"Я відпустив мрію стати гравцем, хоч прийняти це було важко": як Ашур починав тренером, Роналдо і війна в Лівані
Пізнавальне інтерв’ю "Футбол 24" з Імадом Ашуром — головним тренером житомирського Полісся. Частина перша.
Імад Ашур пройшов шлях, який важко вкласти у звичну футбольну біографію: зростання між Ліваном та Україною, старт із дитячих секцій і поступове сходження до рівня Прем’єр-ліги. Це не просто кар’єра – це шлях пошуку, осмислення і глибокого переконання в силі процесу. Тут важливо не лише те, що відбувається на полі, а й те, що формується поза ним – у світогляді, спостереженнях, тиші.
Коли Полісся переживало складний період без перемог, саме усвідомлення й довіра до обраного шляху дозволили команді триматися і врешті-решт здобути важливу перемогу над чинним чемпіоном. Це стало не просто результатом, а поворотною точкою – моментом, який відкрив простір для розмови.
Це інтерв’ю – не лише про схеми, матчі та плани. Це діалог із тренером, який бачить футбол як відображення життя, вміє говорити про тиск і емоції, про послідовність та сенс – і живе в цьому щодня.
"В Україні для мене відкрився новий світ. Більше волі, більше можливостей обирати, що для тебе є корисним, а що – ні"
– Розкажіть про своє дитинство в Одесі. Як воно сформувало вас?
– Я народився в Одесі у 1988 році. Мій батько – ліванець, а мама – українка з Одеси. Вони познайомилися в одному з одеських навчальних закладів, куди батько приїхав на навчання за міжнародною програмою обміну студентів. Наскільки я розумію, це було досить поширено на той час.
У 1992 році ми з батьками переїхали до Лівану, де я навчався і проживав до 1999 року, аж поки мені не виповнилося 11. Власне, той період мого життя пройшов між двома країнами: навчальний рік я проводив у Лівані, а на канікули та літо завжди приїжджав до Одеси.
З батьком
Це був дуже цікавий досвід – жити між двома культурами, у двох абсолютно різних середовищах. Звісно, в перші роки мого життя на мене більше впливало саме ліванське середовище, адже там я проводив більшість часу. А вже коли ми повернулися в Україну, моє формування і зростання як особистості відбувалося переважно в українському середовищі – в Одесі.
– Як на вас вплинуло поєднання двох різних культур?
– Якщо говорити загалом про вплив культури на формування людини – то це, на мою думку, нескінченна тема. У моєму випадку, озираючись назад, аналізуючи своє минуле, я можу сказати: повністю переконаний у тому, що особистість формується виключно під впливом середовища. Нам варто це усвідомлювати, і, на жаль, інколи це відбувається або занадто пізно, або не стається взагалі. І доки так триває, світом і далі керуватиме суцільний невіглас – що, без перебільшення, викликає великий жаль.
Дитинство в Лівані справило на мене величезний вплив. Неймовірно важливою була школа, в якій я навчався. Це була американська школа. Навчальний процес був надзвичайно структурованим, методика – глибоко занурюючою. Ти з радістю, із задоволенням ішов до школи щодня, хотів навчатися, хотів розвиватися. Ти буквально абсорбував знання – настільки якісно вони подавалися, що їх неможливо було не засвоїти.
Це були 90-ті роки, але в нас уже існували сучасні комп’ютерні класи. Я з радістю брав участь у наукових ярмарках. Спершу потрібно було створити проєкт у класі, і лише якщо його визнавали гідним – він потрапляв на відкритий форум, де учні з різних шкіл представляли свої ідеї. У нас постійно відбувалися різні вистави, був фокус на фізичному розвитку. Крім загальних уроків фізкультури, можна було займатися футболом, баскетболом, акробатикою, легкою атлетикою – звісно, все це в межах школи.
У ліванській школі. Зможете відшукати Імада?
Мій день був чітко структурований – я знав, з чого він почнеться і чим закінчиться. Окрім шкільних занять, які не були надто складними, я ще тривалий час займався карате. Це середовище, тепер можу впевнено сказати, стало базисом того, що я зараз вважаю своїми основними цінностями – структурованість, дисципліна, жага до розвитку і пізнання чогось нового. Це мій життєвий і професійний пріоритет.
