"У Росії зіткнувся з договірними матчами": відмова київському Динамо, шовінізм у Ювентусі і похід на порнофільм
Максим Розенко поговорив із Сергієм Алейниковим, який був визнаний найкращим футболістом Білорусі ХХ століття.
За збірні СРСР і СНД він відіграв 77 матчів – і це шостий результат в історії радянського футболу. У збірної змінювалися тренери, але креативний опорний півзахисник викликався у національну команду і при Малофєєві, і при Лобановському, і при Бишовці. А ще в його кар’єрі був Ювентус, у складі якого Сергій першим серед футболістів СРСР виграв Кубок УЄФА.
У чоловічій розмові з Максимом Розенком Алейников пригадав, як водив молодіжну збірну СРСР на порнофільм у Швеції, чому у нього не склалося в Турині і на що йшли грузинські команди в чемпіонаті СРСР, щоб досягти результату.
Порнофільм
– Пане Сергію, ви працювали тренером в Італії, Росії, Литві, але жодного разу в Білорусі. Парадокс?
– Людині краще там, де вона затребувана. Приїжджаю до Мінська. Були зустрічі з керівниками білоруської федерації футболу. Але серйозних пропозицій не надходило.
– Задоволені своїм життям в Італії?
– До від'їзду в Турин мені було краще мешкати у Мінську. На даному етапі краще жити в Лечче, де у мене свій будинок.
– Італійський паспорт оформили?
– Не бачу в цьому необхідності. У мене є вид на проживання. Цього цілком достатньо. Маю можливість подорожувати без всяких віз. Хіба що голосувати не можу. Але я і в СРСР не голосував. Хоча ні, один раз було – мені тільки 18 років виповнилося. Чомусь потрібно було обов'язково проголосувати. Тоді в Радянському Союзі зазвичай голосували просто – брали бюлетені і, не розглядаючи їх, кидали в скриньку. Я так і зробив – навіть не вникав, які вибори проводилися.
– Як же вас тоді комсоргом молодіжної збірної СРСР вибрали, якщо ви були політично та ідеологічно не "підкованими"?
– Та я вже й не пам'ятаю – за "молодіжку" всього чотири або п'ять матчів відіграв. Але історія була. Поїхали на турнір до Швеції. Відіграли, виліт додому наступного дня. Тренери пішли на банкет, а мені сказали на правах комсорга організувати дозвілля для хлопців – зводити команду в кіно.
Я обрав фільм, ми пішли на нього. Обрана мною картина виявилася порнострічкою – у Швеції на початку 80-х це вже було можливим. Усім сподобалось. Коли повернулися зі Скандинавії, партнери по молодіжній збірній сказали, що я хороший комсорг і запропонували мені й надалі займати цю посаду.
Договірняки
– У 2003 році вас запросили в Торпедо-Металург. Але пропрацювали в Москві ви недовго. Що не вдалося?
– Генеральний менеджер клубу, уродженець Луганська Юрій Білоус запросив мене з Італії, а уродженця Дніпропетровщини Сергія Шавла – з Австрії. Ми повинні були будувати команду з нуля. Плани розписувалися наполеонівські. Але коли приїхав у розташування клубу, виявилося, що реальна картина, м'яко кажучи, не зовсім така, як розповідалася на словах. Тоді в Росії багато речей ще працювали за іншими стандартами. Процвітали непрозорі контракти, існували договірні матчі. Я з цим зіткнувся безпосередньо.
– Керівництво клубу заявило вам, що "має борги" перед іншими командами за минулий сезон?
– Такого не було. У цьому випадку я б відразу зібрав речі і полетів у Лечче. Але до мене доходили тривожні сигнали. Команда виступала невдало, я намагався щось змінити. А мені казали, мовляв, як ти не старайся, питання вже давно вирішене. Спочатку взагалі відмовлявся вірити в те, що хід ігор кимось заздалегідь визначений. Просто не хотів у це вірити. Але шила в мішку не сховаєш.
– Чому ж не захотіли порозумітися з керівництвом клубу?
– До кого я повинен був йти? До президента? Він би сказав, що про договірний характер ігор йому нічого не відомо. І, цілком можливо, він у цьому випадку не лицемірив би. До кого йти і що казати? Це дуже тонкий і серйозний момент. Людина, по суті своїй, слабка. Не всі можуть встояти перед спокусами. Футболісти – зокрема.
У мене ж не було залізних доказів причетності гравців до договірних ігор. Були підозри і нічого більше. Якщо футболіста після гри викликати до себе в кабінет і почати звинувачувати в змові, думаєте, він зізнається?! Звичайно, люди, які все життя провели у футболі, по ходу гри можуть зробити певні висновки. Але фактів на руках у них не буде.
