Владислав Ващук: Леоненко рознервувався, що я, 17-річний, його прикрив. Фоменко аж вигнав Вітю з тренування
В інтерв’ю "Футбол 24" видатний оборонець динамо розповів, за що досі дякує Михайлові Івановичу і чому не вважає тренером Сабо.
Нинішній гість "Футбол 24" фрагментами нагадує героя Метта Деймона Джейсона Борна з однойменного фільму. Джейсон втратив пам’ять, розпочав нове життя, а до минулого повертатися не бажає. Проблема лишень у тому, що події й люди, які трапляються в житті героя, постійно його в колишню реальність повертають.
Ось і Владислав Ващук запевняє, що чимало пам’ятних для всієї футбольної країни сторінок він банально забув. Точніше, одні пам’ятає, про інші забув. Пан Ващук стверджує, що наразі його поглинуло нове життя, а особливого смислу до минулого він повертатися не бачить. Втім, це інтерв’ю планувалося найперше для спогадів, тому відійти від сьогодення пана Ващука бодай частково переконати вдалося.
– Владиславе, нещодавно ви потішили своїх читачів у мережі "Фейсбук" серією одкровень про різні відрізки кар’єри. Що то було – сповідь, відповідь комусь чи може фрагменти нової книги?
– То мене один журналіст спровокував, виклавши речі не так, як говорив я. Мої слова були викривлені, подані так, як було зручно йому. Я вирішив, що буде ліпше, якщо мої висловлювання пролунають так, як хочеться мені, сформулював їх, відправив тому журналістові. Але людина сказала, що її це не влаштовує. Розумію, що журналістам потрібні скандали, інакше стаття буде нечитабельною. "Тоді передрукуєш з "Фейсбука" – сказав тому журналістові. "Це вже нецікаво" – сказав той. Однак вирішив, що все ж опублікую те, що написав. Це мені сподобалося, тому почав копатися в тому періоді, коли я грав. Мене важко виправити, бо я там був, я в тому брав участь, пережив ці моменти. Намагався переповісти те, що відбулося, доступною мовою. При цьому не задумувався, є у мене письменницький склад чи ні. Пояснював людям так, немов розповідаю історії дітям чи дорослішим людям, які не знають тонкощів футбольної кухні.
– У тому й річ, що деякі ваші спогади вийшли справді гострими.
– Бо я розумів, що то повинно бути цікаво, захоплююче. Декуди додав гумору. Ті, хто мене знає, розуміють, що без того, щоб пожартувати, я не можу. Зараз, до речі, аналізую й пишу нову історію. То процес довгий, бо є ж таке поняття, як письменницька криза. Тим паче, що я не письменник. Мені навіть радили взяти на допомогу журналіста. Але не хочу, бо розумію, що вийде зовсім не так, як мені хочеться. Навіть якщо підкоригую, це не буде розповідь безпосередньо від мене. І люди, які мене знають, це зрозуміють.
– Знаю вболівальників, які з відомих причин ставилися до вас вороже, проте після цієї сповіді змінили свою думку.
– Я не обманював, писав так, як було. Не думаю, що люди мають підстави не вірити цим словам.
– Владиславе, ваші виступи в Динамо почалися за тренерства Михайла Фоменка. Михайла Івановича в той час відверто побоювалися.
– Запрошення від Фоменка отримав відразу після домашнього матчу проти Барселони у 1993-му, який кияни виграли 3:1. Сидів під час матчу на трибуні і уявити не міг, що наступного дня буду в Динамо сам. Тренувався з основним складом, а невдовзі вийшов на заміну в матчі з Буковиною. Зрозуміло, що тоді Михайло Іванович був іншим. Зараз він спокійніший, розсудливіший. Він розуміє, що робить. Тоді теж розумів, але тоді Фоменко був гарячішим, вимагав демонструвати на полі боротьбу, своє ставлення до гри. Акценти були розставлені саме так.
"У вас же є футболісти" – сказав Михайлові Івановичу, коли той мене запросив. "Владе, я тебе не запитую, хто в мене є. Хочу, щоб ти грав" – відповідь була чіткою. Фоменко мав бажання вводити в склад молодих хлопців, якось освіжити команду з їх допомогою. Разом з тим, не відкрию таємниці, якщо скажу, що 18-річному хлопцеві, який опиняється в такій команді і поряд з такими людьми, закріпитися попервах складно. Але мені, малому, допомогли настирність, наполегливість. Коли щось не вдавалося, рук не опускав. Так, досвідчені хлопці на тренуваннях виглядали сильнішими. Вочевидь саме віра головного тренера дала поштовх до тих результатів, які продемонстрував у майбутньому. Я свій шанс використав.
Молоді Юрій Дмитрулін і Владислав Ващук
– Тоді в Динамо були суворі хлопці.
– Так. Лужний, Хруслов, Топчієв. Монстри. Топчієв займався зі мною індивідуально. Відпрацьовували разом передачі. Зрештою, спільну мову знаходив з усіма. Зверхнього ставлення не відчував ніколи. До старших теж ставився з повагою. Говорили нести м’ячі – немає проблем. Це навіть не обговорювалася. Той процес був відлагоджений у Динамо роками.
