"Свідомо – ні, я не будую особистий бренд у футболі": Імад Ашур – про довіру, стиль без шаблонів і силу тиші
Продовження великої розмови "Футбол 24" з головним тренером Полісся. Сьогодні йому виповнюється 37 років.
Він говорить довго, глибоко і точно. Імад Ашур – один із тих тренерів, які не просто працюють у футболі, а живуть ним щодня, по-справжньому. Його відповіді не про "грати від себе" чи "виграти боротьбу". Вони – про структуру мислення, відповідальність за кожен вибір і силу, що народжується з тиші.
Інтерв'ю, частина перша: "Я відпустив мрію стати гравцем, хоч прийняти це було важко": як Ашур починав тренером, Роналдо і війна в Лівані
У великому інтерв’ю – про Полісся, як проєкт і виклик. Про те, як формуються команди і менталітети. Про Жозе Моурінью, медитацію, Magic: The Gathering і мрію просто виспатись. А ще – про особисту філософію футболу, де головне не стиль, не хайп, не бренд. А процес.
Імад Ашур – тренер нового типу. І цей текст про нього – більше, ніж просто розмова.
"Якщо говорити про Полісся сьогодні, то ви маєте розуміти, що рішення приймає тільки одна людина"
– Робота в Поліссі – це новий етап. Яке ваше бачення розвитку клубу?
– Так, Полісся – це новий грандіозний етап, суттєвий крок. Кожен крок у моїй тренерській кар’єрі ставався у певний момент довіри від людини, яка приймала рішення стосовно призначень. Але ж ми дуже добре розуміємо, що у випадку з Поліссям це – нетривіальне, за всіма мірками рішення Геннадія Владиславовича Буткевича. Рішення, яке є і надзвичайно резонансним для суспільства, а для мене – проявом сміливості і, звісно ж, довіри.
Враховуючи всі ставки, рівень, на якому відбулося таке рішення, за цей етап і за цю довіру я завжди буду вдячний безальтернативно. Найцікавіший, найважливіший аспект клубу – це перспектива його розвитку. І для мене також велика честь розвиватися в цьому проєкті. Ці шалені інвестиції в інфраструктуру, в розвиток академії – це, на мою думку, запорука дуже міцного й наразі амбітного, але на 100% успішного проєкту в недалекому майбутньому.
Звісно, спостерігаючи за цією картиною, яку створює президент на перших етапах розвитку, абсолютно всі, і я в тому числі, хочуть рухатися лише вперед. Ми працюємо над цим, робимо все можливе, і всі, хто залучений до цього процесу на різних рівнях, також це роблять. Я повністю переконаний, що це буде топ-проєкт, який досягне великих звершень – незалежно від того, хто очолюватиме команду, як головний тренер. Сьогодні для мене велика честь бути саме в цій ролі.
– Ви працювали в системі від дитячого футболу до УПЛ. Яка ланка для вас найближча?
– Я працював на різних етапах – дійсно. І вважаю, що це нормально для будь-якого тренера – пройти різні стадії. У моєму випадку, я проходив їх зі самого початку: з перших етапів навчання, перших кроків у роботі ще в шкільній секції. Кожен наступний етап приносив мені більше, бо я зростав і міг водночас щось віддавати на кожному з них. Вважаю, що цей шлях сформував мене, як тренера. Визначити пріоритет серед цих етапів складно. Але завжди моєю метою був професійний футбол у контексті елітних команд та чемпіонатів.
– Що для вас цей клуб сьогодні – виклик, перспектива, довгострокова історія?
– Сьогодні я вважаю, що бути частиною однієї з найбільш міцних і привабливих команд УПЛ – це саме той етап, до якого я прагнув усе життя. Надихаючись кар’єрою футболіста Роналдо, а з часом і тренера Жозе Моурінью. Припускаю, що ці двоє вплинули на мрії й цілі багатьох.
"Коли я хочу почути розумну людину, я починаю говорити". Правила життя Жозе Моурінью
Якщо говорити про Полісся сьогодні, то ви маєте розуміти, що рішення приймає тільки одна людина. Мені дуже бракує в сучасному футболі романтизму – коли хтось бере проєкт, веде його і стає провідною фігурою в клубі. Це стосується і тренерів, і футболістів. Сьогодні, враховуючи комерційний аспект гри, стало значно більше ротацій, амбіцій і менше терпіння тощо. У мене ця романтична складова залишається. До кожної історії ставлюся, як до потенційно довгострокової. Мені важко уявити, що я покидаю місце, в якому зараз віддаю себе майже 24/7. Хоча абсолютно у всього в житті є початок і кінець.
Якщо дивитися глобальніше, це місце має безсумнівну перспективу. Я хочу чітко зазначити: поки я в Поліссі – жодних інших думок і варіантів для мене не існує. Бо цей проєкт потребує максимальної зануреності. А далі – питання часу, випадку, майбутнього, про яке зараз не варто говорити чи фокусувати увагу. Сьогодні я в Поліссі і віддаю себе сьогоднішньому дню.
"Мене лякають гравці, які не готові працювати, які не готові віддаватися, які не готові бути сфокусованими на кожному моменті, розуміючи, що це їхня потреба в першу чергу"
– Який стиль гри для вас – ідеальний? Як ви хочете, щоб грала ваша команда?
