"З Москви – до незалежної України": Шевченко – про жахи війни, національну ідентичність, почуття вини та футбол у Львові
Легендарний футболіст та колишній наставник збірної України Андрій Шевченко став автором колонки на The Players’ Tribune, у якій розповів про ситуації на своїй Батьківщині.
Ранок 24 лютого 2022-го
Мене розбудив телефонний дзвінок. Це була моя мама. Я глянув на годинник – 3:30 ранку. Коли мама телефонує тобі в такий час, це завжди погана новина, чи не так? Думаю, що в той момент, коли поглянув на телефон, якась частина мене вже усвідомила.
Ніколи не забуду дату 24 лютого 2022 року. Кілька тижнів до того усі хвилювалися, але жодна нормальна людина не хотіла змиритися з тим, що це може статися. Але коли я побачив мамине ім'я на телефоні, до мене почало приходити розуміння. Вона плакала, сказала мені, що відчула, як її будинок здригнувся від вибухів.
Шевченко у день народження озвучив свою найбільшу мрію – вона пов'язана з війною
Ми увімкнули новини. Це почалося. Війна. В Україні. Час ніби зупинився. Я почувався безпорадним, почувався винним. Я мав бути там, у Києві, з мамою. За кілька днів до цього у неї був день народження, і ми збиралися влаштувати сімейну вечерю у неї вдома з моєю сестрою і кількома друзями. Я навіть забронював квитки на літак на 19 число, але через деякі документи, які мені потрібно було оформити у Великій Британії, я змінив дату вильоту на 26 лютого.
Через кілька годин після дзвінка моєї мами почали надходити відео від друзів та з соціальних мереж. Російські вертольоти над нашою землею, ракети, що влучають у наші дороги, мости та аеропорти, величезні затори, люди, які тікають з Києва. За один день тисячі людей, які все життя прожили в Україні, стали біженцями.
Я був шокований. У мене четверо дітей. Навіть я не можу все це зрозуміти. Уявіть, як це для них! Моєму молодшому вісім років. Як йому це пояснити?
Важко сказати, скільки разів мені доводилося заряджати телефон. Я цілими днями дзвонив – друзям, рідним, колишнім колегам та одноклубникам. Чи в безпеці вони? Що з їхніми сім'ями? Що буде далі? Чим я можу допомогти? Звісно, ви панікуєте, адже ці раптові рішення, які ви ухвалюєте, можуть змінити чиєсь життя. Пам'ятаю, в якийсь момент я просто закляк. Повернувся до дружини і сказав: "Я не знаю, що робити...".
Моїм першим інстинктом було вивезти сім'ю з країни, але і мама, і сестра сказали мені одне і те ж – я дуже чітко пам'ятаю їхні слова: "Я нікуди не поїду. Це мій дім".
Історії героїв
Тієї ночі ми дивилися, як президент Зеленський дав чіткий меседж українському народу. Він сказав, що не залишить Київ, що ми повинні об'єднатися, щоб захистити нашу землю. Це було наше майбутнє. Це був вибір – існуватиме наша країна чи ні. У такий момент змінюється твій світогляд, твої пріоритети, увесь твій світ.
Що таке успіх? Чи це перемога у футбольному матчі? Виграти Лігу Чемпіонів? Заробити гроші? Побудувати успішний бізнес? Все це несправжнє. Маленькі проблеми, дрібні суперечності зникають. Все інше відходить на другий план. Успіх – це свобода. Успіх – це вижити.
У наступні дні ми всі почали дізнаватися ці історії. Не лише багато людей вирішили залишитися, але й інші українці з усього світу без вагань поверталися на Батьківщину, щоб захищати нашу землю. Їх не зупиняли роздуми про наслідки, вони просто знали, що повинні їхати.
