"Вибухнув Іл-76 із нашими десантниками, ми зірвалися на ноги": він покинув окупований Луганськ, а футбол замінив наукою
Після закінчення ігрової кар’єри він не пішов на тренерські курси і не зайнявся бізнесом. Інтерв’ю "Футбол 24", яке зруйнує кілька стереотипів.
У 90-х в нашому футболі заправляли брати Капанадзе. Зараз на слуху Артем і Денис Фаворови. А поміж цих двох епох вклинилися брати Галюза.
Ілля Галюза здобув реноме якісного, стабільного півзахисника, виступаючи за Чорноморець, Таврію, литовський Шауляй та ряд білоруських клубів, і удостоювався капітанської пов’язки навіть у луганській Зорі.
Сергій Галюза – на 2 роки молодший. Його стихія – центр оборони. Хтозна, яких висот досягнув би Галюза-молодший, проте постійні травми не дозволили захисникові стрибнути вище Першої ліги України, а також елітних дивізіонів Білорусі, Литви та Молдови, куди його заносила доля.
Завершивши кар’єру, Сергій повернувся додому і зайнявся…науковою діяльністю. Але зовсім скоро йому довелося збирати сім’ю, хапати валізи і поспіхом покидати Луганськ – у рідне місто прийшла війна. "Щодня ставало все небезпечніше. У житлові квартали прилітали і міни, і снаряди", – пригадує Галюза.
"Закінчив з футболом, захистив дисертацію…"
– Ви сказали, що вам можна телефонувати у будь-який день після 13:00. Чому саме після першої години дня?
– До того часу встигаю трохи розгребти всіляких справ, які зранку починаю робити (Усміхається).
– Ви – завідувач кафедри фізичного виховання Одеської національної академії зв’язку. Наукова нива після футбольної кар’єри – це дуже крутий поворот, чи не так?
– Нам із братом батьки ще змалку пояснювали, що потрібно не тільки займатися спортом, а й розвиватися всебічно, добре навчатися. Ілля закінчив школу із золотою медаллю. Я також сумлінно гриз граніт науки. Брат поступив у Харківський економічний інститут, а я – до Луганського національного університету імені Тараса Шевченка. Паралельно розпочали професіональну футбольну кар’єру. Декан порекомендував мені піти в магістратуру, я дослухався.
Тож коли вже закінчував із професіональним футболом, мав розмову із професором, доктором наук Максименком, який, як і мої батьки, порадив продовжити навчання в аспірантурі. Захистив дисертацію влітку 2013-го – ще у Луганську. Брат також пішов до аспірантури – економічна тематика на прикладі футбольного клубу. Коли грав у Таврії, зібрав багато інформації, яка йому потім знадобилася.
– Раніше – виїзди, заїзди, тренувальні збори, зараз – життя у статиці, стіни аудиторій, "Сергій Сергійович" від студентів. Складно було перебудуватись?
– Спершу було незвично чути звертання "Сергій Сергійович". Я навіть зараз прошу їх називати мене просто Сергієм. Та все ж субординація зберігається. А футбольні переїзди допомогли мені легше адаптуватися до нового місця проживання. Адже, як ви знаєте, у 2014-му я з дружиною та дітьми вимушено виїхав із Луганська. Виступи у різних клубах, містах та країнах полегшили освоєння на новому-старому місці. "Старому", бо колись вже грав тут за Чорноморець-2 і Дністер (Овідіополь), який базувався в Одесі.
"У збірну не поїхав через запалення легень"
– З чого розпочиналася ваша футбольна кар’єра?
– Перший професіональний контракт підписав у 1997 році. З дитинства виступав у центрі захисту, іноді переходив на позицію опорного півзахисника. Рівнявся на пару Головко – Ващук, з іноземних майстрів імпонували Куман, Мальдіні. Але я доволі спокійно ставлюся до своєї кар’єри у футболі – зірок із неба не хапав. Відіграв у Першій та Другій лігах України, а також у Вищих лігах Білорусі, Литви, Молдови.
