"У бардачок поклали 10 тисяч доларів": збірна України ночувала в аеропорту, фатальний пенальті наосліп, образа на Штанге
Любомир Кузьмяк зробив практично неможливе – записав велике інтерв'ю із Борисом Фінкелем. Форвард Дніпра, Буковини та збірної України 90-х мешкає закордоном і тривалий час зберігав мовчання.
Практично у кожному сезоні він ставав найкращим бомбардиром у своїх командах. Традиційно вважався лідером Буковини, куди повертався кілька разів і за яку відіграв майже 200 поєдинків. Вдало їздив у Вінницю та Черкаси. Навіть за збірну України відзначився у своєму ж дебютному матчі.
Все складалося чудово і у Дніпрі, де у першому сезоні Борис Фінкель забив 9 голів, виграв бронзу і став найрезультативнішим у команді. Однак нереалізований пенальті у фіналі Кубка України фактично коштував йому кар'єри. Наступного дня Бернд Штанге несподівано вирішив, що Фінкелю варто піти.
Борис Аркадійович спонтанно потрапив у футбол і завжди готувався до того, чим займатиметься після нього. Тому старанно навчався на математичному факультеті, а у 2000-му переїхав до Німеччини. Нині він успішно працює у сфері ІТ і допомагає українцям, які втекли від війни.
"Спілкуюся з жінками та дітьми з Бучі, Харкова, Херсона, Маріуполя"
– Ваші соцмережі наповнені українською тематикою. Хоч ви й далеко від України, але думками з нами?
– Не тільки думками. У нашому містечку Амберг дуже багато українців – тут величезний табір для біженців організували. Якщо загальне населення Амберга становить 50 тисяч, то з 24 лютого сюди приїхала вже тисяча моїх земляків. Намагаюся їм допомагати усім можливим, виконую функції перекладача.
– Існує певний стереотип: частина вихідців з СРСР дуже шкодує за "величним минулим" своєї країни, однак, замість повернення у Росію, вони "бідують" у Європі. Серед ваших знайомих таких вистачає?
– Все просто – вони дивляться виключно російське телебачення. В основному, це приїжджі з Росії та Казахстану. Серед них відсотків 90 підтримують Росію, а Путін – їхній ідол. Ці люди схвалюють усі його дії.
– Вам довелося почистити коло спілкування?
– Половину родичів і відсотків 30 друзів. По-іншому ніяк. Я багато спілкуюся з жінками та дітьми, які приїхали у Німеччину з Бучі, Харкова, Херсона та Маріуполя. Вони розповідають і показують жахіття на відео. А після цього мої знайомі, з якими я спілкуюся дуже давно, кажуть: "Та правильно росіяни все роблять. Треба їх знищувати". Якою може бути моя реакція?
– За ці півроку спілкування з українцями, які їдуть у пошуках кращої долі, що вас найбільше вразило?
– Пригадую, як в Амберг прибули перші автобуси з України – через тиждень після вторгнення. Люди покидали свої домівки з маленькими рюкзачками та долали дистанцію у 20 кілометрів з дітьми. Пішки! Показували фото своїх будинків – до війни і тепер… Їхні чоловіки залишилися в Україні, вони зідзвонюються. Інколи страшно слухати їхні розмови.
"У Німеччині ніхто не вірив, що Україна зможе протриматися"
– Ваша проукраїнська позиція проявилася не тепер, а у 2014-му.
– У мене був один товариш з Харкова. Був… Почав у 2014-му заявляти, що Путін робить все правильно в Криму та на Донбасі. Мовляв, всіх вас хохлів треба знищувати… Сиджу з ним за одним столом, давно знаю. І тут тобі таке заявляють. Більше ми з ним не бачилися.
– Він зустрічав обстріли Харкова від своїх братів з відчуттям вдячності?
– Чесно кажучи, не знаю. Відтоді не спілкувалися. На жаль, сила пропаганди величезна. Корінні німці тотально підтримують Україну – відсотків 99… А от вихідці з країн екс-СРСР – навпаки. Вони кажуть, що не Росія напала на Україну. Подають це під таким кутом, називаючи "війна в Україні". Тобто Україна винна у тому, що Європа переживає кризу, що у нас ціни збільшилися вдвічі і через українські проблеми всі бояться цієї зими. От і доводиться жити з цим.
