Пірнути в глибину на 84 метри: криза особистості, підводні рекорди і зустріч з акулами – інтерв'ю "Людини року"
"Футбол 24+" дізнавався, як протриматися під водою майже сім хвилин, встановити світовий рекорд, не втратити свідомість і стати "Людиною року".
У світі є лише одна жінка, яка може пірнути на глибину 84 метри без ласт під час вільного занурення. Це здається неможливим, проте по-іншому рекорди не встановлюються. У доробку харків’янки Катерини Садурської – сім світових рекордів у фрідайвінгу.
Учасниця Олімпіади в Ріо-2016, дворазова чемпіонка й семиразова призерка чемпіонатів Європи, триразова призерка чемпіонатів світу з синхронного плавання, мультимедалістка й рекордсменка світу у фрідайвінгу, – Катерину визнано "Людиною року" в номінації "За незламну силу духу, волю до перемоги та місію амбасадора України у спорті високих досягнень" і "Жінкою року", де вона номінувалася разом з Еліною Світоліною, Ярославою Магучіх, Людмилою Лузан та Іриною Коляденко. Зараз спортсменка перебуває в грецькій Каламаті, де проводить один із етапів підготовки до Всесвітніх ігор.
Футбол 24+ дізнавався в Катерини Садурської, як знайти себе після завершення спортивної кар’єри, триматися під водою більше семи хвилин, домовлятися з собою і бити світові рекорди.
"Йшла на медаль, тому в Київ їхала вчитися"
– Пані Катерино, судячи з того, що ви вже в Греції, сезон у вас стартував?
– Так, але він у мене і не припиняється. Несеться, і цього року трохи специфічний, адже маю поєднувати одночасну підготовку як до басейнових, так і до глибинних змагань. Дисципліни вимагають різної підготовки, і зазвичай першу частину року присвячуюю басейну, а починаючи з середини літа переходжу до глибини, цього року трохи по-іншому.
– На липень-серпень, коли ви встановили більшість світових рекордів і здобували перемоги й медалі на чемпіонатах Європи та світу в артистичному плаванні, здається, припадає пік підготовки.
– У фрідайвінгу цей період може відрізнятися залежно від місця проведення і оптимальних природних умов для пірнання в обраній локації. Минулорічний глибинний чемпіонат світу був у жовтні, цього року – у вересні. Плюс – не було Всесвітніх ігор, які відбудуться якраз у серпні – вони проводяться один раз на два роки і фрідайвінг там вперше буде представлений, але саме в басейнових дисциплінах. Тому до середини серпня готуватимуся переважно в басейні, а потім за кілька тижнів швиденько треба буде адаптуватися до глибини.
– Захоплення водою – звідки воно?
– Я народилася в Миколаєві, там і почала займатися артистичним плаванням. Сімнадцять років чи не щодня проводила в басейні.
– У синхронному плаванні дівчата доволі рано завершують кар’єру: ви, Марта Федіна, сестри Марія і Влада Алексіїви – пішли з активних виступів у 22-24 роки. Причому після гучних перемог на міжнародній арені. Мені так здається, чи це справді критичний вік у цьому виді спорту?
– Є різні причини, найпоширеніша – це елементарне виснаження від того режиму, в якому необхідно жити задля досягнення спортивних цілей. Плюс – рішення не завжди залежать тільки від спортсмена. Це командний вид спорту, у тренера своє бачення, плани, якою має бути команда. Тому рішення спортсмена й тренера не завжди синхронізуються.
– У вашому випадку як було? Адже ви перемогли на чемпіонаті Європи, посіли четверте місце на Іграх у Ріо-2016.
– Так, я була частиною прекрасної команди, і це яскравий досвід, але артистичне плавання – організаційно дуже складний вид спорту. Життя, як такого, немає. Змалечку приходиш у басейн, у тебе немає змоги як слід навчатися. У 24-25 років виходиш і бачиш, що маєш класний спортивний досвід, але все треба починати з нуля. І чим швидше почнеш нове життя, тим краще, і на той момент воно мені видалося цікавішим. Плюс – оновився склад збірної після Олімпійських ігор, тож це було спільне рішення.