– За часів своєї ігрової кар'єри стикалися з договірними матчами?
– На моїй пам'яті була пара таких зустрічей. Пам'ятаю, перед поєдинком з Торпедо Кутаїсі в Мінську, мені зателефонував одноклубник. Сказав, що йому запропонували здати гру і попросили поговорити на цю тему зі мною. Мовляв, Торпедо необхідна гостьова перемога. Я відразу сказав, що в такі ігри не граю. Одноклубник теж зазначив, що здавати матч не збирався, повідомив мені просто як про факт спроби підкупу.
– І з яким рахунком закінчився матч?
– Після першого тайму програвали 0:1. Додам, що напередодні поєдинку Мінськом вже щосили гуляли чутки, що Динамо здало гру. Але в другому таймі ми зібралися і забили два голи. Переможний м'яч я забив на 90-й хвилині. Усі розмови відразу вщухли.
– Хто ще робив вам схожі пропозиції?
– Була історія, коли в чемпіонаті СРСР-1987 ми приїхали в Ланчхуті. Гурія вийшла на лідерів команди з пропозицією здати гру. Точну суму не пам'ятаю, але вона була значна. Ми відмовилися. Приїхали до Грузії за день до матчу. Переночували, поснідали, пообідали. Після обіду у більшості хлопців заболіли животи. Вийшли на гру ослабленими і програли 1:2. Не виключаю, що нам щось підсипали в їжу. Ще й другий гол пропустили з пенальті, який вигадав суддя.
– А "старші брати" з центральної ради Динамо ніколи не просили білоруську республіканську раду Динамо допомогти одноклубникам із Москви? Адже у 80-х був сезон, коли московське Динамо ледь не вилетіло з Вищої ліги чемпіонату СРСР.
– Не пам'ятаю такого. Думаю, якщо московському Динамо потрібно було щось вирішити, вони могли добитися поставленої мети шляхом співпраці зі суддівським корпусом.
Лобановський
– Яка команда у чемпіонаті СРСР була незручною для мінського Динамо?
– Не пам'ятаю, щоб нас хтось бив з року в рік. Ми вигравали у всіх – і у київського Динамо, і у Спартака, і у Дніпра.
– Дніпро вважався провінційною командою, але у 80-х у чемпіонаті СРСР назбирав два повних комплекти нагород, а також виграв Кубок країни. Чому мінське Динамо після тріумфального чемпіонату-1982 знову переформатувалось у середнячків?
– Ну, ми після чемпіонства ще бронзові медалі взяли і у фінал Кубка країни вийшли. У Дніпра, в порівнянні з нами, в команді було більше перспективної молоді. У нас же – переважно вікові гравці, і чемпіонський сезон став для них піком.
– Ваш пік настав набагато пізніше. З 1984 року вас почали регулярно викликати у національну збірну, за яку відіграли 8 років. У Лобановського навантаження були сильнішими, ніж у Малофєєва?
– Скоріше, вони були просто іншими. Два-три заняття на тиждень у Едуарда Васильовича були присвячені акробатиці. Він зазвичай примовляв, що футболіст повинен бути розвиненим різнобічно. Вчив правильно падати – групуватися при падінні, а також швидко підводитись. Усе це, безумовно, потрібно. Без відповідних знань і навичок гравець буде куди частіше отримувати травми. Було б дуже чудово, якби всі ці вправи футболісти чітко засвоювали ще в юнацькому футболі. Знаєте, для білоруського футболу загалом і для мене зокрема Едуард Васильович зробив дуже багато. Для Білорусі він така ж легенда, як Лобановський – для України.
Лобановський же завжди йшов уперед, шукав новації. Намагався вичавити з гравця його максимум. І в цьому досягнув успіху. Його тренування дійсно базувалися на інтенсивності. Пам'ятаю, як ми поїхали на збори до Італії. Першу гру провели вранці з якоюсь аматорською італійською командою. Потім сіли у вертоліт і полетіли в Мілан. Увечері провели другий матч – проти Інтера. Два спаринги в один день – де ще таке можна зустріти?
При цьому про Лобановського у мене залишилася тільки найсвітліша пам'ять – безмежно поважав його і як тренера, і як людину. У нього було тонке почуття гумору. Жартував із таким серйозним виглядом, що багато гравців не розуміли – жартує він чи говорить серйозно.
– Пам'ятаєте, як знімали Малофєєва з поста головного тренера збірної СРСР напередодні чемпіонату світу-1986? Коли його за лічені тижні до турніру змінив Лобановський.