Повернувшись в Україну у віці 11 років, я опинився в абсолютно новому для себе середовищі. Адже одне – проводити літо з рідними чи друзями, а зовсім інше – жити постійно в іншій культурі. Це, як у тому жарті: є туризм, а є еміграція.
В Україні для мене відкрився новий світ. Більше волі, більше можливостей обирати, що для тебе є корисним, а що – ні. Але коли ти ще не розумієш цього, не маєш досвіду, ти робиш висновки вже з власних дій, з власних помилок. Потрібно шукати відповіді на запитання – іноді в умовах, що є неструктурованими й нетривіальними.
Це було зовсім інше середовище, але воно стало для мене рідним, бо саме в Україні я зростав і формувався. І я вважаю, що мені дуже пощастило мати можливість прожити досвід двох різних культур.
Ну і, звісно, на мою думку, з кожної культури варто брати максимум – усе найкраще. Водночас важливо усвідомлювати й зворотний бік кожної з них, але завжди ставитися з повагою до середовища, у якому довелося жити, зростати, формуватися.
Та водночас ми – люди, і завжди прагнемо знайти свою ідентичність. І на сьогодні, народившись в Україні, провівши тут свої найкращі роки, юнацтво, роки дорослішання, я не маю жодних питань щодо ідентичності.
– Чи були у вас труднощі у дитинстві або юності через інше походження?
– У Лівані, наприклад, я зовні відрізнявся від місцевих дітей – через походження мами, звісно. До того ж у нашій родині панувало мультикультурне середовище, і це також створювало певні культурні відмінності.
Коли я повернувся в Одесу, ситуація повторилася: та сама зовнішність, нетипове ім’я, прізвище. Не можу сказати, що я стикався з якоюсь дискримінацією через це. Але для мене, як і для будь-якої дитини, це було додатковим випробуванням у пошуках себе.
І я щиро радий, що мені довелося пройти через цей період. Тепер, оцінюючи його вже у свідомому віці, я розумію, що цей досвід і цей час були по-справжньому безцінними.
– Як почалася ваша любов до футболу? Хто був вашим футбольним кумиром у дитинстві?
– Це сталося ще в дитинстві, коли я мешкав у Лівані. Це були 90-ті роки, і тоді в Лівані вже існував доступ до багатьох речей, яких в Україні ще не було, або які лише починали з’являтися. Втім, доступ до інформації про світовий футбол був обмежений, особливо для дитини. Тож інформація, яку ми отримували, стосувалася переважно топових національних збірних. І всі, хто захоплювався футболом або тільки починав цікавитися ним, мали зробити вибір – за яку збірну вони вболівають. Для мене на той момент серед топових збірних, про які ми отримували інформацію, – такі як Бразилія, Німеччина, Франція, Іспанія, Нідерланди, Англія – вибір припав на збірну Бразилії.
І, відповідно, я зробив вибір на користь гравця, який, я думаю, своєю грою закохав переважну частину моїх однолітків. Йдеться, звісно, про Роналдо – бразильця. Не думаю, що його гра могла когось залишити без емоцій. Я вважаю його найкращим гравцем в історії. Звісно, це максимально суб’єктивна думка, яка базується також на емоціях і ностальгії, але вона максимально щира. Саме завдяки цій людині я закохався у гру футболу. І це кохання тільки зростало з роками і продовжує зростати.
– Пам’ятаєте перші бутси чи перший м’яч?
– Мої перші бутси я також отримав у Лівані – мені їх подарувала тітка, якщо я не помиляюсь, на день народження. І це були саме бутси R9 Nike, бутси Роналдо, присвячені Мундіалю 98-го року, який мав відбутися влітку. Ці бутси ще в мене є. І це для мене дуже-дуже важлива пам’ять, дуже важливий ностальгійний об’єкт.
У мене навіть збереглась фотографія з першим м’ячем. Але на цьому фото я ще занадто малий для того, щоб усвідомлювати, чи це мій перший м’яч, чи ні. Тим не менш, припускаю, що на цьому фото – саме він.
"Упродовж років я не лише грав, а й тренував різні аматорські команди Одеси"
– Як і коли у вас зародилася мрія стати професійним футболістом?
