Владислав Ващук: Я, корінний киянин, Сьоміну виявився непотрібним. А людину з Локомотива за 350 тисяч євро на півроку запросили

19 червня 09:00 4080 Читать на русском
Владислав Ващук: Я, корінний киянин, Сьоміну виявився непотрібним. А людину з Локомотива за 350 тисяч євро на півроку запросили
Ващук здобув з Динамо десять чемпінських титулів і п'ять Кубків України

Владислав розповів "Футбол 24" про те як опинився в Спартаку і пішов звідти, як повертався у Динамо і що думає про ставлення до себе з боку ультрас киян.

У другій частині інтерв’ю "Футбол 24" один з найсильніших українських оборонців епохи незалежності розповів, як переходив у Спартак, повертався у Динамо й збірну, про тренера, запрошення якого в Динамо вважає помилкою і пісню, яку про нього щоматчу співають динамівські фанати.

Перша частина інтерв’ю з Ващуком – "Леоненко рознервувався, що я, 17-річний, його прикрив. Фоменко аж вигнав Вітю з тренування"

– Владиславе, після приходу Валерія Лобановського Динамо не зазнало взимку 1997-го жодної поразки навіть на тренувальних зборах, а вперше поступилося на початку квітня в Тернополі. І то команда, яка півроку тому бездарно програвала Рапіду і Ксамаксу.

– Матчі на тлі тренувальної роботи у нас були ковтком свіжого повітря. Після важкої праці вихід на поле здавався відпочинком. Грали в своє задоволення. Гра з нас лилася. Власне, дії в Лізі чемпіонів теж були запрограмовані тренуваннями. Валерій Васильович моделював окремі тренування так, немов нам доведеться протистояти Барселоні чи Баварії. Не безпосередньо перед матчами з цими суперниками, а заздалегідь, у процесі. Ми мали бути готовими до ігор з такими суперниками. Не підлаштовуватися під них, а грати у свій футбол.

На будь-якого опонента ми виходили, не відчуваючи жодних комплексів. То за умови, що нас намагалися накачати, мовляв, Барселона вас порве. Але нам то було байдуже. "Всяке може бути. Може, вони погано сплять" – віджартовувався.

– Після 3:0 над каталонцями в Києві ще можна було припустити, що суперники Динамо недооцінили. Але до зустрічі на "Камп Ноу" Барселона готувалася з особливим завзяттям.

– Вони ще провокацію вчинили. Спершу довго з аеропорту в готель їхали. За добу до матчу відправили нас на тренування не на те поле. Ми відповіли на полі.

– Якби не пауза в чемпіонаті, Динамо було здатне переграти в чвертьфіналі Ювентус?

– Ми тоді всіх могли пройти. А чому програли, чесно кажучи, не пам’ятаю.

– Лобановський сказав, що якби Динамо у 1998-му пройшло Ювентус, то був би злочин проти футболу.

– Не чув і не читав цих слів. Ми тоді взагалі газет не читали. Через те, що там писали "те" і "не те". Лобановський нам казав просто: "Не читайте газет, вам це не потрібно".

– Тобто ви не знали, що тренер говорить на прес-конференціях?

– Валерій Васильович нам казав, що то він розповідає не для нас, а для вболівальників і журналістів. Нас це не стосується.

– Виходить, слова про те, що Роналдо чи Ширер, одні з найкращих нападників того часу, не грали б у Динамо, всерйоз сприймати не варто?

– Не знаю, як треба сприймати. Та й взагалі, ваше визначення, мовляв, то одні з найкращих нападників того часу, дуже умовне. Не знаю, хто тоді був сильний, а хто ні. Ми грали й грали.

– Піком того Динамо був сезон-1998/1999, який завершився виходом у півфінал Ліги чемпіонів. Однак починалося все з подій "на грані фолу" – порятунок на заключних хвилинах другого матчу зі Спартою, здобута на останніх секундах нічия на "Вемблі". То суперники почали ставитися до киян інакше, була певна криза чи команда ще не вийшла з-під навантажень на літніх зборах?