Я чув про 20-річних хлопців, які годинами самотужки утримували дороги, бо мали захищати своє село від загарбників. Я чув про людей, які йшли під обвалені будинки, бо треба було допомогти евакуювати сусідів. Навіть чув про чоловіка та дружину – обоє лікарів, які поїхали в Ірпінь, щоб допомогти в лікарні, коли на місто сипалися бомби. Вони залишили повідомлення своїм друзям: "Якщо з нами щось станеться, ви маєте законне право подбати про наших дітей". Можете собі уявити, як це – просити про щось подібне? Подружжя залишалося в лікарні кілька днів, допомагали людям. Зрештою, вони повернулися до своїх дітей, але вони поставили на карту все, щоб допомогти своїй країні. Я знаю дуже багато таких історій. Історії героїв.
Інформаційна війна
Це не лише історії неймовірної мужності, але також неймовірного болю та страждань. Моя тітка була заблокована у своєму підвалі протягом чотирьох днів під час бомбардування. Вона змогла втекти до моєї мами лише тоді, коли росіяни зробили паузу на півдня. У мене є близькі друзі, які загинули. Серед хаосу у нас не було часу для жалоби. Я все ще почувався винним. Я хотів бути там, щоб побачити ситуацію на власні очі, щоб захистити свою землю і вивезти свою сім'ю. Мені потрібно було допомагати.
У якийсь момент я сказав мамі: "Я повернуся". Але вона мені відповіла: "Андрію, що ти будеш тут робити? Ти ж не солдат. Тобі треба залишатися там, де ти є. Іди до ЗМІ. Розповідай їм правду про те, що відбувається. Ця війна не лише на полі бою з автоматами і бомбами. Це також інформаційна війна. Ти можеш використовувати свій авторитет, свої зв'язки... Збирай гроші, гуманітарну допомогу. Ти можеш допомогти більше, перебуваючи там, де ти є". Я послухав маму і намагався зробити так, щоб вона мною пишалася. У наступні дні я доклав усіх зусиль, щоб допомогти, чим міг.
Було дивовижно бачити, як люди у всьому світі робили те ж саме. Демократичний світ об’єднався. Люди телефонували мені звідусіль – з Італії, США, Німеччини, з усіх куточків світу. Безліч людей робили все можливе, щоб зібрати кошти, надіслати допомогу або просто зв'язати людей на місцях, щоб переконатися, що їхні друзі та сім'ї в безпеці. Ми телефонували один одному: "Мій друг у цьому селі... Мій дядько в цьому місті... Мої бабуся і дідусь застрягли у своїй квартирі... Чи знаєте ви когось поблизу, хто міг би піти і перевірити, чи все з ними гаразд?". Дуже багато людей просили про подібне. Ніхто ніколи не відмовляв.
Нова країна з давньою історією
Люди в Україні знають, що означає бути вільними, тому що ми створили цю країну разом. Це нова країна з давньою історією. Наша культура, мова та історія налічує багато століть, але незалежність ми здобули лише 30 років тому. Через це – особливо люди мого покоління – ми відчуваємо, що Україна виросла разом з нами. Ми не хочемо втратити цей зв’язок. Моя історія – це історія України.
Я полюбив Київ ще до здобуття Україною незалежності. У дитинстві я часто самостійно їздив містом, щоб дістатися до місць, де ми грали у футбол. З 9 років я їздив на автобусах і метро туди, де мав грати. Я вивчив географію міста за тим, де були розташовані футбольні поля.
Про кожну подію в новітній історії України у мене є своя власна історія. Коли сталася Чорнобильська катастрофа, пам’ятаю, які нас евакуювали з Києва. Мій тато підніс лічильник Гейгера до одного з футбольних м'ячів, які я взяв з собою, і – він показав перевищення радіації у 50 разів. Потім цей м’яч довелося спалити!
Коли в 1991 році нарешті настала незалежність, я близько місяця грав на турнірі з академією київського Динамо, під Москвою. Щодня дивився новини в нашому готелі... Горбачов, Єльцин, весь цей безлад. Цю фальшиву реальність розпаду Радянського Союзу. Коли ми їхали потягом додому, ми все ще були частиною СРСР. Але коли ми зійшли на перон у Києві – прибули до незалежної України! Я пам'ятаю прапори. Скрізь синьо-жовті прапори. Всі були такі щасливі. Такі ж емоції я відчував, коли вперше одягнув футболку національної збірної. Матч команд U-16 Україна – Нідерланди (2:2) у західному місті Львові.
