видатний Остап Вишня написав про Шахтар і персонально про Бобошка. 1952-го Шахтар вилетів з найсильнішого дивізіону – тоді всі матчі проводили у Москві. Цитую гострого на язик Остапа Вишню: "Ми гадаємо, що для деяких футболістів був би найпридатнішим і найприємнішим такий стадіон: величезний стіл накритий скатертиною, ворота побудовані з пляшок "Московської". Верхня штанга з "Жигулівського пива", сітка з авосьок, а в авоськах – закуска. Очевидно, що за футбольний м’яч має правити головка голландського сиру. В таких умовах гра завершуватиметься мінімум 10:0 на користь Шахтаря". І Бобошко про це дійсно не знав.
Жуков, Яремченко, Пономаренко
– Футболісти легко йшли до вас на контакт?
– Коли футболіст у розквіті сил, то не задумується, що згодом може опинитися поза увагою. І тоді на перший план виходять журналісти, які беруть інтерв’ю в екс-зірок, та історики з письменниками, які про них пишуть, які рахують їхню статистику. З багатьма гравцями саме так зароджувалися стосунки.
– З ким розмови були особливо теплі?
– Нещодавно зустрівся в Краматорську з нашим рекордсменом Сергієм Ященком. Він навчався в училищі №39, потім грав за нього, а зараз працює з дітьми. А це ж моя тема – я усе життя працював у профтех системі. Практично 25 років був директором профтехучилища, а до цього – майстром. Усе свідоме життя, 37 років. Цікаво було обмінятися досвідом. А тема футболу – загальна. Чи взяти до прикладу Олега Жукова, футболіста Шахтаря початку 40-х, на етапі зародження клубу.
– І першого тренера в історії львівських Карпат.
– Так, згадую Олега Івановича з тією метою, щоб наголосити, що з Донецька до Львова він забрав низку футболістів, які були у першій команді львів’ян. Якось до нас приїжджали львівські журналісти та зняли про нього чудовий фільм. Так от у Жукова прекрасна пам'ять. Наприклад, я майже не мав даних про чемпіонат 1945 року. Жуков як почав сипати фактами: хто грав, хто забив, а коли називав ще й суддів – я взагалі в захваті був. Кілька складів я мав, приїхав додому і звірився – стовідсоткове потрапляння. Дуже багато мені допоміг.
– У вас, мабуть, траплялося й зворотне, коли ветеран розповідав, що у певному матчі забив три голи. А насправді – навіть на поле не виходив. Як ви відсіювали полову від фактів?
– Одна історія навіть для мене болісна. 1971-го Шахтар поступився Динамо у Києві з рахунком 3:4. У протоколі вказано, що хет-трик оформив Валерій Яремченко. У 90-х в газеті "Український Футбол" я прочитав інтерв’ю з Леонідом Ключиком, який заявив, що він забив перший гол, а Яремченко оформив дубль. Хоча диктор по стадіону оголосив, що перший гол належить тому таки Яремченку. Зустрівся з Валерієм Івановичем і вирішив з’ясувати, як було насправді.
– Що відповів Яремченко?
– "Якщо Ключик сказав, так воно і було". Фактично зізнався у тому, що не робив хет-трик. Звичайно, ми залишили у всіх протоколах лише його авторство, але зробили зноску – один гол приписали Ключику. Таких історій багато. Петро Пономаренко, футболіст Шахтаря 50-х, писав чудові вірші про футбол, про свою історію в ньому, про навчання дітей футболу. Одного разу в газеті "Донбас Спортивний" відомий журналіст Леонід Санін зробив з ним інтерв’ю, де написав, що статистики не знають про три м’ячі, які Пономаренко забив 1956-го кишинівському Буревіснику.
– Насправді цих голів не було?
– Я відповів своєю статтею з назвою "Що дозволено футболісту – не дозволено журналісту". Журналіст має відповідати за свої слова, а не просто слухати і сприймати все за чисту монету. Факт перевірки має бути. Коли ми зустрілися із Саніним на ювілеї Шахтаря 1996-го, то він одразу мене запитав: "Льошо, навіщо ти це зробив?" Я відповів, що існує поняття історичної правди, якої варто дотримуватися. Схожі випадки я описав у своїй книжці "Скандали і трагедії українського футболу". Це стосувалося радянського періоду. Маю заготовку і про період з 1991-го. Проте її у світ поки не випускав.