– Звісно, як і будь-яку людину, яка з дитинства закохалася в гру, мене багато років переслідувала мрія про професійну кар’єру футболіста. Але на цьому шляху було чимало перешкод – починаючи з самого дитинства, коли я захворів на астму, яку переріс лише в 11 чи 12 років.
Середовище, в якому я зростав у Лівані, було дуже структурованим, досить закритим, з основним фокусом на навчанні. Батьки точно не бачили мене професійним спортсменом у майбутньому.
Згодом я переїхав до Одеси, і волі в мене стало трохи більше. Звісно, потрібен був час на адаптацію, адже я був домашньою дитиною, а тут опинився у зовсім новому для себе середовищі. У певний момент, разом з одним із друзів дитинства, мені пощастило потрапити до секції Чорноморця. Тренування відбувалися безпосередньо на стадіоні – ще до реконструкції, коли він називався ЧМП. На жаль, регулярно відвідувати заняття не вдавалося. Астма все ще заважала. Родина також наполягала, що я маю зосередитися на більш "традиційній" кар’єрі.
– Тим не менш, ви звернулися до аматорського футболу, починаючи писати історію вже звідти.
– Я постійно шукав можливості грати у футбол. І, звісно ж, у такому нестабільному контексті, в досить ранньому віці, я вже звернувся до аматорського рівня. Бо ми добре розуміємо, яка серйозна конкуренція в Україні – і вона починається ще з дитячих років.
Я займався у шкільній секції. Ми мали команду, яка, якщо не помиляюся, грала у першості міста серед юнаків. Згодом, коли я вступив до університету на спеціальність "міжнародні економічні відносини", ще на першому курсі виникла потреба створити команду факультету для участі в першості університету імені Мечникова. Я організував команду – з організаторськими здібностями у мене ніколи не було проблем. Якщо не помиляюсь, ми посіли третє місце.
– Яким був ваш перший досвід тренера аматорського колективу?
– Я вирішив заявити на першість міста команду, яку організував в університеті – це стало моїм першим тренерським досвідом. Насправді, окрім аматорського ігрового досвіду, я мав і чималий тренерський – починаючи ще з 17 років. Це приносило мені справжнє задоволення. Все це було на емоціях, на любові до гри – у дещо хаотичному, але щирому форматі.
Упродовж років я не лише грав, а й тренував різні аматорські команди Одеси. Декілька разів був на переглядах в командах вищого рівня. Через нерегулярність тренувального та ігрового навантаження з’явилися перші травми. Спина протягом двох років була великою проблемою.
Попри це, я продовжував грати. Паралельно з’являлись можливості тренувати команди. До 23 років я тренував у 4-5 різних колективах. Та згодом постало питання життєвого вибору. І я вирішив дати собі ще один шанс – зробити поштовх у бік чогось більшого, ніж аматорський рівень.
– Як виникла можливість потрапити на перегляд до клубу в Лівані?
– Зважаючи на моє походження, з’явилась можливість перегляду в Лівані. Пройшов кілька переглядів, і врешті було вирішено, що я почну адаптуватися в команді Хоментмен. Це був мій перший і останній клуб, з яким я підписав контракт. Команда з великою історією, але тоді вона перебувала у фінансовій кризі й виступала в третьому дивізіоні чемпіонату Лівану.
Я отримував величезне задоволення – не тільки від регулярного тренувального процесу й гри, а й від самого факту: попри все, моя мрія здійснилася. Я був у клубі, я підписав контракт. На певному етапі я вже навіть не мріяв про таке.
Але адаптуватися в Лівані у 23 роки було складно, попри велику кількість рідних і присутність батька. І в якийсь момент стався військовий конфлікт, що охопив місто, де я жив. Протягом декількох тижнів я не міг туди повернутися. Коли місто відкрили для мешканців, я поїхав, побачив, що все на місці, документи також. Пішов до батька й сказав, що не зможу адаптуватися до таких подій.
Попри те, що я вже пережив одну війну в дитинстві у Лівані 90-х, ця ситуація сприймалась складно. Вже на той момент було усвідомлення, що вище голови, як гравець, я не стрибну. Вирішив повернутися в Україну.
"На мене дуже сильно вплинув репортаж, у якому показували руйнування й загиблих дітей на руках у батьків"
– Чи відчуваєте різницю між тим, як сприймали війну тоді, в Лівані, і зараз – вже як доросла, сформована людина, в Україні?
