"Суддя пробігає повз, а я б’ю по ногах. Як біг – так і впав". Він пропустив весілля брата – у цей час забивав за Карпати

11 вересня 17:30 2212 Читать на русском
"Суддя пробігає повз, а я б’ю по ногах. Як біг – так і впав". Він пропустив весілля брата – у цей час забивав за Карпати
Юрій Гій

Інтерв'ю Любомира Кузьмяка із Юрієм Гієм – знаменитим захисником Карпат і Буковини 80-90-х.

Чернівецькій Буковині – 60!

У свої найкращі часи "жовто-чорні" двічі ставали чемпіонами УРСР, виступали у Вищій лізі чемпіонату України, брали "золото" у Першій та Другій лігах.

З нагоди ювілею "Футбол 24" підготував інтерв'ю із чотирма легендарними гравцями Буковини. Сьогодні – наш третій матеріал.

"Міліціонер сказав: "Вийдете зі стадіону – вам кінець". Зірка Буковини – про піджак Заяєва і Монако часів Венгера

"Рамос кепкував до Коноплянки: "Як Олійника беруть у збірну, якщо він у Дніпрі не грає?" Бомбардир №1 в історії Буковини

*******

Львів’янин, який став символом чернівецького футболу. Беззаперечний авторитет, капітан і рекордсмен. Людина, яка грала і забивала у першому в історії офіційному матчі українського футболу. Максимально скромний і виважений, здатний визнавати свої помилки. Все це – зірка Карпат і Буковини Юрій Гій.

"Скручували шкарпетку і грали у футбол"

– Ви народилися у Львові, однак більшу частину свого життя провели у Чернівцях. Відчуваєте себе чернівчанином?

– Якщо брати до уваги тривалість, а я 17 років прожив у Львові і 39 років – у Чернівцях, то тут все очевидно. Проте я все одно сказав би, що ці міста рівноцінні для мене і моя любов до них розділена порівну.

– У місті Лева ви народилися в районі Левандівки?

– Відносно недалеко від Левандівки. Батько працював на залізниці, а наша сім’я жила поруч із приміським вокзалом. До 8-го класу я навчався у 55-ій школі. Далі був спецклас у карпатівській ДЮСШ.

– Школа для вас завжди була не просто формальністю. Свідченням цього є золота медаль, як нагорода за шкільну успішність.

– Одна з причин мого переїзду у Чернівці полягала в тому, що я не вступив до Торгово-економічного інституту. Планував поєднувати футбол і науку. Розумів, що футбол – це травматичний вид спорту. Одна травма – і все йде шкереберть. Тому я намагався не бути одностороннім, а всебічно розвиватися. Футбольне життя – коротке і кожен футболіст повинен про це пам’ятати. Не всі можуть забезпечити себе тренерською роботою.

гій

– У вас є рідний брат Олександр, молодший на півтора роки. Коли поруч рідна людина, то робити перші футбольні кроки набагато легше?

– Ми перебували з Олександром у піонерському таборі "Вогник" в Брюховичах і фактично там отримали перший серйозний футбольний досвід на дитячому рівні. Взагалі у футбол ми потрапили досить пізно – у 12 і 13 років відповідно. Після того табору, коли літо закінчилося,я потрапив до Анатолія Крощенка. Велику роль у той момент для мене з братом також зіграв майбутній адміністратор Карпат Анатолій Леонідович Тищенко.

– Крощенко – один з найкращих дитячих тренерів України.

– У моїй пам’яті він залишився завжди підтягнутим і принциповим. Можливо, комусь його принципи не подобалися, але від Анатолія Миколайовича я отримав безліч безцінних порад. Я зараз треную дітей у чернівецькому ФК Спарта і розумію, що найважливіше – навчити їх, щоб вони слухали, зацікавити. Згодом мені пощастило і я отримав великий багаж знань від Бориса Рассихіна та Олександра Павленка.

– Ви маєте ще одного рідного брата. Він також шукав себе у футболі?

– Ігор теж займався футболом у СКА, був на зборах з Карпатами. Однак під час товариської гри зазнав травми – намагався накрутити суперника. Груба гра опонента закінчила його професійну кар’єру. Взагалі вдома нам завжди було весело – скручували шкарпетку і грали у футбол. Вікна не раз летіли, квартиру перевертали (посміхається). Батьки були не в захваті.

– М’ячі на матчах Карпат подавали?