– Корінні німці розуміють суть проблем?
– Вони підтримують українців. Особливо у перші дні війни. Люди просто сідали на автомобілі та їхали під кордон, привозили наших біженців. Один німець-власник компанії, що займається перевезеннями, безкоштовно виділив два автобуси, які забрали з кордону 150 українців. І таких вчинків багато.
– У перші дні ви мали побоювання, що Україна не вистоїть?
– Чесно? Тут ніхто не вірив, що Україна зможе протриматися. Я був шокований і не розумів, що буде далі. З усіх боків тільки й чув: "Для чого Україні допомагати? Вона ж все одно не витримає, у неї нема шансів". Та минув тиждень, два – і всі повірили, почали допомагати.
– Ви згадували про свого харківського друга. Інший ваш друг, Святослав Сирота, пішов воювати.
– У нас зі Славою давня дружба – ще з тих часів, коли я частенько йому забивав. Потім ми у Дніпрі разом виступали. Його вчинок? Я здивувався. Адже чимало людей запевняли, що вони є патріотами, та коли почалася війна… У мене в Чернівцях таких багато знайомих. А Сирота на ділі довів свою любов до країни. Таким людям лише слова подяки.
"Знав, що футбол не вічний, а математика мені знадобиться"
– Зараз у Німеччині ви маєте стосунок до футболу?
– Грати я закінчив три роки тому – у 51. До останнього тренував та виходив на поле, проте настав такий момент, коли довелося сказати "годі". Зате ось уже 15 років займаюся суддівством.
– Однак на життя заробляєте не цим?
– Коли я приїхав сюди, то вже через півроку взявся до роботи. Треба було сім'ю забезпечувати. У мої футбольні часи заробітки не були дуже великими – я не міг довго жити на зароблені у футболі кошти. Раніше у Чернівцях закінчив математичний факультет, а в Дніпрі – інститут фізкультури. Вже у Німеччині три роки навчався на програміста. Ось уже 11 років працюю за спеціальністю.
– В Україні професія програміста є топовою в контексті заробітної плати.
– Я не є класичним "айтішником", не пишу програми. Працюю на фірмі, де програмую спеціальні машини з програмним управлінням. Доходи? Вище середнього, на життя вистачає. І Україні допомагати маю змогу.
– Футболісти, які стали суддями, запевняють, що після цього подивилися на футбол іншими очима. Як було у вас?
– Це правда. Футболістам зазвичай подобається, коли судить арбітр, який знається на футболі. Тепер, щоб досягнути високого суддівського рівня, треба розпочинати кар’єру у 13-14 років. Виходить так, що у футбол ти не пограєш, як слід. Мені подобалося судити, я був щасливим, коли перебував у футболі.
Віктор Олійник і Борис Фінкель
– Професійне заняття футболом забирає багато часу. Як ви знаходили нагоду повчитися?
– Я просто знав, що футбол не вічний. Я пізно прийшов у цю сферу – у 14 років почав тренуватися. Розумів, що математика мені знадобиться. Хоч я й навчався на стаціонарі, та мав вільне відвідування. Це дозволяло мені суміщати футбол та науку.
– До футболу ви ходили на плавання.
– Це все батьки – хотіли, щоб я бодай чимось займався. Я був хорошою дитиною – добре вчився і займався спортом. Та й басейн розташовувався неподалік від дому. Після плавання грав у футбол з хлопцями – так було до 8-го класу.
"Готувався до відправки на війну в Афганістан"
– Перші футбольні кроки у Буковині ви робили під керівництвом Бориса Рассихіна?
– Так, півроку я провів у Буковині з Борисом Андрійовичем. Далі пішов у армію, а коли повернувся, то Буковину вже тренував Юхим Школьников. У колективі було достатньо досвідчених хлопців, які сильно мені допомогли: Заводчиков, Шмундяк, Гакман, Гій. Юра, до речі, одружився на моїй двоюрідній сестрі, тому знаю його з дитинства. Взагалі то був шок – недавно подавав м'ячі цим хлопцям, а тепер граю з ними пліч-о-пліч. З усіма спілкуємося дотепер.