– Так, я провів майже два роки в Лівані вже у свідомому віці. З адаптацією проблем не було. Я володію мовою, у мене там чимало рідних, зокрема батько. Так, були певні культурні моменти, від яких я або відвик, або не встиг дорости. Але звикнути чи прийняти той факт, що в будь-який момент міг спалахнути військовий конфлікт – ось із цим було нелегко. Було дуже незвично спостерігати, як люди, які все життя провели в цьому середовищі, адаптуються до подібних речей, спокійно продовжують жити.
Ніколи я, як і переважна більшість звичайних людей, не міг уявити, що в Україні теж настане час, до якого буде неможливо звикнути, але який доведеться прийняти й усвідомити. Життя – воно невизначене, а зараз, коли ми перебуваємо всередині цієї загарбницької війни, воно стало ще більш непередбачуваним – можливо, максимально невизначеним. Мабуть варто дивитися на сьогоднішні події саме з такої точки зору. Це трохи полегшує адаптацію до того, що відбувається. Це потрібно прийняти, але забути буде неможливо.
Коли я ще був дитиною в Лівані, так сталося, що вже застав один конфлікт – достатньо тривалий і масштабний, у межах усієї країни. Вибухи, руйнування. Ми з батьками проводили час у місті в гірської місцевості, де жили наші рідні. Подібні події сприймаються зовсім інакше, коли ти дитина. Одне з перших моїх запитань тоді було: чому скасовується мій день народження, який ми планували з друзями? Я дуже чітко пам’ятаю, як із балкона будинку тітки спостерігав за вибухами й димом – це було відносно далеко від нашого місця перебування.
На мене дуже сильно вплинув репортаж, у якому показували руйнування і загиблих дітей на руках у батьків. Це залишилось у пам’яті, хоча, звісно, сприйняття тоді було зовсім інше.
Коли 23 лютого все почалося, я був у Дніпрі. Першою реакцією стало рішення зібратись і поїхати з дружиною на базу, де мешкали хлопці з U-19 та академії. Їх було чимало. Так сталося, що я провів там два місяці, бо одразу вирішив, що не поїду, поки всі діти або не виїдуть за кордон, або не повернуться до своїх батьків.
Цей період був максимально неприємним. У перші дні ми взагалі не усвідомлювали, що відбувається і що ще може статися. Занадто багато чуток, страхів. Звісно, згодом настав процес адаптації – навіть до того, що майже щодня над головами чулися вибухи, "прильоти". І протягом цих двох місяців, враховуючи, що потрібно було дбати про дітей на базі, про дружину – у мене не було змоги дати слабину.
Ми почали приймати переселенців, і їхня кількість у певний момент перевищила сто осіб. Але коли останній юний футболіст повернувся до батьків, я вирішив повернутися в Одесу – очікуючи на подальші дії і розвиток подій як в Україні, так і з боку СК Дніпро-1.
Коли я повернувся в Одесу, можливо, саме ті емоції і той стрес, який доводилось довго тримати в собі, дали про себе знати. Декілька тижнів було дуже важко зібратися. З’явилось внутрішнє хвилювання, яке просто довелося прийняти, пережити й відпустити. Повністю це хвилювання нікуди не зникне, поки не закінчиться війна.
А вона має закінчитися, звісно, нашою перемогою. Перемогою, на яку ми всі так чекаємо. І заради якої ми знаємо, що роблять наші герої – наші військові. За це ми шануємо кожного з них і щодня сподіваємось, що це скоро припиниться. І що більше не буде у нас ані військових, ані цивільних втрат.
Це непроста тема. Але я не впевнений, що колись можна повністю адаптуватися й перестати переживати через події, які призводять до втрати людських життів і руйнувань.
– Повернімось назад: чому ви вирішили так рано завершити кар’єру гравця?
– Я був безмежно щасливий, що мав шанс пограти на певному рівні. Розумів, що вище голови вже не стрибну. Але водночас знав, що не зможу просто так залишити футбол. Це було неможливо.
Повернувшись в Україну, я чітко усвідомлював: залишаюся у грі. Почав навчатися в Одесі на тренера. Відкрив свою першу шкільну секцію, яка вже за пів року перетворилася на дитячо-юнацький футбольний клуб.
