Українець веде Вікінг у ЛЧ: возив рибу з Норвегії, а зараз тренує команду екс-зірки АПЛ, який грає у футболці Дмитруліна
Серед лідерів сезону у чемпіонаті Норвегії – сенсаційний Вікінг. Виявилося, що в тренерському штабі команди зі Ставангера працює українець. Далі ж за справу взявся Любомир Кузьмяк.
У 14 років він організував аматорську команду в рідному Запоріжжі, у 15 розпочав суддівську кар'єру, а у 19 заснував бізнес, пов'язаний із поставкою морепродуктів з Норвегії в Україну. Зараз йому 27 і він входить до тренерського штабу норвезького Вікінга, котрий бореться за потрапляння у Лігу чемпіонів.
Життєві віражі хлопця із Запоріжжя Марка Білого заворожують. Про них – у його розповіді для Футбол 24.
"Спілкуюся з гравцями на тему суддівських хитрощів"
У нас зараз важливий період у чемпіонаті – Вікінг змагається за медалі. Йдемо серед лідерів і хочемо там залишитися. Перед початком сезону команді поставили завдання – завоювати медалі. Якщо потрапимо у трійку, то ціль виконаємо. Та хто не мріє про більше? У Ставангері, місті, яке представляє Вікінг, ходять розмови про вихід у Лігу чемпіонів. Людям дуже хочеться, щоб команда потрапила туди.
Я належу до тренерського штабу Вікінга і виконую різноманітні обов'язки. Наприклад, відповідаю за певні тренувальні вправи. Зазвичай ми проводимо з футболістами по 30 хвилин під час кожного тренування. Інші мої функції стосуються суддівства. Я спілкуюся з гравцями на тему суддівських хитрощів. Буває, працюю персонально із захисниками та нападниками. Вчимося утримувати лінію офсайду або навіть красиво падати (Усміхається).
У Вікінга два головні тренери: Мортен Єнсен та Б'ярте Аарсхайм. А я – їхній асистент. Крім мене, у штабі працює ще один хлопець – аналітик Стіг Недребйо. У Норвегії мене дуже здивувала загальна відповідальність та навіть слухняність футболістів. Тут кожен футболіст – професіонал. У команді я вже півроку і жодного разу ще не бачив, щоб хтось запізнювався на тренування. Навіть на хвилину. Режим теж ніхто не порушує. Це при тому, що після гри хлопцям дозволяють випити келих пива. Та ніхто не зловживає.
Директором з футболу в клубі працює Ерік Невланд, місцева легенда, який грав за Манчестер Юнайтед, Гронінген та Фулхем. Він відповідає за трансферну політику Вікінга і є справжнім професіоналом. Людина горить футболом, відвідує кожне тренування.
Із Невландом пов'язана цікава історія. Якось тут організували ветеранський матч за участі тренерів та легенд Вікінга, де, наприклад, грав перший тренер Ерлінга Холанда. Кожен одягав футболки клубів, за які колись виступав. Так от Невланд одягнув футболку збірної України. 2001 року він був у запасі збірної Норвегії на Олімпійському в матчі відбору ЧС. Очевидно, він помінявся тоді футболкою із Юрієм Дмитруліним. На той товариський матч Невланд вийшов у формі збірної України із 6-м номером на спині. У синьо-жовтих барвах було двоє гравців: він і я.
Я розцінюю такий вчинок Невланда як своєрідний жест підтримки. Принаймні, мені було приємно. Взагалі усі футболісти періодично запитують мене про Україну. Публічно про це мало говорять. Я давав кілька інтерв'ю норвезьким ЗМІ, але про війну запитували нечасто. Однак у приватних розмовах усім цікаво дізнатися. Наприклад, у місті мене не раз питали про Україну.
"Норвежці – дуже толерантні, на дітей тренери не кричать"
Ставангер – своєрідна нафтова столиця Норвегії. Це маленьке затишне містечко з красивою архітектурою і великими покладами нафти. Тут мені не подобається тільки погода. Постійні дощі, літа як такого немає… Максимальний температурний показник – 17 градусів Цельсія. Та містом №1 для мене завжди буде Запоріжжя. Я дуже сумую за домом і вважаю Запоріжжя найкращим містом у світі.