– Наприкінці 70-х, коли наша команда демонструвала найкращі результати в історії. Чудовий період! Пригадую, одного разу мій товариш Роман Куриляк намагався збити темп і виграти кілька секунд. Карпати вигравали у тбіліського Динамо, а малий не поспішав давати м’яч Давіду Кіпіані… Мої головні дитячі спогади – заповнений стадіон Дружба.

– Маєте улюблений дитячий матч?

– Я починав вболівати за київське Динамо. У 1971-му Карпати виходять у Вищу лігу і сенсаційно обігрують Динамо з рахунком 3:1. Уяви собі, в такому матчі я вболівав за киян.

– За іронією долі через багато років ваш брат Олександр потрапляє у Динамо.

– Він грав у Києві під час такого собі перехідного періоду. Брат намагався спілкуватися українською мовою у команді, але комунікація там відбувалася іншою мовою. В Динамо ставлення до цього було своєрідним.

"Дідівщину ніхто не скасовував ні у футболі, ні в армії"

– У Чернівці ви потрапили завдяки Борису Рассихіну після тієї зловтішної спроби вступити у вуз.

– Борис Андрійович запросив у Буковину Івана Нагірного і мене, щоправда, я вирушив у Чернівці пізніше. "Поехали на годик, попылим", – сказав Рассихін. Він з Дячуком-Ставицьким, який був другим тренером, так і зробили. Поїхали туди на трохи, допомогли команді і повернулися до Львова. А я "пылю" ще досі.

"Мені кажуть, що я продавав ігри, йолкі-палкі. Що я, ідіот зовсім?" Найексцентричніші цитати Дячука-Ставицького, у яких багато вогню

Відповідно до Регламенту змагань у складі кожної команди мав виходити гравець віком до 18 років у домашніх матчах. Перспективи в Карпатах? Вони були, проте у старті команди виходила золота плеяда: Баль, Батич, Думанський, Суслопаров, Юрчишин. Куди там молодому хлопцю. Так склалися обставини, що я залишив Львів.

– Ваші перші враження від Чернівців. Якими вони були?

– Я думав, що їду кудись на периферію. Хоча в перших матчах моя думка змінилася. Рівень Другої ліги був хорошим – суперництво з дорослими дядьками, потужні удари по ногах. Словом, екстремальні умови. Буковина спочатку фінішувала п’ятою, наступного року – другою. Розпочався справжній підйом.

– Буковину тих часів важко назвати молодою командою. Як почуває себе 17-річний хлопець у колективі з дорослими сформованими футболістами?

– Ковба, Мороз, Михалюк, Богуславський, Калита, Шмундяк, Сакалов, Заводчиков – всі старші хлопці. Я, наприклад, м’ячі носив. А хто не носив? Дідівщину ніхто не скасовував ні у футболі, ні в армії (посміхається). Знав, що маю допомагати адміністратору з м’ячами і формою.

гій

– Крім вас, у Буковині вистачало молодих гравців. На ваших очах розкрився Віктор Хлус.

– На один з поєдинків Буковини приїхали селекціонери Динамо. Методика Лобановського будувалася на фізичних кондиціях футболістів. Не витримуєш – значить не потрапляєш в команду. Футболіст в Динамо мав поєднувати в собі витривалість і майстерність. Очевидно, Хлус підійшов київським селекціонерам за цими параметрами.

– Існує легенда про переїзд Віктора Пасулька з Чернівців в Одесу. Кажуть, що селекціонер Чорноморця Валерій Поркуян приїхав переглядати іншого гравця.

– Це правда. Не зізнаватися за ким він приїхав? (посміхається).

– Думаю, все очевидно.

– Я був травмований тоді. Відомий футболіст Віктор Осадчук, який нещодавно помер, свого часу виступав за Чорноморець та Буковину. От він і порекомендував кількох гравців Віктору Прокопенку. Зокрема і мене. Я навіть їздив в Одесу у 1986-му, але у зв’язку із сімейними обставинами не залишився в Чорноморці. Тоді ж чотирма роками раніше Поркуян приїхав у Чернівці і помітив Пасулька, який грав на моїй позиції. Все склалося і Вітя став "моряком".

– У ті часи чимало чернівецьких футболістів мали хороші варіанти в командах Вищої ліги.

– У нас підібралося чудове покоління: Дмитро Білоус, Василь Задорожняк, Віктор Олійник, Віктор Мглинець, Юрій Шелепницький, Валерій Королянчук. Це всі місцеві вихованці, які не мали величезної школи за спиною. Завдяки бажанню і самовіддачі вони досягли пристойного рівня.

– Майже всі ці футболісти ставали гравцями інших команд, тільки ви практично всю свою кар’єру провели в Буковині. У вас також були інші варіанти?

