"Якщо завод в Алчевську починав диміти, гості не мали шансів": як забити 100 голів у Першій лізі і "підсидіти" Гвардіолу
Інтерв’ю "Футбол 24" з Олександром Акименком, легендарним бомбардиром Першої ліги, який розпочинає свою тренерську діяльність.

Нещодавно 39-річний тренер академії Лівого Берега Олександр Акименко повернувся з Туманного Альбіону, де проходив стажування у Манчестер Сіті. Там наша делегація, організована УАФ, відкривала для себе високі стандарти в роботі та інфраструктурі чинних чемпіонів Англії. Принаймні Акименко – точно вражений. На Островах він багато чого зрозумів для себе. Досягнути вершин тренерського ремесла буде непросто, але молодий спеціаліст готовий продовжувати щоденно вдосконалюватись.
Ще чотири роки тому він брав штурмом не конспекти, а ворота. Акименко – зірка алчевської Сталі та Інгульця, один із найкращих бомбардирів в історії Першої ліги (106 голів). Виняткове досягнення, адже окрім Олександра гросмейстерська позначка підкорилася лише трьом, серед них – Вадиму Плотникову, ще одній легенді Сталі.
Акименко досі з особливим трепетом згадує ті часи і характерну "коксохімічну" атмосферу міста Алчевськ, яке встигло стати рідним. Він мав любов уболівальників і повагу керівництва футбольного клубу, тож був готовий провести там усю свою кар’єру. Але прийшла війна.
"Заочно познайомилися з Пепом"
– Олександре, почнемо зі свіжих спогадів. Як поживає Манчестер? Адже обидва клуби-гранди цього міста перебувають зараз не в найкращому стані…
– Там дуже люблять футбол, така культура. Усі усміхаються, задоволені тим, чим займаються. Нам вдалося побувати не тільки на базі та стадіоні Манчестер Сіті, а й на матчі чемпіонату між МЮ та Саутгемптоном. У Юнайтед також – космічний рівень. Грали з останнім місцем, команда, як ви кажете, переживає не найкращі часи, але прийшли 74 тисячі вболівальників. Вболівали до останньої секунди, проводжали оплесками героя матчу Амада Діалло. Тож Манчестер живе, любить футбол і все навколо футболу.
– Чому вибір зупинився саме на академії Ман Сіті? Чи були інші варіанти?
– Ой, чесно кажучи, я ще не доріс до рівня, щоб обирати (Усміхається). Дякую УАФ за цю ініціативу. Нас відібрали серед резюме, які надсилали тренери з усіх куточків України. Я був щасливий, що мене затвердили.
– Хто склав компанію у поїздці на Альбіон?
– З Лівого Берега, в якому працюю, був тренер команди U-16 Сергій Чеботаєв. Кваліфікована тренерка та чудова людина Ія Андрущак. Хлопці з Києва та Полісся, зокрема тренер U-19 Олександр Максимов. Були представники Ревери з Івано-Франківська, а також львівського Руху.
– Рівень вашої англійської дозволяв порозумітися без проблем?
– Його треба покращувати. Багато всього я розумів, та все ж є над чим працювати. І це найперший висновок із цієї поїздки. Я готувався, звісно, але англійську варто вивчати поглиблено, щоб почуватись в діалогах вільно, мати можливість розгорнуто запитувати і відповідати.
– Топ-3 моменти, які найбільше вразили в роботі Манчестер Сіті?
– По-перше, сама структура всього клубу, його філософія. Там існує поняття beautiful football – у цьому напрямку розвивають розумних та креативних гравців, які можуть демонструвати красивий футбол. Це система – від наймолодших вікових категорій до U-23 і першої команди.
По-друге, індивідуальний підхід до кожного гравця. Вони не затискають в рамки, особливо на перших етапах, дають можливість самостійно приймати рішення, більше працювати з м’ячем. Так розвивається креативність. А далі ведуть його, опираючись на чотири пункти – психологія, тактика, техніка, фізичні якості. Ці чотири напрямки напрацьовують персонально, окрім загальних тренувань.
По-третє, це інфраструктура. Академія світового рівня має дуже якісні поля, манежі, медичні пункти. Масштаби вражають. І логістика передбачена вдало – все розміщується поруч.
"Ватерпольний Марадона" Мануель Естіарте – без нього Гвардіола (можливо) не став би чемпіоном
– У кріслі Гвардіоли вдалося посидіти?
– Так. У нас була екскурсія Етіхадом, тож ми посиділи у його кріслі на стадіоні і в роздягальні. А в конференц-залі нам зробили віртуального Гвардіолу – ми підсідали і спілкувалися начебто з ним. Можна сказати, заочно познайомилися з Пепом (Усміхається).
– Наелектризовану енергетику відчули?