Також не є близькою для мене ідеологія Норвегії – тут усіх зрівнюють. Не важливо – ти касир у супермаркеті, професійний футболіст чи бізнесмен. Соціально та фінансово ви все одно будете приблизно на одному рівні. Норвезьке суспільство абсолютно рівноправне. Як на мене, люди тут живуть без мотивації. У тих же футболістів-початківців не горять очі, як у будь-якого хлопця в Україні. Напевно, тому Норвегія практично ніколи не виходить на великі форуми.
Водночас місцева футбольна інфраструктура перебуває у фантастичному стані. У кожному без винятку містечку є професійні футбольні поля, м'ячі, сітки на воротах. І це все у відкритому доступі у будь-який час доби. Навіть уночі будь-хто може прийти на поле, ввімкнути прожектори та зіграти у футбол! Якби в Україні була б така інфраструктура, то у поєднанні з українськими "голодними" хлопцями наша збірна була б однією з найкращих у світі! Дуже сподіваюся, що футбол в Україні розвиватиметься. Україна – країна талановитих та вмотивованих людей!
У Норвегії я також мав нагоду познайомитися з дитячим футболом. Подобається, що тут ніхто не вимагає від дітей перемог будь-якою ціною. Норвежці – дуже толерантні, тому не дивно, що на дітей тренери не кричать. Маленькі футболісти не відчувають тиску за результат. Коли я займався у дитячій школі запорізького Металурга, то нам постійно казали, що ми маємо вигравати. Тут ніхто цим не переймається. Якість гри набагато важливіша.
Найбільше у Вікінгу я спілкувався з нападником Сондре Ауклендом, який минулого тижня перейшов у Буде-Глімт, до лідера чемпіонату. Добре спілкуюся з іншим форвардом Ларсом-Йоргеном Сальвесеном. Також маю хороші стосунки з Джо Беллом, гравцем збірної Нової Зеландії. Недавно у Бельгію поїхав мій товариш – ісландський воротар Патрік Гуннарссон, котрий перебував на лаві запасних у недавньому матчі проти збірної України. Я проводжав його на той поєдинок і бажав йому невдачі (Усміхається). Коли Патрік повернувся з поразкою, то, мабуть, тиждень мене ігнорував. Навіть у їдальні уникав.
Вікінг – інтернаціональна команда, де виступає чимало австралійців. Але загалом відчувається скандинавський менталітет. Є шведи та данці. Мене чудово прийняли вже на першому тренуванні. Як тільки тренери представили мене, то кожен футболіст підійшов і сказав кілька слів. Хтось жартував, хтось пригадував, як грав за Русенборг проти Дніпра у Лізі Європи, а хтось просто запитував, яка зараз ситуація в Україні. З кожним було про що поговорити.
"Чи можу я дати твій номер Мортену Єнсену?"
У Норвегії економні клуби. Наприклад, ніхто не розкидається екіпіруванням. Пригадую, як мої знайомі в Україні мали забиті шафи з клубним одягом. А тут я перший тиждень у команді проходив у своєму суддівському одязі. Водночас тут є класний спортзал, проте немає власної тренувальної бази. Тобто ніхто не розкошує, але скаржитися не доводитися.
Одного разу я відсудив матч другого дивізіону, повернувся додому. Ввечері мені надійшла смс від тренера однієї з команд, матч якої я обслуговував. "Чи можу я дати твій номер Мортену Єнсену, тренеру Вікінга?" – написав той. Насправді я не знав, хто такий Єнсен. Однак вже наступного ранку він написав мені та запросив на тренування. Я не дуже розумів, що від мене потрібно.
Тренер попросив відсудити двосторонній матч Вікінга, а після гри запропонував приєднатися до їхнього клубу. Я не знаю, чим так одразу сподобався Єнсену, але один епізод мені запам'ятався. Під час тієї двосторонки я працював дуже зосереджено і серйозно, а в одному моменті поставив на місце нападника збірної Австралії Патріка Язбека. М'яч вийшов і я йому жорстко, так по-суддівському дав зрозуміти, хто є хто.
Фактично із суддівської роботи я перейшов на тренерську. Хоча однією з моїх функцій у штабі Вікінга є суддівство. Я працюю на двосторонках. Щовівторка у нас гра 8 на 8 – їх я теж суджу. Норвезьку мову я знаю не дуже добре – лише базові слова. У роботі використовую англійську. У Норвегії усі – від дітей до літніх людей – володіють англійською.