Завжди намагався брати приклад із свого брата, старшого на 2 роки. Він був для мене зразком професіоналізму. Ілля дебютував за Зорю у 1996-му, коли йому було 16 років. Я ж свої перші матчі відіграв за клуб Авангард-Індустрія у Першій лізі.
– Хороша школа!
– У Зорі для мене й інших молодих хлопців, випускників СДЮШОР, не було місця, тому нас віддали в Авангард на правах оренди. Команда перебувала внизу турнірної таблиці. Нам надавали ігрову практику, не ставлячи якихось надзавдань. Цікавий і важливий досвід було здобуто.
– В Авангарді ви отримали важку травму – розрив зв’язок. Наслідки відчувалися упродовж всієї кар’єри?
– Знаєте, саме через травми я, можливо, не розкрився на хорошому рівні. Спершу мене викликали навіть у юнацьку збірну України. Але на студентському турнірі отримав посттравматичне запалення легень, і до лав збірної не поїхав.
У Зорі – те саме. Тільки-но зіграв матч в основі при тренері Єлисєєві, буквально через тиждень у двосторонці "зламали" на базі у Щасті. І так – постійно. Можливо, щось робив неправильно, зокрема – відновлювальні процедури після навантажень. Недостатньо розвивав гнучкість. Сукупно це вилилося у велику кількість травм. Зараз, коли займаюся наукою, все це усвідомлюю.
– У Зорі ви перетнулися із граючим тренером Сергієм Погодіним, який прославився тим, що виступаючи за іспанську Меріду, провів на полі 17 хвилин, маючи у пасиві два "гірчичники". Стосунки у вас не склалися?
– Все було дуже просто. Я упродовж місяця відновлювався від травми. За цей час у команду прийшов Погодін і привів із собою 11-12 футболістів. Відновившись, я поїхав на базу – знайомитися із новим тренером. "Розумієш, – сказав він мені. – Я сам граю захисника, у мене вже укомплектована команда. Місця у складі для тебе не бачу". Все просто і зрозуміло (Усміхається). Погодін мені чесно і прямо сказав, тож які тут могли бути суперечки? Звісно, він міг дочекатися, поки я зможу проявити себе, але прийняв інше рішення. Я взяв курс на Одесу, куди трохи раніше вже вирушив мій брат і став гравцем основного складу Чорноморця.
"Брата визнали найкращим легіонером"
– Дніпро-Трансмаш – перший клуб у вашій кар’єрі, який виступав в елітному дивізіоні. Яким був чемпіонат Білорусі середини "нульових"?
– У Вищій лізі виступали кілька міцних команд. А всі, хто перебував у середині таблиці і нижче, не дуже відрізнялися від клубів нашої Другої ліги. У Дніпрі ми з братом одразу стали гравцями основного складу, ослабленого відходом восьми провідних виконавців. Але тут були наші співвітчизники – Антон Хромих, Саша Пищур… Команду вже поквапилися списати з рахунків, проте ми швидко зігралися і зуміли здивувати скептиків.
Цікава історія, як ми туди потрапили. Спершу їхали на перегляд в іншу білоруську команду, але там не зійшлися у грошах, адже за мене ще належало сплатити Чорноморцеві. На той момент у мінському манежі місцеве Динамо проводило товариський матч із Дніпром-Трансмаш. Наш батько підійшов до головного тренера дніпрян: "Ось є хлопці. Якщо маєте можливість, перегляньте їх".
Нам швиденько видали форму, сидимо на заміні, команда поступається – 0:1. Брата випустили на другий тайм, мене – трохи пізніше. Гра налагодилася, Дніпро зрівняв рахунок і втримав нічию 1:1. Це стало сенсацією, адже мінське Динамо у той час було головним грандом чемпіонату. Керівник команди із Могильова підійшов до нас одразу після матчу: "Ми забираємо цих хлопців".