Лобановський
– Чи пригадуєте, з чого розпочалося ваше захоплення футболом?
– Гадаю, такий імпульс є у житті кожного. І складно дати логічне пояснення цьому. Мій батько працював водієм у колгоспі. Якось його відправили у Донецьк на підвищення кваліфікації. Я, 12-річний хлопець, проводжав тата в обласний центр і ми по дорозі зайшли у газетний кіоск. Пригадую, то була звичайна книжечка – календар-довідник за 1967 рік. Я сів на лавці на автовокзалі, відкрив на сторінці "Шахтар" – і все!
– Футболом ви почали цікавитися раніше?
– Я свідомо дивився матчі ЧС-1966. А ще на нашому місцевому стадіоні один чоловік мав транзистор, на якому ми слухали репортаж з матчу Шахтар – Чорноморець. То був квітень 1968-го, Валерій Лобановський грав за Шахтар і забив прямим ударом з кутового.
– Із Валерієм Васильовичем ви були знайомі?
– Ні, ми не зналися. Однак інформації про Лобановського маю багато завдяки розповідям партнерів. Вітя Звягінцев завжди казав, що Валерій Васильович та Олег Базилевич були інтелектуалами, але дистанціювалися від команди. Якщо на базі в Кіршах більшість футболістів грали в "дурня", то вони – у більярд. Якщо усі йшли в кіно, то Лобановський з Базилевичем – у театр.
– Цікаво почути про відсторонення Лобановського після матчу з московським Динамо, що фактично стало кінцем його кар’єри футболіста. Що трапилося у стосунках між ним та тренером Шахтаря Олегом Ошенковим?
– Лобановський нібито сказав тренеру про те, що він не хоче грати у команді, де все розписано від "А" до "Я". Мовляв, такий футбол йому не подобається. До речі, на той час він був капітаном команди, утім на наступний поєдинок з ЦСКА він вже не вийшов, а Ошенков пішов у обком партії та добився дозволу на відрахування Лобановського.
– Жорстко.
– Цікаво те, що легендарному донецькому журналісту Марку Левицькому, з яким я багато років товаришував, запропонували написати про це у пресі та розкритикувати Лобановського. Він відмовився. Натомість інший місцевий журналіст Юрій Шварц, якого я теж дуже поважаю, написав про зіркову хворобу Лобановського. Якщо ми поглянемо на Лобановського-тренера, то побачимо, що у нього дійсно все було розписано від "А" до "Я". Тобто спершу він боровся проти цієї системи, а потім сам взяв її за основу.
Старухін
– Окрема сторінка в історії Шахтаря – Віталій Старухін.
– Цікавий епізод стався, коли Лобановський запросив його на Спартакіаду в збірну України. Віталій згадував, як відбувалися тренування – поки добіг до воріт суперника, всі вже назад біжать. "Я так грати не буду", – фактично Старухін повторив те, що колись казав сам Лобановський. Ми з сином Андрієм писали про Старухіна книжку. І хотіли наповнити її спогадами про нього як про людину. Жоден спікер не відмовився, усі відгукнулися і розповіли багато цікавого.
Соколовський, П'яних, Бабешко, Левицький, Алпатов, Старухін
– Показово.
– Є історія з 1979-го, коли Шахтар святкував срібні медалі у палаці "Юність". Марк Левицький каже: "Віталя, треба виступити. Ти ж лідер, бомбардир". Той почав відмовлятися, хоча був гострим на язик: "Може, хоч напишете на листочку?" Марк накинув текст на коліні та віддав Старухіну. Коли Віталію надали слово, він почав лазити по кишенях і врешті-решт знайшов зім’ятий папірець з промовою. "Та от мені тут Марк Юрійович написав, але в нього такий паскудний почерк. Я краще сам", – і почав чесати з трибуни (Сміється).
Футбольний суддя у 76. Грав зі Старухіним та Габовдою, ледь не загинув у ДТП, мав особливий фінт
– У Шахтарі вистачало веселих хлопців. Чого тільки вартий жарт Роговського з автографом на портреті Брежнєва "Вохе от Лехи". Проте Старухін – номер один?
