"Єзерський – людина слова": юний українець із Чехії пробігає 30 метрів за 4 секунди, зацікавив Вердер і не тільки
Інтерв'ю "Футбол 24" із Євгеном Рябоконем, захисником збірної України U-17.
У жовтні збірна України 2007 року народження розпочне свою кваліфікацію до Євро U-17. Серед суперників – Німеччина, Фінляндія та Ліхтенштейн. Команда Володимира Єзерського у травні провела перший тренувальний збір у Словаччині, а у вересні – другий збір вже вдома, у Києві.
У столиці доволі непогано себе проявив 16-річний захисник чеського клубу Словацко Євген Рябоконь. Про інтерв'ю ми домовилися ще під час зборів. Але потім температура трішки змінила плани.
"Радий повернутися в Україну"
– Женя, які враження після київського збору збірної України?
– Дуже хороші. Сподобалася робота тренерів, загальна атмосфера в команді. Володимир Іванович Єзерський зміг об'єднати навколо себе своїми ідеями, власним баченням футболу. Відчувається, що у нього була хороша кар'єра у якості гравця, він вже є самобутнім цікавим тренером, який здобув величезний досвід у юнацькому футболі. Я також отримав багато досвіду. Розібрали мої помилки. Тепер знаю, над чим потрібно більше працювати.
Дуже приємно, що у такий непростий час збір відбувся на найвищому рівні. Ми жили у комфортабельному готелі з хорошим харчуванням. Тренувалися і грали на стадіоні імені Віктора Баннікова, провели чотири спаринги проти сильних суперників. Помітно, що тренерський штаб виконав дуже серозну організаційну роботу, щоб усе було на найвищому рівні.
– Як ти опинився у збірній?
– Тут потрібно віддати належне Володимиру Івановичу. Перед стартом офіційних матчів він прагне подивитися якомога більше гравців. Після початку війни українців дуже багато у Європі. Коли відбувався перший збір у Кошице під час турніру розвитку, ми з батьком приїхали туди. Добре, що відстань невелика. Але школа, тренування – потрібно, щоб збіглися обставини. Ми поїхали завчасно. Познайомився із тренерами.
– Які емоції, коли вперше одягнув футболку збірної?
– Велика честь для кожного спортсмена – захищати кольори своєї країни. Відчуваєш у такий момент гордість. Спочатку є трішки нервозності, але коли виходиш на поле, то все минає. Позитивні відчуття, бо граєш за збірну України і хочеш проявити себе якомога краще. Ти граєш за цілу країну.
– Розкажи більше про тренерський штаб збірної України 2007 року народження.
– Асистенти – Євген Сергійович Ларін. Був тренер із фізичної підготовки. За тактику відповідав Ашур Імад Халед. Два масажисти та два лікарі.
– Які вимоги до центрального захисника?
– Тримати структуру. Розіграш від воріт, проходження першої лінії оборони суперника. Підключення до атак, стандарти. Довгі передачі.
– Не секрет, що не всі легіонери з юнацьких збірних хочуть їхати в Україну під час війни. А ти не вагався?
– Ні, я зовсім не боявся. Радий повернутися в Україну та побачити близьких. У збірну України не кожному дають можливість потрапити. Пишаюся шансом відстоювати честь країни на міжнародному рівні.
– На чому робили акцент тренери збірної?
– Тактика, об'єднання колективу, зіграність. Донесення тренерської ідеї. Відеорозбори. Належало подружитися та зігратися. Із попереднього збору у Кошице залишилося 5-7 гравців, бо зараз активно проводиться селекція. Тому всі працювали із чистого аркуша. Потрібно було доводити своє право залишитися у збірній та розпочати кваліфікацію.
– З ким у тебе склалися найкращі відносини?
– З Руху дуже хороші хлопці. З Карпат – Владислав Резнік. Динамівець Данило Моєсєєв. З ДЮСШ-15 Євген Дорохін. Загалом зі всіма хороші відносини.
– Команда провела чотири спаринги – Колос, Шахтар, СК Дніпро-1 та Металіст. Проти кого було найважче?
– Не те що найважче, але найбільший тиск вчинила команда СК Дніпро-1. Склалося враження, що вони хотіли нам щось довести. Шахтар – сильніша команда. "Гірники" більше комбінували, нас виманювали на свою половину поля, а дніпряни намагалися тиснути.
– Матч із Колосом був проти команди U-19. Чи складно грати проти футболістів, старших на два роки?
– Там було 2-3 гравці нашого віку, яких теж дивилися тренери збірної. Не сказав би, що довелося важко попри поразку – 1:3. Просто ми ще не були готовими, не вистачало зіграності.
– Володимир Єзерський. Охарактеризуй цього тренера.
– Людина слова. Що скаже, те зробить. На футбольному полі багато підказує. Спостерігає за всіма деталями. На тренуванні може підійти і пояснити, як діяти в тій чи іншій ситуації, над чим потрібно працювати та яку гру він хоче бачити від футболіста. Видно, що професіонал своєї справи.
– Чи зможеш закріпитися у збірній?
– Рівень високий. Всі хлопці добре грають. Але закріпитися в юнацькій команді – у моїх силах.
– Серед майбутніх суперників – Німеччина, Фінляндія та Ліхтенштейн. Чи до снаги українцям врешті поїхати на юнацьке Євро?
