"Я не дозволю тягнути ковдру. Гратимуть найсильніші": Ротань – про історичне срібло, стиль і амбіції з Поліссям
Великий ексклюзив "Футбол 24"! Катерина Бондаренко поспілкувалася із Русланом Ротанем, який привів Олександрію до срібних нагород УПЛ, а зараз прийняв не менш амбітний виклик у Поліссі.
Два з половиною тому Руслан Ротань прийняв Олександрію – і вже за короткий час зробив із неї команду, здатну грати на рівних із грандами УПЛ. Його підхід – вимогливий, структурний, але живий – заклав фундамент глибших трансформацій. Кульмінацією стало срібло УПЛ та гарантовані виступи у єврокубках – історичний результат для клубу. Сьогодні ця історія завершена. А попереду – амбітний проєкт під назвою Полісся.
У великому інтерв’ю для Футбол 24 Ротань ділиться досвідом трансформації Олександрії, пояснює логіку свого відходу та відкриває завісу над амбіціями в Поліссі. Що стоїть за його тренерським стилем, як він працює з командою і чому не боїться нових викликів – у нашій розмові.
"Те, що ми досягли історичного успіху, – результат формування правильного колективу й команди"
– Пригадайте момент, коли ви прийняли пропозицію очолити Олександрію – це ваш перший клубний досвід в якості тренера.
– Я мав зустріч із президентом Сергієм Анатолійовичем та генеральним директором Іваном Сергійовичем. Ми зустрілися, познайомилися ближче. Тоді між нами й зародився діалог щодо мого призначення на посаду головного тренера. Так і з’явився цей варіант. Це мій перший досвід роботи з клубною командою. Ще до цього у мене було бажання й інтерес попрацювати саме на клубному рівні. Хотілося спробувати свої сили, щодня доносити хлопцям ідеї та працювати над їхньою реалізацією.
– Які умови вам запропонувало керівництво клубу? Чи були певні особливості у вашому контракті, які вас зацікавили?
– Ні, жодних особливих умов не було. Єдине – коли я приходив і ми розмовляли про стиль гри, йшлося про те, щоб команда краще грала на м’ячі. Президент озвучив свої побажання: він дуже хотів, аби команда грала в єврокубках і щоб місто нею пишалося. Це був наш спільний інтерес. Ми разом до цього крокували. Мені дуже хотілося зробити це для містян – і президенту також. Я лише попросив про час. Тому що, працюючи над грою, неможливо за короткий термін досягти якісного результату. Я сказав: "Мінімум рік".
– Наскільки керівництво диктувало стиль гри та політику формування складу?
– З набором футболістів в Олександрії все було в порядку. Але ми домовилися, що мені потрібно ближче познайомитися з гравцями. Візуально я їх знав, але хотів побачити в тренувальному процесі: хто сприйме ідею, а кому вона не підійде. Комусь вона навіть може не сподобатися – так і сталося.
Виникла потреба змін у складі. Так з’явилися футболісти, які краще відповідали нашому стилю гри, а інші – пішли. І те, що ми досягли історичного успіху, – результат формування правильного колективу й команди.
– Як вам вдалося донести свою ідею про поступову перебудову гри і переконати в тому, що це потребує часу?
– Звісно, керівництво завжди хоче перемог – і бажано одразу, вже сьогодні. Але ми поговорили й дійшли розуміння: те, чого хотілося керівництву – покращення саме гри команди – не будується за день чи навіть за місяць. Це складний механізм, який потрібно вибудовувати через тренування, індивідуальні бесіди з гравцями, теоретичну і практичну роботу – гру на полі й виправлення помилок. Це потребує багато інтелекту, роботи головою. Адже гравець постійно перебуває в стресі – кожна мить на полі вимагає іншої ідеї. Треба вміти швидко перебудовуватись, змінювати позицію на оборону, входити в зовсім іншу структуру. Це вимагає мислення, психологічної витривалості. І тому це точно не швидкий процес.
– Який стиль ви з самого початку прагнули прищепити Олександрії?
– Хотілося поставити команді гру, що стосується володіння м’ячем. Так би мовити, дати чіткі принципи наших дій: як ми виходимо з м’ячем, граємо ним, що хочемо бачити, як прагнемо влучити і так далі. Коли команда має чіткі принципи – вона починає працювати. Але для цього потрібен час. Зрештою, так і вийшло: рік пішов на адаптацію, на те, щоб хлопці, скажімо так, прийняли те, чого ми від них хочемо, і зрозуміли ідею. Все пішло так, як ми й планували.
