Руки зв'язані, на голові чорний мішок, а росіяни допитують і б'ють: журналіста з Херсона катували 28 діб
Микита Черняк – наш колега, автор відомого порталу FootBoom. Влітку він потрапив у застінки херсонської катівні, де окупанти з ним не церемонилися. На прохання "Футбол 24", Микита розповів свою страшну історію.
Затримання в день ротації
Бджжж! Колеса різко загальмували. Двері "газелі", що стрімко під'їхала, відчинилися, і з неї вихором вилетіли озброєні автоматами бойовики в масках. "Лежати, руки за спину! Ти хто взагалі такий?" Остання фраза повторюється декілька разів, після чого продовження: "Ми його "пасемо" вже цілий тиждень!"
Він – це мій сусід, у якого вдома, як і в мене, кілька тижнів ховався один із найрозшукуваніших диверсантів Херсона, мій колишній однокласник. Коли рашисти прийшли до мого сусіда, я був впевнений, що його немає вдома. Тому коли він вийшов зі мною на зв'язок і розповів, що перебуває у розшуку та попросив невеличку грошову допомогу, я вирішив, що не можу залишити його у біді. Я припускав, що він може бути "приманкою", але до останнього відмовлявся у це вірити. Щойно я до нього наблизився, пролунав різкий звук.
Бджжж!..
У мене була впевненість: ніщо не може бути гіршим за окупацію під час повномасштабної війни. Як виявилося, може. Я опинився в херсонському ізоляторі, в районі Склотари, 24 липня – у день, коли в охорони відбулася ротація. Замість військових охороняти заручників та ув'язнених приїхали силовики.
Як мені згодом пояснили співкамерники, під охороною військових ти почувався в небезпеці 24/7: щоночі вони встановлювали великі колонки в коридорі і вмикали гімн Росії. Якщо людина не вставала під час виконання гімну, били всю камеру. Іноді для того, щоб побити всю камеру, їм і привід не був потрібен – просто обирали "жертву" та розважалися.
Військовими були молоді хлопці у віці 20-22 років, які насолоджувалися абсолютною безкарністю. Під час тортур і допитів вони імітували розстріл ув'язнених біля стіни, змушували грати в російську рулетку з холостими патронами, підводили руки полонених до болгарки, засовували голки під нігті. З колишніми військовими вони поводилися ще жорсткіше, змушуючи їх з'їдати прапор України. Причому, якщо комусь вдавалося з'їсти перші три шматочки прапора, четвертий шматочок дозволялося порізати на дрібні частини. Колишніх учасників ТРО окупанти змушували з'їдати свої жовті пов'язки. Найстрашніша історія, яку я почув у стінах ІТТ, стосувалася зґвалтування одного в'язня іншим.
Ставлення військових до полонених херсонців промовисто характеризувала постійна фраза під час вступу новачків. Спілкуючись між собою, вони говорили: "прийшла коробочка", "забери коробочку". Силовики в цьому сенсі були людянішими, вони казали: "забери людину".
Катування струмом – не найстрашніше
Мені певною мірою пощастило: я обмежився лише побоями та тортурами електричним струмом. Перед тортурою струмом, яке окупанти називають "північним сяйвом", росіяни уточнюють, чи є у майбутньої жертви проблеми зі серцем. Я не став ухилятися, відповівши негативно. І не пошкодував. Мені підключили струм спочатку до вуха та мізинця, потім – до мочок вух.
Хлопцям, які на запитання про проблеми з серцем відповідали ствердно, щастило набагато менше: їм підключали струм до інтимних місць. Для тортур російські військові використовували "тапік" – ТА-57. Це – військово-польовий телефон з регулюванням струму: якщо рашисти бачили, що "двійки" було недостатньо, вони посилювали потужність струму до "трійки" або "четвірки". Особисто я випробував на собі "трійку", а ось одному з моїх співкамерників пощастило менше: йому дали "четвірку", причому не по вухах чи пальцях, а по геніталіях.
Саме на першому допиті я зрозумів, що катування електричним струмом – не найстрашніше, що може з тобою статися. Повірте, коли вас б'ють по ногах гумовою палицею в одну й ту саму точку 10-15 разів, це в рази болючіше. Наступні три-чотири дні я пролежав у камері на матраці, практично не рухаючись. Ходити після пережитого було нестерпно боляче.
