"Від збитих колін на бетонному полі до наступника Марадони": Хвіча – про історичне Євро, мрію Грузії та війну в Україні
Вінгер Наполі та збірної Грузії в колонці для The Players' Tribune розповів про свій шлях до володаря Скудетто й історичного для своєї країни Євро-2024.
19:00
Привіт! Хлопці, ми маємо невелику проблему. Тому що я з Грузії. І, звичайно, я розмовляю грузинською. Але я грав у футбол в одній сусідній країні, а тепер граю в Італії. І не просто в Італії, а в Наполі (найкраща частина Італії).
Зараз я намагаюся звернутися до людей по всьому світу. Якою мовою ви всі говорите? Усіма. Якщо я зроблю це грузинською? Велика проблема. Я щосили намагаюся практикувати свою англійську. Тому буду говорити англійською. Моя англійська? Не ідеальна. Але я намагаюся щосили. Добре? Поїхали.
Євро-2024: Роналду серед головних фаворитів, абсолютний дебютант та слід України – прев’ю групи F
Гаразд, спробуємо ось що: запитайте у грузина, хто виграє Євро. Будь-якого грузина – маленьку дитину, бабусю, продавця. Не важливо. Запитайте їх. Знаєте, що станеться? Ну, перш ніж вони дадуть відповідь, подивляться на вас, як на божевільного. Хто виграє? "Грузія виграє Євро. Звичайно. Звичайно!" За те, що ви питаєте, у їхньому виразі зможете прочитати: "Ти дурень, чи що? Хто ще, крім Грузії?!??!?! Ти дурень. Великий дурень".
Нехай деякі люди кажуть: "Але хіба це не вперше в історії, коли ви берете участь у чемпіонаті Європи?" Не важливо! Жодної різниці! "Це буде Грузія", – скаже старенька. Грузини такі. В усьому. Знаєте, у кого найсмачніша їжа? Іспанія? Італія? Японія? Хахахахахахах. Грузія!!!!! Найкраща музика? Грузія!!!!
Я не знаю, що це таке. Можливо, це йде від Бога. Начебто ми народжуємося такими. У Грузії все найкраще. Я теж так кажу. Тож для мене, звичайно, хінкалі – це найкраща їжа, яку можна скуштувати. І, звісно, ми можемо виграти Євро. Звичайно. Хто сказав "ні"?!?!
Бути тут – це безумство. Я не старий. Лише 23. Але пережив багато злетів та падінь – у житті, у футболі. Велика подорож. Як це називається англійською? Великий швидкий атракціон у парку... Їде дуже швидко... Страшно, але весело. Американські гірки! Це і є моє життя. Я розповім вам про нього.
Коли я був маленьким, під час літніх канікул ми щодня ходили грати у футбол на вулиці. Діти були скрізь. Ми влаштовували маленькі турніри. Це було щось подібне до чотирьох будинків, поміж них був наш стадіон. Але лише з твердого бетону. Згодом у нас з'явиться газон. Але спочатку – бетон. Коліна всі червоні, коли ми падали. Багато закривавлених колін.
І знаєте, що? Люди спостерігають за нами із будинків. Як уболівальники. У Грузії люди люблять спорт. Але футбол на першому місці. Завжди на першому місці. Будь-який футбол вони дивитимуться. Дружні ігри. Діти на вулиці. Неважливо. У вас є натовп.
Іноді ми грали вночі, коли зовсім малі діти мали спати. Ми починали кричати та сперечатися про матч, і малюки прокидалися. Батьки, вони лютували. І на цьому наші нічні ігри скінчилися. Занадто багато галасу. Більше жодної "Ліги чемпіонів"!
Я не кричав надто багато. Здебільшого поводився спокійно. Ніколи не починав бійок. Іноді люди казали: "Цей хлопець, здається, сором'язливий". (Навіть зараз люди так кажуть.) Але я не такий. Я просто поважаю всіх. Але! Якщо ви зачепите моїх друзів чи щось таке, я вибухну гнівом. Це менталітет, розумієте? Я ніколи не починаю бійки, але я можу її закінчити. Особливо якщо мій друг у біді, я мушу допомогти. Моя мама ненавиділа це: "Чому ти б'єшся? Заспокойся". Але там, звідки я родом, ніколи не кидають друга у біді.