– Лужний вже тоді був Олегом Романовичем?
– Ні, просто Олег. Романовичем він пізніше став. У ті часи все простіше було. Мобільних ще не видумали. На базі було два телефони – червоного кольору, внизу. Один чи два телевізори, які дивилися усі.
– Віктор Леоненко вже тоді був зіркою?
– Якось згадували з Вітею, як я його в 17 років закрив. Мене тоді запросили тренуватися за основу Динамо. Їм, здається, однієї людини бракувало. Сказали грати в обороні. Двосторонка, в нападі іншої команди грав Леоненко. Вітя страшенно нервувався, бо я постійно відбирав у нього м’яч. Нервувався-нервувався, аж не витримав Фоменко. Вони посварилися і Михайло Іванович вигнав Леоненка з тренування. То дотепер жартую, що триразовий володар "Золотого м’яча" України не міг обіграти 17-річного хлопця.
– Стабільне місце в основі Динамо ви отримали вже коли команду очолив Йожеф Сабо.
– Навпаки, я при ньому майже не грав.
– А як же Ліга чемпіонів-1994/1995?
– То попервах, бо Йожеф Йожефович не міг відразу поламати того, що створив Михайло Іванович. А надалі Сабо постійно садив мене на лаву. Кожен раз, скільки не приходив. У нього було якесь відчуття, що футбол я грати не вмію. Розповідати сьогодні можна будь-що. Ставити в основі мене почав той, хто запросив у команду – Фоменко.
Сабо тоді був начальником команди. Він був відповідальним за екіпірування, за те, щоб люди вчасно здавали костюми, контролював, хто коли лягає спати, хто гуляє, п’є чи не п’є. До нас. Молодих, Йожеф Йожефович тоді особливих претензій не мав. Бо ми режиму не порушували. Ми рубалися за місце в складі. Я був впертий і тому заграв у складі.
– Бойовим хрещенням для команди під керівництвом Сабо, мабуть, був матч зі Спартаком.
– То був жорстяк. Ще коли добиралися до стадіону, зауважили, що по обидва боки вулиці ряди припаркованих автобусів. Зрозуміли, що буде повний стадіон. Сам матч теж видався неймовірним. Грали в першому таймі непогано, проте не забили пенальті, а самі пропустили двічі. Однак у другій половині вирвали перемогу. То було щось із чимось.
– У таких випадках прийнято говорити, що тренери в перерві знайшли правильні слова.
– Та нічого тоді Йожеф Йожефович не говорив. У нього всі балачки в перерві зводилися до одного: грати ви не вмієте, ви ніякі, вам треба вішати бутси на цвях. Зокрема мені пропонувалося це зробити. Трохи пізніше Андрієві Несмачному Йожеф Йожефович говорив те саме. Сабо завжди був з негативом. Він постійно повторював: "Ось прийде Лобановський, він вам дасть". Ми ж думали, коли той Лобановський нарешті прийде, щоб ми почали грати в футбол.
19-річний Ващук проти 33-річного Лотара Маттеуса
– Віктор Матвієнко грав у 1978-му в Дніпрі молодого тренера Сабо. За словами Віктора Антоновича, коли Йожеф Йожефович сильно нервувався, він переходив на мадярську.
– У нас теж таке було. Взагалі, не вважаю, що Сабо треба приділяти багато уваги. До того, як стати начальником команди, він працював директором спортзалу і лазні на Солом’янці. Тренером Динамо Йожеф Йожефович став після того, як зняли Фоменка. Хтось говорив, начебто Михайло Іванович грає договірні матчі. За те його мовляв і зняли. А так як ставити було нікого, поставили Йожефа Йожефовича. Але він – типовий начальник команди. Так. Сабо грав у футбол. Але то не означає, що він вміє тренувати.
– Прийнято вважати, що однією з основних причин п’яти поспіль поразок після стартової перемоги над Спартаком в Лізі чемпіонів було те, що зірочку вхопив не лише Леоненко, а команда загалом.
– Може, так і було. Але винен у цьому найперше головний тренер. Йожеф Йожефович не зміг вгамувати в нас відчуття ейфорії, перебудувати команду, знайти слова, щоб ми грали по-іншому. На те тренер й існує, щоб управляти колективом у будь-яких ситуаціях, незалежно від того, як попередній матч завершився. Ми ж бачили, що тренер панікує. Точніше, то я зараз аналізую, тоді цього збагнути не міг. Бо досвіду ще не мав. Сабо не міг стрибнути вище своєї планки. А хлопці самі по собі грати не можуть. Навіть якщо то суперфутболісти. Сабо не вибудовував тактики, стратегії. Грали аби-як. Вийшли і зіграли.
– Навколо вас тоді теж був створений ажіотаж.