Як правило, наступного дня після викрадення слідчі викликали побитих ув'язнених на розмову та надавали "вибір". Пропонувалося або починати говорити і давати інформацію, або катування тривало. Більшість заручників на цій фазі розколювалися та викладали катам усе. Так рашисти і дізнавалися про прізвища та адреси колишніх працівників СБУ, колишніх учасників АТО, колишніх українських військових, чинних на той момент партизанів та диверсантів.
Під час свого ув'язнення я встиг посидіти в чотирьох різних камерах, і за цей час зустрів лише одну людину, яка зуміла протриматися під тортурами три дні. У камері ми називали його "Халком", тому що він увесь був синім від побоїв, і я не перебільшую. У минулому – атовець, але на допитах кілька днів поспіль стверджував, що був помічником кухаря. У росіян була інша інформація, і в таких випадках вони катують людину, поки та не зламається і не зізнається. Вони визначали правдивість слів за шматочками інформації, яку мали. Якщо людина починала розповідати те, що їм відомо – мозаїка сходилася – отже, людина говорила правду. Лише тоді щодо ув'язненого припиняли застосовувати силу та починали вести діалог.
Рашисти шалено хотіли знайти колишнього атовця, який мешкав у мене вдома. Мій однокласник діяв розумно і не затримувався довго на одному місці. У моїй квартирі та у квартирі мого сусіда через стіну він загалом прожив близько місяця, після чого змінив місце дислокації. Коли рашисти отримали орієнтування з адресою його проживання, від потрібної їм людини вже й слід охолов.
Я не мав інформації, куди мій друг поїхав, і рашисти мені не вірили. Тому тортури тривали. Тоді я ще не знав, що в деяких камерах люди по кілька місяців живуть зі зламаними ребрами та вилицями. Я думав, що мене поб'ють, після чого відпустять. Як же я тоді помилявся! Мій допит тривав приблизно півтора години. Руки зв'язані, на голові – чорний мішок, а росіяни допитують і б'ють, допитують і б'ють. Чесно кажучи, навіть під час цього процесу не вірилося в реалістичність того, що відбувалося. Можливо тому, на підсвідомому рівні, на багато запитань відповідав хибно або вдавав, що мені з того чи іншого питання нічого не відомо.
Якоїсь миті я впав зі стільця і почув, як мої інквізитори заметушилися. Один із них зателефонував, мабуть, медику для консультації, після чого звернувся до мене: "Ти ж сказав, що в тебе немає проблем зі серцем... Гаразд, відводьте його в камеру, завтра продовжимо".
"Випустимо тебе, щойно його спіймаємо"
Переступаю поріг, знімаю маску, віддаю охоронцеві, двері за спиною зачиняються. Розумію, що додому сьогодні не потраплю. І завтра також. І післязавтра. На мене співчутливо дивляться чотири брати по нещастю, пропонують пройти і прилягти на матрац, який розташований на підлозі. Намагаюся сісти туди, помічаю величезного таргана. Чую голос: "Нічого, звикнеш. Вони тут всюди".
"За що прийняли?"
Відрекомендовуюсь, пояснюю. Вислуховую розповіді інших: один – колишній танкіст у складі ЗСУ, сам зі Скадовська. В іншого знайшли одну одиницю зброї, сам із Генічеська. Третій менш як добу встиг побути в ТРО, сам із Чорнобаївки. За що взяли четвертого, чесно кажучи, вже й не пам'ятаю. Він – єдиний місцевий, херсонський.
У камері три ліжка та один матрац, і я починаю здогадуватися, що цієї ночі доведеться спати на підлозі. Дивуюсь, коли хлопці пропонують лягти на матрац. Справа в тому, що слідчі танкіста доручили охоронцям покарати його тієї ночі: вояка мав усю ніч просидіти за столом. Йому наполегливо пропонувалося "згадувати" і записувати на аркуш паперу ту інформацію, про яку він промовчав на перших допитах. Слідчі хотіли знати все про його особисті дії, починаючи з 24 лютого, а також про дії та завдання його бригади. Причому інформацію про останню слід було розписати з усіма подробицями, аж до імен та прізвищ.