– У яких фазах гри ви бачили найсильніші сторони команди – у високому пресингу, переходах, позиційній атаці?
– Якщо брати від моменту, коли я тільки-но взявся за команду, то ми працювали над виходом від воріт та в другій зоні. Спочатку вихід у нас не дуже вдавався – було багато помилок. А коли гравець помиляється, то він починає втрачати віру. Це потрібно було пройти. Але після браку, коли футболіст уже чітко розуміє, що від нього вимагається в конкретній ситуації, він починає робити менше помилок. З’являється впевненість у власних діях. І тоді він уже спокійно працює з м’ячем і скеровує атаку туди, куди потрібно.
– Ви формувалися, як гравець, у сильному поколінні. Наскільки ваш досвід гравця, особливо на високому рівні, допомагав у перші місяці роботи головним тренером? Чи вплинуло це на те, як вас сприймали футболісти?
– Досвід – це само собою. Адже коли я ще грав, багато хлопців були молодшими й дивилися на мене. Тому є певна повага, яка сформувалася ще тоді. Щодо мене особисто, то цей ігровий досвід природно переходить у тренерську кар’єру. Коли ти граєш у Європі, у збірній – це неоціненний багаж. Він дає поштовх приймати правильні рішення в критичних ситуаціях. А зараз, працюючи тренером, я розумію, як би сам повівся на полі в тій чи іншій ситуації – і це дуже допомагає.
– Чи є у вас внутрішні правила, які ви ніколи не порушуєте у роботі з командою?
– Нема такого, ніяких конкретних. Але дисципліна та повага до гравців, як і гравця до тренера, – має бути спільна взаємоповага. Це – найголовніше. Від цього все йде. Плюс порядність – обов’язково, через діалог. Це головні риси. А далі вже йде розуміння. Те, що робота з м’ячем чи без – суто тактичні моменти, де є спілкування тренера і гравця. Що потрібно – виправляється і покращується.
"Досі не до кінця розумію, як так сталося, що всі збірні, які їхали на Олімпіаду, були представлені своїми найсильнішими гравцями, а для нас, чомусь, ця Олімпіада виявилася "непотрібною"
– Ви певний час одночасно працювали з трьома командами – національною, молодіжною збірною U-21 та Олександрією. Як вам вдавалося витримати таке колосальне навантаження? Як розподіляли обов’язки і тримали фокус, щоб залишатися ефективним у кожній ролі?
– Дійсно, це було дуже важко. Особливо тому, що я щойно почав працювати на клубному рівні й ще не завершив роботу з молодіжною збірною. Коли національну команду ще не очолив Сергій Ребров, до мене звернувся президент асоціації. Він зателефонував і сказав усе прямо: попросив у тій непростій ситуації піти назустріч.
Я не скажу, що з радістю прийняв цей виклик. Але я відчув, що маю виручити. Відповім просто: "Так, бо це – Україна". Я розумів, що не кожен готовий брати на себе таку відповідальність. Тим більше – в грі з Англією. Знаю, що багато хто тоді відмовився.
Я прийняв. Так, було багато критики. Але я не пожалів, що провів цей матч. Просто допоміг у критичній ситуації, як міг. І якщо щось не вийшло – це повністю на мені. Я визнаю це. Більше ні на кому.
– У цьому контексті не можу не запитати про ситуацію на Олімпіаді, коли багато ключових гравців так і не змогли приїхати. Точніше, їх просто не відпустили. Вам довелося працювати з тими, хто був у наявності. Один із ваших підопічних, Олексій Сич, сказав: "Ця Олімпіада була потрібна нам, пацанам, і тренеру. Більше нікому". Наскільки ці слова вам відгукуються?
– Це був неприємний момент. Якщо чесно, я досі не до кінця розумію, як так сталося, що всі збірні, які їхали на Олімпіаду, були представлені своїми найсильнішими гравцями, а для нас, чомусь, ця Олімпіада виявилася "непотрібною". Це, мабуть, один із проявів нашого менталітету – того, що ми ще не навчилися по-справжньому цінувати нагоди, коли можемо прославляти Україну на такому рівні.
