"За Лобановського хотілося йти в бій": першим заспівав Гімн у збірній України, здолав дідівщину і рибалив з Маркевичем
Свого часу Сергій Ковалець був своєрідною візитною карткою збірної України. Хто ж, як не Ковалець, міг заспівати державний гімн або поспілкуватися з журналістами українською мовою? Досі згадують Сергія у Києві та Львові, Дніпрі та Одесі. Усюди він зарекомендував себе як блискучий професіонал, кмітливий та технічний півзахисник і хороша людина.
"Мої батьки – західняки, але 1967 року вони змушені були виїхати у Крим на заробітки, – розповідає мені Ковалець. – Тато – кваліфікований електрик, тож працював у селі Чехове, поблизу Євпаторії. Там я й народився.
А через два роки наша сім’я повернулася додому – у місто Красилів, що на Хмельниччині. Прямісінько біля мого дому був стадіон, то хіба я мав якийсь інший вибір, окрім футболу? Тим паче футбол – це елементарно: купив м’яча, поставив дві жердини замість штанг – і вперед! Я й не помітив, як дитяче захоплення переросло в доросле заняття".
Його першими командами у середині 80-х стали місцевий Случ і хмельницьке Поділля. Але зовсім скоро Сергієм зацікавилися у військкоматі – призовний вік підтискав. Ковалець опинився у скромному бердичівському клубі Зірка.
"Там відбулося моє становлення як дорослого чоловіка, – усміхається мій співрозмовник. – Крім футбольного поля, довелося вести боротьбу і в казармі, де паразитувала дідівщина. Разом з іншими молодими футболістами я також відстоював свою гідність. На щастя, це тривало лише півроку".
*******
У 1989-му він повернувся до рідного Поділля. Зовсім ненадовго, адже за молодим талантом вишикувалася черга вже не військових комісарів, а посланців від провідних клубів республіки. Ковалець навіть відхилив запрошення Дніпра, чемпіона СРСР попереднього сезону. А 20 жовтня підписав контракт із київським Динамо.
"Як зараз пам’ятаю цей день, – зізнається зворушений Ковалець. – Лобановський тоді сказав мені: "Ми за тобою стежили. Усе тепер залежить тільки від тебе. Працюй". Завдяки Валерію Васильовичу команда була сильна духом і могла гори звернути. Пригадую 1997 рік, коли молоде покоління динамівців штурмувало Лігу чемпіонів. Після тріумфального поєдинку з Барселоною Ребров зізнався: "Лобановський випромінював таку ауру, що підвести його було неможливо!" Щира правда! За такого тренера хотілося йти в бій і робити підкати навіть головою".
"Тим паче, Васильович виховував у своїх підопічних ще й чудові моральні якості. Пригадую, якось я погано відпрацював на тренуванні. І тоді до мене, молодого хлопчака з провінції, підійшли Безсонов, Михайличенко та Дем’яненко – підтримали, доброзичливо підказавши, як можна було зіграти краще".
У Києві ще невідомий широкому загалу футболіст зустрів любов всього свого життя. "Познайомився зі своєю коханою дружиною на стадіоні, – усміхається він. – Це трапилося 1989 року на НСК Олімпійський. Після чергового матчу я з кількома товаришами по Динамо зайшов у кафе столичної арени. Там була й Анжела з подругами. Обмінялися поглядами, між нами проскочила іскорка… А далі були телефонні розмови, побачення і, врешті, весілля".
У 1990-му новачок провів за Динамо у чемпіонаті 11 матчів (2 голи), здобув золоті медалі і Кубок СРСР. Наступного року Ковалець узагалі став повноправним гравцем основного складу і почав частіше забивати – 5 голів у чемпіонаті, 2 у єврокубках. Але весну 1992-го довелося зустрічати вже у прем’єрному чемпіонаті незалежної України.
"Перший чемпіонат був нетиповим, – пригадує Сергій Іванович. – Він тривав лише півроку. Команди були поділені на дві групи, в одній найкраще зіграли ми, в другій – Таврія. "Золото" розігрували в одному стиковому матчі. Переконаний: якби доля чемпіонства вирішувалася не в одній грі, а впродовж тривалого турнірного шляху – тріумфувало б Динамо.