– На порожньому стадіоні цього не відчулося. А ось у роздягальні енергетика Гвардіоли серйозна. Приміщення виконане у формі кола – щоб усі бачили один одного. Нам розповіли, що Пеп спеціально розсаджує гравців так, аби вони не спілкувалися в межах своєї групи. Він перемішує представників різних країн та культур і спонукає спілкуватися між собою. Ще одне свідчення, наскільки все продумане в цьому клубі – до найменших дрібниць.
"Тренер повинен залишатись самим собою, а не бути чиєюсь копією"
– Потихеньку епоха того ж Гвардіоли чи Моурінью відходить. З’являються молоді цікаві тренери, як ті ж Хабі Алонсо, Іраола. Хто для вас взірець?
– Я б все ж таки виділив тренерів, які дали результат на тривалій дистанції. Те, що Гвардіола зробив із Барселоною в "золоті часи", стало для клубу вагомим кроком вперед. Його команда домінувала впродовж багатьох років. Також виділю Юргена Клоппа, який показав пресингувальний, контрпресингувальний, вертикальний футбол під новим кутом. Ось ці два тренери дали поштовх усім іншим колегам.
Алонсо – це вже більш адаптивний варіант. Він, звісно, провів суперсезон із Байєром, але тепер потрібно продовжувати з таким же успіхом. Футбол буде змінюватись. Потрібно ці тенденції відстежувати і намагатись перейняти щось для себе. Разом з тим, кожен тренер повинен залишатись самим собою, а не бути чиєюсь копією.
– Диплом категорії В ви отримували разом із Зінченком та Степаненком. Підтримуєте контакт із зірками нашої збірної? Чи бачите в них успішних тренерів?
– Уточню, що я їх не бачив. Зінченко, мабуть, проходив курс в режимі онлайн, тому ми ніяк не перетинались. Ймовірно, в аналогічний спосіб навчався Степаненко. Зі мною були Віталік Гавриш, Мандзюк, Фомін, Голодюк. Нове покоління тренерів – я дуже радий, що вони працюють. Це люди, які все життя у футболі, тож у найближчій перспективі стануть, думаю, дуже гарними тренерами.
– Тренерів з кожним роком стає все більше, а клубів – менше. Як збираєтесь вирішувати цю проблему?
– Маєте рацію (Усміхається). Треба бути кваліфікованим спеціалістом – це 100 відсотків. Те, що важко кудись потрапити, – це правда. Належить розвиватись, прогресувати, щоб коли тобі випаде шанс, ти ним скористався. Це плюс-мінус як і тоді, коли ти футболіст. Починаєш, а далі все залежить від твоїх зусиль. І гравцеві, і тренеру потрібна практика. Якщо засвоюєш багато теоретичного матеріалу, але не маєш де його застосувати, то розвитку не буде.
– "Олександр – лідер по житті", – сказав про вас колись Сергій Лавриненко. Без лідерських задатків тренером не стати? Які ще риси характеру потрібні?
– Погоджуюсь із Сергієм Дмитровичем, моїм колишнім наставником, що тренер повинен володіти лідерськими якостями. Вести за собою, заряджати енергією, мотивувати гравців, щоб вони вірили в те, що робиться. В ідеї, цілі, результат.
По-друге, комунікація. Тренер повинен спілкуватися з усіма своїми гравцями, відчувати їх. Бути своєрідним психологом. Виявити проблему, підійти, розпитати. Треба мати аналітичний склад розуму. Копатись у собі. Думати, що пішло не так. Аналізувати тренування, ігри, свою роботу. Розвиватися самому і розвивати своїх підопічних. Ось ці всі речі точно необхідні.
– Більше тактики чи, все-таки, мотивації?
– Одне без іншого спроможне існувати, але не дасть довготривалого результату. На одну гру можна мотивувати, на другу, третю, проте потім це перестане працювати. З тактикою – краще, але якщо у команди не горять очі, якщо вона затиснеться в тактичні рамки, то зникне креатив. Тож потрібен баланс.
– У вашій кар’єрі було багато різних тренерів. Хто з них для вас – номер один?
– Виділю Волобуєва. Анатолій Іванович – глиба українського футболу, у нього був практично незмінний штаб. Ці тренери теж багато мені дали. Волобуєв взяв мене у професійний футбол, надав шанс у той складний період, коли гравець переходить з юнацького на дорослий рівень. За це йому та його штабу завжди буду вдячний.
Другим назву Сергія Лавриненка. Тренер молодшої генерації, який почав вводити у футбол сучасні фішки. При ньому завжди була позитивна атмосфера, команда – добре навчена, готова до матчів. Кожен футболіст почувався потрібним цій команді, отримував задоволення від власної гри і гри колективу.