Я вважаю, що тоді можна було зробити більше. Але, на жаль, сталося так, як сталося. Ми були до цього готові. Ще коли почалися перші перемовини з клубами – це був приблизно березень – я вже розумів, у який бік все рухається. Перед грою з Японією було зрозуміло, що солодко нам не буде. І тоді ми почали формувати той склад, який реально міг поїхати на Олімпіаду.
Я був майже впевнений, що та команда, яка поїхала в Японію, а потім грала на турнірі у Франції, в Марселі – на 90% це і будуть ті хлопці, які виступатимуть на Іграх. Тому що клуби не хотіли йти назустріч, не хотіли повернутись обличчям.
Потрібен був план "Б". Хоча, чесно, я не ображаюсь. Ображатись – це не про мене. Але варто сказати, що це була неповага. Неповага до України – і це найвлучніше визначення.
– Якою була причина масштабної "чистки" складу на другий рік? Як гравці, що залишилися, реагували на жорсткі кадрові зміни?
– Це був складний процес. Але без цього у спорті, особливо у футболі, – неможливо. У перший рік роботи мені дійсно хотілося працювати з тими хлопцями, які були. Донести їм свої ідеї. Але, на жаль... Це не їхня провина. Я не кажу, що вони були слабкими чи щось подібне.
Просто рівень сприйняття інформації, готовність працювати так, як хоче тренер, – можливо, десь бракувало мотивації. Може, ще чогось. Зараз важко сказати точно. Але тоді була ситуація, коли ми мали ухвалювати рішення. І ми дійшли до того, що або зміна тренера, або оновлення складу – свіжа кров, нові гравці.
Ці рішення ухвалювалися спільно з президентом клубу. І я вдячний йому за те, що він повірив. Думаю, сьогодні він пишається командою.
– Як швидко сформувалося нове ядро – хто це?
– Мабуть, усе почало зароджуватись із самого початку. Кістяк команди складався з тих, хто на тренуваннях віддавався на повну. Тих, хто працював, удосконалював своє розуміння гри, хто приймав ідею, яку ми пропонували. Якщо говорити про конкретні прізвища – це Ковалець, Шевченко та інші. З тих часів ми й пішли разом до своєї мрії.
"Ми дійшли до ментальності переможців. І це дуже сильне відчуття"
– Наскільки важливу роль зіграли футболісти, які приєдналися після розпаду СК Дніпро-1?
– Ми були дуже раді, коли до нас приєдналися Філіппов та інші хлопці. Вони – гравці високої якості, які чудово розуміють стиль нашої гри. І на полі, і за його межами – це справжні професіонали. Своїм ставленням вони показують молодим гравцям, як треба йти до своєї мети.
Навіть на тренуваннях, у ролі тих, на кого рівняються, вони задають тон – і це запорука успіху. Сьогодні у команді багато професіоналів. За час роботи ми стали значно зрілішими в плані підходу, дисципліни, загального ставлення. Ми разом живемо футболом і любимо його – саме тому й маємо такий спільний результат.
– Ви згадали, що в команді багато справжніх професіоналів. Але часто буває, що за високого рівня виконавців виникає інша проблема – кожен намагається тягнути ковдру на себе, не завжди діючи злагоджено. Як вам вдалося цього уникнути й сформувати справжню команду з єдиним мисленням на полі?
– Відповідь дуже проста: у нас брати м’яч і тягнути його самостійно – фактично було табу. Я не дозволяю тягнути ковдру. Є гравці, які здатні зробити різницю – наприклад, Безерра. Це його сильна сторона. Але ми чітко пояснили, що індивідуальні дії працюють лише тоді, коли ти вже в третій зоні поля. А до цієї зони потрібно дійти разом, через командну роботу й мислення. Не тягнути м’яч, а швидко віддавати пас, тримати м’яч у русі й залишатися в структурі. Коли вся команда думає однаково – ось тоді й приходить результат. Це і є успіх.
– Відомо, що у вас в команді є легіонери, і це завжди виклик для комунікації. Той самий Теді Цара згадував, що здебільшого спілкується з іншими легіонерами та тими українськими гравцями, які добре знають англійську – наприклад, Шабанов і Філіппов. Як ви налагоджуєте комунікацію всередині команди? Чи була ця багатомовність викликом, і як її подолали?