Це були перші кроки до того, щоб “приборкати” в собі бажання бути гравцем. Хоч я продовжував грати, тренувати аматорські й дитячо-юнацькі команди. Було багато травм, але нічого не могло мене зупинити – аж поки тренерська діяльність не почала займати все більше часу й внутрішнього простору.
– Чи були моменти жалю, що не реалізували себе, як гравець, повністю?
– Зрештою, я зміг відпустити свою мрію. Хоч головою й розумів ще тоді, що не гратиму на рівні, якого мені хотілося, але внутрішньо це було прийняти дуже важко. Знадобився час.
"У нас були неймовірні матчі. Ми обіграли Шахтар із Мудриком, хоча в першому колі хлопці поступилися 1:4"
– Як виникла ідея створити власний дитячо-юнацький клуб "Крок"? З чого все починалося?
– Вже повернувшись в Одесу після ігрового періоду в Лівані, я пішов навчатися на “С” ліцензію і паралельно звернувся до своєї школи, яку закінчив у 2004 році – школи "КРОК" – з ідеєю організувати шкільну секцію з футболу. Дуже вдячний за нагоду, яку отримав. Вдячний за довіру директорці Наталії Михайлівні. Навряд чи з моїм бекграундом, без формального тренерського досвіду, мені вдалося б розпочати свій шлях в якомусь іншому місці так швидко.
Звісно, я підійшов до цього максимально організовано, наскільки міг, максимально відповідально. Дуже допомагала перша інформація, яку я почав отримувати під час ліцензування. Додатковий аналіз матеріалів, які мав на той момент, дозволив мені паралельно навчатись і вести цю шкільну секцію.
І вже наприкінці навчального року, враховуючи кількість дітей, які відвідували заняття (хоча в школі навчалося не так багато учнів), і певну кількість здібних дітей (навіть попри відсутність відбору – ми приймали всіх), я вирішив організувати дитячо-юнацький футбольний клуб. Назвав його "КРОК" – на честь нашої школи.
І щось символічне, мені здається, було в цій назві. Адже мені самому довелося пройти багато кроків у житті на шляху до кожної наступної цілі. Так розпочався мій шлях у дитячо-юнацькому футболі.
– Ви пройшли шлях "знизу догори" – чи не найбільш системний підхід.
– Я вважаю, що життя достатньо парадоксальне. Дуже часто чую, як тренери з ігровою кар’єрою одразу отримують нагоди тренувати клуби доволі високого рівня. І коли щось не вдається, одразу можна почути чимало думок, що тренери мають спершу пройти всі попередні ступені, починаючи від дитячо-юнацького футболу, щоб дістатися вищого рівня.
Цікаво, що я чимало часу провів саме в дитячо-юнацькому секторі, в академічному середовищі, мав закордонний досвід, потім повернувся в Україну, де тренував команду U-19 і керував дитячо-юнацьким футболом у Дніпрі. І, отримавши нагоду в Поліссі, тепер чую, що цього досвіду недостатньо. Парадокс.
Але, тим не менш, я вважаю, що весь цей період тренерської роботи з 2013 по 2024 рік (до моменту, коли прийняв Полісся), – це був неймовірний досвід. Це був справжній привілей.
– Що вам дали роки роботи з дітьми? Як змінили ваш погляд на футбол?
– Діти відкриті. Вони щиро відкриваються до всього – у першу чергу до складнощів. Вони відкриті до думки, що страхи можна долати. Вони відкриті до того, що немає нічого неможливого.
Діти, окрім щирості, ще й дивляться на світ з дитячою зацікавленістю – те, що ми часто втрачаємо, коли дорослішаємо. Ми перестаємо цікавитися, перестаємо дивитися на речі під різними кутами. Але поки ти перебуваєш у дитячо-юнацькому середовищі – ти зростаєш разом із ними. І якщо діти відчувають щирість намірів тренера, то самі будуть щирими. Вони робитимуть усе, щоб щодня ставати кращими.
І саме цей процес, який почався в "КРОЦІ", для мене був неймовірним. Це були мої перші кроки, перші маленькі висновки, коли я почав усвідомлювати: роблю я правильно, чи ні. Фокус у нас був виключно на покращенні, виключно на собі – щоби ми ставали кращими щодня.
– Що було найскладнішим на старті?