– Я за натурою така людина, яка не сильно любить зміни. У Чернівцях я потрапив у свою зону комфорту. Можливо, щось треба було змінювати і шукати інше середовище. Зрештою, я не шкодую. У 1987 році в клуб прийшов Юхим Школьников. З попередньої команди залишилося лише кілька гравців, зокрема і я. Сумнівів щодо Школьникова не було – за що б не брався Юхим Григорович – він досягав успіхів. У Вінниці і Чернігові йому все вдавалося.

– Хоча спочатку для нього не все легко складалося в Буковині.

– У 1989-му ми потрапили в аварію під Збаражем. Ми грали серію матчів у Луцьку, Рівному і Тернополі, а по дорозі додому водій заснув за кермом. На щастя, всі залишилися живими. Найбільше постраждав Школьников, який сидів попереду – у тренера діагностували перелом кісток тазу. Мабуть, та історія добряче вплинула на команду і ми фінішували другими вслід за Луцьком.

"У деяких містах запитували: "Чернівці? А де це?"

– Ви нібито покидаєте зону комфорту на сезон, однак робите це по-особливому. Чернівці, що вже стали рідними для вас, змінюєте на майже рідний Львів.

– Це сталося передусім через розлучення з дружиною і я повернувся до батьків, до рідного Львова. Якби гнався за матеріальними благами, то, може, кар’єра могла по-іншому скластися. Просто не шукав собі щастя. Хоча в тому ж Львові важко було в першому колі. На зборах я мав проблеми із задньою поверхнею стегна і почував себе не найкращим чином аж до поїздки з Карпатами в Штати.

– Коли розповідають про турне "левів" за Океан, то відразу згадується постать Раймонда Лайзанса, дорога якого в Карпати розпочалася завдяки втечі з Волині Віталія Кварцяного через вікно.

– Латвієць, який в Америці заговорив по-українськи? (сміється) Лайзанс приїхав з Луцька, а я з Чернівців, тому на виїзних матчах ми жили в одній кімнаті. Чудова людина, про яку у мене тільки хороші спогади. Та й загалом у нас був чудовий колектив: Мущинка, Лендел, Сич, Шаран, Забранський, Деркач, Лаба, Гула, Леськів, Голуб. Що не ім’я, то хороша згадка.

Раймондс Лайзанс: Кварцяний не любить дурних футболістів. Жорстко з ними розправляється

– Свій останній сезон на високому рівні проводив Степан Юрчишин. Помічали зірковість у поведінці легендарного форварда?

– Ні, навпаки. До нього можна було звернутися за порадою. Юрчишин мав авторитет, це правда. Однак у футболі багато вирішує не стільки зірковість, а те, що ти можеш показати на полі. Якщо ти демонструєш хороший рівень, то гратимеш. Старе, як світ, запитання "Де ти грав?" завжди виходить на перше місце. До речі, коли ми їздили з Карпатами в американське турне, то зі Степаном нас прийняла одна місцева сім’я, у якої ми і жили.

юрчишин

Степан Юрчишин

– Наставник тодішніх Карпат Володимир Булгаков був своєрідним тренером. Наприклад, при ньому СКА Карпати ще у 80-х почали розігрувати пенальті.

– Я працював з Булгаковим лише рік. Він, здається, їздив на стажування в Голландію. Клас цього тренера, як серйозної футбольної людини, був помітним відразу. Чомусь передусім пригадую його важкі збори. Я навіть запитував Віктора Рафальчука, що відбувається. "Зачекай, все по плану", – відповідали мені хлопці, які знали Булгакова ще по СКА Карпати. У чемпіонат ми входили важко, гра не йшла. Зате в другому колі ми всіх виносили. Наші напрацювання далися взнаки. До поїздки в США Карпати йшли 17-ми в турнірній таблиці. Зате чемпіонат закінчили на третьому місці. Тому було дуже некрасиво, коли в кінці сезону Булгакова зняли з посади.

– Без жодних пояснень?

– Перед турне у США керівництво клубу встановило завдання – фініш у шістці. Не знаю, чому їх не влаштувала "бронза" за підсумком сезону.

– Крім поїздки у Штати, Карпати також гостювали в Англії, де зустрічалися з одним з найстарших клубів світу – Ноттс Каунті. Кажуть, у Британію ви важко добиралися.

– Важко – не те слово. Спочатку автобусом до Бреста, звідти – потягом до Берліна. Далі в бельгійський Остенде. І лише після цього на поромі дісталися берегів Туманного Альбіону. До пункту призначення нарешті доїхали на автобусі. Це, до речі, єдина поїздка, де ми були разом з братом Олександром.