– Я вважаю, що з комунікацією в нас не було жодних проблем. Не лише Філіппов і Шабанов володіють англійською – багато хлопців також знають мову, хтось краще, хтось трохи гірше. Коли до нас приходив новий гравець, як-от Теді, потрібен час на адаптацію. Він – скромний хлопець, і на початку дійсно більше спілкувався з легіонерами. Але зараз я бачу, що він відкрився, говорить з усіма. Це питання часу – щоб звикнути до колективу. У нас був дуже дружній колектив. І я пишаюся, що саме цей склад гравців досягнув такого успіху для Олександрії.
"Усе вирішує миттєва реакція і трохи фарту": герой Олександрії про медалі УПЛ і вихід у єврокубки
– Хто з гравців змінився найбільше під вашим керівництвом? Не обов’язково в грі, а у ментальності тощо?
– У плані ментальності практично всі змінилися. На початку вона справді була слабкою. Ми не були впевнені в собі, сприймали перемогу як свято – бо вона траплялася рідко, а не як закономірний результат. Але з перемогами приходить упевненість. І ментальність, передусім, починається ще на тренуваннях – коли ти щодня працюєш над собою, конкуруєш із партнерами, стаєш сильнішим. Це поступово переходить на футбольне поле, у саму гру. Де ти вже хочеш перемагати не випадково, а регулярно.
Ми дійшли до ментальності переможців. Коли ти виграєш – і вже думаєш про наступну перемогу. І це дуже сильне відчуття. Така ментальність і свідчить про готовність до єврокубків. Бо там потрібно грати лише так. І головне – не "никнути", коли виходиш проти європейської команди, як то було раніше.
– Можна сказати, що цей сезон – результат послідовної праці над тією ж моделлю, яка просто "дозріла" у гравцях?
– Так, абсолютно. Ми особливо нічого не корегували – мали єдиний вектор. Потрібен був час. Ми просто йшли до запланованого. Знали, що це працює, і головне було – щоб у це повірили гравці. Крім принципів, завдань тренера, тактичних моментів, є ще один дуже важливий фактор – це ментальність і настрій, зокрема на тренуваннях. Гравці мають викладатись на 100%, демонструвати інтенсивність.
Я завжди кажу хлопцям: "Неможливо просто прийти і сказати, що сьогодні я буду працювати інтенсивно. Інтенсивність напрацьовується на тренуваннях, на регулярній основі. Як гравець тренується – так він і гратиме. Так він і зможе прогресувати, ставати кращим".
– Ви зазначали, що впевненість приходить з перемогами. Як мотивували гравців на початку шляху у матчах проти фаворитів, де апаратно / бюджетно суперники були сильніші?
– Нічого особливого. Так, матчі на початку, які видались невдалими, впевненості не додавали. Але ми проводили аналіз та відеоаналіз, показували підопічним, що все задумане насправді працює, – потрібно просто в це вірити. Помилки у виконанні – це етап, який треба пройти. І коли ти проходиш його, з’являється впевненість – у собі, у своїх силах і у своїй грі.
– Як реагували після важких поразок? Чи є у вас "золотий метод" антикризової розмови з командою?
– Є таке поняття, як "відчуття команди" – коли ти бачиш, що гравці сконцентровані, вони працюють, віддають усі сили, але результату, тією чи іншою мірою, немає. Після такого матчу потрібно їх підтримати. Спокійно, чітко – на наступний день або через день, як ми зазвичай робимо, провести розбір, відеоаналіз, поговорити з кожним. Бувають і матчі, коли ти бачиш, що гравець може більше. Тоді, звісно, доводиться десь бути жорсткішим – у роздягальні, в розмові. Не хочеться постійно працювати такими методами, але іноді воно виходить саме собою.
"Нам не тяжко – тяжко нашим воїнам на фронті. Ми займаємося улюбленою справою. Ну, затримали зарпатню – подумаєш, потерпимо"
– Упродовж сезону звучала інформація про затримки зарплат і премій. Наскільки це відповідало дійсності?
– Зараз у країні війна, і цілком нормально, що часом не виплачується зарплатня чи премії. Ми ставилися до цього з розумінням. Найголовніше, що потрібно сказати – це подякувати хлопцям. У таких умовах вони залишалися справжніми професіоналами. Президент старається, поступово все виплачувалось, тож головне було – терпіння.
– Як вам вдавалося тримати дисципліну та мотивацію в умовах фінансової нестабільності?