– Перший рік був дуже складними. Ми нікого не відбирали, ми набирали всіх, переважно дітей зі школи. А грали проти сформованих колективів з чемпіонату міста. Перший рік ми могли програвати 0:10, 0:12. І після таких матчів потрібно було зробити все, щоб діти не втратили віру, щоб збереглася довіра батьків.
Ми поступово розвивалися, постійно фокусуючись на процесі. З тими командами, яким програвали 0:10, ми згодом почали грати внічию. Якщо не помиляюся, у 2017 році – на третій рік існування – ми посіли третє місце в чемпіонаті міста. І це викликало певне здивування, бо ми грали проти сильних, сформованих колективів.
– Ви згадали, що у вашої команди була своя особлива ідентичність. Що вкладали в це поняття?
– Ми були "аномальною" групою. У нас була своя ідентика, яку я сам розробляв. Я хотів, щоб нас впізнавали, навіть за формою. Хотілося виділятись.
Нам запропонували займатись на навчально-тренувальній базі Чорноморця. І я одразу сказав, що це – велика честь і привілей. Якщо когось із моїх вихованців зацікавить мій рідний клуб – я без жодного сумніву передам їх.
І я дуже радий, що так і сталося. Дехто з хлопців перейшов до академії Чорноморця. У нас навіть дівчина займалась, яка також перейшла до академії, а потім пройшла доволі суттєвий шлях у міжнародному та українському футболі.
– Як тоді будувалась ваша філософія – більше як вихователя, чи як майбутнього тренера?
– Я розумів, що, враховуючи контекст, у якому працюю, не буде сотень дітей, які зроблять крок у професійний футбол. Але я знав: з кожної дитини, яка поруч, можна витягнути максимум.
Якщо говорити про той момент – мені було важко сформулювати чітку, структуровану ідею. Це були мої перші кроки. Але я точно відчував: хочу робити щось інакше. Хочу будувати процес, у якому саме щоденна відданість справі приведе до результату.
У мене досі в архіві зберігаються всі мої конспекти – щоденні тренування, навіть план першого тренування. Минуле здається неймовірним. Перешкод було багато. І коли в тебе немає зв’язків, немає гучного ігрового минулого, кожен новий крок – це виклик.
Я й сам іноді не розумію, як та молода, трохи "скажена" людина у 2013 році змогла пройти це все. Бо якби я тоді був більш свідомим, то, можливо, не наважився б на таку авантюру. Але саме тоді все трималося на любові й вірі. І це було дійсно неймовірно. “Дитяча зацікавленність” перемогла.
– Як відбулося ваше запрошення до академії Чорноморця і яким був перший досвід у клубі?
– Мені пощастило, що на наш прогрес звернули увагу. У 2017 році мене запросили працювати в академію Чорноморця. Спочатку я намагався поєднувати роботу в "КРОЦІ" і в Чорноморці, але згодом передав клуб асистентам і повністю перейшов до академії. Тоді я прийняв команду 2001 року, категорії U-17. Команду, на яку не дуже розраховували, яка була не в найкращому стані на той момент.
– Як ви увійшли в новий колектив, який, за вашими словами, був у непростому стані? Наскільки важким був цей старт для вас?
– Це був ще один, ще більш неймовірний досвід, тому що я отримав групу підлітків, які дивилися на мене з таким явно вираженим скепсисом. Я був достатньо молодим, і так само питання мого досвіду нікуди не поділося. Але я підійшов до цього процесу максимально щиро й гарантував хлопцям, що попри всі перешкоди, які у них були, я віддаватимусь повністю. І у відповідь, звісно, я вимагав усвідомлення: якщо вони хочуть називати себе футболістами, то повинні так само повністю віддаватися грі. Бо ми всі маємо відповідати вимогам гри.
Це був дуже цікавий період. Я отримав команду в момент паузи між двома колами у першості ДЮФЛ. Ми грали на першості міста з дорослими командами. Було дуже важко, страшенні результати, але ми все одно гнули свою лінію, намагалися щоденно щось покращувати.
Дуже хороший досвід дав саме цей чемпіонат міста, тому що на друге коло ми підійшли, на мою думку, в зовсім інших кондиціях – і це відобразилося на грі та результатах. Чимало хлопців із того року перейшли в U-19, попри величезний скепсис, який був у керівництва щодо цієї вікової групи.