"Пробрався через охорону і почав кричати Заяєву"
Вперше на стадіон я потрапив у березні 2008-го. У Запоріжжя приїхав охтирський Нафтовик. Я був вражений атмосферою на стадіоні. Футболісти здавалися мені людьми з іншої галактики. Я так захопився, що почав грати у футбол, але мама бачила в мені гандболіста, тож віддала у гандбольну секцію. У 12 чи 13 років я потрапив у ЗТР, та потім все одно пішов з гандбольного класу і записався на футбол.
То було пізно, проте я мав спробувати. Після навчання у школі Металурга я поїхав на перегляд у Севастополь, де провалився – футболістом я був слабким. Коли повернувся, вирішив створити свою футбольну команду з найменуванням Олександрівськ – на честь першої назви Запоріжжя. Культ аматорського футболу лише зароджувався. Мені було 14 років, я почав збирати команду і заявив її в аматорський чемпіонат міста, де ми фінішували другими.
За Олександрівськ багато забивав марокканський нападник, якого ми вирішили запропонувати Металургу. Я прийшов на прес-конференцію Металурга, у якій брав участь Анатолій Заяєв, котрий виконував функції спортивного директора клубу. Я дочекався кінця заходу, пробрався через охорону і почав кричати: "Анатолію Миколайовичу!" Заяєв почув мене, повернувся і я йому розповів про свого марокканця. "Записуй мій номер", – сказав Заяєв. Так почалося наше спілкування.
Анатолій Миколайович дотримав слова, приїхав до нас, переглянув нападника і зробив сумний, але справедливий висновок: "Для першої команди він заслабкий, а у дубль ми не заявимо 23-річного легіонера". Тоді Заяєв взяв мене за руку і додав: "А взагалі мені здається, що тобі треба стати суддею". Звичайно, я сильно здивувався, однак з часом відважився і записався у Запорізьку міську федерацію футболу та прийшов до відомих тепер арбітрів: Максима Козиряцького і Олександра Войтюка.
"Я виріс без батька і певною мірою Заяєв заміняв мені тата"
Звичайно, усі дивувалися 15-річному хлопцеві, який розпочав суддівську кар'єру. Мене у всьому підтримував Заяєв, радив вивчати англійську мову. Восени 2012-го ми говорили про те, що на початку нового року я буду з ним переглядати матчі запорізького Металурга, а він прийде на мої ігри. А 18 грудня Анатолій Миколайович загинув у ДТП.
Як зараз пам'ятаю той момент. Мені написав бразилець Жилмар, який працював у Металургу, і скинув інформацію про смерть Заяєва. Я не повірив і взявся телефонувати Анатолію Миколайовичу. Дзвоню, а там – "поза зоною". Я виріс без батька і певною мірою Заяєв заміняв мені тата у важливий момент мого життя. Психологічно оговтатися я зміг тільки завдяки футболу – поринув у нього з головою.
У Запорізьку федерацію до дорослих дядьків я прийшов дитиною. Можна зрозуміти, як там до мене ставилися. Більшість сприймала мене як проект Заяєва. Мовляв, мене будуть проштовхувати. Коли Анатолія Миколайовича не стало, все змінилося. Хоча я працював у бригаді із Максимом Козиряцьким та Дмитром Запороженком, які тепер судять в УПЛ. Вже тоді нам казали, що наша бригада судитиме Прем'єр-лігу. Це при тому, що Козиряцький і Запороженко обслуговували нижчі ліги, а я взагалі був дитиною.
У певний момент я мав готуватися до складання нормативів перед роботою в ДЮФЛ та аматорському чемпіонаті. Перед самим виїздом мені зателефонували і сказали: "Пробач, наступного разу". Такого безладу, як у Запоріжжі, де існували дві федерації, не зустрічав ніде. Вони між собою ворогували, а страждали люди. Напевно, то був максимально невдалий час для розвитку.
У 19 років я розпочав займатися бізнесом – возив із Норвегії морепродукти у Запоріжжя. 24 лютого 2022-го у робочих справах я перебував якраз в Еґерсунді, за 80 кілометрів від Ставангера. У футбол я повертатися не збирався, але потім спробував і відновив суддівську кар'єру. А тепер я взагалі треную. Ніколи не знаєш, що готує тобі доля.
Складно сказати, що трапиться потім. Не знаю, де працюватиму в майбутньому. У будь-якому разі новини про Україну я читаю щодня. У мене тут своя рутина, але я не можу про це перестати думати. У мене завжди в гаджетах відкриті вкладки "Новини Запоріжжя" та "Новини України". Я зазираю в новини щовечора з мрією побачити головне – що війна завершилася, що Україна перемогла. Розумію, якою ціною дається воля нашої країни.