– Не знаю. Ви прохаєте мене проаналізувати, а я не знаю. Щось згадую – пишу на сторінці. А попереднє забуваю. Кажу вам, як є. Я не запам’ятовую минулого.

– Те минуле – ціла епоха українського футболу.

– Епоха для вас. Я живу днем сьогоднішнім.

– Олександр Головко вважає, що Баварію Динамо не пройшло, бо не повірило вдома, що німців можна перемагати з великим рахунком. Згодні?

– Ні про що ми не думали. Виходили і грали.

– Раз так, то давайте поговоримо про те, що закарбувалося в пам’яті точно– про перехід у Спартак. Ви знали, якою буде реакція на такий крок.

– У мене була травма хрестоподібної зв’язки, контракт з Динамо закінчився, Ігор Суркіс дав зрозуміти, що команді я не потрібен. Мав варіант підписувати те, що пропонують, а потім обговорювати нові умови після видужання. Або взагалі опинитися на вулиці. Крім Спартака, інших пропозицій не мав. Точніше, вони були, але до мене не доходили. Потім, коли пішов з Динамо, дізнався, що мною цікавилися Монако, дортмундська Боруссія. Агентів як таких тоді ще майже не існувало.

Розумів, що якщо не піду в Спартак, у Києві зігнию, кар’єра на тому буде завершена. У Москві знав Єгора Тітова, Діму Парфьонова. Мені організували зустріч із власником клубу Андрієм Червиченком. Під час розмови узгодили умови контракту. У порівнянні з тим, що пропонував Ігор Михайлович, вони були набагато кращими. А головне – відчув, що я, виявляється, потрібен. Навіть у такій ситуації.

– Але Ігор Михайлович все ж хотів вас якось втримати?

– Так. І контракт був видуманий, і заблокувати якось намагалися. Просто у нас коли йдеш проти керівництва, зі своєю думкою сидітимеш на лавці.

Зі Спартаком Владислав виграв Кубок Росії

– Що трапилося у матчі проти Уралана, який виявився для вашого спартаківського відрізку кар’єри визначальним?

– Червиченко хотів мене після завершення сезону прибрати. І не знав як. Додумалися до того, що звинуватили мене в здачі гри Уралану. "Яким чином?" – питаю. "Не за гроші, а по дружбі" – відповідають. Річ у тім, що напередодні цього матчу святкували якийсь День народження, на якому були також колишні спартаківці, а на той момент тренери Уралану Ігор Шалімов і Микола Пісарєв. Ми сиділи і просто спілкувалися. Про матчі ніхто не обмовився й словом. "Як же я міг здавати, якщо в моменті, коли нам забивали гол, мене поряд не було взагалі?" – питав. "Не знаємо як, але ти здавав" – відповіли. Врешті, серйозних аргументів у керівництва не знайшлося і через якийсь час Червиченко прямо сказав: "Підписуй папір, що ми розриваємо п’ятирічний контракт".

– Про повернення в Україну після такого повороту подій ви, мабуть, не думали.

– Поїхав у Німеччину, на оглядини в Майнц, який саме вийшов у Бундеслігу. Тренувався у Юрґена Клоппа впродовж місяця. Все начебто було гаразд, але врешті клуб викупив у Вердера свого ж вихованця, родича президента клубу. Розрахований на мене бюджет був витрачений. Звісно, я дуже засмутився. Пізніше, у 2006-му розмовляв з Клоппом під час чемпіонату світу. Він теж сказав, що шкодує, що мене тоді не взяли. Мене тоді навіть не гроші цікавили, а нагода закріпитися в Німеччині. Розумів, що якщо гратиму, через рік матиму нормальні умови.

Після того поїхав на перегляд у Феєноорд. Історія вийшла цікава. Перед тим, як їхав, агент сказав, що треба. Аби в мене був зріст 185 см. "Але у мене ж 180" – кажу. "Старайся, ходи на носках". У підсумку через антропометрію мене й не взяли. У Феєноорда є свій стандарт – оборонці мають бути зростом не менше 185 см. Їм потрібні високі захисники, котрі добре грають головою.