– Шахтар летів у Африку через якесь європейське місто. В аеропорту Віталік побачив автомат з напоями, спробував радянський "полтіннік" – підходить. Пройшовся по партнерах, позбирав монети і сів задоволено пити. Інші як побачили, кинулися, та вже було пізно – Старухін все позбирав… Ще згадав – не про Старухіна, але на схожу тематику. Стадіон Шахтар, реконструкція. В цей час у Донецьк приїхав Хуан Антоніо Самаранч – його повезли, щоб показати стадіон. Керівник ДСО "Авангард", трохи затримавшись, кличе підлеглого: "Газон новий, а там якийсь горб. Що це?" Підійшли до кута поля, підняли дерен, а там – пляшка горілки (Сміється).
– Курйоз.
– Їх вистачало. У Шахтаря щонайменше двічі форму крали. Спочатку 1945-го на шляху до Ужгорода зник комплект. А вдруге – 1959-го, коли команда летіла у Корею на Боїнгу-бомбардувальнику. Прокинулися зранку в готелі – все зникло.
Дитина йде у світ
– Одним з провідних футбольних істориків країни є львів’янин Олександр Паук. У процесі своєї діяльності для збору важливої інформації він, умовно кажучи, "ночує в бібліотеках". Ваші методи схожі?
– З Пауком я знайомий заочно, але знаю цю людину та поважаю за те, скільки він зробив. Щодо мене, то я усе життя в пошуках. Я закінчував сільгосп академію в Києві, де провчився шість років. І всі шість років я просидів у Бібліотеці Вернадського. Не кажу вже про місцеві бібліотеки на Донеччині. Важливий елемент збору – спілкування. Свого часу я зробив тур по всіх містах Донецької області, шукав футболістів.
– Є ще архіви та музеї.
– На рубежі 2000-х я написав дві книжки: "Старий-старий футбол Донецького краю" та "Донецький футбол епохи, що пішла". Для того, щоб їх підготувати, я об’їздив 80% музеїв області. Раніше при кожному підприємстві, шахті чи заводі функціонував відповідний музей. Матеріалів можна було знайти більше, ніж в обласних чи міських краєзнавчих музеях. І вони лежать ніким не вивчені. А я стільки там познаходив! Тому намагався боротися за них.
– Як саме?
– Я двічі був депутатом обласної ради, очолював постійну комісію з науки та освіти. Усіма методами привертав увагу до музеїв. Пригадую, як потрапив на Металургійний завод імені Фрунзе у Костянтинівці. Зайшов у музей і почали текти сльози.
– Чому?
– Уявіть велику п’ятиповерхову будівлю, один з поверхів якої належить виключно музею. Там усе валялося на підлозі, занедбане. Зате у Старокраматорському машинобудівному заводі з цим все гаразд. Часто у таких місцях трапляються знахідки, яких не чекаєш.
– Які саме?
– Перша фотографія Стахановця з 1936-го, коли клуб заснували. У таких поїздках знайшов фото команди Юзівського спортивного товариства, яке ніде раніше не публікувалося. Ще шукав у Горлівці дім футболіста Шахтаря першого складу, тоді Стахановця. На той момент він помер, але я зустрів його сина – за день до цього він повернувся із в’язниці. І подарував мені альбом, де є фото з 12 травня 1936-го – першого матчу в історії.
– Азарт історика чи колекціонера живе до того часу, поки у миті таких знахідок відчуваєш якесь дитяче щастя. Вам таке знайомо?
– Безумовно. Якось мене запитували, що я відчуваю, коли публікую чергову книгу чи статтю. Я сказав, що для мене готова річ вже не складає першочергового інтересу. Це трохи грубо сказано… Розумієте, ці речі для мене, як діти. Народилася дитина, ти її виховуєш, а потім вона йде у світ. І вже все – живе самостійним життям. Думаю, ви, коли публікуєте свої інтерв’ю, відчуваєте щось схоже. Готуєтеся, збираєте інформацію, спілкуєтеся, пишете і горите цим. А коли все готове – ви прощаєтеся і кажете: "Я дав тобі життя. Тепер ти самостійна".
– Сто відсотків, маєте рацію.
– У мене існує правило – якщо я щось знаходив, то намагався одразу показати публіці. Я знав багатьох людей, котрі займалися накопиченням. Вони мали хороші матеріали, ховали їх. Потім приходив час – бац! Або нікому не цікаво, або показати його вже не могли.
Син Андрій
– Ви згадували про тури Донеччиною. Чи траплялися співрозмовники, які відмовлялися йти на контакт?