– Вадим Мілько, який виступав за білоруські клуби трохи пізніше, розповідав нам, що на деяких стадіонах було ніде у туалет сходити. Це правда?
– Це, мабуть, певне перебільшення. Особисто я не пригадую таких інфраструктурних траблів, про які розповідає колега (Усміхається). Хоча, безперечно, після Зорі та Чорноморця, які мали свої бази та інфраструктуру хорошого рівня, у Білорусі все було простішим.
– У Білорусі та литовському Шауляї ви грали пліч-о-пліч із братом. Уболівальники вас не плутали?
– Ми дещо схожі, але ж грали на різних позиціях та й антропометрія у нас різна (Усміхається). Такі ситуації іноді виникали за межами поля – до мене могли звернутися "Ілля", проте одразу розуміли свою помилку і виправлялися.
Ілля Галюза у Таврії
У Литві також був цікавий досвід. Приїхали туди, одразу закріпилися в основі. Брат видав прекрасний сезон, ставши головним асистентом чемпіонату і посівши друге місце у бомбардирському заліку після Сергія Кузнєцова. Зрештою, Іллю визнали найкращим легіонером литовської першості.
Ілля Галюза: Я приїхав грати у футбол, а не розмовляти про політику
Від України та Білорусі цей чемпіонат відрізнявся своїм європейським підходом. При підготовці до матчів не було ніяких заїздів на базу. Гравцям надавалося більше свободи з розрахунком на їхній професіоналізм.
– Чим займається Ілля після закінчення кар’єри?
– Із серпня він тренує команду СДЮШОР Чорноморець 2007 року народження. Після закінчення кар’єри брат взяв невелику паузу, потім тренував у школі могильовського Дніпра. Із вихованцями 2002 року народження, попри вкрай песимістичні прогнози, потрапив у четвірку найкращих команд Білорусі. Це стало дуже приємною несподіванкою.
"Навіть Ювентус займався брудними іграми"
– У вашому досьє вистачало клубів із Першої та Другої ліги: Кримтеплиця, Прикарпаття, Севастополь, Суми, Дністер… Останніми роками у нашій трясовині вистачало скандалів, пов’язаних із договірними матчами, тоталізатором тощо. Ви із таким стикалися на практиці?
– Я також звернув увагу на ці інциденти. Думаю, нічого собі! Був дуже здивований, тому що особисто я ніколи не брав участі у цьому. Для мене це стало прикрою несподіванкою, адже із багатьма людьми грав, добре їх знаю. Хтось брав у цьому участь, хтось ні. Зараз ці темні сторони футболу повідкривалися для загалу…
– Що спонукає наших футболістів грати у брудні ігри?
– Тут одна відповідь – гроші.
– Грошей зараз настільки мало, що доводиться якось виживати?
– Я вважаю, що матчі із заздалегідь відомими результатами завжди були і, мабуть, будуть надалі. Зрештою, Перша чи Друга ліги не повинні особливо дивувати. Таке ж відбувалося в Італії та інших країнах, навіть на більш високому рівні. Гроші вирішують чимало, і всюди трапляються люди, які не можуть встояти перед спокусами. Грошей багато не буває…
– А потім ми дивуємося, що трибуни порожні. Можливо, вболівальники просто не хочуть ставати учасниками театральних постановок?
– Думаю, не через це у нас порожні трибуни. Знаєте, якщо спектакль хороший, жоден глядач нічого не запідозрить. Це доводять приклади з інших країн. От хто міг подумати, що таким свого часу займався навіть Ювентус?
У нас є багато інших причин, через які, на жаль, вкрай мало вболівальників на трибунах. Коли я переїхав із Луганська до Одеси, то навіть не думав про якісь розваги. А футбол – це ж розвага, дозвілля. Тому війна – першочергова причина. Після цього можна підіймати питання незадовільної роботи наших клубів із своїми вболівальниками. Переважна більшість українських клубів досі не розуміють, навіщо це робити. Плюс – у нас є команди, які позбавлені можливості виступати у рідних містах. Все це призводить до мінімального глядацького інтересу.