– Період в армії не назвеш простоєм, адже ви мали нагоду грати на хорошому рівні і в Бердичеві, і у Бельцях.
– Спочатку я збирався прощатися з футболом. Отримав звання сержанта і готувався до відправки на війну в Афганістан. Допоміг брат Юри Гія – Олександр. Він служив у Бердичеві і порадив мою кандидатуру тренеру Мілетію Бальчосу. Бердичівська Зірка виступала на пристойному рівні. Наприклад, за нас грав Сергій Ковалець. Наша Зірка виграла першість Збройних Сил та чемпіонат України.
– Коли ви повернулися у Буковину, то щороку почувалися впевненіше і забивали все більше голів. Хто цьому сприяв найбільше?
– Віктор Мглинець та його комфортні передачі. Тільки подумав, а м'яч вже летить у цю зону. Та й конкурента я мав хорошого – Віктора Олійника, який класно головою грав.
– З вами в атаці діяв молодий Віталій Мінтенко, який тривалий час провів у структурі київського Динамо.
– Його талант неможливо було не помітити. Мінтенко навчався у Київському інтернаті, грав за Динамо. Мені здається, що Віталік міг досягнути більшого. До речі, певний період часу у Чернівцях я мешкав якраз на службовій квартирі Мінтенка.
– У 1994-му Буковина вилетіла з Вищої ліги, а ви забили половину голів команди – 12 з 25. Шансів на порятунок було обмаль?
– Клуб не отримував належного фінансування. Складалося враження, що нікому це особливо й не цікаво. Про Буковину усі просто забули. А без підтримки грати на високому рівні важко.
"Простий пацан із Чернівців отримав виклик у головну команду країни"
– Статус одного з найкращих бомбардирів ліги дозволяв вам обирати хороший варіант для працевлаштування. Чому ви переїхали саме у Дніпро?
– Пригадую, ми грали проти дніпрян в одному з останніх турів – я ще звернув увагу на їхню талановиту молодь. Напевно, наступного дня мені зателефонував Микола Павлов із чітким запитанням: "Хочеш грати у Дніпрі?" Я відповів ствердно. Тоді Микола Петрович запитав про бажані фінансові умови. У Чернівцях я так і не дочекався на квартиру за усі ці роки. А я ж одружився, дитина якраз народилася. Павлов запевнив, що через три дні я все отримаю і можу підписувати контракт. Все відбулося швидко та конкретно.
– Виклик у збірну ви отримували вже у якості футболіста Дніпра?
– У середині серпня ми перемогли вінницьку Ниву 2:0, я забив один із голів. Після гри у роздягальні Павлов покликав до себе: "Вийди на хвилинку". Виходжу на вулицю, а там Олег Базилевич стоїть і озвучує запитання, схоже на те, яке раніше ставив Павлов: "Хочеш виступати за збірну України? Якщо так, то через три дні приїжджай у Київ".
– Ви дебютували у спарингу проти ОАЕ, що відбувався у Німеччині.
– Ми грали у Грассау, це на відстані півтора години їзди від мого нинішнього місця проживання. Атмосфера у збірній була чудовою – я перебував в ейфорії. Простий пацан з Чернівців отримав виклик у головну команду країни. Про таке можна лише мріяти.
– Довершеності цій картині додав ваш гол у прем’єрній грі на 90-й хвилині.
– Я почувався надзвичайно щасливим. Увесь матч ми переважали суперника, та не могли забити. Добре, що в самому кінці врятувалися від поразки і закінчили 1:1. Через кілька днів таке повторилося у дебютній офіційній грі відбору на Євро з Литвою. Грали добре, однак результату не було – поступилися 0:2.
– Перші роки існування української збірної – важкий етап становлення. Проблеми виникали навіть з екіпіруванням?