– Я не можу відповідати на подібні запитання – про стиль, філософію чи тактику, яка мені подобається, про тактику одного чи іншого тренера. Я захищатиму ту гру, яка наближатиме нас до успіху і результату. Але у моєму розумінні є вимоги такої гри, як футбол. Ці вимоги виникають безпосередньо під час гри. Це – динаміка гри. І що може дати нам найбільшу ймовірність відповідати цим вимогам? Процес!
Процес, у якому ми постійно створюємо умови для гравців, щоб вони розпізнавали, що відбувається навколо, бачили й інтерпретували простір і орієнтири так, як цього вимагає сама гра. Щоб вони були свідомі й обізнані у виборі найкращого варіанту. Тому що одні й ті самі механічні дії не приводять до успіху: змінюється ситуація, розташування суперника, простір, у якому ми перебуваємо, і розташування м’яча. Тому треба говорити про глибину розуміння гри.
Будь-яка “мапа” (тактична заготовка) може лише вказати орієнтовний шлях до цілі. І щоб побачити перешкоди на цьому шляху, слід постійно бути уважним і слідкувати за тим, що відбувається попереду (у грі). Оскільки це не індивідуальна, а командна гра, необхідно в тренувальному процесі будувати такі стосунки, які дозволяють розпізнавати дії партнера, суперника, положення корпусу, вільний простір, що відкривається завдяки певному руху, і можливість, яку можна використати ефективно, якщо підтримувати необхідний ритм. Це про ефективність гри, яка наближає до результату.
І ця гра може змінюватися протягом одного і того ж матчу. Я не вірю в набір шаблонів – це зручно для обговорень, для залучення вболівальників і експертів, щоб легше було пояснити. Але гра – не поверхнева, вона не завжди очевидна, вона жива. Її треба проживати щоденно, інтерпретувати кожну мить перебування на полі.
– Як формуєте психологію гравців? Наскільки важлива ментальність у сучасному футболі?
– Говорячи про ментальність, вона точно є одним із домінуючих чинників. Є природні здібності, що важливі у футболі, наприклад швидкість. Але якщо гравець швидкий і не знає, коли стартувати, не розпізнає, чи партнер готовий віддати передачу, не розуміє дій захисника суперників, – його швидкість не матиме значення. Бо тоді кожен спринтер з легкої атлетики міг би стати найкращим футболістом у світі.
Так само і технічні навички: вони формуються переважно до 14 років, хоча підтримувати їх можна завжди. Але після 14-ти говоримо вже про певний сформований рівень. Фізична підготовка – це те, на що можемо впливати, вона обов'язкова. Та розуміння гри – найважливіше.
"Ватерпольний Марадона" Мануель Естіарте – без нього Гвардіола (можливо) не став би чемпіоном
Щоб гравець приймав рішення свідомо, він має бути ментально готовим – оцінювати кожен епізод, розуміти свою позицію в конкретній ситуації, постійно бути в курсі подій, враховувати динамічну зміну орієнтирів. Ми говоримо про безперервність, інтенсивність не лише у фізичному, а й у ментальному сенсі – постійна аналітика, постійне оцінювання. Це складно, але саме це визначає рівень гравця, його здатність реалізувати потенціал, ментальну стійкість і фокусування на вимогах гри.
Це потрібно моделювати щоденно, жити цим, потрапляти у складні, невизначені ситуації. Хаос – це лише видимість, бо гра має свої закони. І для мене ментальність – те, що найбільше може нас відрізняти від представників інших країн. На жаль, це стосується не лише футболу – футбол є тільки відображенням всіх сторін суспільства.
– Хто з тренерів вас надихає? Можливо, є особистий ментор?
– Якщо говорити про тренерів, які мене надихають, то, скажімо так, на самому початку, на попередній фазі, коли я тільки-тільки почав замислюватися про тренерську кар'єру – звісно, натхненням був Жозе Моурінью. І це очевидно, чому. З часом я можу сказати, що для мене стали великими показниками і великими орієнтирами такі тренери, як Гасперіні, Конте. Наразі захоплююсь тим, що створює Інтер, як еволюціонує футбол Інтера при Сімоне Індзагі.
Одним із моїх найбільших концептуальних натхнень є Хуанма Лільо, асистент Пепа Гвардіоли. Мені дуже подобається Філ Джексон, який не є футбольним тренером, він із баскетболу. І він є одним з найбільш впливових тренерів в історії НБА, який так само будував гру структуровану, але з ідеєю того, що гра – вона не визначена і динамічна.
Якщо говорити про вплив менторів. Це був період в академії Aspire, який я вже згадував, де окрім того, що цим процесом керували такі люди, як Едорта Муруа, в мене був і найбільш наближений ментор – Іньякі Абадіа.
З нещодавніх випадків, коли я знову відчув натхнення – це точно період, коли я асистував Унаї Мельгосі в молодіжній збірній. Не можна, знаючи зсередини цю методологію, не захоплюватися так само впливом і Вісенте Гомеса. Тобто, якщо говорити про безпосередній вплив і менторів, то це саме представники школи Більбао. І, звісно, я маю бути вдячним кожному, хто безпосередньо впливав на моє становлення, як тренера.