Ну і результати на полі. У нас були неймовірні матчі. Ми обіграли Шахтар із Мудриком, хоча в першому колі хлопці поступилися 1:4. Обіграли достатньо сильну команду Дніпра в заключному матчі чемпіонату, програвши у першому колі 1:6.
Зіграли неймовірний матч проти ДЮСШ-15, який я ніколи не забуду. З наших чотирьох воротарів на матч був доступний тільки один. Арбітр увімкнув “режим тостер” і ми отримали три вилучення при рахунку 2:2. Одним із вилучених гравців був єдиний наш воротар. Догравали ми останні 20 хвилин без трьох гравців. Прояв характеру хлопців я ніколи не забуду – нам вдалося виграти цей матч з рахунком 3:2. Це було фантастично. Ці емоції ніколи мене не залишать. Саме такі події щоразу мотивували і давали зрозуміти, що нічого не є неможливим. Дуже теплий період.
Так само і наступний – з 2005 роком, з яким пощастило попрацювати. Дуже позитивний досвід. Із певними хлопцями з цього періоду ми потім ще перетиналися, зокрема в Дніпрі.
"Грає у футбол саме особистість, а не просто ярлик "футболіст"
– Яким видався ваш досвід стажування і згодом роботи в Aspire Academy у Катарі?
– У 2019-му мене запросили на стажування в академію Aspire. Була така нагода – звісно, я не міг не поїхати. Там мені пощастило познайомитися безпосередньо з керівництвом – із басками, які впроваджували свою методологію ще в Атлетік Більбао багато років тому. У той момент вони вже розвивали проєкт у Катарі, отримавши довіру від керівників Aspire. Познайомився, навіть пощастило один раз взяти участь у тренувальному процесі.
Повернувся назад з абсолютно неймовірними емоціями. Хоча скажу відверто, що протягом перших днів, враховуючи абсолютно інший контекст, я взагалі не розумів, що там відбувається. Дуже скептично до всього ставився. Бо все працювало зовсім інакше. Але в кінці стажування я усвідомив, що це щось справді унікальне – в контексті зростання людей, особистостей, атлетів.
Можу з упевненістю сказати: грає у футбол саме особистість, а не просто ярлик "футболіст".
Повернувшись потім в Україну, я продовжував працювати в Чорноморці. І раптом настав день, коли отримав дзвінок від катарського номера із запрошенням на онлайн-співбесіду. Так я і потрапив в академію Aspire.
– Чому досвід Aspire став для вас таким визначальним?
– Я вірю у випадок і в те, що все в нашому житті, та й у світі загалом, відбувається через певні рішення, сумніви, дії або бездіяльність – що теж, по суті, є дією.
Випадок з Aspire – це був для мене визначний і неймовірний досвід, подія, яка змінила моє життя. Це грандіозний проєкт національного масштабу, в який інвестується й досі – як в інфраструктуру, так і в людський ресурс. Задля престижу, розвитку футболу в країні, вихованню майбутніх поколінь у державі, де на 350 тисяч місцевих мешканців припадає понад два мільйони іноземців.
Найважливішим у цій пригоді була саме методологія басків, яку вони запровадили ще багато років тому в Більбао, а згодом – в академії Aspire, і продовжують її впроваджувати дотепер. Це було середовище, в якому я вперше відчув, що не борюся наодинці проти чогось, а що опинився поряд із однодумцями – і ми разом можемо творити, розвивати й розвиватися.
– А що в цій методології стало для вас найбільшим відкриттям?
– Дуже складно описати і пояснити, що стоїть за тим, що ми бачимо на поверхні – за принципами, за вправами, які виконуємо. Цю методологію потрібно не просто вивчити – її потрібно прожити. Не дізнатися з інформаційного поля, не побачити на відео чи почути на лекції. А прожити особисто – щоби зрозуміти, як вона впливає саме на тебе, як ти особисто проживаєш невизначеність, яка є сутністю футболу і життя загалом.
І тоді вже можна говорити про те, що інформація, яку ти отримуєш, стає знанням. Стає твоїм особистим досвідом.
– У чому ви бачите ключову різницю між українськими гравцями та тими, хто виховується за кордоном?