– Не часто. Розповім зворотну історію. Коли ми готували з Андрієм довідник "Хто є хто в Шахтарі" 2005-го, то включили туди 500 футболістів. Поїхали, наприклад, в Луганськ до Григорія Балаби, який грав за Стахановець у 30-х. Це було дуже пізнавально. Цікавий епізод пов'язаний з гравцем із 40-х, котрого звали Георгієм Сухих. Потім він переїхав у Росію, його слід зник. Мені випадково в руки потрапив лист цього Сухих до іншого нашого футболіста Бориса Потьоміна. Я не вірив, що з цього щось вийде, закинув справу. Потім знову взяв його до рук років через десять. Написав таки лист на адресу Сухих – і відповідь прийшла. Правда не від самого Георгія, а від його сина.
– Чудово!
– Є ще одна історія про футболіста Анатолія Стука, який мешкав у Таганрозі. Там колись жив мій брат. Попросив його, щоб він у телефонному довіднику перевірив, чи є такий чоловік. Брат знайшов, дістав номер. Я зателефонував, однак дружина Стука відмовилася розмовляти. Вони розлучилися, жінка мала образу. Через певний час я подзвонив ще раз, запитав певні дані та отримав те, що треба.
– Формально футбол завжди був вашим хобі. Ви ж мали постійну роботу, зовсім не пов’язану з Шахтарем.
– Так, я працював у профтех училищі, керівником районної держадміністрації. Та це мені ніколи не заважало.
– Син Андрій, котрий багато років працює у Шахтарі – ваше продовження. Футболістів прийнято запитувати про те, чи мріяли вони про футбольну спадковість. Як було у вашому випадку?
– Я не прагнув зробити з Андрія футболіста. І не мріяв, щоб він став футбольним істориком. Та можу сказати відверто – якби не Андрій, то багатьох наших праць не було б. Знаєте, як у "Дванадцяти стільцях" – я пишу ввечері, а ти – зранку. Або я пишу парні сторінки, а ти – непарні. У нас теж так. Ми багато спілкуємося, постійно обговорюємо. А ще Андрій двічі створював музеї Шахтаря. Музей на Донбас Арені належав до найкращих футбольних музеїв Європи. З 2003-го ми з сином підготували та видали понад десять книг про історію команди і зібрали фотоархів з початку минулого століття до кінця 90-х майже. А це майже сім тисяч фото.
– Як ви сприймали скептиків, які траплялися на вашому шляху?
– Ніколи не опускав руки. Просто цікаво було дізнатися причину такої думки. Мабуть, допомагала моя професійна риса – я ж педагог і добре знаю психологію. Я маю товариша Сергія, з котрим знайомий з 80-х. Так от він – більше збирач. Сергій колись щось скептично коментував, а я відповідав: "Якщо так вважаєш, то зроби краще". Просто набивати комірчину матеріалами і не показувати їх – це неправильно. Як на мене, без публікації нема сенсу цим займатися. Але той же Сергій багато мені допомагав з історичними матеріалами, які були в його колекції. Тож, безумовно, від його збирання є користь.
– Футболки, програмки, автографи, квитки, вимпели – ви щось колекціонуєте?
– Моїй колекції, напевно, позаздрили б багато любителів футболу, проте в мене її як такої нема. Деякі речі я залишаю, деякі віддаю. Другові Сергієві дарував цінності в одному екземплярі. І ніколи не шкодував. Знаю, що для цього це велика радість. А для мене це матеріал, з яким працюю. На початку 2000-х я зайшов у клуб до віце-президента Шахтаря Юрія Колоцея. Дивлюся, на столі попільничка, пов’язана з футболом.
– Ви палите?
– Колись палив, потім кинув. Але того дня вирішив попросити у Колоцея цигарку. Сиджу, палю, збиваю попіл і ретельно вдивляюся у цю попільничку. А там написано: місто Драммен і 1956 рік. І я розумію, що це сувенір, присвячений матчу Шахтаря в Норвегії. У мене одразу загорілися очі, я попросив Юрія подарувати попільничку, не пояснюючи причину. Причину, до речі, я йому відкрив. Значно пізніше.
Очі шахтарів
– В історії Шахтаря було понад шістсот футболістів. Зрозуміло, що виокремити улюблених складно. Та все ж чи є у вас фаворити?