– Як реагуєте, коли гравець талановитий, але не має характеру?
– Про гравця, який є талановитим, але не має характеру, я скажу просто. Мені здається, Гасперіні казав, що "його лякають гравці, які не біжать". Можливо, не зовсім така цитата була, але щось схоже на те. І чесно кажу, що мене лякають гравці, які не готові працювати, які не готові віддаватися, які не готові бути сфокусованими на кожному моменті, розуміючи, що це їхня потреба в першу чергу.
Я не можу приймати той факт, що хтось відокремлює для себе частину гри, яка йому подобається. Наприклад, гру з м’ячем. Гра – цілісна. Вона має і цілісно сприйматися. Ти не можеш розділяти гру на щось, що тобі подобається чи не подобається, якщо ти дійсно претендуєш на те, щоб звати себе футболістом високого рівня. Для мене це аксіома.
Я не можу себе переконати в тому, що може бути інакше. Тому я вірю в особистості, які до свого ігрового таланту так само докладають і працездатність. Ментально стійкий і працьовитий гравець – це особистість, яка буде завжди прагнути більшого. Відданість і працьовитість є найбільшим проявом таланту. Бо людина, яка це усвідомлює, робить це – вона є найбільш зрілою і вона є найбільш вільною у своєму виборі. Бо її вибір буде завжди свідомим. Ось ця свідомість – вона дуже важлива для того, щоб говорити, що гравець талановитий і він дійсно реалізовує або реалізував свій потенціал.
"Останнім часом намагаюся приділити увагу фізичній підготовці, фізичному стану. Це дещо, чим я певний час нехтував"
– Чим захоплюєтеся у вільний час? Важко його викроїти на щось інше, крім футболу?
– З вільним часом складно. Я усвідомлюю, що це моя особиста проблема, але так само свідомо я розумію, що інакше не можу. Поки мене гра приймає, поки я у грі, я зобов’язаний віддавати все, що можу, для того, щоб підтримувати цей щоденний процес, в який ми віримо.
Якщо протягом робочих днів з’являється вільний час, то останнім часом намагаюся приділити увагу фізичній підготовці, фізичному стану. Це дещо, чим я певний час нехтував. І зараз є розуміння, що з кожним роком нам треба бути тільки більш вимогливим до свого фізичного стану, а не навпаки – попри всю спокусу цього не робити.
Звісно, книги – це безумовно. Я не полюбляю швидко пробігатися по книзі. Хочеться більше вкладати в неї свою увагу і підходити до тієї інформації, яку ти отримуєш, більш свідомо – для того, щоб цю інформацію перетворювати на свій якийсь особистий невеличкий досвід, який отримав саме від цієї книги.
Якби не доводилось лягати спати так пізно, то, можливо, якийсь фільм, серіал так само була б нагода подивитись. На цей момент переважно більшість того, що я бачу на екрані – це футбол, звісно ж. Раніше – так, були певні серіали, які захоплювали і подобались.
З хобі є колекційна карткова гра, якою я захоплююсь ще десь із 2000 року. "Magic: The Gathering" вона називається. Я все ще колекціоную. На жаль, зараз нагоди для ігрової практики не так багато – хіба що під час відпустки або якщо вдається опинитись вдома в Одесі й завітати в клуб настільних ігор, зіграти. Але це велика рідкість за останні декілька років. І, відповідно, можливо, вже після завершення кар’єри зможу більше приділяти уваги цьому хобі. Ще років 8-10 тому активно грав у Football Manager, починаючи з версії 1999 року. Наразі – без шансів, та й потреби немає (Усміхається).
Все ж таки в ті міфічні дні, коли ми отримуємо декілька вихідних, або, наприклад, під час відпустки, якщо є нагода поїхати додому в Одесу – то, звісно, я приділяю увагу сімʼї.
Є якісь побутові речі чи справи, які потрібно зробити і які неможливо виконати дистанційно. Звісно, в першу чергу приділяю увагу дружині, і ми намагаємось організувати якесь спокійне сімейне дозвілля. Інколи вдається зібрати компанію знайомих – людей, з якими ми товаришуємо вже багато років, які все ще залишаються в Одесі.
Ну і, звісно, все це однаково відбувається в перервах між дистанційною роботою. Тому що завжди залишається питання планування – чи то планування наступного мікроциклу після вихідних, чи то підготовка до зборів тощо.
– Маєте улюблені книги чи фільми, які надихають?
– Є книги, які дійсно подобаються, які дійсно запам’ятались, й інколи до них повертаюсь. Такі, як "Something Deeply Hidden" Шона Керролла про світ квантової механіки та трохи про сприйняття себе в цьому світі.
Дуже часто повертаюсь до книг з психології Марії Руїс де Оньї. Її книги є настільними для мене. А ось книга, яку я завжди рекомендую, як орієнтир, як одну з найбільш впливових на мене, – це все ж таки "Eleven Rings" Філа Джексона. Це неймовірна книга, на мою думку, для будь-якого тренера з будь-якого колективного виду спорту.
З останнього – "Розмисли наодинці з собою" Марка Аврелія. "Sapiens" захоплююча книга. Поки що до наступних книг Ювала Харарі не перейшов, але ця вже пішла по другому колу. Повертаюсь до неї нерегулярно, бо поки що намагаюсь завершити "48 законів влади".