– Доводилося бачити, як дівчата з синхронного плавання проводять по чотири тренування на день.
– Ну, якщо рахувати заняття в залі і на воді як окремі тренування, то так воно і виходить. Фізичні навантаження чималі, психологічно дуже важко. Але я взагалі ні про що не шкодую. Вдячна усім тренерам, особливо Марії Гаврилівні Дегтярьовій, яка багато дала в плані особистого розвитку, хоча мені знадобився деякий час, щоб це зрозуміти.
– Ви переїхали з Миколаєва до Києва, хоча центр підготовки дівчат з артистичного плавання розташований у Харкові. Де ви займалися в столиці?
– Я вступила до Республіканського училища фізичної культури – так раніше називався Олімпійський коледж. Закінчила там школу і два курси. Також вступила до університету. Перед Олімпійськими іграми в Лондоні 2012 року для оптимізації тренувального процесу мене й кількох дівчат із Донецька перевели до харківської команди. Щоб ми не відволікалися від тренувань у збірній України. Інакше не виходило, адже на чемпіонатах України ми мали виступати з різними програмами, а в збірній київські та донецькі спортсменки мали вивчити програму харківських дівчат – поєднувати і постійно переключатися можливо, але не дуже ефективно. Наприклад, були роки, коли в мене могло бути по дві програми в соло і дуеті, три в групі у Києві, плюс – програми збірної. Коли ця кількість зменшилася до двох-трьох, виросла й ефективність.
– Коли ви встигали в школі навчатися?
– До дев’ятого класу я навчалася в Миколаєві у гімназії, і в мене були хороші оцінки, брала участь у наукових олімпіадах, мені це подобалося, можна було б навіть попрацювати на медаль. І, якщо чесно, то основною мотивацією переїзду до Києва було навчання, можливість вступу до ВНЗ і подальша побудова карʼєри. Хоч приводом для цього було синхронне плавання, я не планувала пов’язувати життя зі спортом і не могла навіть уявити, що все може так обернутися. Я просто не дуже розуміла куди їду. За два місяці життя в Києві моє навчання практично закінчилося. Тут я отримала можливість потрапити в збірну України. Почалися збори, тренування. Часу на школу взагалі не було. Хоча закінчила її доволі непогано, – виявилося, що бази девʼяти класів достатньо, щоб достойно написати ЗНО і вступити на бюджет до університету.
– Тренер Олена Вихорева вже тоді паличкою вистукувала ритм біля басейну?
– Вона це робила задовго до цього. Памʼятаю, як я захоплювалася її креативними постановками для київської команди на перших своїх змаганнях. Мені взагалі поталанило з тренерами. Мені здається, за свою карʼєру я попрацювала практично з усіма, хто тренував на той час в Харкові, Києві і Миколаєві. І, звичайно ж, не можу не відзначити вплив Світлани Борисівни Саідової, під керівництвом якої і стали можливими всі ці неймовірні досягенення збірної.
– Який ВНЗ ви закінчили?
– Торгово-економічний університет у Києві, Дніпровську митну академію та Харківський педагогічний університет ім. Г. С. Сковороди, де згодом навчалася в аспірантурі і викладала.
"Фрідайвінг допоміг подолати кризу особистості"
– Це в Харкові ви захопилися фрідайвінгом?
– Я з ним познайомилася ще 2013 року. Сподобалося, але відклала на потім, так би мовити, на пенсію. Серйозні заняття вимагають багато часу.
Перехід відбувся пізніше. У березні 2017 року я ще виступала за збірну з артистичного плавання, а вже в червні взяла участь у змаганнях з фрідайвінгу. То була ще любительська історія – спробувала щось нове, прикольне, цікаве. До 2022 року я пірнала переважно в басейні, брала участь у чемпіонатах Європи та світу. Хоча це не було основною діяльністю.
Поєднувала виступи з життям нормальної людини. Працювала в різних сферах: була радником голови ХОДА з питань молоді та спорту, паралельно викладала у вузі, в ковідний час відкрила свій бренд купальників SAO. Експериментувала, робила перші кроки після завершення кар’єри. Бренд і зараз працює, але поки не в тому форматі, як би мені хотілося, адже часу і сил на активну роботу і розвиток поки не маю.