Коли я перейшов до академії тбіліського Динамо, там було більше футболу, менше бійок. Завдяки їхнім методам навчання ви можете стати хорошим гравцем. Ви бачите нашу збірну, і більшість гравців – це вихідці з цієї академії. Але це було складно. Я був у першій команді, і старші гравці були трохи здивовані: "О, тепер у нас є цей хлопець?" Тоді я ще був молодим, і ніхто мене не знав: "Хто цей хлопець?"
Мені було 15 років, а вони були дорослими гравцями. І вони сказали: "О, тепер з нами цей хлопець. Може, ми програємо". Іноді я чув те, що не мав би: "О, ні, тільки не він". Мені хотілося поплакати. "Можливо, я поганий гравець", – щось таке я собі думав. Всередині мені було боляче, і я сказав: "Чорт, я маю показати їм, що можу грати добре".
Так мій менталітет зміцнився. То була мотивація. Це зробило мене сильним. Потім я поїхав на Росію. Москва. Мені 17, майже 18. Дуже молодий. І один, сам-самісінький. Мої батьки нервують. Батько дуже переживав. І мені було важко. Я відчував стрес через те, що залишив сім'ю.
Там, на Росії, було самотньо. Жити довелося у тренувальному центрі. Жодних друзів. Думаю, там були тільки я та охоронці. Інші гравці жили в іншому місці. Я там був один. Я ходив їсти один. Це було страшне місце, дуже! Я не жартую! База розташована в глибокому лісі, і там не можна було гуляти, бо там були собаки і таке інше. Кожну секунду я перебував у тренувальному центрі. У Москві я не гуляв. Взагалі ніде.
Вночі у навчальному центрі не було світла. Коли я йшов на тренування, іноді був пізній вечір, але я працював. Додаткова робота, але світла нема. Однак робити більше нічого. Я нічого не міг з цим вдіяти. Думав лише про футбол. Тому я працював ночами, щоночі. Думки були якісь такі: "Я не можу повернутися до Грузії, тому що я погано граю. Я мушу грати добре. Я мушу старанно працювати. Моя родина та країна дивляться на мене".
Я завжди беру із собою Грузію. Весь народ. Коли ти любиш свою країну, то думаєш саме так. Я роблю все для своєї країни, для дітей, які люблять мене. (Або навіть якщо вони мене не люблять, але вони грузини, я однаково роблю це для них). Я хочу, щоб вони завжди пишалися мною.
У 2022 році розпочалася війна в Україні (очевидно, що Хвіча має на увазі повномасштабне вторгнення російських окупантів – прим.). Війна – це велика ганьба. Для мене, коли ми живемо в одному світі, ніхто не має вбивати один одного. Це просто. У світі має бути мир. Тому, коли починається війна, я говорю: "Я не можу тут залишатися". Через свою країну та нашу історію я кажу клубу, що маю виїхати.
Я переходжу в Динамо Батумі, повертаюся в найкращу країну на землі. Ви знаєте, в яку! Вдома було чудово. Дуже зворушливо. Стадіони, на яких усі дивляться. Як у дитинстві на бетоні. Але жодних чортових колін.
Переїзд у Наполі був пов'язаний із Бадрі. Це мій батько. Його кумиром був Марадона. А мій батько... він теж був дуже хорошим гравцем. Він грав у Азербайджані. Коли я був маленьким, я завжди дивився його відео, і він був для мене найкращим гравцем у світі. Якщо хтось говорив про Мессі чи Роналду, я відповідав: "Ні, ні, ні... мій батько кращий. Я покажу вам відео".