"Eleven Rings" – це буде безумовно улюблена. Решту я рекомендував би всім прочитати. Ще "Атомні звички" Джеймса Кліра рекомендував би – дуже проста книга для сприйняття. Завжди шукаю книги мовою оригіналу, якщо це англійська або іспанська.
Я полюбляю різні фільми, якщо вони дійсно якісні. "Хрещений батько", "Володар перснів". Я з дитинства зростав у західній культурі, тому захоплююсь коміксами і фільмами за їхніми мотивами. Фільми та анімації про Бетмена завжди мене захоплювали та дуже подобаються.
Але, як я казав, віддаю перевагу фільмам, які є дійсно якісними. Або якісним серіалам. Одні з найкращих серіалів, на мою суб’єктивну думку – це "Друзі", "Breaking Bad". Улюблений серіал – The Office. На жаль, останнім часом для подібного медіа не так багато є можливостей.
– Які людські якості найбільше цінуєте в оточенні?
– На мою думку, ми, на превеликий жаль, трохи запізнилися з впровадженням у мейнстрим таких понять, як емоційний інтелект, як емпатія. І мені здається, що саме цього бракує, в принципі, нашому суспільству на сьогоднішній день.
Хочеться, звісно, щоб в оточенні були люди якомога більш щирі. У першу чергу ті, які дійсно висловлюють те, що думають, замість того, щоб говорити те, чого потребує ситуація. Тобто люди, які не полюбляють занурюватися в політичні інтриги – назвемо це так.
Так само, на мою думку, дуже важливим є питання послідовності в рішеннях, у діях. Це, як мені здається, також те, чого часто бракує в інтеракціях з людьми. Можливо, саме тому ці якості так імпонують мені в інших, бо я сам хотів би вдосконалювати їх у собі.
Вважаю, що це ті риси, які не так просто постійно підтримувати на рівні – ту ж саму емпатію й послідовність. Інколи, під тиском життя або тиском, який ми створюємо собі самі, ці речі втрачаються. На превеликий жаль.
– А важлива для вас медійність у футболі, чи краще "робити справу тихо"?
– Я вважаю, що будь-яку справу треба робити тихо. Кожна справа, на мою думку, потребує тиші. Знову ж таки, є обставини, коли це можливо, а коли – ні. Але завжди прикладом "тихої справи" для мене була і залишається колосальна робота басків, яка проявляється в тому, на якому рівні перебуває і якої глибини є ідея, методологія і загальний розвиток клубу Атлетік Більбао. Все робилось мовчки. Все робилось тихо. Все робилось нетривіально. І, на мою думку, саме це було, в першу чергу, запорукою їхнього успіху.
– Що допомагає вам перезавантажитися після важкого матчу?
– У мене немає часу на перезавантаження. Нам доводиться просто сприймати ситуацію такою, якою вона є, незалежно від результату матчу. Тому що я вірю, в першу чергу, у процес. І в те, що результат є наслідком процесу.
Тому перезавантажитись… хіба, якщо мені пощастить поспати кілька зайвих годин, це вже буде достатньо. Ми зараз носимо кільця, які показують рівень стресу і якість сну. Але я намагаюся не заглядати туди й не дивитись на свої показники, щоб не лякатись (Сміється). Перезавантажусь на пенсії.
– Що для вас означає родина? Наскільки вона впливає на ваш шлях?
– Родина – для мене, в першу чергу, це про повагу, про емпатію. Треба намагатися розуміти людину навпроти тебе, а не проєктувати й нав’язувати свої переконання тому, хто стоїть перед тобою. Попри будь-які родинні зв’язки, у людини може бути своя особиста думка і свої погляди на ті самі речі. Так чи інакше, родинні зв’язки не мають бути токсичними. І це для мене – головний фактор, який треба враховувати.
Звісно, як і на будь-яку людину, як і на шлях будь-кого, родина буде завжди тим середовищем, частиною середовища або самим середовищем, у якому ця людина виховується і зростає. Тому, так чи інакше, родина залишає вплив на шлях тієї чи іншої людини. Це неминуче. І це чудово.
– Як ви справляєтесь із тиском та хейтом, якщо він трапляється?
– Що таке тиск? Якщо він фізично ніяк не проявляється, то, скоріше за все, це щось, що ми самі собі створюємо в голові. Не знаю, звідки береться обов’язок підкорятися тиску, який хтось намагається чинити на тебе – якщо він не є фізичним, звісно. Тому, якщо мова про подібний тиск, я намагаюся від нього абстрагуватись. І хай люди інвестують свою енергію у це, якщо їм так хочеться.
Ми зараз живемо в такому суспільстві, де це є частиною нашого життя. Висловлювати свої негативні емоції, особливо в складні періоди життя, це можна зрозуміти. Варто дати цьому простір, якщо вже наше суспільство створило відповідні платформи, де можна висловлюватись вільно. Це треба намагатися сприймати, як норму. Не бачу в цьому нічого поганого. Якщо про тебе говорять – значить, ти викликаєш певний резонанс. Мабуть, це добре.