Танкісту було заборонено лягати спати, і приблизно до четвертої ночі охоронець заглядав у нашу камеру кожні півгодини, щоб перевірити, чи не порушує ув'язнений його наказ. Якби український військовий заснув, швидше за все покарали б усю камеру. Але мій співкамерник із ЗСУ добре тримався.
Зізнаюся чесно: тієї ночі я був наляканий і прокручував у голові різні варіанти того, як мені вчинити в цій ситуації. Рашисти хотіли, щоб я здав найближче оточення свого товариша та розповів усе, що мені було відомо. Але я одразу для себе вирішив: щоб моє сумління було чистим, я постараюся вдати, що знаю зовсім небагато. Розповідаючи про конкретну людину, я давав поверхневий опис її зовнішності, називав ім'я чи прізвисько, але ніколи – прізвище. Це була яка завгодно інформація, але тільки не та, яка б дозволила їм вийти на спільників – наприклад, за якими дорогами та об'єктами велося стеження чи щось подібне. На жаль, певну інформацію росіяни вже знали: одну з довірених осіб мого колишнього однокласника спіймали і піддали тортурам. Він запустив той ланцюжок подій, який і привів мене до ізолятора. І, як виявилось згодом, не лише мене.
Наступного дня орки мене вже не катували. І через один день. І через два. Тоді я зрозумів, що в мою казку повірили. Мої співкамерники мене заспокоювали: "Ти тепер такий, як і ми, "відпрацьований". На четвертий день мого перебування в ізоляторі мої слідчі повідомили: "Випустимо тебе, щойно його спіймаємо. Розраховуй на кінець цього тижня або на початок наступного".
Свої здібності вони вочевидь переоцінили. Через півтора тижні після свого звільнення я дізнався, що мій товариш та один із лідерів диверсійного руху у Херсоні досі на волі. Кількома днями пізніше я вже був на підконтрольній Україні території.
Викуп за 5000 доларів
З четвертої камери мене перевели до сьомої, звідти – до дванадцятої. Так я познайомився з великою кількістю полонених та їхніми історіями. Окупанти знаходили різні причини саджати та утримувати людей в ІТТ, наведу кілька прикладів. Один хлопець просидів 88 днів, прийшовши на масаж, бо у масажиста знайшли зброю. Іншого хлопця забрали і жорстоко катували помилково – його переплутали з тезкою, який жив неподалік. 50-річний чоловік відповів у Viber-листуванні своєму знайомому "я знаю" на твердження, що з Херсона можна дістатися до Очакова водою. Дружина бізнесмена використала слово "орки" у листуванні з подругою – орки забрали самого бізнесмена.
Двоє людей вчинили злочин століття – займалися "обналом", тобто переводили в готівку гривню під відсотки. З першим я просидів тиждень, після чого мене перевели, з другим – кілька годин, після чого перевели вже його. Незважаючи на те, що в Херсоні на той момент окупаційна влада "офіційно" впровадила бінарну грошову систему, ходіння гривні окупантами не віталося. Вони не гребували такими методами – все заради того, щоб рубль витіснив українську валюту з обігу.
Один із моїх співкамерників стверджував, що на власні очі бачив в ІТТ полоненого мера Херсона Ігоря Колихаєва.
Я пробув у ізоляторі рівно 28 діб, і це були 28 найгірших днів у моєму житті. Уявіть собі тісне приміщення з брудними стінами, моторошною антисанітарією та відсутністю елементарних благ цивілізації (за винятком умивальника). І найстрашніше для ув'язненого – ніхто з нас не знав, коли нас випустять на волю, якщо взагалі випустять.
Найчастіше запитання, яке я чув після свого звільнення, звучало так: "У мене забрали хлопця / чоловіка / брата. Скільки його там протримають?" Відповіді на це запитання у мене не було, кожен конкретний випадок слід розглядати окремо. Все залежало від різних факторів: від тяжкості "статті" до професіоналізму слідчих. Рашисти використовували таку систему: за кожним слідчим закріплювався конкретний район міста – якщо вони брали людину з Таврійського району, то справа доручалася слідчому, який відповідає за Таврійський. Якщо людина була з Острова – справа доручалася тому "куратору" (так слідчі просили їх називати), який відповідав за Острів. І так далі. Схожим географічним чином розподілялися справи ув'язнених із області. Найбільше мені було шкода генічеських хлопців: їхній слідчий банально не з'являвся на робочому місці понад два місяці. Одному хлопцю з Генічеська охоронці прямо казали: "Що ти досі тут робиш? На тебе нічого немає". Але при цьому генічанин продовжував перебувати в ізоляторі, бо його "куратор" банально не приїжджав до Херсона.