Ну й Анатолій Іванович Бузник, який мене запросив у кропивницьку Зірку. Потім ми з ним перетнулися у Лівому Березі. Добре до мене ставився, бачив мої якості. У Кропивницькому, куди я прийшов у розпал сезону, не вдалося проявити себе так, як хотів. Потім, після Інгульця, я вже, в принципі, закінчив – рік не грав через травму. Але завдяки Бузнику знову повернувся у футбол. Анатолій Іванович мене мотивував, підтримував, і я ще рік відіграв у Лівому Березі, а потім перейшов до тренерської діяльності.
"Мене збив Срна і ми з цього стандарту зрівняли рахунок"
– Ви стали лише четвертим футболістом після Плотникова, Чуйченка та Єсипа, який забив у Першій лізі 100 м’ячів. Як вам це вдалося?
– Ой, це так давно було! Вдалося завдяки командам, у яких я грав. Завдяки тренерам, які мені довіряли. І завдяки партнерам, які бачили, що я хочу постійно забивати, віддавали мені зручні передачі.
– З чиїх пасів забивали найчастіше?
– Більшість голів я забив за Сталь Алчевськ та Інгулець. У мене завжди були класні півзахисники. І з Мішуренком ми добре взаємодіяли, і з Запорожцем. А ще Батюшин, Поступаленко, Гавриш. Це перші, хто згадався насамперед, бо список можна продовжувати ще довго.
– Трійку найкращих голів зможете назвати?
– Є в мене гол "скорпіоном" – досить популярний, забитий Сумам. Напевно 100-й гол виділю… Через себе забивав колись. Для мене в принципі було дуже важливо забити м’яч – в грі і навіть на тренуванні. А забив один, то старався забити ще і ще. Тож кожен мій м’яч для мене важливий.
– Яка команда була вашим головним "клієнтом"?
– Важко сказати, потрібно колупатися в надрах статистики. Тим же Сумам неодноразово забивав, Охтирці… Пам’ятаю, що важко було забити Олександрії, яка завжди мала злагоджену оборону. У Першій лізі свій гол потрібно вистраждати – там "рубаються".
– У якому місті ви почувалися найменш комфортно? Можливо, у тій же Олександрії?
– Це правда. Не скажу, що в нас із нею були погані результати, ми перемагали, але особисто мені було важко грати з ними. З Буковиною тяжкувато доводилося в Чернівцях. Львівські команди – завжди. Тоді ще ФК Львів існував, Карпати звісно. Гравці були налаштовані добряче – спробуй щось зроби. І стадіони, і вболівальники. Ще й погода така постійно траплялась – дощ, болото. Вони летять, стеляться в підкатах…
– Ви дебютували у Вищій лізі далекого 2005 року. Сталь того дня відібрала очки у Шахтаря – 1:1.
– О-о, таке запам’ятовується на все життя. У моїй кар’єрі так складалося, що я підіймався стрибками. І ось це був перший стрибок, коли Волобуєв взяв мене у професійний футбол.
2004 рік – Сталь грає у Першій лізі. Друга команда Сталі грає на чемпіонат області. Я – гравець другої команди, нам іноді спускають деяких представників першої команди і тоді ти взагалі не граєш. Але влітку, коли футболісти першої команди роз’їжджаються, є можливість проявити себе. У тренерському штабі Сталі вміли тонко відчути момент, коли гравець на підйомі. Якщо забив – тебе випускають на наступний матч. Я почав багато забивати за дубль. Спочатку один, потім три, а невдовзі була зустріч, яку ми виграли у Таврії 5:4 – я забив п’ять. Анатолій Іванович одразу забрав у першу команду.
Я з ними потренувався, на наступну гру мене заявили. Тобі 19, ти виходиш на поле, повний стадіон. Сталь поступалася 0:1, до кінця матчу залишалося 10 хвилин. Мене збив, якщо не помиляюсь, Срна, і ми з цього стандарту зрівняли рахунок! Тобто я навіть приніс якусь користь (Усміхається). Такий дебют, така команда! Один із найсильніших складів в історії Сталі.
– Яким вам запам’ятався Волобуєв?
– Це людина з хорошим почуттям гумору. Він міг робити такі установки або розбір матчу, що навіть у пориві злості чи емоцій видавав тонкі смішні речі. Розумієш, що тобі треба нагнути голову і покірно слухати, але мимоволі усміхаєшся. Досі згадуємо з хлопцями ті перли.
– Яким був Алчевськ до війни? За що ви любили або не любили це місто?
– Це місто люблю. У мене дружина з Алчевська. Я там стільки прожив і відіграв! Був капітаном команди. Мене шанували вболівальники, цінувало керівництво клубу. Тоді я навіть не уявляв, що гратиму ще десь крім Сталі. Але потім усе змінилося.