Не знаю, чому увага може бути прикута до якоїсь конкретної людини більше, ніж до інших. Але таке суспільство – так і живемо. Або ми приймаємо правила гри, або самі себе знищуємо.
– Ви доволі спокійно ставитесь до хейту. Це прийшло з досвідом?
– Ці явища – абсолютно нормальна частина життя будь-якої людини, майже будь-якої діяльності. Звісно, на різних рівнях уваги вони проявляються по-різному, але ця увага нікуди не подінеться.
І розвиток, і зростання людини – вони неможливі в інакших умовах. Тому тиск, хейт – це речі, які безумовно пов’язані зі зростанням людини в тій чи іншій сфері. Важливо лише, як ти їх сприймаєш.
"З точки зору гри – всіх не задовільниш. Я хочу, щоб в мене була дисциплінована команда, яка може самоорганізовуватися та адаптуватися до будь-яких вимог гри, проживати кожен її момент, звісно ж, задля досягнення результату. І хай кожен сприймає це, як хоче"
– Особисто ви стикались вже з несправедливою критикою? Як реагували?
– Я переконаний, що на просторах інтернету є чимало елементів хейту і чимало конструктивної критики, або, можливо, і не зовсім об’єктивної. І взагалі – що таке об’єктивна думка? Чи є, чи може бути об’єктивна думка взагалі на щось у цьому житті? Я переконаний, що ні. Я переконаний, що будь-яка думка – вона однаково буде суб’єктивною, сформована середовищем, якимись уламками інформації, чи отримана з медіа. І якщо цього достатньо, щоб зробити висновки, критикувати – ну, я з повагою ставлюсь до кожної людини, яка бере на себе відповідальність поділитися своєю думкою.
У час телефонів, завдяки яким висловити свою думку, зробити потужний "вистріл" можна декількома дотиками пальців, – це стає абсолютно нормальною частиною нашого сучасного життя.
З точки зору гри – всіх не задовільниш. Я вже чимало чув про те, скільки мені треба часу, щоб побудувати “свою гру”, чи “у якому стилі” я намагаюсь грати. Я хочу, щоб в мене була дисциплінована команда, яка може самоорганізовуватися та адаптуватися до будь-яких вимог гри, проживати кожен її момент, звісно ж, задля досягнення результату. І хай кожен сприймає це, як хоче.
Так чи інакше, люди, з якими я зіштовхуюсь на стадіонах та на вулицях Житомира щоденно, або дуже сильно приховують бажання покритикувати і бути токсичними, або, скоріше, ці люди є щирими і завжди висловлюють свою підтримку, свою довіру. Звісно, коли результат незадовільний, будуть незадоволені і вболівальники. Ми всі шкодуємо, коли результат не є оптимальним. У реальному житті я зіштовхуюсь із повагою – і так само ставлюсь з повагою до кожного, хто до мене підходить. І намагаюсь всім приділити час та увагу.
– Чи читаєте коментарі в соцмережах або під матеріалами про вас? Де межа між конструктивною критикою і "токсиком"?
– Ні, це точно нецікаво. Не бачу в цьому сенсу. Якщо у людей є в подібному читанні зацікавленість – то прошу. Впевнений, що джерела, де є певні коментарі, де є критика, хейт – вони відкриті.
І де межа між конструктивною критикою і токсичністю? Я не знаю. У кожного вона своя. Хтось ображається від того, що на нього подивились якось не так або сказали якесь тригерне слово, а комусь – все абсолютно байдуже. І кожен продовжує своє життя незалежно від того, що навколо нього: конструктив чи якась токсичність, хейт.
– Як вчите своїх гравців реагувати на публічний тиск?
– Я вважаю, що їхня діяльність – це і величезна школа, і величезне випробування в житті, і водночас це нормальна частина життя так само. Я вважаю: якщо керуватися принципами, які допомагають тобі досягати певної цілі – за межами поля і на полі так само – то такі речі, як публічний тиск, треба просто сприймати, як норму. І вона не може тобі залізти, так скажемо, під шкіру і змусити тебе збитися зі шляху.
– Що б ви сказали тим, хто вас критикує, не знаючи особисто?
– Давайте знайомитись. Ставлюсь з повагою до вашої думки. Дякую, що ви мене робите сильнішим і просуваєте мій бренд особистий, який я не намагаюсь будувати. Дуже дякую всім за внесок у цей процес.
"Я всім раджу медитацію. Це є невід’ємною частиною моєї особистої рутини"
– Як ви відновлюєтесь після поразок чи критичних моментів?
– Ух, всі хочуть перемагати. Я хочу перемагати. Будь-яка людина у футболі хоче перемагати. Якщо людина каже, що це не так важливо – вона бреше. Просто треба завжди пам’ятати, завдяки чому ти хочеш перемогти і яким чином. І що ти хочеш вкласти в цей процес, що стоїть за ним.
Коли відбувається поразка, то що з’являється перш за все? Емоції. Лють, страх, сором. І це все можна об’єднати під поняттям "біль". Стає боляче.