"У Таврії новачки перегризали один одному горлянку"
– У своїй кар’єрі ви перетнулися із кількома відомими тренерами. Наприклад, не зуміли пройти перегляд у Михайла Фоменка і він не взяв вас у Таврію…
– Було таке. Те, що розповідають про Михайла Івановича, правда – він дуже вимогливий дисциплінований. Вимагає від футболістів 100-відсоткової віддачі і на матчах, і на тренуваннях. Для мене стало несподіванкою, що під час тренувань на зборах велася відеозйомка. Згодом касета лягала на стіл Фоменка – щоб наставник нічого не прогавив. Вся картина командної роботи – наче на долоні. Акцент робився на фізичну підготовку, тому навантаження були серйозними.
На перегляд у Таврію я приїхав під час зимових зборів, які відбувалися в Алушті. Паралельно туди приїхали 20 (а може й більше) новачків. Вони займались та грали спаринги окремо від основного складу – перегризали один одному горлянку, щоб потрапити в "основу" (Усміхається). Зрештою, 11 найкращих претендентів звели у спарингу з першою командою Таврії. Серед щасливчиків опинився і я, але вже на 10-ій хвилині надірвав задню поверхню стегна і продовжити не зміг… Цікаво, що Ілля, також новачок, проявив себе настільки, що у цьому спарингу грав вже за основну команду.
– Це правда, що в іншого тренера – Олександра Косевича – ви виконували бігову роботу при "мінус 20"?
– Якщо тренер каже, що не холодно, то ми всі розуміємо – "не холодно" (Усміхається). Були збори на базі в Кременній – бігали кроси, фартлеки, тести здавали.
– Як м’язи реагували на таку температуру?
– Людина пристосовується до всього. А професіональний спортсмен готує своє тіло, організм з дитинства. Тому адаптуєшся – і все нормально.
– У Білорусі ви познайомилися із Леонідом Кучуком. Чи погодитеся, що максимально розкрити свій талант цьому тренеру перешкоджає постійна зміна клубів? Не пригадую, щоб він десь затримався довше одного року…
– Ми дійсно знайомі дуже давно. До Білорусі ми з братом їхали у клуб Локомотив (Мінськ), старшим тренером якого був тоді Кучук, головним тренером – Юревич, а Олег Кононов якраз закінчував грати і розпочинав тренерську кар’єру. Тренувальним процесом керував саме Кучук – дуже гарний фахівець тактичної гри і фізпідготовки.
Ми пробули з ними на зборах близько двох тижнів. Спершу я не розумів, чому так мало бігаємо. Деякі вправи були для мене в новинку, тож побоювався, що цього виявиться замало для оптимальних фізичних кондицій. Але тривога виявилася марною – підготовка Кучука призвела до чудових результатів.
Чому він так швидко змінює клуби? Не знаю. Але я завжди з величезним інтересом стежу за роботою як Кучука, так і Кононова. Востаннє ми бачилися понад 10 років тому – в Молдові, коли я виступав у Дачії, а Кучук тренував Шериф. Поспілкувалися, пригадали наш білоруський етап кар’єри. Людські якості Кучука – також на рівні. Хочеться, щоб він попрацював ще в якомусь українському клубі – це буде позитивом для всього нашого футболу.
"Стрілянина, блокпости, озброєні люди"
– Луганськ-2014. Пригадайте день, коли війна увійшла у ваше життя і ви зрозуміли: від сьогодні вже не буде так, як було вчора…
– Дуже важке для мене запитання, особисте… Це ніч, коли було збито Іл-76 із нашими десантниками (14 червня 2014 року, о 00:50, російські диверсанти ПВК Вагнера збили український військово-транспортний літак, який заходив на посадку у Луганському аеропорту. Загинули 40 десантників та 9 членів екіпажу, - Футбол 24). Від вибуху літака ми з дружиною здригнулися і зірвалися на ноги. Близько першої ночі це сталося.