Якщо шукати на YouTube, то там не так багато яскравих моментів, але я мав DVD. Мама завжди показувала мені його. Мій батько так сильно пробивав штрафні удари. Я був настільки вражений, що казав своїм друзям, що вони мають прийти до мене додому та подивитися. Звичайно, коли я став старшим, я почав думати, що Роналдінью – це .... так ... можливо, кращий. Не набагато.
Але з дитинства мій батько завжди говорив про Марадону як про Бога. Тому, коли мій агент сказав мені, що Наполі хоче запросити мене до себе, я був такий щасливий. Але мій батько? Неймовірно. Мій батько каже: "Ти не можеш сказати "ні" Наполі! Ти не можеш сказати "ні" клубу Марадони!" Тож ми не стали довго роздумувати. Жодних дебатів. Я не можу описати емоцій. Я кажу: "Поїхали. Швидко. Я маю встигнути".
Коли я приєднався до Наполі, перше, що мені кажуть товариші по команді: "Ти мусиш співати". За вечерею. Це традиція. Ти маєш заспівати пісню. Усі новачки так роблять. Гаразд, без проблем. Але Кім Мін Чже був першим і він виконав "Gangnam Style". Було дуже добре. Дуже-дуже добре. На мене тиснуть. Тож я просто вибрав пісню.
У моїй колишній команді новий гравець колись співав цю композицію. Було круто. Я не знав цієї пісні. Але я сказав: "Можливо, в наступному клубі, куди я поїду, я співатиму її". Це "Lala, la, la, la...". У Наполі я співав це першого ж дня.
Мої нові партнери по команді, почувши це, говорять: "О, ти розумний хлопець. Ти хочеш справити гарне враження на вболівальників Наполі, так?" Я нічого не розумію. Потім, після вечері, Маріу Руї каже мені: "Так, ця пісня – Live Is Life. Це пісня Марадони. Він зробив її знаменитою, під час розминки жонглюючи м'ячем". Присягаюся, я не знав. Зрештою, уболівальникам дуже сподобалося, що я це співаю. Але це була просто удача.
Пам'ятаю, у перші дні в Неаполі я бачив Марадону скрізь, куди б не подивився. Марадона, Марадона, Марадона. Марадона – це Бог. Я сказав про це своєму батькові. Він попросив: "Привези мене туди якнайшвидше!"
Спочатку я їздив на тренування на таксі, бо я не мав авто. Коли побачив, як вони їздять, говорю: "Я не зможу тут їздити, нізащо". Але коли я добрався до готелю... краєвиди... Боже. Це було найкраще, що я коли-небудь бачив, правда. Потім я виходжу гуляти містом і навіть 70-річні люди вже знають мене. Ще до того, як зіграв. Люди зупиняють мене: "Ви – Кварацхелія!" Я – молодий хлопець. Приїхав із батумського Динамо і маю складне ім'я, але бабусі, дідусі – всі мене знають.
Я багато разів говорив друзям: "Грузини та жителі Неаполя – ми майже одне й те саме. Вони так люблять футбол. Ми живемо трохи як... божевільні. Не знаю, як сказати, але це схоже на... Пристрасть, енергію. Ми й у Грузії так живемо".
Ще я завжди кажу, що ви маєте подивитися матч на Стадіо Марадона. Я ніколи не забуду свого першого візиту на цю арену. Коли я зайшов усередину, навіть у роздягальню, там було так гарно. А я зазвичай перед грою не виходжу на поле. Деякі гравці виходять на поле, відчувають траву і таке інше, або слухають музику з людьми. А я ніколи не виходжу. Але з Марадоною я вперше відчув, що мені варто вийти. Я мушу побачити.
Я вийшов, і це було чудово. Навіть на розминці він уже заповнений. Емоції не описати. Коли починається розминка, вони грають цю пісню, "Lala, la, la, la". Потім вони співають іншу пісню Марадони, яку вмикають після... це "Оле, оле, оле", а потім фанати співають "Дієго, Дієго". Тож тепер щоразу, коли я розминаюсь, я теж співаю: "Дієго, Дієго". Моєму батькові це подобається.