За приблизними оцінками в середньому ув'язнений проводив в ІТТ від двох до трьох тижнів. Після того, як нас робили "відпрацьованими", ми припиняли становити для них якийсь інтерес. У нас, ув'язнених, було дві версії, чому окупанти продовжували утримувати у неволі, незважаючи на отриману на допитах інформацію. Ми дійшли висновку, що вони або перевіряють цю інформацію, або просто залякують полонених утриманням у жахливих умовах – щоб людині більше не хотілося здійснювати на волі якихось патріотичних дій.
У середині жовтня я дізнався, що мого колишнього співкамерника з Чорнобаївки звільнили завдяки викупу. Після того, як ув'язнених евакуювали на лівий берег, батьки мого колишнього співкамерника заплатили окупантам 5000 доларів.
Доля інших полонених, вивезених на лівий берег, невідома; зв'язку з ними немає. Рашисти недарма забрали їх із собою – мабуть, вони вважають, що ці люди для них особливо небезпечні. Українські правоохоронці та військові зобов'язані зробити все, щоб повернути цих бранців до звільненого Херсона. Я закликаю ЗМІ та волонтерів говорити про це якнайгучніше.
Смерть в ізоляторі
Хтось помирав у камерах. Якось до нас на кілька годин підселили двох людей. Вони розповіли, що цієї ночі в їхній камері помер 54-річний чоловік, сердечник. Він усю ніч просив про медичну допомогу, але охоронці "не почули" його благань. Хлопці, що підселилися до нас (один із них виявився депутатом райради), були дуже перелякані, оскільки боялися, що росіяни можуть "повісити" смерть цієї людини на них. За кілька годин їх повернули до своєї камери, відтоді ми більше не бачились.
Якось уночі до нас привели страшенно побитого чоловіка родом зі Скадовського району. Охорона повідомила, що йому зробили укол адреналіну, і доручила всій камері завдання – простежити за бідолахою, щоб він дожив до ранку. "Відповідаєш головою", – сказали головному по камері. Новенький був так сильно побитий за те, що, перебуваючи п'яним, вийшов зустрічати російських військових, що приїхали за ним, з гранатою в руці. Більше того, він висмикнув чеку та приготувався кидати в них цю гранату! Якимось чином рашистам вдалося переконати чоловіка вставити чеку назад (напевно аргументували тим, що він є батьком п'ятьох дітей), після чого запакували, відмудохали і привезли в ізолятор. Мені досі цікаво, що з ним трапилося, бо ще близько тижня після його від'їзду з нашої камери охоронці відчиняли двері та називали його прізвище – викликали на допит.
Лікаря в ізоляторі не було, його функції виконували такі ж ув'язнені, які мали хоча б базову медичну освіту. Під час моєї "подорожі" таким лікарем був той масажист, про якого я вже розповів раніше. Його доля у перші дні перебування тут була незавидною: побили та викинули у рів на території ізолятора, бо вважали мертвим. Коли ж він напівживий виповз із ями, охоронці дуже здивувалися. Але від нових побоїв його це не врятувало.
Матраци вважалися розкішшю, з їжі – лише макарони
На другий тиждень мого перебування в ІТТ раціон змінився на краще: окупанти перевели нас на триразове харчування. Це був разючий контраст на тлі того раціону, який був раніше. Тому що два тижні поспіль я їв винятково макарони. Без хліба, без овочів, без будь-яких додатків – просто макарони. Один раз на день. Хлопці ділили свою ранкову порцію на дві частини: першу з'їдали відразу, другу залишали на вечерю. І щиро раділи, коли я – незвичний до нових реалій – залишав їм більшу частину своєї порції. Повторюся, мене прийняли 24 липня, і я просидів на макаронах лише два тижні. Інші ув'язнені їли на той час ці макарони вже цілий місяць. А місяцем раніше стільки ж часу вживали тільки гречку. У день свого звільнення мені подумалося: щасливчики ті, хто потрапив до ізолятора в середині серпня. Вони навіть не здогадуються, як їм пощастило.