– Так. Скажімо, тренер Парі Сен-Жермену Луїс Фернандес сказав, що як для своєї позиції я граю не за роками грамотно. Бо ж у наш час функції ліберо виконували досвідчені люди, яким було не менше 27-28-ми. Мені було 18 і протистояти доводилося людям калібру Джорджа Веа чи Жан-П’єра Папена. Але молодість – виходиш і особливо не задумуєшся, робиш те, що від тебе вимагають.
– Проти Спартака фантастично відіграв Леоненко, проти ПСЖ у Києві – Ковалець, у Парижі – Шовковський.
– У тому й річ, що індивідуально проявив себе кожен. Але команда в цілому не зіграла. Особливо коли грали на виїзді. Ми грали від оборони. А там, можливо, якось заб’ємо. Все.
– А коли треба було перемагати Баварію не менше 2:0 у матчі заключного туру?
– Взагалі цього матчу не пригадую.
– То коли Шевченко забив свій перший єврокубковий гол, Леоненко, за словами Сабо, пішов кидати аут, а команда пропустила і програла 1:4.
– Взагалі не пам’ятаю цього матчу. В мене є таке. Навіть коли пишу для "Фейсбуку". Прочитав щось в інтернеті. Згадав – прекрасно, ні – рухаюся далі.
Олег Лужний, Олександр Шовковський, Андрій Хомин і Владислав Ващук
– Після Сабо впродовж нетривалого часу в Динамо змінилося два тренери – Володимир Онищенко і Микола Павлов.
– Володимир Іванович хотів, щоб команда грала низом, у більш комбінаційному стилі, через пас. Такий футбол Онищенко прищеплював й у Динамо-2. А Микола Петрович збадьорив команду. Він опирався на фізичну підготовку, прагнув, щоб футболісти були готові до навантажень.
– Середина 90-х років минулого сторіччя була в українському футболі дивним періодом. Тоді вся країна слідкувала за Динамо і збірною. Але не національною, а молодіжною.
– Чи олімпійською, бо ми ж боролися за потрапляння на Олімпіаду. Ми тоді класний футбол показували. Майже всі гравці, які тоді виступали за олімпійську команду, пізніше опинилися в національній збірній.
– Мабуть, досі згадуєте два матчі з хорватами, поразку і нічию, після яких команда втратила нагоду поїхати на Ігри в Атланту.
– В одній грі Діма Парфьонов не забив пенальті, в іншій – я. Але ж не в тих одинадцятиметрових справа. Пенальті – наслідок "того що…". Ми могли вирішувати долю тих матчів з гри. Та й взагалі в тому відборі повтрачали очки там, де мали вигравати. То й матчі з хорватами, і нічия 3:3 у Литві. Або візьміть заключний матч в Італії. Нас влаштовувала нічия і в ході зустрічі рахунок 1:1 був. Але програли 1:2. Не дотримали. З іншого боку, могли вирішувати питання ще до Італії і їхати туди туристами. Нюансів було чимало. То і технічний брак, і психологія. Бракувало стабільності.
– Те саме стосувалося й Динамо. Однак чемпіонами України кияни в ті часи не могли не бути. Отже мірилом були виключно єврокубки. Якби не було принизливих поразок від Рапіда і Ксамакса восени 1996-го, то не було б і Лобановського?
– Думаю, повернення Валерія Васильовича було визначене незалежно від того, які результати команда показувала в окремо взятих матчах. Першої зустрічі з Лобановським ми очікували з відкритими ротами. Валерій Васильович відразу сказав, що роботи буде багато, але для нього всі рівні. Всі кордони стерті і складу немає. Хто буде грати, тренер мав визначити в процесі. Тому ми починали працювати з чистого листа.
– Навантаження збільшилися?
– Так. Ми пробігли все, що можна і не можна. Особливо якщо згадати збір у Ялті. То було щось неймовірне. Голова крутилася. Видумав тоді панацею – прикладав до голови пакет з льодом. Бо тиск був нестерпно високим. Або взяти біг "п’ять по 300". Після нього втрачав свідомість Каха Каладзе, Флоріну Чернату зводило обидві ноги одночасно, погано ставало іншим хлопцям.
Георгій Деметрадзе: Кінцева зупинка Саакашвілі – психлікарня на вулиці Асатіані в Тбілісі
– При Валерії Васильовичі ви майже постійно складали пару центральних оборонців з Олександром Головком, людиною, яка за своїми ігровими характеристиками, м’яко кажучи, відрізняється від Сергія Леженцева, стоппера, з яким діяли до того.
– Справді, Сергій був жорстким, висікав. Були також Сергій Беженар, Сергій Федоров. Але коли з Таврії прийшов Саня, він зачепив цю позицію і більше її не віддавав. Ми відчували одне одного з півслова, на якомусь ментальному рівні.
– При тому що поза полем ви великими друзями начебто не були.
– Не були. Приміром, з Федоровим у мене були більш дружні стосунки. Але команда – то ж сім’я. Збираємося разом і спілкуємося, знаходимо спільну мову. Дружини, діти, рідні й близькі бачили нас рідше, ніж ті, з ким граєш за одну команду.
Далі буде…
показать скрыть