Вболівальники – це щось інше. У сезоні, коли ми виграли Скудетто, після виїзду до Ювентуса, ми повернулися в аеропорт в Неаполі і намагалися дістатися додому автобусом, а вболівальники влаштували ці штуки – я не знаю, як вони називаються англійською, – ці феєрверки, але кольорові. Тож нічого не видно. Навіть усередині автобуса неможливо дихати. Навіть із кондиціонером ми ледве можемо дихати. Все синє, біле та димне.
Але люди були такі щасливі. Ціле місто, щасливе. Всі-всі... І я теж. Я дуже, дуже щасливий грати за клуб Марадони. Коли я був дитиною в Грузії, моє життя було трохи складним. Іноді, небагато. Без подробиць. Не завжди легко, розумієте? А зараз я щасливий, бо знаю, що граючи за Наполі, я змушую свою країну посміхатися. Усі люди дивляться. Вони стежать за нами.
Іноді, коли я повертався до Грузії, то бачив дітей, які грали з моїм ім'ям на футболці, я не вірив у це. Мені здавалося, що цей Кварацхелія на футболці – якийсь інший хлопець. Я навіть не мріяв про це, бо це було для мене так далеко. Але тепер, коли я їх бачу, вони мене надихають.
І ось тепер на Євро, вперше у житті. Ми можемо зробити всю Грузію щасливою. Для грузинів це як мрія. Це правда, що Грузія – найкраща. У всьому. Але, гадаю, ніхто в глибині душі не вірив, що ми колись зможемо поїхати на Євро. Тому гра з Грецією у фіналі плей-офф була трохи напруженою. Я думав про цю гру кожен день, кожен момент. У моїй голові все було так: "Ми маємо це зробити. Я маю зробити це для своїх друзів. Моїх товаришів за командою. Моїх людей". Стрес. Тиск, звісно.
Ми всі викладалися на 100%. Серія пенальті. Для мене пенальті – це завжди 50 на 50. Ніхто не знає. Коли починають бити та Мамардашвілі відбиває, ми виходимо вперед на один гол. Я дуже, дуже нервуюсь. Не можу залишатися на місці, начебто все нормально. Занадто напружений. Я йду від усіх, щоб ніхто за мною не спостерігав.
Один. Мене трясе. Звісно, у нас найкращий воротар. Але однаково нервуюсь. Я кажу: "Боже мій, давайте, хлопці". А коли останній пенальті бив Квеквескірі, я кажу: "Ніко, ти маєш це закінчити". Коли він забив, я просто впав і сказав: "Чорт, ми зробили це!" Всі були такі щасливі. Моя дружина, коли я побачив її після гри, сказала: "О, нічого собі. Ти п'яний? Випили пива в роздягальні?". Я відповідаю: "Ні. Я просто дуже щасливий, от і все !!!!" Думаю, це один із найкращих днів у моєму житті.
Стільки людей всюди кричали та танцювали. Ми навіть не могли поїхати до готелю автобусом. Навіть поліція нічого не могла вдіяти. Ми не прийняли душ. Просто переодяглися у футболки та пішли на церемонію разом із людьми. Усі співають та плачуть. Плачуть від щастя. Ці дні ніколи не забуваються.
Ми зробили історію для Грузії. І тепер... так, звичайно, ми маємо шанс. Чому б і ні?!?!? Навіщо відмовлятись? Ми гратимемо проти Туреччини. І Чехії. І Португалії. Чи буде важко? Звичайно. Чи попрошу я у Кріштіану його футболку після гри? Можливо. Гаразд, так. Чому б і ні? Він мій кумир. Я скажу йому про це. Але це не означає, що ми не можемо перемогти.
Футбол – це футбол. Ніхто не знає. Ніхто не вірив, що ми взагалі пройдемо кваліфікацію. Тепер вони знову не вірять. Кажуть, що Грузія не має шансів. Всі так говорять. Але знаєте, що я відповім? Скажу так: "Вони не спитали жодного грузина".
Переклад та адаптація Вадима Грищука
