"Стометрівку пробігав за 11,99 секунд": відмовив Динамо і олімпійському чемпіону, вразив Серію А – "другий Мудрик"
Інтерв'ю "Футбол 24" із універсалом Сампдорії та дебютантом збірної України Максимом Івановим.
В Італії сходить зірочка Максима Іванова. Український вінгер у свої 15 років має дуже хороші швидкісні якості. За цією чеснотою Максима можна порівняти із Михайлом Мудриком. Тільки Іванов більш різноплановий гравець. За потреби може грати не тільки вінгера, але й захисника та латераля.
Влітку 2024-го хлопець вирушив із Колоса підкорювати Апенніни. За рік у Сампдорії український легіонер зміг адаптуватися до чужої країни та спрогресувати у футбольному плані. У травні Олександр Ситник викликав Максима до збірної України U-16.
"З дитинства мріяв зіграти за збірну України"
– Максиме, поділися враженням після дебюту за збірну України на турнірі розвитку УЄФА у Фінляндії.
– Хороші емоції. Тренерський штаб справив позитивне враження. Це мій перший збір. Хлопці добре прийняли в команді. На турнірі були сильні суперники. Усе вийшло дуже добре.
– Проти якої збірної було найважче?
– Проти греків. Команда технічна, добре виходить з оборони в атаку. Фіни та угорці також мають сильні команди.
– Наша збірна посіла тільки третє місце. У чому причина?
– Команда виявилася незіграною. Були новачки, які вперше приїхали на збір. Хоча індивідуально футболісти сильні. Потрібен час, щоб краще зігратися.
– Які враження переживає 15-річний хлопець, коли вперше виходить на поле у складі збірної України?
– Неймовірні емоції. Відчуття гордості, що ти представляєш свою країну. З дитинства мріяв зіграти за збірну України. Для мене це величезний досвід. Не було ніякого мандражу. Лише бажання віддати всі сили на полі.
Мені дуже приємно, що у моїй українській школі, коли ми грали проти угорців, скасували урок англійської, щоб подивитися матч. Однокласники вболівали за мене.
– Яке враження справив головний тренер збірної України Олександр Ситник?
– Дуже хороше. Олександр Борисович багато підказував на тренуваннях і матчах. Спілкувався із гравцями, зокрема індивідуально. Дуже сильний та сучасний наставник, який створив хорошу атмосферу всередині команди. Зміг поєднати хлопців. Дуже цікаві тренування. Індивідуальний підхід до кожного. Багато часу приділив теорії.
Між іншим, Олександр Борисович також грав на фланзі. Тому дуже багато чого підказував, виходячи з власного досвіду – як діяти в окремих епізодах. Максимально відкритий наставник, який весь у роботі.
– З ким із футболістів потоваришував у збірній?
– Колектив дуже гарний, мене добре прийняли. Хороші відносини із всіма хлопцями. Трохи більше спілкувався з легіонерами – Владом Задорожнім зі Славії Прага та Андрієм Добровським із бельгійського Ейпена.
– Не було проблем між легіонерами та гравцями з України?
– Ніяких проблем. Ми були, як одна родина. Спілкувалися між собою, ділилися досвідом. Футболісти з України запитували про легіонерське життя, плюси та мінуси.
"Жили з тренером на одному районі. У сніг, дощ, спеку працювали кожен ранок"
– Сезон в Італії завершився ще у квітні. Як ти готувався до матчів збірної?
– Я повернувся в Україну ще перед Великоднем. На кордоні у Польщі мене набрав невідомий номер. Це виявився Олександр Ситник, який запросив у збірну. Це для мене було приємною несподіванкою. Належало готуватися і підійти до матчів у хорошій формі.
Мав дворазові тренування. Індивідуально вдень та із ЮКСА увечері. Ніякого відпочинку не було. Дякую керівництву клубу із Тарасівки, що дали таку можливість. Працював із 2008 роком – тобто з хлопцями, які на рік старші. Окрема подяка тренеру Манагарову Олегу Миколайовичу (колишній тренер юнацької команди Кривбасу), який пішов назустріч та дав можливість два тижні підтримувати форму разом із командою. Виклик до збірної дуже важливий для кожного гравця. Тому вимагалося підійти до матчів у хороший фізичній формі. Часу на відпочинок та святкування Великодня не було.
Також хотів би відзначити Дмитра Борисовича Бєлова – головного тренера київського Партизана. Це дорослий клуб із Дарниці. Він надав можливість готуватися до матчів збірної із дорослою командою.
– Як у Сампдорії відреагували на твій виклик до збірної України?
– Керівництво нічого не казало. Партнери та тренерський штаб привітали і побажали успіху. Писали після кожного матчу.
– Ти провів сезон в Італії. Відчуваєш, що за цей час досягнув прогресу?