Як із цим впоратись, як на це реагувати? Треба дивитись на певні речі під певним кутом. Поразка миттєво залишається в минулому. Чи можемо ми якось вплинути на минуле? Вже ні. Ми маємо визначити, на що ми можемо вплинути, а на що – ні. А вплинути ми можемо тільки на те, щоб миттєво перемкнутись на продовження процесу і намагатися зрозуміти, чого нам не вистачило, чого нам бракувало, де забракло фокусу, де уваги, де безперервності, до чого ми не змогли адаптуватися.
Гра – футбол – до неї треба адаптуватися постійно, бо вона невизначена. Якщо в тебе немає, звісно, важелів впливу, які не пов’язані із суттю гри, то гра невизначена, вона відкрита – може статися все, що завгодно. І наскільки ми підготувались до цієї невизначеності – ось це і буде головним відкритим питанням на шляху до наступної гри, до наступного змагання.
Що ми зробимо для того, щоб це покращити і нівелювати? І чи будемо готові до нових випадків і невизначеностей, які виникнуть? Тоді буде легше. Легше буде фокусуватись саме на процесі й рухатись далі – попри те, що ось ці емоції, які формують “біль”, залишатимуться. Можуть навіть перейти в більш довготривалі відчуття.
Все треба прожити. І, на мою думку, треба мати певну мудрість, щоб розпізнавати, на що ти можеш вплинути, а на що – ні. Набратись сміливості й фокусуватись на тому, на що дійсно можеш вплинути.
– Чи працюєте з психологами? Рекомендуєте це гравцям?
– З психологом я ніколи не працював. Єдине що – мої два роки в Aspire були безпосередньо пов’язані з роботою із нашим спортивним психологом Марією Руїс де Оньєю. Вона дуже допомогла абсолютно всім, хто були занурені в процес, дивитись на речі більш відкрито, більш свідомо. І завжди пам’ятати й тримати в голові: що стоїть за дією, що стоїть за тим, що ти робиш або робить хтось інший.
Це дуже важливі речі, на мою думку, які допомагають будь-якій людині бути набагато більш свідомою і набагато більш самодостатньою. Хоча, знову ж таки, всі люди різні. І якщо хтось знаходить собі допомогу в тому, що йому дає підтримку психолог – це має бути абсолютно логічним, нормальним вибором для кожного.
Я не можу цього радити або не радити, бо в кожного є своя історія, своє сприйняття світу. І кожен має зробити свідомий вибір.
Зауважу все ж, що спортивні психологи у всесвітньому футболі – це норма вже чимало років. У нас поки ця практика з мертвої точки не просунулась. А якщо раптом почне, то ключовим питання буде компетентність та наміри фахівця.
– Що для вас означає бути сильним духом?
– Можливо, це сукупність того, про що я казав: приймати всі речі й усі випадки в житті, як норму. Відпускати те, на що ти не можеш вплинути. Без сумнівів впливати на те, на що можеш. Усвідомлювати різницю між цими речами. Не приділяти уваги тому, що не варто. І, знову ж таки, – завжди мати всередині себе цю внутрішню мотивацію, яка буде тебе безальтернативно рухати вперед.
– Чи бувають моменти, коли хочеться все кинути?
– Кажуть: знайди роботу, яку ти любиш – і ти не пропрацюєш жодного дня в житті. Це дуже цікава, дуже солодка теза, яка, насправді, має зворотний бік. Коли ти щось любиш, коли щось є твоїм хобі, а потім перетворюється на професію – ти завжди дізнаєшся й інший бік цього явища. Дізнаєшся його темну сторону.
І якщо твоя щира любов є непохитною, тоді ти не захочеш кидати свою справу. І поки футбол приносив мені абсолютно різні емоції, абсолютно різні випробування, він мене ніколи не розчаровував і не зраджував. Тому в мене не може бути навіть на долю секунди сумніву з приводу того, чи хочу я залишатись у грі. Якщо ці сумніви виникнуть – я, скоріш за все, миттєво прийму певне рішення. І не буду себе переконувати в тому, що треба рухатись туди, куди я не хочу.
– Як підтримуєте емоційний баланс у довгому футбольному сезоні?
– Я всім раджу медитацію. Це є невід’ємною частиною моєї особистої рутини. Ми її впроваджуємо тут, але як щось, з чим я хочу, щоб люди ознайомилися і прийняли для себе рішення – чи потрібно їм це, чи ні.
Так чи інакше, людина має знайти свій засіб саморегуляції. Медитація може мати різні форми. Для мене – це конкретна механічна дія, яка дозволяє більш свідомо підходити до свого емоційного стану і до того, що тебе чекає кожного наступного дня. Поки допомагає. Якщо перестане допомагати – будемо далі розвиватися й шукати інші джерела для емоційної стійкості.
Наразі головна допомога з будь-якими емоціями – це любов. Любов до гри, до життя. І поки вона не гасне – можна подолати все.
"Я приймаю правила гри з честю і з повагою – до всіх, хто в неї залучений"
– Як ви ставитесь до своєї присутності в медіа? Це частина професії чи зайвий тиск?
– Присутність медіа – це невід’ємна частина професії. До футболу вже чимало років прикута увага медіаресурсів, увага суспільства. І це абсолютно логічно, абсолютно нормально, тому що футбол є найпопулярнішим спортом у світі. Ми також розуміємо, яка аура фінансової привабливості існує навколо футболу.