– Хтось запитав чи можна після одного з поєдинків обмінятися футболками. Відповідь була очікуваною: "Ви що? У нас же тільки один комплект". Випрали форму, висушили і вийшли у ній на наступний матч. А ще нам роздали спортивні костюми фірми Umbro. Їх виготовили на замовлення міланського Інтера. Ті начебто відмовилися і вони якимось чином опинилися у нас. Лого Інтера закрили, а поверх нього пришили нитками нашу емблему. Зрештою, до такого ми ставилися з розумінням – такі були часи.
– Після того матчу з ОАЕ українська делегація запізнилася на літак.
– Безпосередньо з Німеччини ми мали летіти у Болгарію на збір. Поки виїхали зі стадіону, потрапили у затор. Як не поспішали, та на літак не встигли. Довелося всю ніч провести в аеропорту.
– Адміністратору дісталося?
– Та ні, винних не шукали. До летовища в Мюнхені година дороги. Якби не корок, ми мали встигати.
– Наставник збірної Литви Альгімантас Любінскас вважає, що українці недооцінили його команду. Згідні?
– Ні, не думаю. Скоріше, все зіпсував наш незрозумілий хаос. Динамо відмовилося відпускати своїх гравців у збірну. Через цей конфлікт на поле вийшов тільки один динамівець Сергій Ковалець. Наша зірка Олег Протасов прилетів з Японії за день до гри. Болгарський збір тривав лише тиждень. Словом, всі ці обставини плюс незіграність далися взнаки. Ми мали бажання, старалися… Литовці провели дві контратаки, які перетворилися у два голи. Після гри вся команда була дуже розчарованою.
– Окрім поєдинків з ОАЕ та Литвою, ви зіграли двічі проти Південної Кореї. У процесі добирання теж виникли певні труднощі?
– Це я трохи специфічно пожартував. Нашим старшим тренером був Олег Базилевич. Проте на виліт він не з'явився – делегацію очолювали Павлов та Мунтян. "Олег Петрович не летить", – сказав хтось. Ну гаразд, вирушили без нього. У польоті літак шалено почало трясти. Я й видав фразу з відсилкою до трагедії Пахтакора. Тоді ж Базилевич теж із командою не полетів. У момент турбулентності думалося про погане. На щастя, минулося.
"Вперше у житті виконував пенальті із заплющеними очима"
– Ваш єдиний сезон у Дніпрі не назвеш невдалим хоча б тому, що ви стали найкращим бомбардиром команди. Складалося враження, що далі буде тільки краще.
– Все було добре, поки залишався Павлов. Коли ж він переїхав у Динамо і забрав із собою половину команди – почалося. У якості заміни нам прислали Бернда Штанге. Далі ви знаєте – фінал Кубка з Шахтарем і я не забиваю ключовий пенальті за рахунку 6:6. До цього епізоду я у всіх командах впевнено бив одинадцятиметрові.
– Позаду 120 хвилин, шалена ціна помилки. То був інший рівень хвилювання?
– Я вперше у житті виконував пенальті із заплющеними очима. Мандраж нереальний.
– Штанге просто не пробачив вам промаху?
– Здається, вже наступного дня німець покликав до себе. Я ще здивувався – раніше такого він не практикував. "Розумієш, ти пенальті не забив, тому не зможеш надалі залишатися у нашій команді", – повідомив мені Штанге. Я перепитав, чи все правильно зрозумів, адже вперше довелося почути такі нісенітниці. Тренер повторив своє пояснення. Дійсно після того матчу я відчув серйозні зміни у ставленні і змушений був покинути Дніпро. А тут якраз Юхим Школьников запропонував повернутися додому. Зі злості кинув все і поїхав у Буковину. Можливо, то була моя помилка.
– Чому ви не виконували пенальті у першій п’ятірці?
– Як відчував, що не заб'ю… Тому сказав, що не битиму. Коли команди виконали по 5 ударів, я стояв на своєму – не піду до позначки. Володя Горілий реалізував наш шостий удар. На черзі – сьома спроба.
– Залишалися ви, Юдін, Яковенко та Москвин. Останній згадував: "Треба було взяти м’яч і йти пробивати. Відповідальність так тиснула на мене! Підводити не хотів нікого… Боря Фінкель не мав виконувати удар. Один з тренерів Олександр Лисенко кричав мені: "Йди пробивати!" А я вже навіть бутси зняв. Ніхто не думав, що до сьомого удару дійде".