Але не скажеш, що результат був незакономірним (Таврія перемогла – 1:0 – Футбол 24). Після розвалу Союзу чимало провідних гравців команди квапилося майнути за кордон у пошуках соліднішого заробітку. Чемпіонат України їх не цікавив. Не в образу Темпу чи Нафтовику буде сказано, але рівень нової першості залишав бажати кращого. Вболівальники також не тішили футболістів високою відвідуваністю стадіонів…"
За два місяці до фіналу чемпіонату-1992 національна збірна України зіграла перший матч у своїй історії. В Ужгороді наші футболісти поступилися Угорщині (1:3), а Ковалець відіграв усі 90+ хвилин і отримав жовту картку. "Пишаєтеся, що взяли участь в історичному матчі?" – запитую Сергія Івановича.
"У національній команді провів загалом 10 поєдинків, та перший із них справді особливий. Україна здобула суверенітет, тож треба було зіграти міжнародний поєдинок, аби продемонструвати, що в нас є тренер і є збірна".
"Щоправда, дебют, м’яко кажучи, не вдався. На ужгородському стадіоні ми не витримали натиску угорців, хоча й не поступалися їм у класі. Було важко психологічно, адже футболісти ще не усвідомлювали державної незалежності. Здавалося, ось-ось Союз воскресне".
*******
Динамо він покинув взимку 1995-го, встигнувши стати 2-разовим чемпіоном України і володарем національного Кубка. З Дніпром та Карпатами взяв ще три "бронзи", а у сезоні 1996/97 з’їздив у голландський Твенте. Останнім клубом у біографії футболіста Ковальця виявився Борисфен епохи Вищої ліги 2004/05.
"Ще тоді, коли мене на тренуванні втішали Безсонов, Дем’яненко і Михайличенко, я розумів, що вони себе готують до тренерської кар’єри. Згодом уже сам, будучи авторитетним гравцем, підтримував і надихав молодих партнерів по команді. Тож перехід із поля до тренерської лави відбувся поступово", – сказав мені Сергій Іванович у травневому інтерв’ю 2008-го.
"Лобановський вбив великого форварда": чому легендарного капітана Динамо назвали Білим Пеле
На той момент він входив до тренерського штабу Металіста. Мирон Маркевич із задоволенням запросив свого екс-підопічного ще у 2005 році, коли стало відомо, що після важкої травми 36-річний Ковалець на полі вже не з’явиться.
"Плюс Мирона Богдановича в тому, що він юний душею і спілкується з нами, молодими помічниками, нарівні, – потішив відвертістю мій співрозмовник. – Маємо з Маркевичем класну традицію. Після кожного матчу Металіста прямуємо у селище Шарівка, що за 30 кілометрів від Харкова, на риболовлю. Гостюємо у приятеля, аналізуємо матч своєї команди, відпочиваємо з вудочками в руках. Та як би не старався, досвід Мирона Богдановича бере гору – здобич у нього завжди вагоміша за мою – у прямому розумінні цього слова".
"То що, Маркевич – це тренер-ліберал?" – вдаю здивування. "Такий висновок напрошується сам собою, – погоджується Ковалець. – Це проявляється навіть у тому, що на клубній базі постійно перебувають жінки та діти декого з футболістів. Цікаво спостерігати за тим, як до Маркевича підбігають 4-літні дітлахи і простягають руку: "Мироне, привіт!"
Атмосфера панує неймовірно позитивна! Гравці можуть взяти свої сім’ї навіть на тренувальні збори. Таким лібералізмом Мирон Богданович нагадує мені німецького фахівця Бернда Штанге, який у середині 90-х щось схоже дозволяв футболістам у Дніпрі".
Буквально через чотири місяці після нашої розмови Сергій Ковалець вперше вийшов у самостійне плавання, очоливши вищоліговий ФК Львів. Потім була робота в Олександрії, Оболоні, словацькому Татрані і, зрештою, у молодіжній збірній України, де потренував навіть свого сина – Кирила. Лідер сьогоднішньої Олександрії продовжує футбольну справу батька.
P.S. Інтереси Сергія Ковальця не обмежуються футболом і риболовлею. "Моя слабинка – це театр, – зізнався мені 12 років тому. – Люблю легкі вистави, як-от за мотивами творів англійця Рея Куні, веселі історії про простих людей. Люблю зачитуватись книжками з філософії та психології. Прагну якомога глибше пізнати людину, а для цього необхідний солідний багаж знань".
показать скрыть