У місті був завод. Мешканці працювали на заводі і любили футбол. Усім, хто приїжджав в Алчевськ проти нас грати, було дуже-дуже важко. Стадіон невеликий, але завжди заповнений. Хороше поле у нас було. Команда грала в активний, комбінаційний та агресивний футбол. Суперники потрапляли під наш коток, а якщо ще й завод починав диміти – то взагалі без шансів (Усміхається).
– Кадри з легендарних донецьких арен викликають жах. А який стан стадіонів в Алчевську, Луганську?
– Чесно кажучи, я їх давно не бачив. Але думаю, що там плюс-мінус такий же стан. Футболу ж немає, команд немає. Стадіон в Алчевську ще в мої часи був не новим, а якщо стільки років там не грати, то можете собі уявити, на що перетвориться газон і сама споруда.
"Я ніколи не мав агентів. Грав в Алчевську і нікуди не планував їхати"
– Другим визначним клубом вашої кар’єри став Інгулець, з яким ви дійшли до фіналу Кубка України. Зрозуміло, що цей клуб асоціюється насамперед з "Папою" – Олександром Поворознюком. Розповісте цікаву історію про нього?
– Моє спілкування з президентом клубу зводилося суто до професійних моментів. Якісь футбольні речі, підписання контракту. Стосунки завжди були хорошими, жодних непорозумінь чи конфліктів. Ми, в принципі, швидко домовлялися. Та й Сергій Дмитрович Лавриненко робив усе, щоб футболісти почувалися комфортно. За себе мені розповісти нічого. А інші історії – давно усім відомі.
– Кажете, під гарячу руку не потрапляли?
– Ні. Коли ми невдало грали, розносів ніяких не було. Але відчували, що президент незадоволений.
– Коли Інгулець вийшов у фінал Кубка України, Петрове не спало всю ніч?
– Пам’ятаю той день – ми обіграли у півфіналі Зорю. Причому показали хороший футбол. А раніше так само успішно зіграли проти Карпат. Для маленького містечка це безцінний подарунок. Ми зробили людей щасливими і увійшли в історію. Трішки шкода, що не вистачило сил на вирішальний матч. Але такий суперник у фіналі, як Шахтар, – це вже досягнення.
– Незважаючи на рекорди у Першій лізі, в елітному дивізіоні ви забивали не так часто. Чому?
– Аналізуючи свою кар’єру, скажу так: у мене немає таких фізичних даних від природи. Я завжди грав завдяки іншим якостям. У Прем’єр-лізі потрібно бути більш силовим, швидкісним, атлетичним. Мав шанси, були певні певні ігрові відрізки, але…
От якби Сталь у 2013-му піднялась у Прем’єр-лігу – можливо б тоді. Коли ти виходиш зі своєю командою – маєш більше шансів пограти, проявити себе, зачепитись. Вдало відіграв сезон в УПЛ – зацікавив інші клуби, рухаєшся далі. Але Сталь відмовилася від елітного дивізіону. Керівництво клубу вирішило, що не готове.
А коли в юні роки виступав у Вищій лізі, потрібно було наполегливіше працювати над собою у фізичному та ігровому плані, розвиватись. Причина тільки в цьому. Я ніколи не мав агентів, взагалі. Грав в Алчевську, почувався комфортно і не планував нікуди їхати.
– Ваш екс-партнер по Інгульцю Владислав Лупашко зараз дає хороший результат на посаді головного тренера Карпат. Надихає вас його приклад?
– Сто відсотків! Вболіваю за Карпати і дуже радий за нього. Чесно кажучи, ще тоді було помітно по Владу, що він стане успішним прогресивним тренером. У нього аналітичний склад розуму. Почав навчатися, ще виходячи на поле. Тому теперішній успіх – повністю його заслуга.
– Відкриваємо ваше досьє: Авангард Ровеньки, Сталь Алчевськ, Геліос, Зірка, Металург Донецьк. Усі ці клуби або припинили існування, або зараз грають десь в аматорах…
– Є така тенденція чомусь, я сам помічав це (Сміється). Сумно, звісно, що так складається. Коли я був у цих командах, вони усі переживали дуже хороші часи. Дай Боже, настане момент, коли з’явиться можливість підняти ці клуби знову, розбудувати їхню інфраструктуру. Бажаю всьому українському футболу, щоб у нас команди більше не зникали.
– Якби це було у ваших силах, яку команду, крім Сталі, ви повернули б на високий професійний рівень вже зараз?
– Я оберу Зірку. Там місто таке, де вболівальники дуже люблять футбол. Команда має величезні традиції. Зірка 100-відсотково на це заслуговує і, думаю, вона ще повернеться. У донецькому Металурзі я майже не грав, але та інфраструктура, база, фінансування і хорошого рівня легіонери робили МетаДон справжнім топ-клубом України. Тож і його не скидатиму з рахунків. Але Зірка моєму серцю ближча.
показати приховати