Якщо ви не знаєте, то скажу вам, що футбол є дуже важливою частиною життя українців. Це спорт №1. Я виріс на грі легенд Динамо, таких як Олег Блохін та Ігор Бєланов – цих дивовижних володарів "Золотого м'яча". Однак моє покоління об'єднувало людей по-іншому. Для нас гра мала інше значення. Ми створювали щось більше, ніж футбол. Йшлося про національну ідентичність.
Важко навіть уявити, яка атмосфера панувала у Львові того вечора. Стадіон був переповнений. Тисячі людей прийшли на гру молодіжної збірної! Вони прийшли, щоб побачити гру своєї команди в українських кольорах і почути українську мову на трибунах. Того вечора люди прийшли подивитися на команду, яка була українською, а не радянською!
Не час перемикати канал
На домашньому Євро-2012 всі відчували величезну гордість за те, що ми можемо зробити як нація. Ми пройшли довгий шлях. Ми важко працювали, щоб побудувати ці стадіони, покращити сервіс та гостинність, щоб фани з усієї Європи могли побачити нашу країну і полюбити її так само, як і ми. Як тільки нас оголосили співорганізаторами, я мріяв зіграти на цьому турнірі. Коли це нарешті сталося, мені було майже 35 років.
Фізично мені було непросто, я страждав від болю в спині, але я не пропустив би той чемпіонат Європи ні за що на світі. Це було прекрасне літо та надзвичайний момент для нас як нації. Всього через 10 років після Євро-2012, коли Росія вдерлася на територію України, вперше здалося, що ми можемо втратити все, над чим так важко працювали. Нашу спільну історію.
Ми знаємо, що не можемо цього допустити. Понад шість місяців триває війна. Завдяки неймовірній стійкості наших військових та реакції демократичного світу ми можемо сказати, що ми все ще тут. Деякі люди повертаються додому. Навіть відновився футбольний сезон. Ми боремося за нормальне життя. Але це ще не кінець. Не час перемикати канал. 24 лютого у нас не було часу думати чи сумувати – був лише шок. Але зараз ми відчуваємо все. Біль і руйнування у всіх перед очима. Не відводьте погляд. Не робіть помилки, це може статися будь-де. Це стосується кожного. Це не лише боротьба за Україну, а й за всю демократію.
Можливо, ви читаєте це і думаєте, що ви в безпеці, що це просто якесь далеке місце, що це не може вас торкнутися. Можливо, багато людей в Україні думали так само зовсім недавно. Правда полягає в тому, що світ не працює таким чином. Це може повторитися знову і знову, якщо ми не засвоїмо уроки і не будемо триматися разом.
Жахи війни на власні очі
Я вже двічі повертався на Батьківщину в рамках моєї роботи з фондом "Laureus Sport for Good" та ініціативою Президента України "United24". Я побачив реальність. Вперше я повернувся до Києва у квітні, коли приїхав потягом з Польщі. Тиша – це перше, що тебе вражає. Я не знаю, чи ви коли-небудь їздили потягом в Україні. Якщо так, то ви знаєте, що це може бути галасливий досвід. Переповнені вагони, сім'ї, які голосно розмовляють, діти, які бігають по проходах. Сміх. У нас все було навпаки. Тиша, напівпорожні вагони, порожні обличчя, що не виказують жодних емоцій. Ми в'їжджали в зону бойових дій. На пероні вокзалу я побачив солдатів, які вишикувалися в чергу, чекаючи на своїх рідних. Матері, дружини і діти плакали в обіймах один одного. Сім'ї возз'єдналися після місяців розлуки.