– Та, насправді, чогось особливого не доводилось робити. Хлопці, знову ж таки, все самі відчувають. Вони розуміють, який зараз час. Звісно, у нас були розмови з командою в певні моменти. Я завжди казав: "Нам не тяжко – тяжко нашим воїнам на фронті. Ми займаємося улюбленою справою. Ну, затримали – подумаєш, потерпимо".
– Наскільки такі умови обмежували ваші можливості під час трансферної кампанії?
– Були свою нюанси. Звісно, завжди краще, коли все ідеально: немає жодних затримок, є все необхідне, тренер отримує все, що хоче, а команда ні про що не думає. Але в нинішніх реаліях треба бути гнучким. Мали підлаштовуватись.
– Коли ви вперше відчули, що команда дозріла до боротьби за топ-3?
– Коли був дуже гарний початок чемпіонату, ми зіграли матчі з нашими прямими конкурентами на той час – Карпати, Полісся, Кривбас. Саме відтоді з’явилося особливе відчуття і впевненість. Бо ми перемогли конкурентів – і це дало команді потужний поштовх рухатись уперед ще сміливіше.
– Який матч цього сезону став точкою перелому? Коли навіть ви самі здивувалися рівню гри.
– Матч проти Шахтаря, коли ми програвали, але змогли перевернути хід поєдинку і зрештою перемогли, – додав ще більше впевненості. Це справді був дуже важливий матч, який підкреслив: ми можемо боротися до кінця, незалежно від того, як складається гра. Прагнули мати таку впевненість протягом усього чемпіонату. У підсумку ми перемогли чинного чемпіона – і це багато про що сказало.
– Зараз – історичне "срібло" для клубу. Яке ваше перше слово про цей успіх?
– Подяка. Передусім – подяка нашим воїнам за те, що дають можливість проводити чемпіонат і боротися за високі місця. Велика подяка і безпосередньо хлопцям – за їхнє ставлення. Протягом усього сезону, починаючи ще з минулого року та зборів, це була наполеглива праця. Вони розуміли мету, розуміли програму, і з кожним тренуванням це розуміння ставало глибшим. Тому я маю сказати про прогрес, який зробили футболісти – і як команда, і як особистості. Вони досягли історичного результату для міста. І, звісно, треба подякувати нашому президенту – він був поруч із нами весь цей час і своєю впевненістю дав нам поштовх рухатися вперед.
– Що залишилось за лаштунками цього сезону у вашому житті? Чим довелося поступитися?
– Ми з тренерським штабом, і не лише – разом із керівництвом, Іваном Сергійовичем та спортивним директором Іваном Тельком – йшли до мети, наполегливо працювали, справді цього хотіли. Щодо жертв, то відповім, мабуть, банально. Ми віддавали багато – і часу, і сил. Не мали, як такого, відпочинку. Але в нашій роботі це нормально.
– Наскільки вами сформована команда вже готова до єврокубків – фізично, тактично, ментально?
– У команди хороший потенціал. Коли ми зустрічалися з президентом та генеральним директором, я сказав: "Цю команду потрібно, скажімо так, зберегти, але водночас – дати їй новий подих. Зробити кілька точкових трансферів, щоб у єврокубках почуватися ще впевненіше". Я вважаю, що ми працювали з дуже гарною командою, яка вже виросла в багатьох аспектах – ігровому, дисциплінарному, ментальному. Справді, хлопці проявили себе з найкращого боку.
"Я був у шорт-листі тренерів, яких розглядав Шахтар – це не секрет"
– Коли ми вперше говорили з вами в межах інтерв’ю – 26 травня, вам зателефонував президент і запросив на зустріч. Про що тоді йшлося?
– На той момент, 26 травня, ми спілкувалися щодо продовження контракту. Це був діалог про команду та її майбутнє. Остаточного рішення тоді ще не було – до нього ми прийшли трохи згодом.
– Варіант із Шахтарем. Скільки відсотків правди в цих чутках? Як ви самі його оцінювали?
– Я був у шорт-листі тренерів, яких розглядав Шахтар – це не секрет. Але зараз, думаю, немає сенсу про це говорити, бо клуб уже зробив свій вибір. Ми всі його знаємо.
– Ви досягли з Олександрією історичного результату. Це був ваш максимум у тій точці? Відчули, що час іти далі?