– У складі Карпат ви забили один гол. Знаю, що спогади про нього особливі.

– То був звичайний матч чемпіонату того шаленого другого кола. Наприкінці серпня ми поїхали на Полтавщину, де на нас чекали зустрічі з Ворсклою і Кременем. Через цей вояж мені довелося пропустити весілля свого рідного брата. Зате з’їздив у Полтаву недаремно – забив той єдиний і переможний гол. Зрештою, я не був на весіллях обох своїх братів. Друге святкування пропустив також через футбол (посміхається). Правда, вже не пригадую, який саме матч став на заваді.

– Після сезону у Львові ви знову повертаєтеся в Буковину, яка грає у Першій союзній лізі. В одному з матчів ви забиваєте у ворота Зеніта. Той гол можна назвати найважливішим у кар’єрі?

– Як не дивно, але я той гол не запам’ятав. І не тому, що так багато забивав. Мій шанс – це штрафні та інші стандартні положення. Не раз забивав прямим ударом зі штрафних. Втім, ми навіть мали свою комбінацію. Богуславський вкидав аут, Сакалов головою продовжував, а я вмикався зсередини і забивав.

– Які загалом спогади про Першу лігу?

– Пригадую, як у деяких містах запитували: "Чернівці? А де це?" Ми часто відповідали своєю грою, адже команда у нас була пристойна. Я міг залишатися в Карпатах і це було би правильно. Але я знову вчинив прагматично і не гнався за грошима. Все йшло до розпаду СРСР і дуже прикро, що Буковина не пробилася у Вищу лігу, хоча це було реально. Керівництво клубу пояснювало міським очільникам, що такий шанс існує, натомість у відповідь чули: "Ви що? Прокиньтеся – Союзу не буде. Яка різниця, як команда закінчить сезон". Тому ми виходили і грали у своє задоволення.

"Марадона в Чернівці не приїхав, тому зіграли з ветеранами Спартака"

– Перші чемпіонати України традиційно були складними для клубів у фінансовому плані. Як з цим було в Буковині?

– Спочатку нас підтримувала Асоціація, яка боролася з наркоманією і наркобізнесом. Її керівник – уродженець Чернівеччини, який жив у Москві. Ми навіть перед сезоном грали з ветеранами Спартака. На афішах тоді, здається, навіть анонсували приїзд Марадони.

"Легше додзвонитися до Обами, ніж до Мессі". Правила життя Дієго Марадони

На жаль, аргентинець в Чернівці не приїхав, замість нього ми зіграли з ветеранами Спартака. Коли прем’єрний чемпіонат завершився, представник цієї Асоціації приїхав на переговори до мера Чернівців, проте щось пішло не так.

– Та зустріч все зіпсувала?

– Наш міський голова запросив на розмову перекладача з російської. Про подальшу співпрацю годі було говорити.

– Ви є автором першого забитого голу Буковини під егідою української федерації. Пригадуєте, як це сталося?

– Це був перший офіційний матч в історії нашого футболу, адже ми зіграли на 6 днів раніше за встановлену для всіх дату. У лютому Буковина перебувала на зборах у Закарпатті і мала грати з хмельницьким Поділлям матч 1/32 фіналу Кубка України. Клуби вчинили оригінально і домовилися про поєдинок безпосередньо на зборах. То були інші часи, зараз важко у таке повірити. Основний час закінчився внічию 1:1, а по пенальті перемогла Буковина.

– Ви реалізували свій удар.

– Це при тому, що я не любив виконувати пенальті. Все через спогади з дитинства. Ми грали проти спортінтернату у фіналі дитячого турніру. Я підійшов до позначки і забив. Суддя гол не зарахував. Мовляв, я пробив без свистка. З другої спроби я схибив. Цей спогад залишився зі мною на довгі роки. Після цього я намагався уникати пенальті.

гій

– В останньому турі першого чемпіонату Буковина у грі з Волинню видала справжню феєрію: три вилучення і пенальті у власні ворота. Лучани змогли дотиснути вас наприкінці матчу – 2:0.

– Найцікавіше, що Ігор Ярменчук, суддя того матчу, родом з Чернівців. Він навчався в одній школі із Сергієм Шмундяком. Наші проблеми почалися туром раніше. В останніх двох матчах сезону граємо з Тернополем і Луцьком – боремося за потрапляння в шістку у своїй групі і можливість залишитися у Вищій лізі на наступний сезон. Ярменчук у грі з Нивою працює лайнсменом. До 20-ї хвилини наших двох гравців "ламають" – Мустафаєв і Луців просять заміну.