– Так ви головою добре грали завжди.

– Без різниці. Технічно я теж підходив, але оборона у них для того, щоб відбирати і віддавати півобороні.

– Ви розуміли, що буде, коли повернетеся в Україну?

– Не пригадую, коли в мене з’явився варіант з Чорноморцем – до Феєнорда чи після. Але в Одесі затримався надовго, грав там, грубо кажучи, безкоштовно, лише за преміальні. Виграли – отримав, не виграли – не було нічого. Також оплачувалися виїзні нічиї.

– В Чорноморці ви грали під керівництвом Семена Альтмана, який начебто склад визначає за зірками.

– Така практика має право на життя. Якщо для тренера це інформативно, то чому б не користатися? Семен Йосипович вміє це використовувати. Ті, хто ставляться до таких речей скептично, просто не хочуть у цю науку заглиблюватися. Люди не бажають розбиратися і заспокоюють себе тим, що це, мовляв, дурниці. Альтмана треба поважати за те, що він умів застосувати такі знання у футболі. Я Семену Йосиповичу вдячний. І за період, проведений у Чорноморці, і за те, що повернув мене у збірну. Блохіну Альтман рекомендував мене двічі, двічі я віддавав йому свій паспорт, але двічі мені відмовляли. Після переходу з Динамо мене блокували всюди. То диво, що мене взяли в Чорноморець. Бо мав варіант також із донецьким Металургом. Але сидів, чекав у визначений час представників клубу, але вони так і не з’явилися.

Коли з третьої спроби Семен Йосипович все ж мене відстояв і я отримав виклик у збірну, хвилювався страшенно. Розумів, куди повертаюся, що тренуватися доведеться на динамівській базі. Коли їхав у Києва, поспішав, нервував, навіть автівку трохи занесло. Коли з’явився в Конча-Заспі, директор бази розгубився. Мовляв, як він сюди потрапив? Телефонували в прийомну до Ігоря Михайловича і лише після того все було залагоджено.

– Правда, що в збірній Блохіна Альтман був мозковим центром?

– Так. Грубо кажучи, він підтримував баланс між тренерським штабом і командою, вмів стабілізувати ситуацію словом. Якщо Блохін був жорстким, то Семен Йосипович гострі кути згладжував. Андрій Баль був душею тренерського штабу. Він вмів спілкуватися як з гравцями, так і з Блохіним. Андрій Михайлович був зв’язною ланкою між командою і головним тренером.

"Міг смачно гаркнути, вони разом з Дем’яном і Бєсом були опорою нашої команди" – Іван Яремчук згадав про Андрія Баля

– Очікували, що відразу після збірної вам запропонують повернутися в Динамо?

– Несподівано було. Але відіграв протягом двох днів два матчі у складі збірної на Меморіалі Лобановського, а ще через день мені зателефонували з Динамо.

– Від чемпіонату світу в Німеччині у вас мали б залишитися двоякі враження.

– Ви зараз, мабуть, хочете почути від мене якийсь аналіз – чому програли іспанцям, чому так, а не інакше. Але мені це не цікаво. Для мене то пройдений етап. У мене зараз інший рід діяльності.

– То ж єдиний у вашій кар’єрі чемпіонат світу.

– І навіщо він мені зараз потрібен? Мені зараз від нього ні холодно, ні жарко. То історія.

Максим Шацьких: Для Динамо я зробив трохи більше, ніж Сьомін. Треба поважати людей, з якими ти вже попрощався, але не попрощалися вболівальники

Можу згадати, чому пішов з Динамо. При Сьоміні я не грав. Юрій Павлович мене постійно намагався спихнути. Взагалі, досі не можу зрозуміти, як у Динамо з’явився такий тренер як Сьомін. У нього в обоймі було 11 людей і спілкувався він лише з ними. Інші його не цікавили, могли йти на рибалку, на іншому полі бити по воротах, займатися своїми справами. Якщо хтось із обойми випадав, Юрій Павлович міг підійти і когось одного висмикнути, поговорити, обійняти, мовляв, сьогодні ти виходиш. Однак щойно номінально основний видужує, на тебе знову уваги не звертає ніхто.