– Ви чітко почули вибух?
– Звісно. Жахливе гуркотіння тривало декілька секунд, а ми не розуміли, що трапилось. А до цієї трагедії також всіляке було – і стрілянина, і блокпости, і озброєні люди. Жахливі, страшні спогади. Після загибелі літака із нашими десантниками прийшло усвідомлення, що жахіття триватиме, а наслідки будуть катастрофічними.
Із сім’єю вирішили виїхати з міста, де щодня ставало все небезпечніше. У житлові квартали прилітали і міни, і снаряди. Спершу сподівалися, що виїжджаємо лише на певний період, що ситуація якось вирішиться і все буде добре. Але життя показало, що ми всі помилялися…
– Cправді, сьогоднішній ранок розпочався із безпрецедентного за останній час обстрілу українських позицій, хоча нам намагалися втовкмачити про "бажання миру в очах Путіна". Когнітивний дисонанс, погодьтеся…
– Так, на превеликий жаль у нас і зараз є загиблі та поранені воїни. Це дуже важко, я навіть не знаю, що сказати. З цієї агресії нашого сусіда, яка затягнулася, потрібно виходити. Люди, які мають здоровий глузд, це розуміють. А от як виходити – це вже важке питання. Я сподіваюся, що наша влада має план, який призведе до мирного врегулювання.
– Чи багато друзів ви втратили через ідейні розбіжності?
– Знаєте, є такі і серед друзів, і навіть серед родичів – деякі з них мешкають у Росії. У кожного вимальовується своя правда з екранів телебачення. З тієї пропаганди, яку вони бачать. Дуже важко отримати правильну картинку, сидячи в Росії або перебуваючи у місцях, не підконтрольних українській владі. Як вони можуть отримати об’єктивну інформацію, якщо наше телебачення там закодоване?
Калініченко: Моя мама каже: "Синку, знову показують, що немовля з'їли"
Важко давати їм оцінку. Є багато різних життєвих ситуацій. Не потрібно усіх стригти під один гребінець – це однозначно. Звісно, є злочинці та вбивці – це одне. А коли люди, чогось не розуміючи, дотримуються іншої точки зору, – це ще не безнадійний випадок. Їм потрібно доносити інформацію з українського боку і всього цивілізованого світу.
– Ви розмовляєте і ведете соцмережі українською мовою. Це – принципове рішення?
– Поки що я не вельми задоволений своїм рівнем володіння українською мовою і намагаюся розвиватись. Звичною мовою для мене була російська, Луганськ – здебільшого російськомовне місто. Але коли почав працювати у сфері освіти, зіткнувся з українською – державною офіційною мовою. Документація велася українською, і ні в кого не виникало якихось зайвих запитань чи проблем.
Я вважаю, що знати державну мову – потрібно, а знати декілька мов – ще краще. Маленька робота над собою приводить до помітних результатів. Людина розвивається інтелектуально і так далі. Ніколи раніше мова не ставала проблемою. Якщо у Донецьку чи Луганську хтось не міг заповнити документи українською, йому допомагали або навіть приймали російський варіант. А те, що зараз кажуть, мовляв, до загострення призвело "мовне питання" – це все вигадки і спеціальна пропаганда тих, хто працює проти України.
– У Twitter ви часто ретвітили дописи сторінки Петра Порошенка. За що цінуєте попереднього Президента України?
– Так, намагаюся бути активним у соцмережах. Зараз більше використовую Facebook, хоча колись цінував ВКонтакте за зручність. Щодо влади намагаюся завжди займати критичну позицію. Але якщо є реальні досягнення, то варто це відзначати. У Порошенка були успіхи, перелічувати не стану, бо про них й так всі знають. Як і про те, що виникали недоречні ситуації. Зараз є нова влада: позитивні та негативні речі її діяльності також потрібно обговорювати. Ось це і є гласність. Влада повинна бути підконтрольною своєму народові.