– На той момент дві жовті картки головний арбітр показує лише гравцям Буковини.

– Судді не реагують на грубість суперника. У підсумку, ми програємо 0:1. Наступний тур з Волинню знову судить Ярменчук, тільки тепер у ролі головного арбітра. Починається та сама історія.

– На 31-ій хвилині суддя вилучає вас та Віктора Олійника. За що?

– Гравець Волині виходить віч-на-віч з нашим Володимиром Циткіним, який стелиться і руками забирає м’яч. Вводить його у гру, але раптом свисток – пенальті! Суддя пробігає поруч зі мною, я не стримуюся і б’ю по його ногах. Він, як біг – так і впав… Емоції взяли гору наді мною. Я визнаю, що зробив неправильно.

– Суддя підвівся і показав вам червону?

– Воротар Волині Михайло Бурч почав мене відтягувати і заспокоювати. Все могло бути набагато гірше. Я там ще наговорив багато зайвого. Словом, зірвався шалено, зовсім не пишаюся тим вчинком і навіть згадувати не хочу.

– За що вилучили Олійника?

– Йду з поля, але вирішую поглянути, що там за спиною. Дивлюся – Вітя йде слідом. Більше того, Володимир Дикий той пенальті не реалізував. Буковина вдев’ятьох могла забивати – Віталік Мінтенко виходить на ударну позицію, суперник вистрибує йому на спину, валить нашого нападника. Жодної реакції! Нарешті нам забивають, після чого отримує червону ще й Віктор Будник. Після цього Волинь забиває вдруге.

– Вас дискваліфікували?

– На 10 матчів. Разом зі мною і Віктора Олійника. Довелося їхати в Болгарію, в команду під назвою Хасково.

– Ваш закордонний досвід не обмежився Болгарією. Згодом була ще Молдова, де ви двічі виходили у фінал Кубка країни.

– Програвав двічі з Ністру: в додатковий час і по пенальті. Крім того, виходив у фінал Кубка як тренер. І знову програвав по пенальті. Не підкорилася мені ця вершина. Період в Молдові був особливим. В певні моменти команда не була забезпечена елементарним: і світла не було, і води…

"Буковина як родич – коли хворіє, то хочеться допомогти"

– Офіційно вважається, що за Буковину ви зіграли рекордні 508 поєдинків. Прощального матчу не хотіли?

– Я не прихильник якихось урочистих заходів. Тому таких ідей в мене не було. До речі, цього року виповнюється 30 років, як Буковина вигравала чемпіонат УРСР. На осінь планують організувати виставковий матч.

– Ви пережили з Буковиною, як гравець, так і тренер, багато потрясінь. Доводилося ділитися з клубом своїми грошима?

– Коли поставала потреба поїхати на виїзд, то гроші позичали, віддавали свої. Не хочу про це… Буковину можу порівняти зі своїм родичем. Якщо хтось захворіє, то хочеться все для цієї людини зробити і врятувати, чимось допомогти. У певні моменти просто треба було зберегти життя клубу.

гій

– У якості головного тренера ви перемагали з Буковиною у Другій лізі, проте в наступному сезоні вилетіли з Першої ліги.

– Я прийшов у другому колі, коли команда була на другому місці і відставала від Поділля, яке протягом певного періоду очолював Віталій Кварцяний, на 7 очок. Буковина перемогла 14 разів у 15 матчах і виграла Другу лігу. Однак ми виявилися не готовими до Першої ліги в фінансовому плані. З футболістами вчинили не дуже порядно, а грати без грошей у футбол – нереально. Гравці пішли, команда валилася і ми відразу вилетіли у зворотному напрямку.

– Одна з головних зірок тодішньої Буковини – Руслан Гунчак. Це гравець з найсильнішим ударом, який ви коли-небудь бачили?

– Перше місце віддам все-таки Івану Руснаку, який потім за Зірку грав і зовсім нещодавно помер. Руснак бив непомітно. Здавалося, що він сам не розумів, як йому це вдається. Крім Гунчака, у нас було багато молоді, якій треба було допомогти. Радий, що з того складу багато гравців пограли на високому рівні. Сподіваюся, що мої нинішні вихованці з ДЮСШ Спарта через кілька років стануть відомими на всю країну.

"Після поразки нас відправили копати яму". Він керує школою з арифметики і не тримає зла на Шуфрича, попри борг у 9 млн

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
1
год
:
11
хв
Маріуполь
14:00
Олександрія
Вгадай результат матчу

Новини

Залиште відгук