– Я в цьому участі не брав. При Едуардові Васильовичу крім мене в збірну викликалося ще троє гравців мінського Динамо – Гоцманов, Зигмантович і Кондратьєв. Мабуть, ми всі вважалися людьми Малофєєва. І, природно, нас ні в що не втаємничували. Про революцію напередодні Мундіалю вам краще дізнатися у гравців київського Динамо. Я ж можу тільки констатувати, що в підсумку тренерської рокіровки представництво футболістів мінського Динамо в збірній зменшилася відразу у чотири рази – до Мексики поїхав тільки я.
– У київське Динамо Лобановський вас запрошував?
– Розмова на цю тему була після вдалого для нас чемпіонату Європи-1988 у Німеччині. Ми дійшли до фіналу турніру, де поступилися Голландії. Делікатно поцікавилися, як я дивлюся на переїзд до столиці України. Але на той час усі провідні радянські футболісти дивилися у напрямку Західної Європи. У підсумку, замість Києва поїхав до Турина.
Ювентус
– Ювентус заплатив за ваш трансфер 3,5 мільйони доларів, додавши до цього сучасні автобус і мікроавтобус. Мінському Динамо щось із цих благ перепало?
– В усі деталі мене не посвячували. Якщо не помиляюся, моїм трансфером займався не Совінтерспорт, а центральна рада спортивного товариства Динамо. Вони передали права на мене італійській фірмі "Сімода". Рідному клубу дісталися, начебто, тільки автобус, комплекти форми і можливість протягом трьох років раз у рік проводити збори в Італії.
– А що у вас був за дивний пункт у контракті, згідно з яким компанія, якій належали права на ваш трансфер, отримувала мільйон доларів, якщо б ви пішли з Ювентуса за рік? Може, Ювентусу просто дали можливість сплатити ваш трансфер двома траншами з розривом у рік?
– Ні. Зараз це здається неймовірним, але тоді все так і було. Моя проблема полягала в тому, що в СРСР на той час ще не існувало системи контрактів. А поруч зі мною не було людини, яка могла все розкласти по полицях. Перед від'їздом з Мінська мені підсунули чистий бланк і сказали його підписати – мовляв, в Італії закінчується період заявок, потрібно терміново оформляти твій трансфер. Я і підмахнув. І, як вже потім дізнався, у контракті дійсно був цей пункт – якщо через рік Ювентус виставляє мене на трансфер, він автоматично виплатить фірмі "Сімода" мільйон доларів у якості штрафних санкцій. Тож ця фірма була дуже зацікавлена, щоб я після закінчення сезону в Турині змінив клуб.
– Але ж ви в цьому навряд чи були зацікавлені.
– Я просто не знав, як поводитися в такій ситуації. До того ж обставини складалися не на мою користь. Коли прийшов у Ювентус, команду очолював Діно Дзофф. При ньому весь сезон відіграв в основі. Але, незважаючи на виграш Кубка Італії і Кубка УЄФА, Діно звільнили з посади – за третє місце в чемпіонаті країни. На зміну Дзоффу прийшов Джіджі Майфреді. Не уявляю, як йому взагалі запропонували роботу в Турині. Принаймі, у мене є великі сумніви щодо його тренерських здібностей.
Природно, що більше ніж на сезон він у Турині не затримався. Але за цей короткий час встиг розвалити Ювентус. І, як виявилося, Джіджі на дух не переносив росіян. А білоруса Алейникова і українця Заварова Майфреді вважав росіянами. У 1992 році його ще в Дженоа взяли, то він відразу уродженцю України Добровольському сказав, що Ігор у нього грати не буде. У розмові зі мною Джіджі теж резюмував, що я не підходжу під його ігрову схему. До того ж, ще й менеджери "Сімоди" пожвавішали. Сказали, що Збігнєв Бонек дуже хоче бачити мене в Лечче. У підсумку своєї мети досягли – я переїхав у Лечче, а вони заробили на мені ще один мільйон доларів.
ДОСЬЄ
Алейников Сергій Євгенович
Півзахисник. Народився 7 листопада 1961 року в Мінську.
Виступав за команди: Динамо Мінськ (1981-89), Ювентус Турин, Італія (1989-90), Лечче, Італія (1990-92), Гамба Осака, Японія (1993-95), Оддевольд, Швеція (1996), Корільяно, Італія (1997-98),
Досягнення: чемпіон СРСР-1982. Володар Кубка Італії-1990. Володар Кубка УЄФА-1990.
За збірну СРСР/СНД зіграв 77 матчів, забив 6 голів. За олімпійську збірну СРСР зіграв 4 матчі, забив 1 гол.
Віце-чемпіон Європи-1988. Учасник чемпіонатів світу (1986, 1990). Учасник Євро-1992.
Тренував: Ананьї Фонтана, Італія (1998-99), Понтедера, Італія (2000-01), Торпедо-Металург, Москва (2003), Відноє Росія (2003), Дайнава, Алітус, Литва (2014).
Працював інструктором УЄФА та ФІФА.
показати приховати