– За сезон закордоном відчув власний розвиток. Переїзд пішов мені на користь. За цей час отримав багато нового. Це така собі школа виживання. Коли ти опиняєшся закордоном, то маєш доводити, що кращий за місцевих гравців. Ти маєш бути сильнішим на голову, щоб виграти конкуренцію – бо легіонер. За короткий час потрібно вивчити мову, адаптуватися. Все виходить у площину дисципліни, власної мотивації.
У Сампдорії велика увага приділялася тактичним заняттям, техніці, індивідуальним якостям. Були створенні всі умови для прогресу.
– На якій позиції виступаєш?
– Я універсальний футболіст. Можу грати на будь-якій фланговій позиції. Найбільш комфортно почуваюсь на позиції правого вінгера. Але без проблем можу зіграти на протилежному фланзі чи крайнього захисника. В Італії грав латераля за схемою у три центральних захисники. Сампдорія, власне, діє з одним гравцем на фланзі.
– Звідки ти родом? Як почав займатися футболом?
– Я – киянин. Почав займатися футболом у ДЮСШ-25 на Борщагівці. Два роки виступав у школі Бенфіки. З часом перейшов у Колос. Це був перегляд. Усе літо тренувався із тренером Ятленком Андрієм Сергійовичем, після чого пройшов відбір до Колоса.
Окремо хотілося б сказати за Андрія Сергійовича. Ми з ним пропрацювали вісім років. Жили на одному районі. У сніг, дощ, спеку працювали кожен ранок. Величезна подяка. Ми зараз на зв'язку. Андрій Сергійович дивиться мої ігри в Італії, збірній, аналізує кожен епізод, намагається допомогти. Він мене виховав.
У Ятленка величезний футбольний досвід. Він – вихованець школи Динамо. Пограв у Арсеналі В'ячеслава Грозного.
Також би хотів сказати за Нівінського В'ячеслава Миколайовича. Ми були у Колосі разом. Нещодавно він працював у штабі Сергія Долганського у Ворсклі. Він перший поставив мене на фланг. Проти Шахтаря я дуже добре зіграв на цій позиції. План тренера спрацював, а команда показала хороший результат. Я заробив пенальті після флангової атаки і ми зіграли 1:1.
Андрій Сергійович усі ці роки не полишає, допомагає. В'ячеслав Миколайович більше розкрив у професійному плані. Я спочатку грав форварда, у середині поля, а вже завдяки Нівінському опинився на фланзі.
– Чи хтось у родині займався спортом?
– Тільки дідусь. Він грав у гандбол, був воротарем. Але на аматорському рівні.
– У Європі вистачає гравців з академії Колоса – Єрмачков у Вердері, Тутєров у Сандерленді, Лисицький – у Фіорентині. У чому особливість академії клубу?
– Колос у Києві є третьою силою. Академія розташована на Софіївській Борщагівці, близько до Жулян. Гравці, які не змогли себе знайти в Динамо чи Шахтарі, опиняються в Колосі. Вони максимально хочуть довести, що їх десь недооцінили, що вони варті більшого, професіонали. Таким чином Колос збирає молодих гравців та "дошліфовує". Клуб створив сильну академію.
– Якими видами спорту ти ще займався?
– У дитинстві – карате. Але потім захопився футболом.
"Дуже приємно, що порівнюють із Мудриком"
– В Італії захоплюються твоєю швидкістю. Ти є одним із найшвидших молодих українських футболістів. Звідки у тебе такий дар?
– З самого дитинства працював над цим. Ранкові пробіжки, заняття із тренером. Це набуті якості.
Працював із тренеркою Наталією Григорівною Вернидуб у ДЮСШ Старт. Ми тренувалися зранку перед футбольними тренуваннями. Два роки вона працювала зі мною. Не вилазили зі стадіону на Святошині. Тренерка почала знімати показники. Побачила, що є хороший результат. Запропонувала взяти участь у чемпіонаті Києва з легкої атлетики, там я посів перше місце. Потім на рівні чемпіонату України здобув "срібло".
Після цього приїжджали зі школи п'ятиборства у Броварах. Пропонували залишити футбол і займатися легкою атлетикою. Тренер не зміг мене переконати покинути футбол. Приїжджав навіть олімпійський чемпіон... Гарантували мені участь у чемпіонаті Європи. Але моє серце більше лежало до футболу.
– На яких дистанціях ти змагався?
– 100 та 400 метрів. Стометрівку пробігав за 11,99 сек. А 30 метрів – 3,42.
– Наскільки важлива швидкість для футболу?
– У сучасному футболі дуже важлива. Але на першому місці – футбольний інтелект. Потрібно не просто бігати, а думати на полі. Швидкість – допоміжний інструмент для досягнення цілі.
– Хто з європейських футболістів тобі найбільше імпонує на твоїй позиції?
– Букайо Сака з Арсенала та Мохамед Салах із Ліверпуля. З українців – Андрій Ярмоленко та Євген Коноплянка.
– Тебе порівнюють із Михайлом Мудриком через швидкісні якості. Не тисне таке порівняння?
– Це дуже приємно, що порівнюють із таким футболістом. Потрібно багато працювати, щоб досягти рівня Михайла.