"Після Луганська було важко сприймати святкові салюти"
– Три головні досягнення теперішньої влади. Які вони?
– Зараз триває діджиталізація державних послуг. Це, щоправда, досягнення попередньої влади, але й сьогодні цьому приділяється багато уваги. Раніше громадянам доводилося оббивати пороги чиновників, сплачувати якісь гроші, або ж відверто брати участь у корупційних елементах. Зараз все перейшло в інтернет, і це дуже добре. Наприклад, тепер зручно відкривати або закривати ФОП. Раніше було не так, я переконався на власному досвіді. Ще одне досягнення влади – у них велика підтримка.
– Але ця підтримка неухильно зменшується, як засвідчують свіжі рейтинги.
– Коли Зеленський обирався – у нього був величезний відсоток підтримки. Це теж досягнення, я вважаю. Ну а третій здобуток важко назвати. Потрібно сісти і проаналізувати все те, що відбулося за останній рік.
– Якщо ми програємо міжнародний дипломатичний фронт і втратимо підтримку західних партнерів, які "втомилися" від війни, внутрішні реформи вже не матимуть значення?
– Про те, що, мовляв, наші партнери "втомилися", ті чи інші політики говорять упродовж останніх п’яти років. Я вважаю, що такого песимістичного сценарію не станеться – Захід не відмовиться від України. Навіть те, що ми дізнаємося з інтернету, – це лише невелика частина інформації, яка нам скидається. Хочу сподіватися, що влада докладе максимальних зусиль, аби Україна ставала кращою, сильнішою державою.
– Чому переважна більшість українських футболістів абстрагується від соціально-політичних проблем? Фраза "футбол вне политики" вже набила оскому…
– Ось вам приклад. Вчителька роздала учням аркуші паперу і звеліла перегорнути. На зворотньому боці вони побачили чорну крапку. "А тепер напишіть, що ви бачите". Переглянувши їхні відповіді, вчителька підсумувала: "Ви всі описали чорну крапку. Але ніхто не написав про великий білий аркуш".
"Якщо це – АТО, то я тоді – китаєць". Чому Валерій Яремченко – головний політик українського футболу
Ви дивитеся на цю чорну крапку. А я бачу багатьох людей – і спортсменів, і представників шоу-бізнесу, які підтримують українських воїнів. Безперечно, є й такі випадки, коли люди відмовляються бачити і усвідомлювати те, що відбувається в Україні.
Радянський Союз розпався 30 років тому. Там існувала дуже потужна машина виховання. Жовтенята, піонери, комсомольці, пропаганда і так далі. Зараз Україні якраз не вистачає патріотичного виховання. Радянське прибрали, але натомість не запропонували нічого. Найголовніше запитання: що для вас – Батьківщина?
Коли я виходив на поле у складі юнацької збірної України, звучав державний Гімн – мене це зворушувало, мурашки бігали спиною. Це відчуття залишається на все життя. Тож необхідно кожному розуміти: що таке Батьківщина, що таке самостійна Україна. Але, на жаль, залишились люди, які вважають, що в СРСР жилося краще – вони вперто не хочуть помічати агресії від північного сусіда.
– Коли окуповані території знову стануть українськими – ментально, а не юридично?
– Знаєте, коли ми тільки виїхали з Луганська, мені було важко сприймати святкові салюти. Я не розумів: у нас, на сході, справжній жах, війна, а в Одесі – веселощі. Але потім настає розуміння того, що життя триває. У нас – велика країна. Ми не зможемо жити і працювати, якщо постійно перебуватимемо під тиском негативу. Яскравий приклад – Ізраїль. Щодо них – постійна агресія від сусідів, але вони продовжують розвиватися, не забуваючи при цьому залишатися напоготові, щоб себе захистити.
Щодо прогнозів… Дуже хочу, щоб це відбулося вже завтра. Розумієте? Я впевнений, що всередині країни ми налагодимо між собою стосунки. Лише б зовні нам не перешкоджали.
показать скрыть