– Чемпіонат тільки-но закінчився, тому зараз важко сказати, чи це був максимум. Я вважаю, що для цієї команди ще не максимум. Якщо зберегти цей склад і додати ще 2-3 гравців, команда може дати більше. Я сказав це хлопцям одразу після завершення чемпіонату: вони великі молодці, зробили велику справу. Але якщо озирнутися й проаналізувати весь шлях, як усе відбувалося – ми могли замахнутися на ще більше. Потенціал для цього був.
– Прощання з командою, яку будували кілька років, – завжди непростий момент. Як минув ваш відхід?
– Було важко прощатися з хлопцями. Ми зробили велику роботу, вже встигли притертися одне до одного. Працювали пліч-о-пліч, і, можливо, з одного боку хотілося продовжити з ними цей шлях. Але з’явилися нові виклики. Скажімо так, бажання спробувати щось нове взяло гору. Добре зваживши все, я дійшов висновку: нам буде краще, якщо я прийму цей виклик і знайду для себе нову мотивацію.
"Роботи дуже багато. Команда грала цей сезон в іншому стилі, аніж я будуватиму зі свого боку"
– Що стало головним аргументом на користь Полісся?
– Перш за все – це наполегливість Полісся. Що стосується цілей і самої роботи – маю на увазі інфраструктуру, умови, де тренер може зосередитися винятково на футболі й розвитку гравців. Це дає нову мотивацію. Мабуть, саме цього й хоче кожен тренер: коли ти приходиш у нову команду і маєш усе – класну інфраструктуру, сучасну базу, якісні поля. Плюс – фактор участі в єврокубках. Усе це в комплексі вплинуло на моє рішення прийняти пропозицію.
– Контракт на три роки – це для вас радше гарантія довіри з боку клубу, чи просто робоча рамка, нижче якої ви не погоджуєтеся працювати?
– Немає такого, що я на менше не погоджуюсь. Безумовно, коли тренер хоче побудувати команду, йому потрібен час, щоб виконати цілі, які ставить президент. Я вважаю, що цей контракт – радше аванс, свідчення того, що президент вірить у результат нашої роботи. Я теж вірю, що ми зможемо показати те, чого хоче і президент, і вболівальники.
– Ви перейшли до Полісся разом із усім своїм тренерським штабом. Чому для вас було принципово зберегти цю команду?
– Ми вже з ними притерлися. Дуже довго йшли до того, щоб сформуватись, як єдиний штаб. У нас спільний погляд, один вектор. Ми дуже добре розуміємо одне одного в роботі. Гадаю, це лише пришвидшить процес у новій команді. Адже часу до першої гри в єврокубках не так уже й багато. Але хлопці – професіонали, гравці високого рівня, тому їм буде легше сприймати наші ідеї.
– Як будується діалог із президентом та керівництвом клубу? Це більше формат "власник – найманий працівник", чи "партнери"?
– Правильні стосунки – це коли президент, спортивний директор і головний тренер працюють разом. І саме такі стосунки в нас наразі й є. Загалом багато роботи. Але в нас немає проблем у комунікації, що вже добре. Я можу зателефонувати в будь-який момент.
– Яким, на вашу думку, має бути ігровий стиль Полісся у контексті вашої футбольної філософії? Чи обговорювали це детально з керівництвом клубу? І чи відрізнятиметься він від того стилю, який ми бачили в Олександрії?
– Роботи дуже багато. Команда грала цей сезон в іншому стилі, аніж я будуватиму зі свого боку. Не хочу розкривати всі деталі, але зараз найголовніше – якнайшвидше донести свої ідеї до футболістів. Стилі справді різні. Буде важко. Але я вважаю, що ми впораємося.
– Чи є гравці, яких ви хочете бачити у команді за будь-яких умов – скажімо, хтось із колишніх підопічних? Наразі вже ширяться чутки про Єрмакова та Мартинюка.
– Звісно, хочеться і є певна прив’язаність до гравців, з якими я вже працював – вони знають мої ідеї. Але є багато факторів: зокрема контракти, участь команди в єврокубках – маю на увазі Олександрію – і третє, не менш важливе, це бажання самих гравців. Тому, думаю, до цього питання ще повернемося трохи згодом – коли ми краще познайомимось із тими футболістами, які вже є в Поліссі. А їх, як я вважаю, багато. Зараз головне – ближче дізнатися саме цих хлопців, дати їм нашу ідею, подивитися, як вони її сприймають. А вже потім ухвалювати рішення щодо складу.