Коли контракт закінчився, збирався його продовжити. Клуб не захотів, бо Сьомін привів з Москви свою людину – грузина Малхаза Асатіані. За 350 тисяч євро на півроку. Тобто я, корінний киянин, вихованець клубу, виявився непотрібним, а людина з Локомотива вартістю 350 тисяч євро в обоймі.

– Після Динамо у вас були ще виступи за Львів, Чорноморець і Волинь.

– А потім отримав ліцензію А і збирався працювати тренером. Мене хотів запросити до себе в Динамо-2 помічником Сашко Хацкевич, потім мав пропозицію від Сергія Реброва. Але і Ігоря Михайловича не було на мене бюджету. Врешті, завершилося тим, що став спортивним директором в київському Арсеналі. Мав ідею запросити туди тренерами Хацкевича і Реброва. Бачив великий потенціал, але в момент, коли до Олександра і Сергія потрібно було підходити з конкретними пропозиціями, власник клубу Олександр Онищенко виявився до цих кроків неготовим. Пізніше у Динамо головним став Ребров, а тепер – Хацкевич. Переконався, що моє бачення було вірним. А за хлопців радий, вони молодці. Ми з ними друзі.

– Чим займаєтеся після розпаду клубу Арсенал?

– Зараз розвиваю дитячо-юнацький футбол. Маю школу в Броварах. Беру участь в благочинних заходах. Допомагаю дітям. Бізнесом займаюся для того, щоб розвивати дитячо-юнацький футбол в Україні. Та й взагалі раджу всім, хто займається бізнесом, десять відсотків від прибутків вкладати в дітей.

– Що у вас за бізнес?

– Різносторонній. Який саме – казати не буду.

– Ви регулярно відвідуєте домашні поєдинки Динамо. І чуєте образливу для вас пісню.

– На матчах Динамо не завжди, але друзі розповідають, що понині ультрас співають про Путіна і про мене. Таке було ще коли грав. Не буду приховувати – морально таке слухати важко. Але якщо для ультрас я асоціююся з тим, про що вони співають, то стяг їм у руки.

– Колись ця пісня була присвячена Леонідові Буряку. Після вашого переходу в Спартак її переробили під вас.

– Такого не знав. Розумієте, я спілкувався з представниками ультрас. Коли вони поодинці, то начебто мене розуміють, але коли збираються разом, одначе співають. У них це вважається круто. Що ж, якщо це круто, то нехай.

– Віктор Леоненко якось сказав: "Я не динамівець, я просто в один період виступав за Динамо".

– Я так не скажу ніколи. Я динамівець, киянин, мріяв, що виступатиму за цей клуб все життя. Ось нині міркують, в кого динамівське серце, а в кого ні. Я грав у Динамо, робив цю історію, ця історія творилася разом зі мною. Я належу до того покоління футболістів, які зробили для нашої команди своєю працею, знаннями і здоров’ям чимало. Мені нічого не падало з небес. Працював і досягав. І раніше ж усі вболівали, всі до мене підходили.

Та й зараз – ультрас не підходять, а інші вболівальники підходять. І це приємно. А тим, хто щось на мене говорив чи говорить, вдячний. Вони зробили мене сильнішим. Я ж не шкодував себе, а отримані в роки гравецької кар’єри травми нагадують про себе понині – хрестоподібна зв’язка, бокова. Багато пошкоджень, які не дінуться нікуди.

Ярмоленко: Після Євро-2016 був розчавлений. Скасував відпустку, тиждень не виходив з дому

Загрузка...
13
год
:
5
хв
Німеччина
18:00
Камерун
Вгадай результат матчу

Новини

Загрузка...
close
Залиште відгук