Я з повагою приймаю роботу медіа, з повагою ставлюсь до людей, які бажають висловлювати свої думки. Водночас – з тією ж повагою – я дотримуюсь для себе інформаційного вакууму і зосереджуюсь виключно на роботі, яку маю виконувати щоденно.
– Вам комфортно давати інтерв’ю, з’являтись у публічному просторі?
– Так, мені комфортно спілкуватися з людьми, комфортно давати інтерв’ю, комфортно з’являтися в публічному просторі. Спілкуватися з людьми – бо ми всі люди. Ніколи в мене не було якогось страху чи сумніву з приводу відкритого спілкування. Я вважаю це абсолютно нормальним. Це мені допомагало на різних етапах у житті в організаційних моментах. Вважаю, що це одна з моїх сильних рис.
Хоча я знаю, що люди часто хочуть більше конкретики або щоб я, можливо, говорив більш стисло. Ну, я вчергове вибачаюсь. Ми не ідеальні. Я не ідеальний.
– Чи важливо, щоб тренер був "видимим" для вболівальників і преси?
– Мені здається, що це стається без безпосередньої участі тренера. А якщо він потрапляє в середовище, де стає видимим – отже, це важливо для когось. Я вважаю, що це теж частина роботи. Якщо є зацікавленість преси, зацікавленість вболівальників – то завжди буде й інший бік: тиск, хейт. Абсолютно нормальні, логічні речі в цій професії.
– Ви будуєте особистий бренд у футболі свідомо, чи це для вас другорядне?
– Свідомо – ні, я не будую особистий бренд у футболі. Я працюю у своїй улюбленій грі і не знаю, чи є потреба будувати бренд на цьому етапі. І чи буде коли-небудь така потреба – час покаже. Поки я цілком сфокусований на тому, що відбувається в межах і поза межами поля, у щоденних робочих процесах.
– Чи хотіли б більше уваги до себе від ЗМІ?
– Я не знаю, яка до мене увага прикута з боку ЗМІ. Я знаю, що певна увага є, але я не можу оцінити її масштабів. Тому я завжди з повагою ставлюсь до тієї уваги, яка виникає, яку я викликаю, і приймаю будь-який її обсяг. Я приймаю правила гри з честю і з повагою – до всіх, хто в неї залучений.
"За кожною дією і кожним кроком людини зазвичай стоїть якась вигода, і вона, як правило, достатньо очевидна"
– Що вас щодня змушує вставати і йти вперед, навіть у складні моменти?
– Мотивація, якщо максимально просто, буває внутрішня, буває зовнішня. І на сьогоднішній день, у сучасному, комерціалізованому і корпоративному світі, звісно, перевага – за зовнішньою мотивацією. Тобто за кожною дією і кожним кроком людини зазвичай стоїть якась вигода, і вона, як правило, достатньо очевидна.
Чи це добре, чи погано? Ні. Це просто життя. Це просто факт. І головна проблема зовнішньої мотивації в тому, що вона не є чимось довготривалим. Тому що після кожної отриманої вигоди хочеться наступної. А якщо ти її не отримуєш, але вже отруєний цією ідеєю – цією токсичною ідеєю – що маєш щось отримати, тоді виникає запитання: чи буде людина продовжувати рухатися в тому ж напрямку, віддаючи максимальне зусилля заради чогось такого, як гра у футбол? Абсолютно не факт.
І в цей момент варто згадати про внутрішню мотивацію. На мою суб’єктивну думку, якби більшість людей керувалися внутрішнім бажанням щось робити, щось творити – ми жили б в утопії. Але ми живемо в тій реальності, яка є.
Я можу говорити лише за себе: для мене завжди рушієм була саме внутрішня мотивація. У складні часи, коли рух у футбольному напрямку був максимально неочевидним, а перспектива зовнішньої – була малоймовірна. Щось всередині тебе постійно підштовхує: брати відповідальність за свої дії, за групу людей, з якими ти працюєш, намагатися, попри всі складнощі, викладатися по максимуму. Це і є внутрішня мотивація.
Це щось, до чого не можна доторкнутись фізично, що не можна побачити чи чітко окреслити. Це про контакт із власним внутрішнім "я". Це щось, з чим ти маєш прокидатись щодня, незалежно від обставин.
Якщо є віра в щось, якщо є бажання рухатись у певному напрямку – то в першу чергу треба керуватись внутрішньою мотивацією і переконувати себе, що це вартує зусиль. Для мене у футболі важливо розуміти, що те, що я роблю щоденно – це вартує того. Не через миттєвий результат, а через розвиток.
– Яка ваша головна мотивація у футболі – результат, розвиток, визнання?
– Звісно, доводиться підлаштовуватись під обставини – як-от зараз, коли результат дуже важливий. Але я вважаю, що на всіх етапах, на яких працював, я діставався результату виключно через процес. І для мене мотивація – це і є процес. Процес буде моєю мотивацією завжди.
Головне – це насолода від процесу щодня. Я вірю, що, приділивши всю свою увагу процесу, тоді в довгостроковій перспективі результат завжди “подбає про себе”.
– Який момент у вашій кар’єрі найбільше зарядив вас емоційно?