– Якщо говорити про якусь різницю між українськими футболістами і футболістами за кордоном, то вона точно може бути на нашу користь з точки зору того неймовірного людського і генетичного ресурсу, який є у нас в країні. Інша справа – як ми розпоряджаємось цим ресурсом і нашими ресурсами взагалі. Це стосується футболу, звісно, але і не тільки.
Єдина різниця між одними футболістами чи іншими – це, зазвичай, саме середовище. Середовище, в якому ми можемо говорити, що ресурсом розпоряджаються так, щоб він зростав, розвивався і стабільно був гордістю для країни. Або ні.
Марія Руїс де Онья
Інякі Гонсалес Абадіа
Методологія, яку мені пощастило вивчити безпосередньо від першоджерел – таких, як Едорта Муруа, психолог Марія Руїс де Онья, мій ментор Інякі Гонсалес Абадіа – стала фундаментом. Це імена, менш відомі в Україні, хоча в нашому футбольному просторі також є представники баскської школи, такі як Вісенте Гомес чи Унаї Мельгоса. І всі вони – носії цієї методології, яка разом з ними продовжує розвиватись і адаптуватися до нових умов.
З усіма ними ця методологія продовжує дихати, жити і отримувати свої інтерпретації в різних середовищах. І вона завжди буде продовжувати жити з цими людьми.
"У СК Дніпро-1 я опинився на запрошення Андрія Анатолійовича Русола. Ми зробили все, щоб перебудувати структуру – не лише зовнішньо, а, насамперед, зсередини"
– Опісля ви опинились у структурі СК Дніпро-1. Чи легко було інтегрувати закордонний досвід у нове середовище?
– У моєму випадку, з моменту повернення в Україну, у СК Дніпро-1, я розумів, що вже не можу працювати інакше. І що я буду робити все для того, щоб продовжувати проживати цей процес, але вже в наших реаліях, у нашій країні, в нашому середовищі, яке, ймовірно, не буде одразу сприймати подібні речі. Зміни – це завжди про біль, завжди про страх.
Але моєю метою завжди було повернутися в рідну країну, щоб мати можливість впливати на розвиток футболу тут. Саме з такою метою подальшого навчання і розвитку я їхав за кордон, хоча й не думав, що повернусь так швидко. Але коли прийшла пропозиція від СК Дніпро-1 впроваджувати методологію, розвивати гравців в академії та U-19 – я не міг відмовитися.
– Хто був ініціатором запрошення та як формувалася команда в СК Дніпро-1?
– У СК Дніпро-1 я опинився на запрошення Андрія Анатолійовича Русола. У структурі клубу працював Гліб Платов, з яким я знайомий ще з часів навчання на “В”-диплом. Він також певний час працював в академії Aspire, але покинув її раніше за мене. Ідейно ми були завжди близькими і він запропонував мою кандидатуру Русолу.
Вже у Дніпрі ми певний час працювали разом – відповідали за розвиток молодіжного сектору. Це був продуктивний, але дуже непростий період. Ми зробили все, щоб перебудувати структуру – не лише зовнішньо, а, насамперед, зсередини. Змінити підхід до ролі кожного тренера, кожного учасника процесу.
Було інвестовано дуже багато ресурсу: часу і енергії. Не витрачено, а саме інвестовано.
– Що стало найбільшим викликом тоді?
– Коли нас застала повномасштабна війна, я дуже добре пам’ятаю, як 23 лютого я знімав тренувальний процес і дискусії тренерських штабів із гравцями в паузах між вправами. Було внутрішнє відчуття, що ми нарешті створили певний фундамент, з якого можна було будувати щось масштабне, цілісне.
Після вторгнення ми працювали в Моршині, на заході України. У той період моя роль змінилась – я став ще й головним тренером U-19. Для мене це був дуже визначний і важливий час.
– Чим завершився для вас цей період у СК Дніпро-1 і що було далі?
– Після повернення в Дніпро, у своєму фінальному сезоні в структурі клубу, я з командою U-19 посів третє місце в чемпіонаті. І вважаю, що, враховуючи всі зовнішні й внутрішні обставини, це було серйозне досягнення.
Це був важливий період для всіх, хто працював у СК Дніпро-1 в ті роки. І після нього – з відчуттям завершеного етапу та гордості – я зробив наступний крок. Яким і стала моя робота в Поліссі.
Далі буде.