Стала інструктором з фрідайвінгу. Тоді виїхала зі студентами до Єгипту. Планувала на два тижні, а вийшло, що затрималася на чотири місяці.
– Перше знайомство з апное (друга назва фрідайвінгу, – прим. Футбол 24+), яким воно було?
– Якось мене запросили взяти участь у змаганнях з підводного фотографування. У Харкові в нас була така секція для дітей. Запросили, як підводну модель, для зйомки на майстер-класі, а я, на жаль, не встигла на основний захід. Але таки познайомилася з організаторами і учасниками, які були також фрідайверами. А коли фрідайвери починають розповідати про те, чим займаються, то іншого вибору, ніж самому спробувати, вже не існує.
Наступного дня пішла і спробувала статичну затримку дихання в басейні. У мене доволі непогано вийшло – п’ять з половиною хвилин, плюс – сподобалося відчуття внутрішньої тиші і спокою. Я зрозуміла, що хотіла б присвятити цьому більше часу в майбутньому, адже на той момент жила підготовкою до Олімпійських ігор та світових чемпіонатів у синхронному плаванні. Мене періодично запрошували виступити на чемпіонаті України з фрідайвінгу й зафіксувати результат, але в мене не було такої можливості.
– Що вам дав новий вид спорту?
– Фрідайвінг дуже мені допоміг. Не перебільшу, якщо скажу, що людина, яка з дитинства присвячує життя спорту, ідентифікується з ним, звикає до певного стилю життя. У тебе розпланований весь час: на місяць, два, рік, олімпійський цикл. Багато чим, у тому числі забезпеченням, опікуються тренери та інші функціонери. Тобі тільки треба виконувати свою роботу. Це насправді щастя, але воно не завжди усвідомлюється в моменті. Після завершення кар’єри виникає криза особистості. Через неї, я думаю, проходить практично кожен спортсмен. Фрідайвінг допоміг подолати цю психологічну кризу, пройти цей шлях.
Я деякий час займалася спортом на аматорському рівні і тут все на тобі – і організація тренувань, і пошук можливостей для участі в змаганнях. Зараз наш вид спорту розвивається, плюс – досягнення останніх років дають можливість розраховувати на підтримку Міністерства спорту. Це сильно полегшує життя, адже можу присвятити більше часу саме підготовці, а не роботі і пошуку ресурсів. Але її все одно не вистачає на всі турніри, в яких я беру участь. Тож підтримка і спонсорство – це завжди відкрите питання.
– Пані Катерино, як на мене, то найважче не зануритися на глибину, а встигнути випірнути. Це так?
– Залежить від кожного конкретного випадку, напевне. Адже занурення на глибину – це про планування, розуміння своїх можливостей і підбір стратегії. Ми анонсуємо глибину занурення за день до змагань, тож самі визначаємо рівень ризику. Але так, тут ми маємо фактор непередбачуваності у вигляді погодних умов, які можуть суттєво вплинути на процес занурення.
Але, окрім глибини, в нас є й басейнові дисципліни, де ми також затримуємо дихання і пірнаємо, але горизонтально, намагаючись подолати найбільшу дистанцію на одному вдиху. За підходом – це наче різні види спорту, зі своєю специфікою. У басейні є велика спокуса випірнути в будь-який момент, адже більшу частину занурення проводимо в стані дискомфорту і з бажанням дихати. Тут і проявляються спортивний характер, ментальна стійкість, адже з цим бажанням працюєш весь час, домовляєшся зі собою, щоб продовжувати рухатися, зберігати внутрішній спокій і не споживати надмірну кількість кисню.
Звичайно, це досвід, розуміння свого організму. Треба деякий час, щоб відчувати, коли вчасно виходити на поверхню – показати максимум, але і щоб не занадто пізно. Хоча, звичайно, трапляються на змаганнях і блекаути (втрата свідомості). Це – частина спорту. Для необізнаної аудиторії подібні випадки виглядають незвично. Але якщо дотримуватися всіх правил, то заняття безпечні.
– Не страшно?
– Інколи буває, але до всього можна адаптуватися.