– Довелося мені йти. Хлопці казали: "Не заб’єш, значить так тому і бути". Не можу пояснити свого хвилювання. Нас психологічно накрутили…
– Дмитро Яковенко розповідав: "Якщо б ми перемогли, то отримали б по 10 тисяч доларів і автомобіль "Вольво".
– Вони навіть підігнали ці автомобілі безпосередньо на стоянку стадіону. А у "бардачок" поклали по 10 тисяч доларів.
– У колективі за вас ніхто не заступився?
– А я нікому й не казав про ту розмову зі Штанге. Хлопці мене підтримали після того промаху. Просто не звик я до такого тренерського підходу. Ні Рассихін, ні Школьников, ні Павлов на таке не були здатні. А тут людина мене звинувачує і каже, що я підвів усіх… Нехай це буде на його совісті.
– Після того не бачилися зі Штанге у Німеччині?
– Ні, ніколи. Не бачився і не хочу.
"Зассен не дозволяв собі порушити режим перед грою"
– Німецький фахівець привіз із собою у Дніпро кількох легіонерів. Наприклад, Андреас Зассен мав досвід виступів у Бундеслізі, та більше запам’ятався позафутбольними справами і, на жаль, помер у 36.
– У російській мові є не дуже цензурне слово, яке характеризує такий тип людей. Назвемо його нехлюя. Як футболіст – хороший, технічний. Та й людина чудова – ми ж з ним у номері мешкали. Утім Зассен полюбляв випити, палив…
– У номері бешкетував?
– Ні, порядний, приємний і веселий. Я й не знав, що він помер… Тоді всі могли собі після гри випити пива чи 50 грамів. Зассен не дозволяв собі порушити режим перед грою.
– Після Дніпра ви тримали високий рівень у першолігових Буковині, вінницькій Ниві та Черкасах. Повернутися в елітний дивізіон не змогли?
– Постійно щось не вдавалося. І Нива, і ФК Черкаси ставили завдання і прагнули вийти у Вищу лігу. Я йшов у команди з перспективою. Одразу їхати у клуби Вищої ліги не хотілося. Особливо після Дніпра мені не було цікаво боротися за виживання. Інша справа – піднятися з Першої ліги у Вищу.
– У 1998-му у складі Ниви ви зустрілися з Дніпром в Кубку України і реалізували пенальті. Штанге у команді не було, відповідно й доводити нічого не хотілося?
– Я тоді ще телевізор заробив, оскільки став найкращим гравцем матчу. Дніпро виглядав потужно, вище на голову за нас, хоча Нива билася. Вдома внічию зіграли, проте на виїзді поступилися.
– У 2000-му ви остаточно їдете з України. Це стало наслідком розчарування чи ви мали чіткий план із виїздом за кордон?
– Я змарнував ще одну спробу і з Черкасами не зумів вийти в елітний дивізіон. Мені було за 30, у Чернівцях умов не створили. У Шахтар та Динамо мене, звичайно, не кликали. Бізнесовими навичками я не володів – усе життя у футболі. Тому вирішив щось кардинально змінювати.
– Екс-збірник Анатолій Мущинка, який теж переїхав у Німеччину у 90-х, спочатку приємно дивувався німецькому порядку та пунктуальності. Що вас вразило найбільше?
– Мені це теж дуже сподобалося з перших днів. Я не сприймав людей, які запізнюються або ж кажуть одне, а роблять інше. Тому в Німеччині одразу почувався комфортно і гармонійно.
– Періодично ви навідуєтеся в Україну. Після нашої перемоги збираєтеся приїхати у Чернівці?
– Тепер я можу приїжджати не лише у Чернівці. За останній час зі стількома людьми познайомився в таборі для біженців, усі запрошують в гості. Тільки й чекають, коли війна закінчиться і зможуть повернутися. Я у це вірю, але поки не бачу миттєвих перспектив. Та ми переможемо, це точно. Треба просто вірити і робити все можливе.