Гречку та макарони готували хлопці з "робочої" дев'ятої камери. Вони відповідали за прибирання приміщень, і за це їм дозволялося користуватись благами цивілізації: невеликим холодильником, радіо, картами і навіть годинниками. Дев'ята камера була єдиною камерою, ув'язнені якої могли орієнтуватися в часі! Ми, своєю чергою, постійно ставили риторичне запитання: "Цікаво, котра зараз година?"
Майже одразу після впровадження нового раціону забезпечення перестало вистачати на всіх. У свій останній день в ізоляторі я почув від головного охоронця з позивним "Злий" фразу на адресу рознощика їжі: "Поменше накладай, мені потрібно нагодувати 124 рила". В ізоляторі чи то 20, чи то 21 камера, як мінімум, одна з них – "одиночка". У середині серпня в кожній камері було від шести до восьми осіб. У моїй тримісній (єдиній камері з душовою кабіною та унітазом), куди мене перевели, одночасно перебувало семеро людей. Матраци вважалися розкішшю, і багатьох ув'язнених відокремлювало від підлоги тільки одне тонке простирадло або щось схоже на плед.
"Слава Росії, слава Путіну, слава Шойгу"
Як я вже сказав, 24 липня в ІТТ змінилася охорона: на місце військових-садистів прибули силовики (чи то фсб-шники, чи то мвд-шники) з Алтайського краю. По обличчях і діях декого з них було помітно, що їм не подобалося, як начальство поводиться з ув'язненими. Після всіх цих тортур і знущань я був шокований, коли під час проходження чергової процедури взяття відбитків пальців (вчетверте – досі цікаво, чим їм не сподобалися три попередні результати) один із охоронців назвав мене по імені.
На жаль, головний охоронець слов'янської зовнішності із позивним "Злий" адекватністю не відрізнявся. Він любив знущатися з ув'язнених морально. Коли мене тільки прийняли, фразу "Слава Росії, слава Путіну, слава Шойгу" при вході охорони кричала лише одна камера вдалині коридору. У якийсь момент "Злий" (зараз я вже знаю його ім'я – Андрій) вирішив, що цього недостатньо, і ось уже всі камери, за винятком двох жіночих, вигукували це гасло. Упродовж дня всі ув'язнені вимовляли цю фразу близько 7-8 разів: під час підйому та винесення сміття, під час сніданку, під час отримання вечірнього чаю, а також протягом дня, коли того чи іншого ув'язненого викликали на допит (людину спочатку забирали, а потім повертали) або на "відкочування пальців".
Згодом в Андрія з'явилося нове правило: всі ув'язнені мають вивчити гімн Росії. Якщо хтось фальшивив, головний охоронець карав усю камеру. Уявіть картину: кілька тридцятирічних хлопаків і кілька дорослих мужчин спочатку присідають, обійнявшись за плечі, а потім відтискаються, тому що інший дорослий мужчина не може згадати п'ятий рядок гімну РФ. Але ми розуміли, що подібні приниження та знущання – краще, ніж ті, коли тебе просто заради сміху б'ють електрошокером. А "сміливий" (він ніколи не знімав свою маску) "Злий" любив вдаватися до подібних методів.
У ніч із 21 на 22 серпня я не мав спати. Ніхто в моїй камері не повинен був спати, ми усі були покарані. "Злий" вирішив, що 65-річний дідусь, який сидів у нас, бреше з приводу нібито наявної у нього зброї. Як правило, жінок і людей похилого віку окупанти струмом не катували, для цього у них був поліграф. Але цій літній людині не пощастило, і він пройшов через "північне сяйво". Але навіть після цієї процедури продовжував наполягати на своєму. "Убийте мене, застреліть. Або дайте петлю, я повішуся, якщо ви мені не вірите", – говорив він. Нам усім було шкода діда, він і так доклав чимало зусиль, щоб у своєму віці вивчити гімн РФ...
Того вечора мене відпустили. При виході повернули паспорт, ключі та телефон. Гроші – 200 гривень – залишили собі. Сума невелика, але навіть у цьому проявили себе. Не втрималися.
Микита Черняк, спеціально для Футбол 24
показати приховати