– На глибині ще й дуже холодно. Як витримуєте низьку температуру?
– Температура води залежить від місця, де проводяться змагання. Тут, у Каламаті, де я зараз, на глибині 20-25 метрів відчутно холодно. А є місця, де температура практично не змінюється. Наприклад у Карибському басейні, Азії. Тому, щоб показати свій максимум, часто потрібно кудись поїхати.
– Коли глибоко пірнаєш, то відчувається болючий тиск на вуха. Як ви з ним справляєтеся?
– Це частина нашої роботи. Тиск можна відчути вже на перших метрах і його ми вирівнюємо, щоб попередити виникнення баротравм. Є різні техніки продувки від простих до більш складних, хтось володіє ними від природи, а комусь може знадобитися час на їхнє освоєння. Але воно того варте, адже дає можливість пірнати легко і безпечно, без больових відчуттів.
"Люди року – це військові"
– Ви казали, що на змаганнях деякі спортсмени можуть знепритомніти. У вас таке траплялося?
– Було пару разів, на початку кар’єри. Це не те, до чого ми прагнемо в нашому виді спорту, але може статися з кожним і не варто цього боятися. Якщо є належна страховка і медична команда, зазвичай, наслідки мінімальні, якщо ми говоримо про басейн. Якщо ж про глибину, то там можуть бути і інші супутні фактори. Потрібно більше досвіду. Ми знайомимось із затримкою дихання в басейні, не рухаючись. Потім додаємо рух, пірнаючи в довжину. А після – набагато легше перейти до глибини і освоєння техніки продувки.
– Що найважче під час занурення?
– Все індивідуально і залежить від обраної дисципліни та глибини. Можуть бути складності і фізичного, і психологічного характеру, і навіть природні умови можуть внести свої корективи. Напевне найважче – це утримувати цей баланс уваги, контролю і розслаблення в моменті. Ну і планування підготовки. Бо на результат також впливає багато фізіологічних факторів. Інколи наше тіло просто неспроможне видати результат у необхідний момент, яким би сильним не був характер.
– Скільки ви можете бути під водою без повітря?
– Мій рекорд на тренуванні – 7 хвилин 24 секунди. Це в статичному положенні. Але я не дуже треную зараз цю дисципліну, тож хтозна, скільки там насправді. Якщо ж у русі, трохи менше, адже в нас збльшуються витрати кисню та енергії, тому там десь 3-5 хвилин.
– Коли занурюєтеся, бачите навколо себе мешканців моря, чи сконцентровані виключно на певній глибині, встановленні рекорду?
– У моменті про рекорд не думаєш. Зосереджуюся на тому, що маю робити. Задіяно багато складових, ця система працює як комп’ютер. Якщо відволікатися на зовнішні речі, то це може бути небезпечно. Можна втратити фокус, тоді підвищується ризик травми. Та й вірогідність когось зустріти більша біля поверхні чи навіть берега, аніж на глибині. Але так, запливають інколи і дельфіни, і акули, і різні інші риби.
– Цього року плануєте якісь досягнення?
– У мене заплановано два основних старти – це Всесвітні ігри в серпні у Китаї та глибинний чемпіонат світу, що відбуватиметься в Греції у вересні, зроблю все від мене залежне, щоб показати достойний виступ і результат. Підготовка наразі виглядає доволі оптимістично, а як воно буде під час змагань – ніхто не знає.
– Очікували, що вас визнають "Людиною року" і "Жінкою року"?
– Якщо чесно, то ні. Мене запросили, як номінантку. Коли обирали "Жінку року", було багато спортсменок, учасниць Олімпіади в Парижі, тому на перемогу не розраховувала. Сам факт потрапляння до цього списку – вже велике досягнення. Перед "Людиною року" мені подзвонили, сказали, який дрес-код. Сукню підготувала, а от промову – ні, бо не розуміла, чого очікувати. Тому було вдвічі приємніше, коли мене оголосили. Такі заходи дуже потрібні. На них було чимало номінантів і лауреатів військових, парамедиків. Важливо допомагати війську донатами, але місць, де ми їм можемо безпосередньо подякувати, не так багато. А такі події нагадують, хто є найважливішими людьми року в цей час.