– Можемо замахнутися на хороші результати. У нас досвідчений та кваліфікований тренер. 2007 рік – хороше покоління гравців. Багато хто себе знайшов у Європі. Плюс футболісти з українських клубів, де завжди був сильний юнацький сектор – Динамо, Рух, Шахтар. Усе в наших силах. Потрібно працювати.
"Беженар мене не бачив у Динамо"
– Як ти опинився у Чехії?
– Після початку повномасштабної війни. Через три тижні ми виїхали до Праги. Жили там тиждень. Потім відбувся перегляд у Словацко. Наступного дня мені сказали, що залишають.
– Розкажи про клуб Словацко.
– Клуб базується у місті Угерске Градіште. Перша команда грає у вищій лізі Чехії. Має всі категорії, починаючи з U-7. Функціонує школа та інтернат. Маємо три поля. Два – натуральні. На одному граємо, на іншому тренуємося. Ще одне – штучне – для тренувань взимку.
– Що було найважчим у Чехії після переїзду?
– Європейська ментальність та фізичні навантаження. Особливо перші два місяці, коли фізичну форму потрібно було тільки набирати.
– За яку вікову команду граєш у Словацко?
– Граю за U-17. Підключають до U-18. Зараз йдемо на десятому місці. Я – основний центральний захисник.
– Чи є в системі команди інші українці?
– Так, двоє. У цьому сезоні приєдналися. Обоє із Закарпаття. Один був у школі Карпат. Вони також грають за команду 17-річних.
– Де ти виступав в Україні?
– Починав у київській команді Вулкан. Євген Бантиш був моїм першим тренером. Потім він порекомендував піти у київську Зірку, яка базувалася ближче до мого дому. Тут провів 4 роки. Останні два роки – капітаном. Тренували команду брати Сергій та Андрій Сидорчуки. Після цього був у Локомотиві, Динамо. Останні два роки виступав за Колос.
– Чому не вдалося закріпитися в Динамо?
– Мав травму. Потім змінився тренер. Пішов Артем Яшкін і прийшов Сергій Беженар, який мене не бачив у команді. Тому не закріпився.
– У Колосі був на провідних ролях?
– Перші пів року – ні. Потім зміг закріпитися в команді. Виграли першу лігу Києва, виграли турнір у Болгарії, де я забив вирішальний пенальті. Виступав у ДЮФЛ в основі.
– Ти завжди був центральним захисником?
– Пробували в центрі поля на місці опорника, як десятку. Але більше грав саме в центрі оборони. Почуваюся тут комфортно.
– Твої сильні сторони?
– Гра один в один, стандарти, швидкість. У Києві записався на секцію з легкої атлетики, щоб зрозуміти техніку бігу. Зараз дуже непогано здаю тести. Тридцять метрів біжу за 4 секунди. Займався у Наталії Григорівни Вернигори. Був на змаганнях два рази. Посідав друге та третє місця.
"Рамосом захоплююся, імпонує Лусіу"
– Чим відрізняється система підготовки в Україні та Чехії?
– В Україні більше роботи з тактикою, з м'ячем. У Чехії більше працюють над фізичною витривалістю. Над тактикою також працюють, але набагато менше, ніж в Україні.
– Ти всім задоволений у Словацко?
– Звичайно, що завжди хочеться більшого. Але зараз мене все влаштовує. Створені умови для роботи та подальшого прогресу. Якщо зможу себе показати добре у Словацко, не буде ніяких проблем із переходом до іншої команди.
– Реально дорости з академії до першої команди?
– Звісно. У першій команді більша частина власних вихованців. Клуб свідомо робить ставку на свою молодь. Тому кожен молодий гравець має шанс на дорослий футбол, якщо буде працювати багато.
– На кого із центральних захисників найбільше рівняєшся?
– Серхіо Рамосом захоплююся, але загалом дуже імпонує бразилець Лусіу, який колись грав у Німеччині за Байєр. З клубів – Ліверпуль. Це моя найулюбленіша команда.
– Як тобі життя в Чехії?
– Спокійніші люди. Ніхто нікуди не поспішає. В Україні більш розвинуте цифрове суспільство. А тут банківська справа не дуже зручна. Можна чекати своєї черги три місяці. Дуже гарно, але звикаєш. Більше в Україні подобається.
– Як проводиш дозвілля?
– На дозвілля часу особливо немає. Люблю кататися на лижах, читаю багато. Ходжу до тренажерного залу. Навчаюся у чеській та українській школах, щоб завершити середню освіту. Тож занять після тренувань вистачає завжди.
Дуже важко було потрапити в чеське середовище. Наприкінці року здав усі дисципліни вже чеською мовою. Це термінологія – фізика, математика, історія. Знаю добре англійську мову, серед перших у школі.
– Бував на матчах дорослої команди?
– У клубі дають картки для відвідування матчів першої команди. Враження дуже хороші. Чудовий сучасний стадіон. Багато вболівальників. Ультрас створюють атмосферу.
– Чи є у тебе агент?
– Ні, немає.
– Ти вже майже півтора року в Чехії. Після п'яти можна отримати громадянство. Думав над цим?
– Тут дійсно до іноземців придивляються. Головний вид спорту – хокей. До футболістів з інших країн є увага. Але для мене існує тільки збірна України.
– Вже маєш інтерес від інших клубів?
– Цікавилися Вердер, гладбахська Борусія та французький Страсбур. Але зараз великого сенсу щось змінювати немає. У Словацко є всі можливості для росту, а далі буде видно. Після переходу потрібен час на адаптацію. Вважаю, про щось говорити поки зарано.
Сергій Тищенко, спеціально для Футбол 24