"Михайличенка і Супрягу пам'ятають у Генуї"
– Як ти опинився в Італії?
– Після вдалого матчу із Шахтарем почали телефонувати агенти, пропонували підписати контракт. Я виграв чемпіонат Києва із легкої атлетики. Поділився новиною у соцмережах. Поїхав на чемпіонат України. У Болгарії став найкращим гравцем футбольного турніру.
Написав агент Алекс Великих. З'явилися перегляди. Спочатку була Фіорентина. Їхав на три дні, але пробув аж три тижні. Вони обирають за такими критеріями: швидкість, дриблінг, тактика, удари. Все це є. Проблема полягала в тому, що потрібно бути більш егоїстичним у штрафному, а не віддавати партнерам. Мене у Колосі вчили більше віддавати, грати на команду. В Італії ніхто не дасть пас у штрафному суперника. Там вимагали, щоб більше брав на себе. У Фіорентині не результат є головним на юнацькому рівні, а індивідуальні показники. Довго думали, але все ж не залишили.
Я засмутився, але наступного дня зателефонували із Сампдорії. Фактично забрали без перегляду.
– Академія Фіорентини – хороша?
– База Віола Парк дуже велика. З українців там знаю Іллю Проценка та Андрія Лисицького.
– Чи не було боязко їхати з України в Італію у 14 років?
– Не було ніяких проблем. Було бажання спрогресувати, розвиватися, вийти на новий рівень. Нічого не боявся.
– А з України пропозиції були?
– Ми вдало зіграли із Шахтарем – 1:1. Я заробив та реалізував пенальті, після чого був інтерес від Динамо. Але я більше орієнтувався на Європу.
– Розкажи про Сампдорію.
– Перший тиждень тренувався із на рік старшими – 2008 роком. Потім із 2009 роком. Попрацював тиждень, сказали, що беруть. База розташована на узбережжі. З поля бачиш море. Академія трохи нижче, ніж поля. На тренування підіймають на ескалаторі. Там два штучних поля та одне трав'яне. Все на високому рівні.
– Свого часу за Самп грав Олексій Михайличенко. Пам'ятають його у Генуї?
– Так, згадують. В академії висить постер команди, яка виграла Скудетто. Серед чемпіонів є й фото Олексія Олександровича. Також пам'ятають Супрягу. Коли я переходив до Сампдорії, то батько контактував із Владом. У житті він дуже хороший та доброзичливий хлопець.
– Чи є ще українці в академії?
– Так. Владислав Яворський грає за U-18. Є ще Томас Свєткін. Його мама італійка, а тато – українець.
– Як проминула адаптація у Сампдорії?
– Перша проблема за кордоном – мовний бар’єр. Я пішов у лінгвістичну школу. Доволі швидко опанував мову. Вчуся в італійській школі. Перші місяці були важкими через мову, потім усе стало на свої місця. Почав розмовляти та розуміти. У школі маю гарні оцінки – 7-8 за десятибальною системою. Одна із найкращих оцінок у класі.
– У чому різниця підготовки футболістів в Україні та Італії?
– У Сампдорії більше тактики, переміщень. Тренери вимагають брати на себе ініціативу, бути егоїстичнішим. В Італії добре ставлення до українських гравців. Бачать у них потенціал. А ось в Україні більш командний футбол.
– ЗМІ писали, що тобою цікавилися Ювентус, Парма. Чи це відповідає дійсності?
– Система італійського футболу побудована так, що там скаути різних клубів присутні на кожному матчі. Ми грали проти провідних клубів Італії на рівні академії. Ті ж звернули увагу на мою швидкість. Підходили представники різних агенцій, клубів. Але я поки сконцентрований на Сампдорії. Дуже приємно, що є інтерес. Завжди хочеться більшого. Подивимося, як буде далі.
– Ти ще був в академії Бенфіки.
– Був у ДЮСШ. Бенфіка проводила набір. База, басейн, тренажерний зал – все у розпорядженні клубу. На тренуванні були два наставники із Португалії та два українці. Португальські тренери показували все до дрібниць. Навіть повертали правильно ніжку для удару.
– Не пропонували їхати в Португалію?
– Вони мали систему, при якій двох-трьох гравців відправляли у Лісабон кожного року. На той час мені було 9-10 років. У такому віці за кордон не запрошували. З початком повномасштабної війни португальці поїхали.
– Чи бував на матчах Серії А?
– Ні, тільки на Серії В. Був на матчі Сампдорії. Дуже сподобалася атмосфера стадіону. Фанати живуть футболом.
– Відчував на собі дербі Генуї між Дженоа і Сампдорією?
– Таке не забути. Це був мій дебют. У першому таймі пропустили чотири голи. Після перерви отримали ще один гол. Потрапили під каток. У Дженоа немає бази, академії, але вони дають результат.
– Яка твоя мрія?
– Стати зіркою футболу. Стати гравцем національної збірної України. Привезти "Золотий м'яч" в Україну, як Андрій Шевченко.