– Я вже казав про Олега Жукова і Михайла Соколовського. Відзначу Георгія Бікезіна та Валерія Яремченка. Мені щастило на теплі відносини з такими людьми. Навіть зараз я можу передзвонити у будь-який момент Віктору Грачову чи Миколі Федоренку. Любив годинами розмовляти з вже покійним Олексієм Дрозденком.
– Легіонери – частина сучасного футболу, яка дещо псує клубну ідентичність. Як ви до них ставитеся в контексті історії Шахтаря?
– Я якось спілкувався з Брандао – чудовий хлопець. Взагалі не вважаю легіонерів зайвими. Але коли їх занадто багато, то це не позитивний аспект. Звичайно, людина потребує спілкування, зокрема, бразильці. Проте для місцевих футболістів це не дуже добре. Велика кількість легіонерів потребує хорошого тренера, який може спрямовувати їхню енергію в необхідне русло.
– Шахтар – це колорит регіону. Михайло Олефіренко, гравець Шахтаря 80-х, пригадував особливе забарвлення шкіри вболівальників.
– Коли я вперше потрапив на стадіон, то мене найбільше здивувала ця особливість. То було 1977-го. Я давно писав про Шахтар, але змога відвідати матч виникла так пізно. Очі вболівальників – вони дуже вражали. Гірники, які працюють на глибоких шахтах на кшталт імені Засядька, виходять на свіже повітря повністю чорні. Після душу та лазні все вдається відмити, окрім кругів навколо очей. Ніколи не забуду ці очі шахтарів у очікуванні хорошої гри.
– Окрема фішка – терикон, з якого люди дивилися футбол.
– Туди залазили ті, хто не мав квитків на трибуни або особливі фанати. Якщо чесно, я там ніколи не був.
– А на матчі сучасного Шахтаря коли востаннє були?
– Я часто їздив у Харків. А після переїзду команди був на грі у Києві 2021-го. Насправді мені не вистачає близькості з Шахтарем. По телевізору це не те.
– Біль футбольного історика – не встигнути своєчасно відвідати, записати, поговорити.
– Інколи я злюся на себе. Коли прийшов з армії, то сприймав футбол усвідомлено, міг частіше ходити на стадіон. Я складав програмки, довідники, а наш спільний довідник з Марком Левицьким було визнано найкращим в СРСР. Здається, це єдине таке досягнення українського довідника. Я зустрічався з футболістами, але зараз картаю себе – чому це не запитав, чому про це не дізнався. Ще більше злюся на своїх попередників, які мешкали в Донецьку. Можна ж було зустрічатися з футболістами першого складу команди та записувати спогади.
– Ви зробили дуже багато, проте чи маєте ще незакриті гештальти?
– Ви знаєте, завдяки клубу вийшло зробити не так вже мало. Майже перед кожним ювілеєм Шахтаря зустрічався з генеральним директором клубу Сергієм Палкіним. Розмовляли, домовлялись і робили новий проект. Хочу перевидати "Хто є хто в Шахтарі", але додати туди не лише футболістів, а й тих, хто був поруч з командою: тренерів, лікарів, адміністраторів. Дуже цікаві люди, про яких мало пишуть. Я знайшов багато матеріалів. Ще зібрав склади і дані про всі ігри Шахтаря. Мені дуже допомогли колеги, зокрема, львів’янин Тарас Пуньків, Сергій Чурса, Віктор Стріха.
Колись виникла ідея підготувати книгу про історію форми Шахтаря – зробили фотоальбом і президент клубу, тримаючи книгу, звернув увагу на форму команди 40-х років та сказав: "Цікава форма". "До речі, класна ідея", – подумав я. І ось вже більше 20 років ми збираємо фото команди для цього проекту. Зараз ми на фінішній прямій. Секретів по формі майже не залишилось, незважаючи на білі плями в історії команди з моменту заснування до кінця 50-х.
– У вас є найщасливіший день, пов'язаний з Шахтарем?
– Ми з Андрієм підготували книжку "Рік Шахтаря. 365 днів". Відкриваєш будь-який день і дивишся. Наприклад, 8 травня. І дізнаєшся, що цього дня Шахтар ніколи не програвав (Усміхається).
Червоно-чорні Карпати: фатум невдач, виграний турнір в ОАЕ, магія дуету Гецко – Паляниця