Після цього я з другом годинами гуляв вулицями Києва. Хотілося побачити місця свого дитинства, переконатися, що вони вціліли, обійняти людей, відчути їхні емоції. Це моє місто. З кожним його куточком у мене пов'язана історія або спогад. Але зараз усе зачинене. Я не міг повірити, як мало машин на вулицях. Єдиним справжнім шумом була сирена повітряної тривоги – шість чи сім разів на день. Коли чуєш її вперше, це справді шокує.
Ми поїхали на батьковому авто далі за місто, повз блокпости, щоб відвідати район, де я виріс, школи, які я знаю, поля, на яких я грав. Коли ти бачиш місця зі свого дитинства, в які влучили снаряди, будівлі, знищені вогнем, це щось робить з тобою. Чим далі від Києва, тим більше руйнувань. Під час мого другого візиту я відвідав Ірпінь. Це було гарне місто, багато новобудов... Тепер там просто нічого немає. Чорне. Зрівняне з землею. Зруйноване. Я був у Бородянці, Бучі, Гостомелі – там було те ж саме. Це треба бачити на власні очі. Це не кіно. Це реальне життя.
У Дніпрі, я побував у дитячій лікарні. У палатах я побачив хлопчиків і дівчаток шести-семи років зі страшними травмами. Я слухав історії про бомби, які влучили в їхні будинки і забрали їхні ноги, руки, їхні сім'ї. Переходив з однієї кімнати в іншу, і ще в одну, і ще в одну… Чесно кажучи, вже після другої мені не хотілося продовжувати. Я не міг більше цього витримати. Занадто багато смутку було. Це ж війна. І за що? Я не можу знайти причину. Я не можу пояснити це ні своїм дітям, ні будь-якій розсудливій людині.
Світло в темряві
Люди повертаються ремонтувати і відбудовувати свої оселі, але ситуація критична. Дуже багато сімей живуть у переповнених тимчасових помешканнях без доступу до базових потреб. А незабаром настане зима. Ми повинні продовжувати збір коштів і пожертвувань для підтримки українців. Повинні продовжувати говорити правду про те, що відбувається. Це мій пріоритет зараз.
Моя робота з "Laureus" до цього часу включала відвідини програми для біженців у Варшаві, де перебувають українські діти, які втратили свої домівки та близьких, і які подолали сотні миль, щоб знайти притулок та безпеку, використовували спорт, щоб спробувати подолати психологічну травму від конфлікту.
Я також зустрівся з іншими провідними спортсменами, які допомагають підтримати цю справу. Зокрема, з Ігою Свйонтек (польська тенісистка, перша ракетка світу – прим.) на її виставковому матчі для збору коштів для українських біженців у Кракові. Я подарував Роберту Лєвандовскі – одному з перших спортсменів, який виступив проти Росії – капітанську пов'язку в українських кольорах, яку він візьме з собою в Катар на чемпіонат світу. Спорт має здатність впливати на думки і навіть політику, коли йдеться про цю війну. Кожного разу, коли я відвідую програму "Laureus", це нагадує мені, що в ці часи, можливо, більше, ніж будь-коли, спорт справді має силу змінювати світ.
Я залишаюся оптимістом. Бачу світло в темряві. Бачу прогрес. Бачу майбутнє моєї країни. Я бачу його дуже чітко. Ця війна змінила нас, але я знаю, що вона не змінила того, що ми цінуємо найбільше. Це наша земля, наша свобода і наше майбутнє. Ми виживемо, щоб разом продовжити писати нашу спільну історію.
На завершення я хочу розповісти вам про ще одну річ, яку я побачив під час мого візиту до Ірпеня. У місті був прекрасний футбольний стадіон, а також нова академія зі штучними полями. Після бомбардування залишилося тільки одне поле. Там повно вирв, уламків та осколків. Попри це, я бачив групу дітей, віком не більше 12 років, які разом грали у футбол. Ці діти ніколи не повинні були пережити те, що вони пережили, або грати в таких умовах. Це не місце для дітей. Але вони все ще там. Досі чинять опір. Для мене це і є дух України.
Переклад та адаптація Вадима Грищука
показать скрыть