"Нам не варто гучно заявляти, обіцяти чи щось комусь розповідати"
– Наскільки вам дають свободу у прийнятті ключових рішень – від трансферів до стартового складу?
– Ми обговорювали цей момент із президентом – немає жодних проблем.
– Якими мають бути гравці Полісся у вашій системі – ментально та функціонально?
– Вони мають бути ментально сильними – не боятися м’яча і не боятися помилок. Гравці повинні бути інтелектуальними, відчувати гру, думати однаково. Якщо все це буде – а я наголошую, що це обов’язково буде – потрібні лише час і наполеглива робота хлопців на тренуваннях.
Окрім тактичних завдань, є ще фізична готовність і сам інтенсивний тренувальний процес. До цього потрібно ставитися максимально серйозно, щоб була конкуренція на найвищому рівні.
– Чи є у вас уявлення про ядро команди, навколо якого будете будувати гру?
– Звичайно, ми вже щось плануємо, дивимось, переглядаємо. Але безпосередньо з хлопцями ще не працювали – це зрозуміло. Чекаємо на момент знайомства. Приблизне уявлення є, але все одно – коли ближче познайомишся з гравцями, почнеться тренувальний процес, живе спілкування, з’явиться конкуренція – тоді й буде формуватись основа. І саме конкуренція може багато що змінити.
Найголовніше, що мають зрозуміти гравці: у мене гратимуть найсильніші. Не ті, хто щось малює в голові й бачить себе в основі, а ті, хто щодня доводить це на тренуваннях. Якщо гравець працює на максимум – він стовідсотково отримає свій шанс.
– Наскільки вам близька ідея будувати не просто конкурентну команду, а проєкт із власним впізнаваним стилем?
– Це найголовніше. Я вважаю, що передусім гра веде за собою результат. Якщо немає гри – результат може бути нестабільним: одна-дві перемоги, і на цьому все. А коли є поставлена гра, напрацьована на тренуваннях – із дисципліною, тактичними моментами, структурою – тоді маємо і результат, і стиль.
– Які конкретні завдання ставите перед собою на найближчий сезон в УПЛ?
– Усі розуміють, що ми прийшли у Полісся в момент, коли немає часу на розкачку. Передусім за результат відповідає тренер, тому зараз нам буде ще важче, ніж до того. Але ми маємо працювати і максимально швидко давати гравцям необхідну інформацію, щоб прискорити розуміння нашої гри. Це моє першочергове завдання – зробити так, щоб не постраждав результат.
– Наскільки амбітними є цілі клубу в єврокубках? Який мінімум і максимум ви для себе позначаєте?
– Зараз говорити про те, що ми точно вийдемо в групу, мабуть, недоцільно. Ситуація така, що залишилось півтора місяця до першої гри – за цей час потрібно зробити дуже багато. Тому нам не варто гучно заявляти, обіцяти чи щось комусь розповідати. Ми маємо просто наполегливо працювати і готуватись до єврокубкової кампанії. А там уже буде видно.
– Реалістично боротися за медалі вже зараз, чи це стратегія на 2-3 роки?
– Президент уже сказав, що ми повинні вміти боротися за перше, друге і третє місця. Гравці для цього є, умови – теж. Залишається тільки працювати.
– Наостанок завершіть фразу: "Цей сезон – це…"
– Дуже класні емоції. Було казково. Ми проробили справді велику роботу. Йдеться про всю команду – не лише про президента, а й про менеджерів, тренерський штаб, футболістів. Усі-усі-усі – навіть прибиральниці на базі. Ми зробили велике діло. Ми були єдиною командою – і це найголовніше. Я дуже пишаюсь хлопцями, справді пишаюсь. Йти завжди непросто.
Варто зазначити, що конкурувати з такими командами, як Динамо і Шахтар, – надзвичайно складно. Але ми зробили це. Ми склали їм конкуренцію – і це дуже важливо для чемпіонату загалом, коли з’являються конкурентоспроможні команди.
Я хочу побажати своїй вже колишній команді продовжувати в тому ж дусі. Вона назавжди залишиться в моєму серці. Неймовірні відчуття. На цьому, мабуть, треба поставити крапку.
У матеріалі використані фото прес-служб Полісся, Олександрії і з архіву авторки