– Їх чимало вже було насправді, на різних етапах. З дітлахами, які були зібрані зі шкільної команди, дістатися третього місця в чемпіонаті міста – це було неймовірними першими емоціями в моєму житті. З Чорноморцем U-17 обігрувати Шахтар чи Дніпро – набагато більш потужні команди. Або матч, де в нас вилучали трьох гравців, за нічийного рахунку, і вигравати його попри абсолютно всі ймовірності – неймовірні емоції.
З Чорноморцем 2005 року поїхати на турнір у Польщу, де ми змогли абстрагуватися від тиску дебютного чемпіонату ДЮФЛ. Ми вийшли і виграли цей турнір – це неймовірні емоції. В Aspire так само – те, як хлопці розвивалися, і коли ти починав порівнювати, де ми починали, де опинились і куди далі рухались – це було неймовірно.
У Дніпрі щоденно були емоцій. Це був проєкт, у якому ти не знав, за що треба братися, бо чимало цього треба було змінювати в процесі – методологічному та і безпосередньо в побутовому. Шалений особистий досвід.
Зараз із Поліссям емоції нескінченні. Регулярні матчі з клубами елітного дивізіону України, змагання з топ-тренерами нашого чемпіонату, регулярні виклики на полі і за його межами, особисте зростання в реаліях УПЛ. Я не можу не цінувати ті емоції, які мені дарує моя робота, яка є тою самою грою – моєю любов’ю з самого дитинства. Щось відокремлювати я не буду. Я просто хочу далі цим насолоджуватись, поки є така можливість.
– Чи є у вас фраза або принцип, який підіймає вас, коли важко?
– Принципи, які підіймають мене, коли важко… Я вважаю, що ті принципи, якими ми керуємось зараз і якими намагаємось проваджувати на полі – вони і є тими принципами, які дуже допомагають виживати за межами поля. Коли ми говоримо про структуру – ми не говоримо тільки про розташування на полі, ми говоримо про структурованість життя свого щоденного. Коли ми говоримо про завершення – ми не говоримо тільки про те, що треба завершити епізод взяттям воріт. Ми говоримо про те, що треба все, що ти починаєш в житті, доводити до кінця. Коли ми говоримо про безперервність – це так само: одна дія, ти не можеш після неї розслаблятися, за нею має бути і інша дія. Це стосується того, що ми робимо на полі, і того, що ми робимо за межами.
Ті принципи, якими ми керуємось у житті – вони мають бути і на футбольному полі. І навпаки, на мою думку. Бо футбол – це відображення життя. І ті принципи, якими ми керуємось, я намагаюся, наскільки це можливо, проживати їх щоденно.
– Ви мотивуєте команду словами чи прикладом?
– Все, що ми можемо собі дозволити вимагати від гравців – у першу чергу маємо вимагати від себе. Вимагати професіоналізму і поводитися непрофесійно, вимагати дисципліни і бути недисциплінованим, вимагати послідовності і не бути послідовним – так не працює.
Ми не ідеальні. Але й немає потреби бути ідеальним. Важливо – на совість віддаватися грі. Кожному – на своїй ролі.
"Мрію знайти тиждень, щоб виспатись"
– Які мрії має Імад Ашур, як тренер?
– Мрію знайти тиждень, щоб виспатись (Сміється). Про які ще мрії ми можемо говорити? Ми ж розуміємо, що це абсолютно не є актуальним на сьогоднішній момент. Адже, якщо подивитись під певним кутом на мою ситуацію, то я проживаю мрію. Я вже певну кількість років перебуваю у грі, яку обожнюю з дитинства. Маю можливість у цій грі розвиватися, як фахівець. Постійно життя підкидає нові нагоди. Ці випадки кожного разу приходять зненацька майже.
Що я можу зробити, щоб пролонгувати цю мрію? Я можу робити тільки те, що робив завжди – працювати далі і на сьогоднішній день робити все, щоб виправдати ту довіру, яку мені висловили у футбольному клубі Полісся, яку висловив президент. А далі – вже питання випадку. Того, що буде в житті: які події нас чекають, які висновки чи рішення будуть прийняті. Не варто жити в майбутньому, як і в минулому. Треба жити сьогоднішнім днем і насолоджуватись тим, що є.
– Чи бачите себе коли-небудь на чолі збірної України або клубу в топ-чемпіонаті?
– Ну, ви ж розумієте дуже добре, що будь-які рішення, які призводили до того, щоб я робив наступний крок у своїй кар’єрі – приймав не я. Якщо надалі розвиватись у цьому процесі, надалі бути корисним, надалі виправдовувати довіру тих людей, які мені її подарували, – то час покаже, де ми будемо. Сьогодні моє все – це футбольний клуб Полісся, який поступово крокує до статусу топ-клубу.
– Які кроки хочете зробити в найближчі 3–5 років?
– Зараз такий невизначений час, у якому ми живемо, що варто насолоджуватись моментом і тим, що є зараз. Чи міг я уявити 3–5 років тому, що сьогодні буду головним тренером футбольного клубу Полісся – неймовірно амбітного клубу в своєму рідному чемпіонаті, в своїй рідній країні? Я міг лише працювати. Працювати, працювати, працювати й віддаватися процесу настільки, наскільки в мене вистачало енергії.
Буду продовжувати робити так само. А далі? Далі – випадок.
